Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
іверситету проповідував одне і був у дружбі навіть з Новицьким (жандармський полковник. A.P .), а у себе вдома, у колі вибраної молоді проповідував інше: ненависть до Росії. Та звинувачень із боку росіян-державників було замало. Поляки теж докидали свою дещицю чорної фарби. Якщо Ф. Равіта-Гавронський досить обережно писав про загадковість, невизначеність справжнього обличчя Антоновича, яке незмірне складне і неможливе для схоплення[5; 6] то Вацлав Лясоцький просто називав його інтриганом, зодягненим в тогу демократичної простоти і товариської популярності в стосунках з тією ідеальною і найжертвеннішою з жертвенних молоддю.
Нарешті, безсумнівно провокаційну роль у створенні відповідної опінії щодо Антоновича відіграло жандармське управління. Вже згадуваний полковник Новицький на допиті студента Невестюка у 1892 р. вів Із ним розмову про Антоновича, який, мовляв, граючи роль лояльної до влади людини, загрібає жар чужими руками, наражаючи на небезпеку недосвідчену молодь. Новицький довірочно повідомив студентові, що Антоновичу як поляку в університеті не давали стипендії, тоді він перейшов у православя і отримав стипендію, а згодом улаштувався на кафедрі. Насправді ж він не поляк, не українець і не росіянин, а досить темна особа. Повернувшись у Галичину, Невестюк переповів усе це на сторінках коломийської газети Народ (1893, 1 вересня). Так Антонович із подачі жандармів був ославлений галицькими радикалами і через цензуру та політичні мотиви навіть не міг виступити зі спростуванням.
Згадані обставини спричинили до того, що Антонович у принципі майже не виступав у друці з якимись відвертими заявами попри всі закиди супроти нього. Його учень, людина з російського табору Іван Линниченко, слушно зауважував, що Сповідь була чи не єдиним відвертим виявом почуттів і поглядів Антоновича. Взагалі він был крайнє скуп на подобные излияния во всех последующих его многочисленных работах и статьях (за исключением косвенных намеков в одной) автор, ушедший весь в работу и самого себя, крайне мнительный и подчас даже чересчур осторожный, избегал касаться этого рокового для него периода жизни [8; 259].
Надмірну обачність Антоновича, його неймовірний самоконтроль і майже повну замкнутість зазначали більшість із тих, хто з ним спілкувався. Олександр Барвінський згадував, що визнаний учений так навик був до великої обережності, що навіть у своїй кімнаті говорив півголосом, вистерегаючися підслухання, розмови з ким-небудь непокликанним.
Іван Линниченко так пояснював потайність Антоновича і стриманість його наукових праць (у висновках та констатаціях): За ним постоянно и упорно следили, вскрывали его переписку, вызывали его для объяснений куда следует, подсылали к нему ловких агентов, выдававших себя то за ярых украинофилов, то за делегатов Ржонда. И он жил вечно под страхом репрессий, тяжелых и обидных объяснений, высылки из обстановки, в которой только и мог работать на пользу той цели, которой он всецело отдался. И это сделало его крайне скрытным, уклончивым, осторожным в писательстве, личных разговорах и лекциях университетских и публичных, для последних он, если не мог от них отказаться, выбирал темы самые безобидные, в которых самая придирчивая критика не могла бы найти материала для обвинения в тайных замыслах.
Політичні причини замкнутості Антоновича підкреслював також Сергій Єфремов, зауважуючи, що дехто безпідставно звинувачував його в полохливості (наприклад, Михайло Драгоманов). Однак обережність Антоновича, очевидно, була наслідком виховання в суворій школі життя. Єфремов слушно зазначав, що тут були й певні ідеологічні міркування: Антонович відсував чисту політику (а радше політиканство) на задній план, висуваючи культурницьку роботу серед мас, в якій він бачив грунт і на політичну працю в майбутності. Тому всю його діяльність як професора, популяризатора, видавця, ініціатора Південно-Західного відділу Географічного товариства, Киевской Старины, літературні виступи проти Сенкевича, Флоринського тощо, словом, всякі культурно-наукові заповзяття широкого громадського значення слід розглядати як працю саме в цьому річищі [11; 7].
Прагнення Антоновича залишатися в тіні пояснюється також іншими причинами. Проминувши-юнацький вік бурі й натиску, Антонович утратив нахил до прилюдних полумяних виступів. Тепер він найкраще почував себе у невидимій атмосфері товариської конспіративної роботи і тут справді виявлявся великий організаторський талант та вміння єднати людей біля себе.
Інший учень Антоновича Орест Левицький зазначав, що вчений мав чимало таємних ворогів і через те звик не всякому діймати віри й виявляти свою душу[13; 19]. Це була правильна політика: жандарми постійно скаржилися, що за Антоновича ніяк не можна ухопитися, адже він постійно тримає дистанцію. Одна з його учениць дуже тонко відзначила цю невидиму демаркаційну лінію, яку той одразу проводив у будь-якому спілкуванні.
Ота межа була для всіх, її утворило життя: той, хто стільки пережив замолоду, хто написав свою знамениту чудову Исповедь, той повинен був утворити круг себе цю невидиму межу, щоб укрити за нею своє внутрішнє Я від чужих замахів. І наскільки зовнішнє Я Володимира Боніфатійовича було просте, привітне, товариське, настільки внутрішнє його Я було складне, замкнене й обережне, і дібратись до нього було нелегко. Навіть в ото?/p>