Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
? иностранных, преимущественно касавшихся Южной Руси. Кращі реферати публікувалися в Университетских записках та окремих збірниках. З них склалася ціла історична бібліотека [176].
На практичних заняттях в Антоновича студенти розбирали, читали й перекладали давньоруські памятки, акти, козацькі літописи. Професор виправляв помилки і давав обширні коментарі фактично нові знання, вказував на нерозроблені проблеми даних джерел, визначаючи теми для самостійних робіт. Останні зачитувалися та обговорювалися на семінарі. Антонович ніколи різко не критикував їх і досить делікатно вказував на недоліки, аналізував їх причини і методи подолання, при чому робив це з тією рідкісною мякістю, якою він так відрізнявся у спілкуванні з усіма. Ніколи він не виступав у ролі незаперечного авторитету, не навязував своєї думки [177].
Окрім того, Антонович намагався одразу залучати своїх слухачів до наукових занять, зокрема в архівах. Водночас для бажаючих він вів заняття з палеографії, навчаючи студентів читати стару актову мову. Антонович завжди був доступним для студентів як в університеті, так і вдома (приймав до 11-ої ранку). Він постійно направляв їхню працю, давав консультації, книги зі своєї бібліотеки, архівні виписки, годинами демонстрував експонати музеїв університету, на прохання молоді проводив цілі цикли занять зі сфрагістики, геральдики, нумізматики. Щовесни вчений організовував історичні екскурсії, а влітку обовязково брав своїх учнів на археологічні розкопки. Антонович багато працював також індивідуально з тими, хто прагнув займатися наукою, і навіть по закінченні університету кожен міг бути впевненим, що вчитель памятає його, завжди готовий надати необхідну допомогу. Звязки його з учнями ніколи не переривались [178].
Особливо підкреслимо, що вперше саме під керівництвом Антоновича велика група молодих науковців та студентів почала складати біографічний словник видатних осіб, які діяли в Україні чи в українській тематиці з найдавніших часів. Студентською працею керував учень Антоновича Гру-шевський. Матеріал було зібрано до літери 0, по 200 300 життєписів на кожну літеру. НТШ у Львові мало видати українською мовою перший том (АД), а потім у Києві мав вийти російський варіант. Упорядкування тому було завершене в 1897 р., однак його редагування затяглося, матеріали застаріли і том не вийшов. Картотека була передана у Львів до НТШ [179].
Окремо слід зазначити, що Антонович завжди перебував у числі професорів, які на Раді й перед колегами намагалися обстоювати інтереси й права студентської корпорації. В. Ляскоронський згадував: Його добра, людяна натура не давала одмовити людям помочи в тяжких годинах життя... Мушу при цьому зауважити, що про цю прекрасну рису В. Б., як оборонця та заступника в тих чи інших справах, я багато чув і од інших осіб, які завжди з щирою вдячністю згадували про гарячу участь В. Б. в їх справах [180].
У 1895 р. виповнилося 25 років праці Антоновича в Київському університеті св. Володимира. Його вшанували званням заслуженого професора, і вчений мав вийти на спочинок. Він подав прохання залишити його в університеті, однак заявив, що считает тягостным для себя впредь читать обязательные курсы по русской истории и просит факультет сохранить за ним только специальные курсы. Бажання заслуженого професора було задоволене.
Щоправда, саме в 1890-х роках виникла ідея про перехід Антоновича у Львівський університет, де мали відкрити кафедру історії України.
Як свідчив О. Барвінський [181], думка про заснування кафедри та запрошення на неї Антоновича була повязана також із перетворенням Товариства ім. Шевченка в наукове і планованим очоленням НТШ Антоновичем. Останній підтримував ці ідеї з огляду на те, що в Києві неможливо було належним чином розгорнути українську справу, а Галичина могла стати українським Пємонтом. Однак існували чималі складнощі: і в предметі викладання (історія України) і в особі професора (православний з Росії). Справа зрушила з мертвої точки лише у звязку з діяльністю галицьких послів у Відні. При цьому Антоновича підтримували поляки намісник Галичини граф Казимир Бадені та посол сейму князь Адам Сапега, яким учений заявив свій демократично-русинський напрям, який, утім, есть и не объединительный панславизм, и не социалистическое радикальство [182].
У червні 1893 р. професор Львівського університету Ісидор Шараневич подав у Міністерство культури та освіти в Відні характеристики на трьох кандидатів: В. Антоновича, М. Грушевського та В. Мілковича, найбільше толеруючи останнього [183]. Антонович написав до Львова, що через родинні обставини і свій вік не зможе переїхати, рекомендуючи на кафедру свого учня М. Грушевського.
Певну інформацію про причини відмови професора подав його син Дмитро Антонович у листі до О. Барвінського 1926 року (з Праги) [184]: Не знаю, чи правдиве моє враження зложилося тоді, але воно було таке, що в останню хвилину іменно Кат. Мик. (Катерина Миколаївна Мельник. A. P.) не схотіла цего переїзду і в тому змислі вплинула на батька. По-перше, вона не була офіційною дружиною Антоновича. По-друге, вона мала побоювання зостатися в чужому місті з немолодим батьком, сили якого тоді значно починали слабнути. По-третє, обставини змушували її навідуватися у ще не розділений родинний маєток на Полтавщині.
Отже, справа з кафедрою Львівського університету для Антоновича завершилася протегуванням туди свого учня. Гадаємо, що й для самого Володим