Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
ча справжній ідейний підклад своєї наукової роботи. Історик-філософ, з великим, навіть надмірним нахилом до синтезу і схематизації, він не любив вводити публіку в лабораторію своєї мислі, ставлячи перед її очима готовий, можливо у прощений рисунок певної доби, певного складного історичного або соціального процесу[29; 5-6]. Його узагальнюючі концептуальні думки стосовно української історії висловлювалися лише в тісному колі, де читалися лекції, непризначені для широкої публіки. Лише окремі з них виходили в Галичині під псевдонімом.
Визначний український громадсько-політичний діяч, письменник, історик церкви О. Г. Лотоцький, який запізнав Антоновича наприкінці 1880-х на початку 1890-х років, так характеризував громадянську еволюцію одного з найбільших людей української справи: В. Б. на протязі півстоліття своєї діяльности наукової та громадської хоч як твердо йшов до одної незмінної цілі, але під непереможним тиском режиму мусів зміняти тактику та звужувати шлях свої діяльности, аби зовсім од життя не усунутись. На полі науковому він мусить покинути ті ділянки української історії, яким на початку віддає свою увагу, в яких виявлялася органічна сила української нації. Від подій і діб великого національного підйому був він примушений перейти до нейтральніших обєктів наукового досліду, впірнає в архівну роботу і нарешті майже замикається наявні у вузькій ділянці археології. Як се взагалі було в тодішньому життю під самодержавним режимом, робота Антоновича наукова й громадська переходить в таємні підвали життя... Врешті В.Антонович та спільники його по національно-громадській роботі приходять до думки забезпечити можливість і здобутки української національної праці на терені іншої держави, де частина українського люду все ж користувалася певним мінімумом національної свободи під охороною державної конституції, бодай би й такої, як австрійська [30; 168-169]. Антонович поряд з О. Я. Кониським став одним із творців так званої нової ери (польсько-українська угода 1893 р. у Галичині).
Саме в Галичині Антонович мріяв почати нове життя, обійнявши кафедру історії України Львівського університету, очоливши Товариство ім. Шевченка і всю українську громаду. Там, у Галичині, не треба було постійно жити з опущеним забралом і тримати зачиненою браму своєї душі... Однак не судилося. Доля вимагала нести хрест подвійного життя до кінця.
Ця двоїстість пронизувала практично увесь земний шлях Антоновича: син одного батька (Яноша Джидая), він формально носить імя іншого (Боніфатія Антоновича); до сьогодні не вдається встановити точно роки його народження (1830 чи 1834) та обряду першого хрещення (греко-католицький чи католицький); за походженням поляк, він переходить в український табір; отримує офіційну освіту в російській гімназії, але самоосвіту на французькому раціоналізмі; закінчує медичний факультет університету й різко змінює фах здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність у колі польських революціонерів і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних організаціях і співпрацює з одіозним Юзефовичем; в університеті він читає курси історії Росії, а приватно українознавства; під своїм імям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом науково-публіцистичні праці; основну діяльність веде у Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши з польським рухом, виступає за нову еру; офіційно одружений з Варварою Міхель (до її смерті у 1902 р.), але при тому близько двадцяти років має за дружину Катерину Мельник...
Отож Антоновичу було нелегко. А тому нам має бути зрозумілим, що за такої двоїстості його життя неможливі однозначні оцінки і його діяльності.
РОЗДІЛ 2. ОФІЦІЙНО ПРО АНТОНОВИЧА
Згідно з концепцією Антоновича, три чинники визначають моральну діяльність всякого чоловіка: спадок предків (75%), виховання осягнення принципів і духовних надбань минулих часів (510%), власна ініціатива (до 15%) [31; 3-4]. І хоч усе життя самого Антоновича доводить, що він головним чином самотужки витворив свою мораль, усе ж слід зважити на думку вченого і хоч кілька слів сказати про його родину.
Його рідний батько Янош Джидай був сином угорського революціонера(Матяша Джидая,- А.Р), що виступав за відокремлення Угорщини від Австрійської імперії та запровадження республіканського ладу. Тікаючи від переслідувань, Матяш Джидай опинився в Галичині, де у нього й народився син. Янош закінчив філософський факультет Львівського університету (близько 18261827 рр.), збирався на війну за незалежність Греції (не встиг) і почав карєру гувернера на Правобережній Україні. У маєтку пана Марковського на Уманщині (с. Ягубець) Джидай зустрівся з Монікою Антонович. Результатом цієї стрічі, писав Володимир Антонович, було моє життя [32; 4-6] . Вчений писав про даний факт цілком відверто, бо, очевидно, через власний досвід вважав інститут сімї в такому складі, як він є, зовсім негідним, тобто довічне поєднання церковним шлюбом без права розлучення може призвести лише до фактичного протесту, як і сталося з його батьками. Разом із тим Антонович був вдячний матері зате, що придбала йому ідейного й розвиненого батька. Пізніше хлопець виховуватиметься в родині та пансіоні Джидая в Одесі, й саме це спричинить його глибокий демократизм і схильність до ідей французьких просвітників. Батько в житті вченого зіграв роль доброго вихователя і завжди слугував для нього прикладом.
Зовсім інше вражен