Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
е-шляхетським устроєм. Цей період став вершиною діяльності Антоновича. Саме тоді він заявив про себе як одного з найвизначніших репрезентантів українства і в науці, і в громадській діяльності.
Третій період розпочинається з середини 1880-х років, коли стають помітними виразні прикмети вичерпання і утоми Антоновича. Погіршуються умови суспільного життя в Росії, українство придушується політично-жандармською системою, відбувається розкол у Громаді, спалахує ідейний конфлікт із недавніми товаришами (політики і культурники), не вдається польсько-українська угода в Галичині. Все це стає причиною знеохочення і послаблення діяльності Антоновича. В українському русі зявляються нові лідери, напрями, молодь схиляється до революційного радикалізму. Наукові праці вченого також утрачають живий громадський зміст. Антонович віддає перевагу археології, нумізматиці, історичній географії. З 1890-х років відчутний досить значний упадок фізичних сил, і серед спокійніших антикварських занять тихо догорає його могутній дух до смерті не стративши, одначе своєї незвичайної живості, інтелігенції і рідкого, незвичайного чару.
Реконструюючи процес становлення та розвитку світогляду Антоновича, М. С. Грушевський визначав кілька найважливіших моментів.
Насамперед, це вироблений в дитинстві гуманний погляд на жите і зацікавлення українськими сюжетами. По-друге, це вплив французького раціоналізму, почерпнутого з батькової бібліотеки. Скептик і позитивист, писав Грушевський, індиферентний до всякої трансцедентної метафізики, він заховав одну релігію релігію людства. Віра в вічне і неустанне уліпшуваннє життя і платність людства до безграничного облагородження, культурного і етичного, дорогою розуму, культурної роботи сі провідні ідеї французького раціоналізму зісталися його провідними ідеями. Однак він не став вселюдиною, будучи міцно привязаним до українського життя. В основі всієї його наукової діяльності лежить глибокий пієтизм, тепла і сердечна любов до сього народу. Грушевський написав про це так: Він обожав в нім його суцільність, стихійну гармонію, високу красу побуту і глибоку природну логічність мисли; хилив чоло перед його високими культурними і соціальними інстинктами, високогуманною вдачею і тонким стичним почутім, горючою жагою і непохитним жаданим справедливості.
Однак Антонович ніколи не обстоював національну виключність. Він завжди високо підносив роль культури в історії народу, орієнтуючись на західні взірці. Політичну роботу без культурних підстав він вважав спорудою на піску. Усі нещастя України Антонович убачав у малій культурності українського суспільства, в браку української інтелігенції, культурного і політичного виховання. Як послідовник еволюціонізму, він не вірив у швидкісні революційні перетворення, вважаючи, що лише послідовна просвіта й піднесення свідомості народу є єдино правильним шляхом. Грушевський зазначав досить сильний вплив на Антоновича також кирило-мефодіївців, які завершили ідейну еволюцію його своїми ідеями автономізму і федералізму, їхня проповідь фізичної й духовної свободи була співзвучна ідеям, які виробилися у Антоновича під впливом революційних подій у Західній Європі. На терені історіографії ці ідеї духовно і персоніфіковано уособлював М. І. Костомаров, слідом за яким пішов і Антонович, їм обом було притаманне різке засудження польської доби в українській історії. М. С. Грушевський наголошував: Можна сказати, що всі історичні праці Антоновича з невеликими виїмками се оден акт обжаловання історичної Польщі, з її всевласним панованнєм шляхетської верстви і поневоленнєм недержавних народностей. Однак Антонович не був ворогом поляків, він був тільки ворогом історичної Польщі її хиб, шкідливих не тільки для пригнетених нею народностей, а і для самих поляків; був ворогом польсько-шляхетської ідеольогії, ворожої польському демосу також, не тільки українському.
Саме звідти іде й негативна оцінка Антоновичем державності як елемента суспільного життя. Він підкреслював не державність українців і вважав це їхньою імманентною прикметою. Антонович говорив про це з тим легшим серцем, що державну стихію вважав елементом скоріше негативним в життю суспільності, народу, ніж творчим, позитивним. Польське й російське державне володарювання в Україні, на його думку, руйнувало провідний общинний елемент української спільноти. Втім, і в цьому середовищі Антонович ясно бачив соціальну нерівність, протистояння різних верств, внутрішнє поневолення, насильство, визиск, проти чого повставало усе його єство.
М. С. Грушевський так писав про Антоновича: Громадянські інтереси були сильно розвинені у нього і могутньо кермували його науковими заняттями, особливо в період розцвіту його сил і наукових занять. Інтереси наукові тісно сполучені у нього з інтересами громадянськими, національними та політичними. Однак, на думку Грушевського, Антонович боєвою натурою не був; делікатний і вразливий, він не мав в собі того всепалющого огню, який змушує людину перемагати най прикріші для неї обставини й перешкоди в своїм служінню провідній ідеї свого життя. Йому були органічно противні боротьба, конфлікти, вуличні методи. Лише натяками, ледь помітними для втаємничених, давав Антонович у своїх працях ширші виводи соціально-політичного або національного характеру, ховаючи від чита