Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича
Дипломная работа - История
Другие дипломы по предмету История
но, специфіка джерел передбачає різний ступінь заглиблення у конкретні епізоди, треба завжди памятати, що в основному це погляд іззовні, і лише зрідка, коли Антонович сам дає таку можливість у листах та споминах із середини.
Попервах кілька зауважень про загальні погляди й кредо Антоновича. Олександр Лотоцький досить точно зауважував, що він був реальним і далекоглядним політиком, для чого служили йому і природний хист, і історичний досвід ученого, і розважлива думка над сучасними подіями. Щодо перспектив української справи в самій Росії В.Б. мав ясне уявлення, що той колос, не опертий на добрій волі народних мас, мусить упасти; але до того моменту потрібно заховати максимум української національної сили, ту силу розвинути бодай культурно, коли не можна політичне. Виходячи з цього Антонович активно сприяв діяльності українських гуртків у вищій та середній школі, українській видавничій справі та розповсюдженню української книги. Лише такі способи української праці, та й то з великим обмеженням і небезпекою, були у той час можливі, твердив О, Лотоцький. Всі ж інші полягали в таємній пропаганді серед селян та робітників, пропаганді здебільшого бунтарській. До цих останніх способів В. Б. не був здатний вже навіть з огляду на свій вік похилий, і за це в останні літа життя довелося йому зазнати прикрих докорів від молодшої генерації... вже за кілька літ до його смерти в дуже поважному віці[76; 173].
Наприкінці XIX ст. Антонович був дуже занепокоєний виникненням різних політичних партій та груп, які займалися теоретизуванням і тим відмежовувалися від народу, його потреб та рівня розвитку породжуючи своєрідний політичний аристократизм закритого типу (нелегальні організації). Натомість він продовжував закликати до створення неформальних легальних гуртків для культурно-освітньої та наукової роботи. Антонович тримався думки, що революційні рухи не за всіх умов є корисні і часто гальмують поступовий розвиток національно-культурного співчуття та руйнують здобуті еволюційним поступом культурні здобутки тощо. Своєму кращому учневі М. Грушевському він радив менше встрявати в боротьбу різних українських груп у Галичині й більше займатися наукою: Без всякого сумніву, мені далеко симпатичніша Ваша діяльність свічника і наукового діяча, і гадаю, що тоже висилки на організацію групи... знідять Вам марно багато часу і нервів... в результаті ж вийде дурниця [77; 404].
Антонович вважав, що соціальне життя народу формується згідно з провідною ідеєю цього народу, а також відповідно до рівня його свідомості, культури й освіти. Звідси вчений був переконаний, що лише високий рівень освіти народу може сприяти найкращому втіленню провідної ідеї, в іншому випадку будь-які заходи будуть марними. У цьому пункті поєднувалися наукова праця Антоновича (висвітлення та доведення наявності провідної ідеї протягом усього історичного минулого українського народу) та його громадська діяльність (заходи щодо просвіти, піднесення культури та освіти народу) [78; 21].
Яким же він бачив політичне майбутнє України? В одному з листів до М. П. Драгоманова 1885 р. Антонович стверджував, що українство неможливе без федеративно-автономних прагнень, але не російських, а більше південно-західнословянських. Софія Єгунова-Щербина, аналізуючи висловлювання вчителя, також зазначала, що бажаним політичним ідеалом України для нього була вільна федерація словянських народів, де кожен із них був би представлений своєю культурою, етнографічними та побутовими особливостями (кто во фраке и цилиндре, кто в свитке й смушковой шапке), зі своєю рідною мовою і своїми національними формами загальнолюдської культури [79; 97].
Це був другий важливий крок Антоновича. Задекларувавши негативну роль для України історичної Польщі, він вважав за доцільне відмежуватися й від Росії (зокрема, впливів її культури) задля більшої кристалізації власне українства та його інтеграції в Європу. Як політик-культурник Антонович був одним з ідеологів європейськості українського народу, причому з огляду не географічного розташування та проблем етногенезу, а необхідної орієнтації подальшого розвитку. Отже, у своєму українстві Антонович стояв на рівні сучасної йому європейської культури і передової ідеї, що народжувалися в бурхливому буржуазному суспільстві XIX ст., повному соціальних противенств і бурхливого шукання в галузі природознавства і позитивного знання [80; 20]. У його бібліотеці були твори Токвіля, Бокля, Тьєрі, Гізо, Фюстель де Куланжа, Спенсера, Летурно, Луї Блана. Погляди цих та інших авторів стали основою історичних концепцій, усього наукового та громадського світогляду Антоновича.
Софія Єгунова-Щербина згадувала свою суперечку з Антоновичем із приводу значення російської літератури. Вчений стверджував: Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української це збільшує небезпечність. Коли українці будуть засвоювати загальнолюдські ідеї й вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так утрачати свою рідну мову, як тепер; вони будуть намагатись висловлювати ці ідеї своєю мовою і цим сприятимуть її розвитку, а разом з тим і розвиткові рідної літератури й культури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу це буде корисніше для неї, ніж вплив російської літер?/p>