Проблема сенсу життя
Информация - Философия
Другие материалы по предмету Философия
?я СЦ мСЦркування, якСЦ пояснюють значення смертСЦ".
Так, поки людина жива, iй дарований весь цей свСЦт, людинСЦ дано розпоряджатися своiм життям, вибирати тСЦ чи СЦншСЦ вчинки, сподСЦватися на щось розраховувати на щастя. Смерть - це цСЦлковита визначенСЦсть, вСЦдсутнСЦсть вибору, коли вже нСЦчого не можна.
Кожен з нас, живих, прагне не тСЦльки пСЦзнання, а й розради. РозумСЦння блага смертСЦ для трСЦумфу бСЦологСЦчноi еволюцСЦi, ефемерноi потойбСЦчноi вСЦчностСЦ або досконалостСЦ навряд чи допомагаСФ нам радСЦсно очСЦкувати припинення своСФi безцСЦнноi, для нас, СФдиною на вСЦки вСЦкСЦв особистому життСЦ.
2.2 Чи потрСЦбне безсмертя?
Жодна СЦз сучасних релСЦгСЦй не обходиться без СЦдеi особистого безсмертя. В буддизмСЦ СЦдея особистого безсмертя виступаСФ у формСЦ вчення про перевтСЦлення, згСЦдно з яким суспСЦльне становище людини СФ результат дСЦяльностСЦ ii душСЦ в минулих перевтСЦленнях. У християнствСЦ та СЦсламСЦ СЦдея особистого безсмертя виражена бСЦльш примСЦтивно СЦ разом з тим бСЦльш дСЦСФво - у виглядСЦ обСЦцянки загробного райського блаженства для праведникСЦв та вСЦчних пекельних мук для грСЦшникСЦв.
РЖдея особистого безсмертя, що розвивалася головним чином завдяки релСЦгСЦi, була пСЦдхоплена рСЦзними СЦдеалСЦстичними фСЦлософськими системами: в XVII-XVIII ст. - ЛейбнСЦцем, БерклСЦ, в наш час - персоналСЦстом ХоккСЦнгом, ФлюеллСЦнгом та СЦнш. Ними була створена цСЦла система "доказСЦв" безсмертя душСЦ.
Наприклад Джордж БерклСЦ доводив природне безсмертя душСЦ. За його словами душа здатна знищитися, але не пСЦдлягаСФ "погибелСЦ або руйнуванню за звичайними законами природи або руху. ТСЦ ж, якСЦ визнають, що душа людини СФ лише тонке життСФве полумя або система тварин духСЦв, вважають ii минущоi СЦ руйнСЦвною, подСЦбно тСЦлу, оскСЦльки нСЦщо не може розвСЦятися легше такоi речСЦ, для якоi природно неможливо пережити смерть, яка мСЦстить в собСЦ ii оболонки. Ми показали, що душа неподСЦльна, безтСЦлесна, непротяжна СЦ отже непорушна. НСЦчого не може бути яснСЦше того, що рухи, змСЦни, занепад СЦ руйнування, яким як ми бачимо, щогодини пСЦддаються тСЦла природи (СЦ що СФ саме те що ми розумСЦСФмо пСЦд ходом природи), не може торкатися дСЦяльноi простоi СЦ нескладноi субстанцСЦi, така СЦстота непорушна силою природи, тобто людська душа природно, безсмертна".
При всСЦй повазСЦ до оригСЦнальностСЦ СЦ глибинноi думки БерклСЦ створюСФться враження, що в основСЦ його доказСЦв безсмертя душСЦ власнСЦ переживання, переконання, бажання. Така установка для нього принципова. РЖ тут з ним важко сперечатися. ДСЦйсно основою наших уявлень про свСЦт СФ наше власне "я", досвСЦд самопСЦзнання. Однак цей досвСЦд нСЦчого не говорить про невмирущостСЦ душСЦ.
РЖншим доказом безсмертя душСЦ, стало моральний доказ Канта. Кант мСЦркував так: "Ми бачимо, що вчинки людей в життСЦ зазвичай сильно вСЦдрСЦзняються вСЦд вСЦчних моральних СЦдеалСЦв добра, справедливостСЦ СЦ т.п. Але як знайти примирення мСЦж СЦдеалом СЦ дСЦйснСЦстю? Ми вСЦримо, що добро реалСЦзуСФться в життСЦ, нехай не вСЦдразу, але в нескСЦнченному процесСЦ нашого СЦснування. Таке вдосконалення маСФ бути властиве кожноi особистостСЦ - адже моральна дСЦяльнСЦсть СФ передусСЦм особиста дСЦяльнСЦсть. НескСЦнченний процес особистого вдосконалення необхСЦдно припускаСФ вСЦчнСЦсть безсмертноi душСЦ".
Як фСЦлософське поняття безсмертя вперше зявилося у Платона СЦ Цицерона. РД такСЦ спроби доведення безсмертя душСЦ:
1) метафСЦзичне в дусСЦ Платона: рух тСЦла, яке саме СЦз себе породжуСФ рух, не маСФ початку, а отже, СЦ кСЦнця. "Коли саморух СФ не що СЦнше, як душа, то душа не маСФ початку СЦ безсмертна" (Платон, "Федр");
2) онтологСЦчне: безсмертя виводиться з розумСЦння душСЦ як простоi нематерСЦальноi субстанцСЦi, яка не може бути зруйнована (Декарт, ЛейбнСЦц);
3) теологСЦчне: мета, з якою Бог вдихнув душу в особисту СЦстоту, не може бути здСЦйснена протягом його життя на ЗемлСЦ;
4) СЦсторичне: пСЦдкреслюСФ загальнСЦсть вСЦри в безсмертя душСЦ;
5) специфСЦчно християнське: виходить з воскресСЦння Христа СЦ обСЦцянки вСЦчного життя пСЦсля смертСЦ;
6) вульгарно моральне: життя пСЦсля смертСЦ СФ вимога вСЦдновлення справедливостСЦ; в цьому свСЦтСЦ немаСФ справедливостСЦ, тому необхСЦдна (хоча, згСЦдно з принципами етики цСЦнностей, це абсолютно надмСЦрне) винагорода чи розплата, покарання за справи за життя пСЦсля смертСЦ. ПодСЦбним чином мСЦркував Кант, висуваючи безсмертя як практичний постулат.
Проти вСЦри в особисте безсмертя виступили ЕпСЦкур, ЛукрецСЦй, СпСЦноза, Юм, Гегель, Шопенгауер, Маркс.
ЦСЦлком науково проблемами безсмертя, вСЦрнСЦше життя пСЦсля смертСЦ, займалися не тСЦльки фСЦлософи СЦ прихильники мСЦстичних сект, але й солСЦднСЦ люди: лСЦкарСЦ, дослСЦдники, журналСЦсти. Широко вСЦдомСЦ в науковому свСЦтСЦ книги МорСЦса РолСЦнгса "За дверима смертСЦ", Реймонда МоудСЦ "Життя пСЦсля життя", Алана Ландсберга СЦ Чарльза Файе "ЗустрСЦчСЦ з тим, що ми називаСФмо смертю", Лайелла Уотсона "Помилка Ромео".
Висновки
Зусилля вчених спрямованСЦ на максимальне продовження людського життя на основСЦ трансплантацСЦi, технологСЦi бСЦонСЦки, генноi СЦнженерСЦi. РЖ все ж наука не знСЦмаСФ питання про смертнСЦсть людського буття. Не може вона довести СЦ його безсмертя.
НайбСЦльш тривалим у питаннСЦ тлумачення людини був вплив Старого завСЦту. АнтичнСЦсть СЦ особливо християнство бачили сутнСЦсть людини в ii розумСЦ, або пСЦзнавальних здСЦбностях, у ii здатностСЦ до створення полСЦтичноi спСЦльноти. Християнське середньовСЦччя бачило в нСЦй, з одного боку, подобу Бога, а з СЦншого - творСЦння земних демонСЦчних сил. У XVIII ст. в людинСЦ розрСЦзняли чуттСФве явище СЦ "надчуттСФву&qu