Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
? бы Вы знали, какое это великолепие во всех виденных мною музеях ничего подобного я не видел. Ну, описывать клад не стоит, ибо, показывая, Зонтаг взял с меня честное слово, что описывать не буду, рассказывать не запретил, значит при свидании расскажу.
Того ж дня Антоновича вітала делегація від Товариства ім. Шевченка Целевич, Гладилович, Дідошак, которые мне вновь с речью преподнесли новый диплом на звание почетного члена опять пришлось отвечать экспрометированною речью.
На початку січня 1891 р. Антонович відвідав Краків. Тут він прискіпливо оглянув музеї, особливо музей Академії, де його супроводжував Оссовський. Як член Краківського нумізматично-археологічного товариства, вчений побував на його засіданнях й оглянув приватні колекції, замечательные по подбору и количеству предметов.
10(12) січня Антонович був уже в Празі й оглядав Народний музей, музей Бергера та побував у редакції археологічного часопису pamatki. Він писав із Праги: Скажу Вам, какое глупое существо человек: во Львове и Кракове было у меня много друзей и знакомых, и я чувствовал, что слишком устаю от постоянной болтовни, в Праге очутился совершенно одинокий первый день отдыхал с наслаждением, а на второй стала одолевать хандра.
У Празі Антонович мав довгу бесіду з кращим чеським археологом Владиславом Пічем: из беседы вынес целый лист заметок полную схему классификации чешских древностей.
15 січня Антонович у Відні. Тут на запрошення Ягича він побував на засіданні сербського товариства Зоря і видел в полном сборе представителей здешнего славянства люди крайне симпатичные и высоко держащие знамя общеславянское. У Відні Антоновича повідомили про приїзд Пчілки з хворою Лесею, но я отмолчался, т. е. показал вид выехавшего и не увижусь (дуже характерна деталь).
Побував учений також у Граці, Лейбасі, Загребі, Пешті й Белграді, де оглядав археологічні музеї і майже не знайшов словянських матеріалів. У Белграді він познайомився з діячами місцевого уряду та відвідав засідання Скупщини.
Наприкінці 1891 р. надійшло чергове підвищення чину в табелі про ранги дійсний статський радник. 1895 рік був ювілейним для Антоновича. Київський університет святкував 25-ліття праці професора у своїх стінах. На відзнаку цієї знаменної події з подання попечителя Київського учбового округу, затвердженого міністром Деляновим, Антонович був удостоєний звання заслуженого ординарного професора. Вчений просив залишити його при університеті у званні професора (згідно з тодішнім законодавством після 30 років служби професори звільнялися). 10 листопада міністр дав згоду, і Антонович продовжував епізодичне читання спецкурсів, відмовившись від обовязкових курсів історії Русі [67; 131-132].
У звязку з погіршенням стану здоровя у січні травні 1897 р. Антонович виїздив до Італії на лікування, одночасно отримавши наукове відрядження для праці у ватиканських архівах. Після повернення до Києва вчений постійно хворів, він уже не мав сил викладати і майже весь час перебував удома. В січні 1903 р. влада востаннє відзначила його заслуги, нагородивши орденом св. Станіслава І ступеня.
В останні роки Антонович все частіше не вставав з ліжка. Однак мозок його працював невпинно, свідомість, память, інтелект були такі ж чіткі та ясні, як і раніше. Один із його соратників О. Александровський згадував: Застаю Владимира Бонифатьевича уже приговоренного к смерти, но живущего так, как будто с ним ничего не случилось. Он страстно интересовался жизнью, и я каждый раз приходил к нему, нагруженный новой литературой, которую он читал и расценивал с гениальной простотой.
Володимир Боніфатійович Антонович тихо відійшов у вічність 8(21) березня 1908 р. Однак і останню шану Синові України віддати належним чином не вдалося. Поліція заборонила будь-які урочистості, навіть слова над могилою. Лише в церкві учні, колеги, соратники та шанувальники Антоновича змогли згадати його добре імя. Чудову промову, яка була потім опублікована, виголосив М. С. Грушевський. В споминах О. Алек-сандровського зберігся опис похорону Антоновича: Шествие на кладбище было своего рода шествием на Голгофу. Почти все венки, на которых были красные цветы, в том числе и мой с надписью Учителю жизни, везлись под спудом, тщательно закрытыми; черносотенные патриоты изрыгали по сторонам провокаторские возгласы, под звуки которых мы молча следовали за дорогими нам останками, а на самом кладбище перед открытой могилой толпа полицейских гадов стояла в полной готовности броситься на каждого, который бы осмелился сказать прощальное слово покойному. Царский коршун до самой могилы не выпускал из когтей своего врага. Наш гениальный ученый, наш друг и покровитель, спокойным оком смотревший на будущее, завещал нам свою величавую простоту. Он был прообразом многострадальной Украины [70; 35-36].
Численні некрологи та посмертні згадки в пресі піднесли перед громадянами роль і значення Антоновича. Львівська газета Діло писала: Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців в по-Шевченковській добі... Володимир Антонович то один з головних репрезентантів відродження української ідеї... Пером тобі рідна земля, яку ти так дуже, так сильно полюбив Великий Отамане! Поклін доземний Твоїй памяти від усіх синів України! Живе українська Мати!.
Поданий вище, так би мовити, фасадний життєпис Антоновича відображає видиму всім частину його життєдіяльності. Т