Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
бязывают внешние, кем-то и почему-то, без его ведома и согласия устроенные формы и обязательные отношения. Может быть, все это крайний идеализм или так называемая философия, но меня долгий век от неё не вылечил, и предпочитаю свою философию всему тому, что принято, обязательно й т. п. Не правда ли, что я неисправимый мечтатель? [21; 47-47].
Зацитований уривок попервах шокує. Застібнутий на всі ґудзики у своїх відомих (переважно опублікованих) листах, тут Антонович постає надто незвичним. Це стосується, напевне, і його листів до близького друга Федора Вовка та соратника по хлопоманству Бориса Познанського. Саме останньому вже 70-річний учений напише: Всяка правда повинна відрізнятися простотою, ясностью і законченностью [22; 107].
Іще одна характерна деталь, яка дає змогу осягнути самооцінку Антоновича. Маємо на увазі його судження про іншу, не менш незбагненну людину Пантелеймона Куліша.
Ще у 1901 р. Антонович засуджував хитання Куліша та його пристосуванство, тим засвідчуючи, що його власне кредо було іншим, хоч, можливо, зовні не завжди його поведінка видавалася твердою і несхитною. Зокрема, він писав Познанському: З оптимізмом твоїм взглядам Куліша не зготжуюсь. Мабудь, ти не читав його останніх творів: История воссоединения Руси, статья про козаків в Рускому архіві, Хуторная поезія і т. д. Опріч того сей поворот ілюструється рукописним документом прошенієм до Міністра внутренних дел, коему він посилає Историю воссоединения Руси як доказ своєї лояльності і просить позволити йому докончити служебну карьєру [23; 106]. В ранішому листі до Феофана Лебединцева Антонович узагалі нарік Куліша двулицым Пантюшкой Кулишевым [24; 6] , отже, позиція його була вкрай негативною.
Цікавим є висловлювання Антоновича про складність життєвого шляху до ідеалу (лист до Б. Познанського від 1901 р.): На те і єсть ідеал, штоби визначати еволюцію правди в будучині, і на те дійсність, щоби поволі переробляв ти ідеал, тягнучи за собою дуже важку і неморальну спадщину прошлого. Зістається бажати, щоби ідеал здійнявся як змога скоріше, і думаю, що нема чого сердитися за те, що в житті зустрічаємо антиідеальні прояви[25; 106].
Це твердження є знаменним. Усе життя Антоновича, на наш погляд, показує, що він ішов раз і назавжди визначеним шляхом, стискуючи в кулаці емоції, ховаючи ненависть до ворогів, сприймаючи всі прояви людського єства рівно. Все це було марнотою в порівнянні з визначеним ще в юності ідеалом. І глибоко в душі він залишався невиправним мрійником, який умів піднятися над буденністю життя, оцінюючи його іншими, набагато вищими мірками.
Тут ми не можемо не згадати влучні слова одного з сучасників Антоновича: В. Б., кроме того, что поддерживал все свои надії і жадання, умел их и отстаивать, он служил живым примером, что царское правительство не есть какой-нибудь неизбежный Молох, в который бросают жертвы инакоумствующих. Он был символом смелости, он везде среди своих друзей умел найти бодрый элемент и без всякого опасения и страха смотрел на противников [26; 6].
Отже, зіставляючи окремі визнання самого Антоновича в листах із розкиданою по численних споминах про нього інформацією та зафіксованими документально його зовнішніми вчинками та їхніми наслідками, з його прямо висловленими чи завуальованими думками в наукових працях та лекціях, спробуємо реконструювати головні риси образу Володимира Боніфатійовича. Кажемо саме про головні риси, бо ще раз наголосимо, що Антонович настільки багатогранний і нерозшифрований у своєму духовному житті, що змалювати його портрет нам удасться лише й лише почасти.
Ще за життя Антоновича почали виходити дослідження про нього. На сьогодні їх уже кілька десятків. За традицією статті містять огляд громадської, наукової та педагогічної діяльності вченого. Така тематична розчленованість, імовірно, краще сприйматиметься, коли на початку буде подана хоч якась загальна характеристика цієї непересічної людини”.
Найкращу, на мій погляд “загальну характеристику постаті В. Б„ Антоновича на тлі українства дав його учень і наступник М. С. Грушевський. Він поділяв життєвий шлях учителя на три основних періоди [27; 8-10].
Початковий охоплює перше тридцятиліття життя Антоновича. Це час наступу і штурму, час жадного, гарячого шукання доріг індивідуальному життю і громадській роботі. З дитячих років він інстинктивно, завдяки вродженому гуманізмові, хилиться від свого польського середовища до світу хлопського українського. Згодом до цього прилучилися впливи французького раціоналізму XVIII ст. та демократичні, поступовські погляди вихователя (фактичного батька) Я. Джидая. Все це, сполучившись в одне ціле, привело до бурхливої громадської діяльності й рішучого кроку розриву з польським середовищем, до маніфестації своїх поглядів у Моїй сповіді, русі хлопоманів та створенні Громади.
З 1860-х років починається другий період в житті Антоновича. Це час майже двадцятилітньої напруженої продуктивної наукової праці, яка значною мірою повязувалася з суспільними поглядами та громадською діяльністю. Це насамперед архівні досліди польсько-українських відносин, які підтверджували думку про негативну роль польсько-шляхетської держави в українській історії. З великим талантом і повнотою Антонович змалював соціальний устрій і житі українського народу під польським режимом і непримиренні суперечності його з польськ