Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
?том будущность, а не в кипячении страстей по текущим вопросам... [132]
Однак сподівання на успіх нової ери виявились марними. Ні галичани, ні громадівці її не сприйняли. Проект примирення і культурницького поступу провалився. По-різному оцінюють тепер саму ідею нової ери й участь у ній Антоновича.
На думку Марка Антоновича, ця участь була продиктована свідомістю слабості українських позицій в Галичині і намаганням здобути щось легальним шляхом для української справи, використовуючи міжнародне напруження між Росією і Австро-Угорщиною [133].
Складними були й стосунки у київській Старій Громаді. Настільки складними, що неконфліктний Антонович змушений був вийти з неї.
У 1891 р. в листі до Ф. Вовка Антонович так пояснював це: Компания сия сделалась на мой нрав невозможною, засідання перетворилися в передачи городских сплетен, текущих маленьких новостей и т. п., и все это завернуто в тогу будто бы стояния у народного дела; запропоновані ним програми діяльності хоч і приймалися, але объявлено было, что громада не чувствует себя в силах их выполнить; дедалі загострювалися особисті конфлікти з П. Житецьким, В. Науменком, Є. Тригубовим та ін.; довкола приватного життя Антоновича Я. Шульгин та громадські дами розвели справжній скандал. Проте вчений вважав, що для нього це лише на краще: ...освободившись от узов громады, я значительно оживился и стал деятельнее. Сношения мои расширились и деятельность тоже [134].
О. Лотоцький згадував про політичний салон на розі Жилянської та Кузнечної. У 1890-ті роки тут збиралася молодь, яка працювала над біографічним словником українських діячів. Після занять за добре відомим киянам круглим столом ішли розмови політично-громадського змісту. При цьому господар здебільшого не сидів на місці, а обходив гостей круг стола, частував, кожному знаходив сказати щось інтересне, дати раду і вказівку щодо якоїсь праці наукової чи громадської, а разом слідкував за загальною розмовою, яка за столом точилася, кидаючи своє влучне слово, що звичайно освітлювало ситуацію. Це була своєрідна лабораторія української політичної думки .
І як це не дивно було для сучасників, зістарений літами й вимучений хворобами Антонович мав як ніколи обширні й плідні взаємини з молоддю. Тепер не він ішов до неї, але вона до нього. І потік той не вщухав до останніх днів життя. Вірний своєму культурницькому спрямуванню, Антонович виступив також із кількома теоретичними працями, обґрунтовуючи українську ідею.
В одному з науково-публіцистичних есе, написаному близько 1896 р. (опублікований вперше К. Мельник у І928 р. [136], Антонович детально розкриває поняття українофіли та головні наукові засади українофільства. Він писав: Под словом украинофилы мы понимаем тех уроженцев Южнорусского края, которые настолько знакомы с своею родиною, что успели констатировать отличительные черты ее народонаселения, настолько развиты, что изложить могут и литературно свои убеждения, настолько любят свою родину и желают ее развития и преуспевания, что считали бы делом греховным умалчивать о ее особенностях и вытекающих из этих особенностей нуждах и потребностях, настолько не исключительно поглощены заботою о личной карьере и благосостоянии, что по мере возможности, в законных рамках готовы отстаивать свои убеждения, несмотря на предубеждения, которые обыкновенно встречают их мнения, и на последствия этих предубеждений.
Антонович обґрунтовував виділення українців в окрему етнографічну одиницю на підставі антропологічних, психологічних і культурно-історичних особливостей. Представлені вченим наукові докази були на той час досить вагомими, хоч і містили спірні моменти. Наприклад, серед особливостей українського характеру він називав внутрішнє усвідомлення свободи, розвиток особистості, пошуки справедливості та істини. Або думка про те, що українці ніколи не прагнули до політичної самостійності: мовляв, навіть запорожці протягом двох століть визнавали владу польських королів, а потім російських царів. Проте, зазначав Антонович, українці очень живо всегда отстаивали свои общественные идеалы по отношению к внутреннему устройству своей страны... равноправность всех перед законом, отсутствие сословных отличий, соборное управление земскими делами, свободу религиозной совести, право развития и совершенствования собственных народных начал, применение выборного начала в управлении.
В цілому вчений доводив, що украинофильство истекает не из моды, не из каприза, не из подражания кому бы то ни было, а из осознания факта действительно существующего. Однак його дуже пригнічувало роздрібнення й розмивання українського руху, відсутність у ньому єдності.
На початку 1897 р., їдучи на лікування до Рима, Антонович зупинився у Львові. Тут його вразили чергові сварки навколо НТШ. Гадав я, писав учений Грушевському, що наша народність стількі вже культурна, що може відрізнить минутний інтерес від справжнього на будущій час розміченного діла вийшло не так... якби я не був такий кволий, то зістановився би во Львові кинувся в омут публіцистики... Антонович дуже хвилювався, що НТШ зліквідується, і тоді вже не знаю, за що зачепити руки. Коли ж у лютому він дізнався від Грушевського, що справа полагодилася, то неначе камінь з серця зпав, і поздоровив учня з обранням на голову НТШ [137].
У непосвячених та навіть в учнів Антоновича створювалося враження, що старий вч