Запозичення в польськiй релiгiйнiй лексицi
Дипломная работа - Иностранные языки
Другие дипломы по предмету Иностранные языки
контактах з sacrum люди уникали роздiлу мiж сакральною та розмовною мовами. Тому дуже цiнуСФться латинська мова, проникнення поточних елементiв в яку СФ неможливе.
Високий стиль СФ складовою частиною етикету умова, яка вiдiграСФ велику роль у культi. В молитовних текстах ця умова виражаСФться в основному через акти мовного етикету (ввiчливостi) привiтання, подяка, вибачення, формулювання прохання. Проявлення шани, поваги або покори Богу становить перший з принципiв формування звертання до Нього.
ОднiСФю з властивостей мови релiгiСЧ СФ також оцiнювання. Вiра поСФднуСФться з визнанням позитивних i негативних цiнностей та з усвiдомленням певноСЧ моральноСЧ позицiСЧ. Оцiнювання маСФ також звязок з апофеозом святих, а особливо Бога, у вiдношеннi до якого абсолютизуються всi цiнностi, бо Вiн СФ СЧх джерелом i досконалим носiСФм. Отже, мова релiгiСЧ становить контекст, в якому лексеми, взятi з загальнонародноСЧ мови набувають особливого в найвищому ступенi позитивного аксiологiчного значення (Matko, Ojcze, Opiekunie, Posredniczko, Nadziejo i т.п.).
Для формування мови релiгiСЧ важливою СФ традицiя. Традицiя, у даному випадку, маСФ вберегти культ вiд впливу часу, який все змiнюСФ, вiд впливу бажань та капризiв людини. Опiр, який зустрiчаСФ осучаснення молитовних текстiв, Т. Венцлавський [41,113] пояснюСФ почуттям духовного звязку в часi з молитвою багатьох поколiнь, почуттям певноСЧ фундаментальноСЧ сталостi духовного життя. Про молитвенну цiннiсть слова свiдчить не тiльки значення, а i його релiгiйна iсторiя. АрхаСЧзацiя релiгiйних текстiв СФ тим елементом, який стираСФ кордони часу, надаючи представленiй позатекстовiй дiйсностi понадiсторичну цiннiсть[42,50]. Сталiсть культу завдяки традицiям i звичаям (ритуалам) робить його консервативним, що гарантуСФ правильнiсть та мериторично-формальну СФднiсть. Однак консервативнiсть мови релiгiСЧ маСФ i негативнi сторони. Суть вiри, що подаСФться в традицiйних формулюваннях стаСФ дедалi менш зрозумiлою. Люди нiби знають, що цi тексти означають, але це тАЮрозумiннятАЭ дуже поверхневе або взагалi фальшиве.
У минулому фiксувалися випадки, коли Церква зверталася до такого типу людини, який на цей час вже не iснував. тАЮБагато разiв оскаржувала, пiдносила, будувала i творила, закладаючи iснування культури, яка вже належала минуломутАЭ[11,95]. Гальмування процесу розмежування релiгiйноСЧ культури та вiри стало важливою метою Церкви кiнця ХХ столiття.
2.2 Фактори, що призвели до змiн в мовi релiгiСЧ
Бiльшiсть змiн, якi з плином часу вдаСФться зауважити в мовi релiгiСЧ, була результатом вiдповiдi Церкви на змiни у свiтськiй сферi. Було виконано принциповий перегляд положень католицизму, якi в результатi своСФСЧ анахронiчностi становили перешкоду в контактах зi свiтом. На явище РеформацiСЧ, а також нових iдей, що вийшли з СФвропейського Ренесансу, Церква реагувала захистом старих позицiй. Безпорадна щодо змiн в суспiльствi та появи свiтських або навiть антирелiгiйних течiй, Церква вiдповiдала на це осудженням та вiдстороненiстю вiд свiту. Така оборонна та консервативна позицiя наклала вiдбиток на внутрiшнСФ життя Церкви. Життя вiруючоСЧ людини виявлялося роздiленим на двi сфери активностi, позбавлених будь-яких звязкiв мiж собою.
На РЖРЖ Ватиканському Соборi(1962-1965) було вирiшено обновити Церкву (aggiornamento), яка мала, з одного боку, повернутися до першоджерел, РДвангелiя i образу початковоСЧ Церкви, а з iншого боку, Церква i наука про неСЧ мали пристосуватися до нових часiв, нового свiту, що швидко змiнювався. Було оголошено про перемогу над iзоляцiСФю та про орiСФнтацiю на свiт, людину та СЧСЧ проблеми. Було також погоджено, що Церква маСФ прийняти на себе тАЬрадiсть та надiю, смуток та тривогутАЭ свiту, що вона повинна через звичайних людей безпосередньо служити людству та окремим народам в галузях науки, полiтики, мистецтва чи економiки. Було змiнено ставлення до християнських течiй, що вiдокремилися, нехристиянських релiгiй та до невiруючих, вирiшено вести з ними дiалог.
Пiдкреслення важливостi зрiлоСЧ, свiдомоСЧ вiдповiдальностi людей за цiлу Церкву знайшло своСФ вираження у використаннi в лiтургiСЧ народних мов. Вiдмова вiд латинськоСЧ мови стала найбiльшою зi змiн, що мали мiiе в iсторiСЧ Церкви. Також останнiй Собор досить гостро поставив питання про осучаснення мови релiгiСЧ, що узгоджувалося з позицiСФю вiдкритостi Церкви для кожноСЧ нововiдкритоСЧ культури, яку треба християнiзувати, наповнити християнськими цiнностями [22,292]. Поняття тАЮосучаснення мовитАЭ розумiлося дуже широко як новий спосiб трактування та експонування змiсту чи модернiзацiСЧ мовноСЧ форми.
Останнiй Собор дав початок процесам, якi прискорили темпи створення новоСЧ самосвiдомостi Церкви та новоСЧ мови, що слугувала для побудови контактiв зi свiтом. Але ще в швидше темпi вiдбувалися змiни в зовнiшностi сучасного суспiльства; i саме цi змiни мають вплив на характер релiгiйного життя i положення Церкви [11,88].
Серед факторiв, якi спричиняють прогресивнi змiни в двадцятистолiтнiй ментальностi та релiгiйностi, можна назвати iндустрiалiзацiю, секуляризацiю, дехристиянiзацiю та плюралiзм сучасного життя. Ще на початку минулого столiття функцiонувала серед людей традицiйна народна культура, що була силою католицизму. Релiгiйнi норми та цiнностi, про якi розповiдали вдома, знаходили пiдтвердження в iнших середовищах. Загальна атмосфера життя сприяла прищеплюванню релiгiйних позицiй та церковних звичаСЧв, що являли собою складову частину офiцiйноСЧ культури, в якiй релiгiя була гарантом