Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
? мовчав.
Цей трагічний конфлікт двох визначних діячів українства, звісно, мав не стільки особисті, скільки ідейні корені.
М. С. Грушевський писав, що на добі українського життя другої половини XIX ст. повік залишаться виписаними обидва імені, які символізували тяглість української традиції та національного історичного самопізнання, кожен з оцих двох діячів підкреслив свою сторону в програмі розвитку національного життя. Один суспільно-політичну, а другий культурно-наукову, історично-етнографічну. Це були Драгоманов і Антонович. Для сучасників вони стали антитезами в сфері теоретичного і практичного українства. Але наступники звели їх у синтез та поставили на чолі тих, хто шукав у пітьмі підвалин національного життя. Це були два провідники Старого Риму, які в найтяжчі часи не вважали пропащою справу свого народу [125].
Зрозумівши, що політичне майбутнє за молоддю, та зважаючи на особливе значення українських організацій на місцях, Антонович, скільки вистачало сил, працював на цьому терені.
З особливим пієтетом згадували його приїзди й виступи одесити. А. Синявський писав, що справоздання В. Б. про становище української справи заслуховувалися з таким захопленням, уважністю, в такій тиші, що, здавалося, чути було, як бється пульс тих сердець, що обєдналися тут коло божественного, як тоді шуткуючи казали, Вчителя, щоб почути його слово [126]. Окрім того, Антонович відшуковував кошти для конкретних справ одеської Громади.
Молодь постійно оточувала Антоновича, до нього йшли за порадою навіть ідейні противники драгоманівці.
Як згадувала М. Беренштам-Кістяківська, коли курсистки ВЖК (Вищих жіночих курсів) звернулися до Антоновича за порадою, що їм зробити для народу, чи не варто діяти рішучіше, він відповів: Народні рухи на загад не робляться, нарід можна тільки готувати до них, а як обставини наспіють, то й найменшої зачіпки досить буде, щоб зайнялася революція... Наперед знати, коли це може бути, не можна ніяк, треба тільки готувати матеріал та творити в масах потрібний настрій. Антонович був упевнений, що ніякими таємними змовами нічого зробити не можна, що вся вага в масах, що їх треба освічувати. Як наслідок, більшість учениць Антоновича після закінчення курсів пішли працювати сільськими вчительками [127].
У 1887 р. у звязку з 25-річним ювілеєм діяльності Антоновича його шанувальники організували вечір, про який згадував М. В. Стороженко. Тут Антонович говорив у напрямі своєї сповіді, поширюючи її зміст та мов зміцньовуючи ті мрії та думки, що він тоді проказував, спогадами з свого життя, немов упевньовуючи й себе, й своїх слухачів, що він ступив тоді на правий шлях. При цьому, за Стороженком, Антонович промовляв, прикро дивлячися на Олександра Матвієвича Лазаревського, що поза його очима частенько було промовляв своїм особливим акцентом: Не верю-с Антоновичу! Не искренен-с! То була думка невтаємничених у справи Володимира Боніфатійовича українофілів. Але Антонович стоїчно ніс свій хрест. Він ні перед ким не виправдовувався, не афішував свої справи, не спростовував чуток. Олександр Лотоцький справедливо зауважував: З надзвичайно скромної натури своєї В. Б. ухилявся од політичних виступів зовнішніх; коли ж обставини примушували його до того, то ті виступи були яскраві й блискучі [128].
Так, у 1888 р. в Києві на Шевченкових роковинах Антонович виголосив промову, зміст якої зафіксував у споминах О. Барвінський. Учений говорив про значення цього свята для розвитку народної ідеї, про завдання української освіченої верстви щодо пробудження народної свідомості. Вся стать тихенького і прибитого важкою працею провідника України оживилася під час сеї промови, котра була несхитним доказом, яке гаряче серце било в його груди [129].
Цікавим є свідчення того ж Барвінського стосовно антиросійського (антиімперського) спрямування Антоновича та його орієнтації на більш демократичну щодо українства Австро-Угорщину. У 1888 р., коли загострилися стосунки Росії з Австрією, наддніпрянські українці стали розмірковувати про австрійську карту. Тоді Бісмарк фінансував видання книги Гартмана про відновлення Київського князівства на чолі з австрійським архікнязем. Антонович у розмові з Барвінським зауважив, що якби австрійські війська вступили на територію Росії, то українське населення не дало ти ся ужити за топорище російській сокирі проти австрійської армії і віднесло би ся до неї приязно [130].
Наприкінці 1890 р. виникла ідея про примирення галицьких українців із поляками задля спільних дій в австрійському парламенті (так звана нова ера). В Києві її підтримали О. Кониський та В. Антонович. У цьому контексті виникла думка про Товариство їм. Шевченка з його подальшим перетворенням на Українську Академію наук та ін. У січні 1891 р. Антонович побував у Львові, де намагався вести переговори у справі нової ери, про що повідомляв в одному з листів: Вот уже 2 дня сижу во Львове и так кручусь и шарпаюсь на все стороны, попал в такой водоворот, что кручусь, як муха в укропі, і голова ходором ходить [131]. Антонович констатував, що галицкая публика скорбна наукою, в основному дешева публіцистика. Между тем, зауважував учений, хороший материал есть, и из него можно бы устроить научные солидные кружки, лишь бы позитивизм был не верхоглядный и вывесочный, а действительно реальный, ведущий дело научное, совсем откаснувшись всякой политики сучасной, по моему, в ?/p>