Проблема сенсу життя
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
?тСЦ просто розсСЦюСФ вСЦтер. В етицСЦ ЕпСЦкура ми зустрСЦчаСФмо повна вСЦдмова вСЦд соцСЦального активСЦзму. Окрема людина, а не суспСЦльне цСЦле - ось вСЦдправною пункт його вчення. РЖндивСЦд первинний, а громадська спСЦлка лише засСЦб для особистого благополуччя (на вСЦдмСЦну вСЦд КонфуцСЦя СЦ Аристотеля). Метою людського життя ЕпСЦкур вважав щастя, розумСЦСФться як задоволення. "Ми здСЦйснюСФмо всСЦ своi дСЦi задля того, щоб не страждати тСЦлесно СЦ не вСЦдчувати душевного неспокою. Ми вибираСФмо не всяке задоволення, а вСЦдмовляСФмося вСЦд нього, якщо воно приносить неприСФмностСЦ. Ми навСЦть вважаСФмо за краще страждати, якщо з страждання виникаСФ бСЦльше задоволення". Вищим задоволенням ЕпСЦкур вважав незворушнСЦсть духу, душевний спокСЦй СЦ безтурботнСЦсть, а це можливо лише при пСЦдпорядкуваннСЦ пристрастей розуму.
Стоiки
Представники цСЦСФi течСЦi плекали СЦдеал внутрСЦшньоi свободи, свободи вСЦд пристрастей. Зенон у своСФму трактатСЦ "Про людську природу" проголошував, що основна мета - жити у злагодСЦ з природою, тобто з добром. Особливу увагу придСЦляли стоiки феномену волСЦ, iх вчення було побудовано на самовладаннСЦ, терпСЦннСЦ. Вони прагнули до повноi самодостатностСЦ. Марк АврелСЦй вважав, що ВсесвСЦт - це тСЦсно повязане цСЦле, СФдина жива СЦстота, що володСЦСФ СФдиноi субстанцСЦСФю СЦ душею. "ЧастСЦше розважуй про звязок усСЦх речей, що знаходяться в свСЦтСЦ, СЦ про iх взаСФмовСЦдносини". Стоiчний мудрець не чинить опСЦр злу: вСЦн його розумСЦСФ СЦ стСЦйко перебуваСФ в його плинностСЦ, тому вСЦн незворушний СЦ спокСЦйний навСЦть перед лицем смертСЦ. Щастя стоiка полягаСФ в тому, що вСЦн не бажаСФ нСЦякого щастя.
НеоплатонСЦзм
Творчо переосмисливши спадщину Платона СЦ Аристотеля, Платон розробив трСЦаду "СФдине-розум-душа". РДдине - це трансцендентне начало, яке вище за всСЦх СЦнших категорСЦй. Душа людини сягаСФ вСЦд чуттСФвого стану до надчуттСФвого - екстазу, вона зливаСФться з РДдиним, яке невиразно СЦ нероздСЦльно характерне для всього сущого СЦ мислимого. При цьому все з нього виливаСФться. ВсСЦ СЦндивСЦдуальнСЦ душСЦ обСФмлються "свСЦтовою душею". Так як свСЦт СФ еманацСЦя божества (РДдиного), то вищий сенс можливий тСЦльки завдяки божественному озарСЦнню. Вважаючи, що душа маСФ безпосередню реальнСЦсть, неоплатонСЦки вСЦрять у переселення душ.
Як бачимо, антична СФвропейська фСЦлософСЦя пройшла вСЦд монСЦзму в МСЦлетськой школСЦ, через дуалСЦзм елейскоi школи СЦ атомСЦстСЦв, до РЖдеального у Платона та РДдиного неоплатоникСЦв. ЗмСЦщення акцентСЦв у онтологСЦi буття вСЦдповСЦдно вСЦдбивалося СЦ на свСЦтоглядСЦ людей, на аксСЦологСЦчних та етичних переконаннях СЦ орСЦСФнтацСЦях. Це по-рСЦзному наповнювало життя людини сенсом, в залежностСЦ вСЦд прихильностСЦ тСЦСФi чи СЦншоi теорСЦi. У мСЦру того, як змцнювалася СЦдея про подСЦл духу СЦ матерСЦi, фСЦлософи стали все бСЦльше цСЦкавитися швидше духовним, нСЦж матерСЦальним свСЦтом, людською душею СЦ проблемами етики. ЦСЦ питання займали захСЦдних мислителСЦв бСЦльше двох тисяч рокСЦв з початку розквСЦту грецькоi науки та культури в пятому-шостому столСЦттях до н. е. Мабуть, пСЦдсумувати еволюцСЦю античноi фСЦлософськоi думки можна словами Аристотеля, який вважав, що вивчення людськоi душСЦ СЦ споглядання величСЦ Бога значно важливСЦше вивчення матерСЦального свСЦту. Це було взято на озброСФння християнством.
1.3 Думки фСЦлософСЦв Нового часу
Отже, починаючи з епохи ВСЦдродження людину вСЦддали самСЦй собСЦ, вивели з-пСЦд юрисдикцСЦi Бога. ОстаннСЦй створив його, але в життя не втручаСФться. Людина вже володСЦСФ свободою волСЦ СЦ може стати своiм власним скульптором: людина сама творить свою долю. Знову зявляСФться античний орСЦСФнтир - пСЦзнати самого себе, бо хто пСЦзнаСФ себе, той пСЦзнаСФ все.
ВСЦдкриваються новСЦ можливостСЦ, а разом з ними, свобода, вСЦдповСЦдальнСЦсть СЦ страх. Хто вдаряСФться у реалСЦзацСЦю цих можливостей СЦ свобод, а хто грузне у вСЦдповСЦдальностСЦ СЦ страху.
Починаючи з Джордано Бруно свСЦт стаСФ нескСЦнченним СЦ неосяжним. СлСЦдом за ним СпСЦноза скасовуСФ особистСЦсного Бога, ставлячи на його мСЦсце невСЦдоме середньовСЦчнСЦй людинСЦ "СЦстота абсолютно нескСЦнченна, тобто субстанцСЦю, що складаСФться з нескСЦнченно багатьох атрибутСЦв, з яких кожен висловлюСФ свою нескСЦнченнСЦсть СЦ сутнСЦсть". Ну як такому абстрактному Богу можна довСЦрити свою долю? Природно, людина починаСФ хвилюватися, шукати правду в пСЦзнаннСЦ - чи так це?
Що стосуСФться пСЦзнання, то сам СпСЦноза даСФ, на мСЦй погляд, правильний ключ до розгадки реальностСЦ: РозумСЦти рСЦч - означаСФ бачити за ii СЦндивСЦдуальнСЦстю унСЦверсальний елемент; розум прагне осягнути в природСЦ внутрСЦшню гармонСЦю причин СЦ наслСЦдкСЦв. Ця гармонСЦя збагненна, коли розум, не задовольняючись безпосереднСЦми спостереженнями, виходить з усСЦСФi сукупностСЦ вражень (в т. ч. СЦррацСЦональних, СЦнтуiтивних - вСЦд себе).
Так виникаСФ пантеiзм СЦ вСЦдроджуСФться гСЦлозоСЦзм, коли матерСЦя СЦ божественне СФдинСЦ, та до того володСЦють одним розумом на двох. Особисто менСЦ СЦмпонують СЦдеi пантеiзму. Тут ми повертаСФмося до витокСЦв Стародавнього сходу СЦ захСЦдноi античностСЦ.
ЦСЦкаво, що в цей же перСЦод (XVI-XVII ст.) В умах фСЦлософСЦв бродять протилежнСЦ думки про долю СЦ волю. Так, Гоббс заперечував свободу волСЦ, дотримуючись жорстокого фаталСЦзму СЦ ототожнюючи волю з природною силою. ДСЦдро також дотримувався думки, що мСЦж людиною СЦ природою немаСФ нСЦякоi рСЦзницСЦ, СЦ воля не менш механСЦчна, нСЦж розум. Це теж не пСЦшло на користь людству, хоча Гольбах у своiй "СистемСЦ природи" СЦ вважав, що розумСЦння фатальностСЦ може не тСЦльки заспокоiти велику частину переживань людини, але й навСЦяти iй корисне смирення, розумне пСЦдпорядкува
Copyright © 2008-2014 geum.ru рубрикатор по предметам рубрикатор по типам работ пользовательское соглашение