История

  • 8641. Політизація національного руху студентської молоді україни в роки першої російської революції
    Информация пополнение в коллекции 17.06.2010

    Завдяки цим змінам проблема українізації вищої школи набула актуальності. Виключне місце у започаткуванні викладу українознавчих курсів у вищій школі України належала студентам. Ще восени 1905 р. студенти-українці Петербурзького та Одеського університетів порушили на своїх вічах питання про створення українознавчих кафедр. 1906 р. до них приєдналися кияни. Їхнє багаточисельне віче прийняло ряд резолюцій щодо українізації вищої освіти в Україні. Була також ухвалена петиція до університетського Сенату з вимогою заведення кафедр з історії України, української літератури, мови тощо. Вимога введення в навчальний процес українознавчих предметів була включена і до загальноуніверситетської резолюції, наданій професорській Раді Одеського університету. Це змусило адміністрацію висловитися за введення в університетський курс предметів, вказаних студентами української мови, історії, літератури і географії України. Мова викладання предметів мала залежати від національного складу більшості студентів 11.

  • 8642. Політика А. Гітлера
    Информация пополнение в коллекции 11.12.2010

    Вступивши у 1919 р. до Німецької робітничої партії, заснованої Антоном Дрекслером, А. Гітлер невдовзі став її лідером. Наступного року партію було перейменовано в робітничу Націонал-соціалістичну партію Німеччини (НСДАП) й прийнято нову її програму з 25 вимог. Серед них були об'єднання всіх німців у «Велику Німеччину», анулювання Версальського договору, боротьба за нові території, позбавлення політичних прав і громадянства осіб «неарійського» походження та заборона не-німцям переселятися до Німеччини, свобода релігії, «поки релігія не загрожує безпеці держави чи моральним засадам німецької нації», але водночас проти єврейської релігії «через її любов до багатства». Проте головним, що відрізняло націонал-соціалізм від інших політичних течій, а НСДАП від інших політичних партій, була расова теорія руху. За цією теорією «вищою расою» проголошувалися німці - нащадки арійців, а всі інші нації - «неповноцінними». Залежно від того, якою мірою нацисти визнавали націю наближеною до «арійської раси», залежала подальша її доля. Євреїв, рома (циган), слов'ян та сотні інших націй нацисти вважали ворожими «вищій расі» й планували їхнє винищення чи перетворення на рабську робочу силу. Території, на яких проживали «неповноцінні» з точки зору нацистів народи, проголошувалися «життєвим простором» майбутнього «тисячорічного Третього Рейху» й мали бути заселені німецькими колоністами. Власне, расова спрямованість німецького націонал-соціалізму найбільше відрізняла його від італійського фашизму, який не мав чіткої расової теорії.

  • 8643. Політика суцільної колективізації
    Информация пополнение в коллекции 28.11.2010

    Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобов'язані поставляти державі визначену кількість продуктів і підлягали державним чиновникам. Лише після того як колгосп виконає повинність перед державою, його членам дозволялося розподіляти решту продуктів між собою. Менш численні радгоспи по суті являли собою державні сільськогосподарські підприємства, де робітники працювали як наймана сила; поряд із цим технічну допомогу колгоспам забезпечували машинно-тракторні станції (МТС). Іншим засобом примусу селян служила державна монополія на трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Власне, вся ця система будувалася таким чином, щоб дати режимові не лише економічну, а й політичну владу над сільським господарством і тими, хто працював у ньому. Великий знавець насильницьких методів, Сталін зі своїми поплічниками був, проте навдивовижу безпорадним, коли йшлося про обробку землі. Часто партійні активісти, що очолювали колгоспи, наказували сіяти неприйнятні для даної місцевості культури. Як і в промисловості, вони часом впадали в гігантоманію, створюючи величезні й некеровані агропідприємства. Через відсутність відповідних засобів транспорту велика кількість заготовленого збіжжя або псувалася, або ж його знищували щури. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше. Однак урядові чиновники були впевнені в тому, що зможуть поставити достатню якість тракторів, щоб компенсувати нестачу коней і волів. Та виробництво тракторів дуже відставало від плану, а багато з тих, що були все ж поставлені, майже одразу виходили з ладу. В результаті у 1931 р. майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; до 1932 р. площа посівів на Україні зменшилася на одну п'яту. Наче цього було мало, у 1931 р. Південь України охопила посуха.

  • 8644. Політико-правова характеристика союзу Мазепи і шведського короля з позиції сьогодення
    Информация пополнение в коллекции 14.03.2011

     

    1. Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський. Історичні есе. - Львів.: "Червона калина", 1991. - 255 с.
    2. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя і пориви великого гетьмана / Автор. пер. з франц. М.Рудницького. - Київ: Вид-во СП "Свенас", 1991. - 136 с.
    3. Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. - К.: Видавництво "Україна", 2003. - 240 с.: іл.
    4. Павленко С. Іван Мазепа як будівничий української культури. - К.: Вид.дім "КМ Академія", 2005. - 304 с.
    5. Павленко С. Іван Мазепа. К.: Видавничій Дім "Альтернативи", 2003. - 416 с.: іл.
    6. Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. - К.: Вид. дім "КМ Академія", 2004. - 602 с.
    7. Радишевський Р., Свербигуз В. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко. - К.: Видавничий центр "Просвіта", 2006. - 551 с.
    8. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. - К.: Либідь, 1994. - 240 с.
  • 8645. Політична боротьба й об'єднання німецьких земель під зверхністю Прусії
    Информация пополнение в коллекции 02.11.2010

    Реакція домінувала в союзі з 1815 до 1830, чому сприяла діяльність австрійського міністра закордонних справ князя Клеменса фон Меттерніха. Деякі держави на півдні і заході Німеччини Баварія, Баден і Гессен-Дармштадт у цей період прийняли конституції, але пруський король не виконав обіцянки провести конституційну реформу. Такі події, як Вартбургсье свято в Ейзенасі (1817 р.), коли восени 1817 р. студенти задумали улаштувати загальностудентське святкування 300 літнього ювілею реформації, з'єднавши його зі святкуванням звільнення від французів. 17 жовтня, у день річниці Лейпцігської битви, більше сотні студентів із всіх університетських міст зібралися в Айзенасі і звідти направилися в історичний Вартбургзький замок, у якому Лютер ховався від переслідувань римської церкви. Опівночі було розкладене багаття, у якому студенти спалили різні символи австрійський капральський ціпок, гессенську солдатську кіску, офіцерський корсет, а також "Кодекс жандармерії". Або убивство на початку 1819 реакційного драматурга і російського агента Коцебу німецьким студентом, спонукали німецьких государів прийняти в серпні 1819 т.зв. Карлсбадськы постанови (затверджені сеймом у вересні) для придушення суспільного руху. Ці рішення забороняли студентські збори, установлювали нагляд за університетськими професорами, передбачали заходи для придушення преси і проведенню розслідування і придушення мнимих революційних змов. Проте прагнення до ліберальних реформ, натхненне гаслами французької революції і визвольних антинаполеонівських воєн, можна було тільки загнати усередину, але не знищити. Це стало очевидним після французької революції 1830 р.. Якщо Австрія і Прусія фактично ніяк не відреагували на неї, то правителям ряду держав (наприклад, Брауншвейга і Саксонії) довелося ввести конституції або послабити цензурні заборони.

  • 8646. Політична діяльність Лазара Кагановича
    Информация пополнение в коллекции 25.01.2010

    Коли Крупська ще вимовляла свою промову, керівники райкому дали знати про це Кагановичу, і він негайно виїхав на конференцію. Піднявшись на трибуну після Крупської, Каганович піддав її мова грубому розносу. Відкидаючи її критику по суті, Каганович заявив також, що вона як член ЦК не мала права виносити свої критичні зауваження на трибуну районної партійної конференції. «Нехай не думає Н.К.Крупська, - заявив Каганович, - що коли вона була дружиною Леніна, то вона володіє монополією на ленінізм». Початок 30-х років був часом найбільшої влади Кагановича. Хоча «праві» лідери: Бухарін, Томський і Риков - були вже виведені з Політбюро, цей орган не був ще повністю слухняний волі Сталіна. З ряду питань Кіров, Орджонікідзе, Рудзутак, Калінін, Куйбишев іноді заперечували Сталіну. Але Каганович завжди стояв на його боці. У роки колективізації в ті райони країни, де виникали найбільші труднощі, Сталін направляв саме Кагановича, наділяючи його при цьому надзвичайними повноваженнями. Каганович виїжджав для керівництва колективізацією на Україні, в Воронезьку область, в Західний Сибір, а також в багато інших області. І всюди його приїзд означав тотальне насильство по відношенню до селянства, депортацію не тільки десятків тисяч сімей «куркулів», а й багатьох тисяч сімей так званих «підкуркульників», тобто всіх тих, хто чинив опір колективізації. Особливо жорстокі репресії обрушив Каганович на селянсько-козацьке населення Північного Кавказу. Досить сказати, що під його тиском бюро Північно-Кавказького крайкому партії прийняло восени 1932 року рішення виселити на Північ жителів шістнадцяти великих станиць: Полтавської, Медведівської, Урупской, Башаевскої та ін. Слід нагадати, що козчі станиці набагато більші російських сіл, в кожній було зазвичай не менше тисячі дворів. Одночасно на Північний Кавказ переселялися селяни з малоземельних сіл нечорноземних районів. Суворі репресії проводилися і у підвідомчій Кагановичу Московської області, яка охоплювала тоді територію декількох нинішніх областей. Мабуть, з огляду на саме цей «аграрний досвід», Сталін призначив Кагановича завідувачем новоствореним аграрним відділом ЦК ВКП(б). Каганович керував у 1933-1934 роках організацією політвідділів МТС і радгоспів, яким на час були підзвітні всі органи Радянської влади в сільській місцевості . Каганович був жорстокий не тільки по відношенню до селян, а й до робітників. Коли в 1932 році в Іваново-Вознесенську почалися страйки робітників і робітниць, викликані важким матеріальним становищем, то саме Каганович керував розправою із активістами цих страйків. Дісталося від нього і багатьом місцевим керівникам. Деякі з них бойкотували введені тоді закриті розподільники для партійних працівників і посилали своїх дружин і дітей в загальні черги за продуктами. Каганович оцінив їх поведінку як «антипартійний ухил».

  • 8647. Політична діяльність Петлюри і Винниченка
    Информация пополнение в коллекции 31.12.2010

    Факти свідчать про значний внесок і Симона Петлюри в справу визволення свого народу. Включившись в боротьбу за незалежну і вільну Україну, в тому числі під час селянських бунтів 1902 року, незважаючи на поневіряння та переслідування царських властей, він виступав на захист свого народу. Не обминула його й типова для того часу ілюзорна віра в можливість використати для народної справи допомогу держав, до складу яких входили тоді українські землі. Петлюра вів плідну публіцистичну діяльність. Його перу належать 125 есе, присвячених українській культурі, численні статті, виступи, документи з питань боротьби за свободу українського народу. Як прихильника в першу чергу національних чинників визволення Симона Петлюру після Лютневої революції обирають головою Українського військово-революційного комітету Західного фронту, де він перебував на службі спочатку санітаром, а потім функціонером «Союза земств и городов». Зазначимо принагідно, що земські звязки і в майбутньому використовувались Петлюрою в інтересах революційної боротьби. В травні 1917 року на першому Всеукраїнському військовому зїзді у Києві, куди він прибув в якості делегата від Західного фронту, його обирають головою Українського Військового Генерального Комітету, а в червні призначають Генеральним секретарем військових справ. Такий перебіг життєвого шляху повязаний, звичайно, з попередньою активною революційною діяльністю, про яку добре знав його соратник Винниченко. Як керівник Генерального секретаріату він сприяв цьому призначенню, зокрема, з огляду на певні звязки Петлюри з військовими.

  • 8648. Політична і судова система Київської Русі
    Информация пополнение в коллекции 21.08.2010

    В 12-13 ст. форма держави змінилася. Відносини між окремими князівствами розвивалися на засадах федерації або конфедерації. На чолі держави стояв київський князь, який зосереджував в своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої, судової й військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі (посадники, тисяцькі, дворецькі, тивуни тощо). Князівська влада спиралася на постійну військову організацію - дружину. Дружинникам-посадникам доручалися в управління окремі волості, міста і землі. Народне ополчення («вої») формувалося за десятковим принципом. На чолі окремих підрозділів стояли десятник, соцький, тисяцький. «Тисяча» становила військово-адміністративну одиницю. Соціальна структура відповідала економічній системі. До панівного стану входили бояри, воєводи, тисяцькі, соцькі, печатники, покладники, тіуни, огнищани, сільські старости, міська верхівка - «мужі градські». Вільна категорія сільських виробників називалася смерди. Феодально-залежним населенням були рядовичі, закупи та ізгої. Холопи і челядь перебували на становищі рабів.

  • 8649. Політична історія Галицько-Волинського князівства
    Информация пополнение в коллекции 26.10.2010

    Роман Мстиславич. Данило Галицький. У 1097 р. Галицька земля відокремилася від Києва. Тут укріпилися правнуки Ярослава Мудрого, князі Ростиславичі Василько, Володар і Рюрик, які перемогли князів-суперників «на Рожні полі» та угорців під Перемишлем у 1099 р. З великою енергією вони налагоджували внутрішню організацію та оборону свого князівства, підтримували союзницькі зв'язки з Володимиром Мономахом, але водночас обстоювали незалежність від Києва. Після смерті братів Ростиславичів син Володаря Володимирко (11241152 рр.) об'єднав Галицьку землю. Столицею князівства у 1141 р. став Галич, зайнятий Володимирком по смерті свого племінника Івана Васильковича. Володимирко дав відсіч спробам польських феодалів захопити Галицьку землю, розширив межі князівства на сході (по Дністру, Пруту й Серету), уклав союзні угоди з Візантією та Юрієм Долгоруким, вів тривалу боротьбу проти Угорського королівства, яке постійно загрожувало Галицькому князівству; спираючись на підтримку. Юрія Суздальського, поклав край намірам київського князя Ізяслава поновити залежність Галичини від Києва. Отже, Володимирко був видатним державним діячем, «збирачем» Галицької землі.

  • 8650. Політична історія Київської Русі
    Информация пополнение в коллекции 22.07.2010

    В останні роки життя Ярослав Мудрий почав задумуватися, як запобігти боротьбі за владу між своїми нащадками. Досягти цього він вирішив шляхом дотримання принципу вікового старшинства, коли на зміну померлому князю приходив його брат, а потім уже й син. Таким чином, кожному або майже кожному з князів гарантувалося право на князівський стіл. Щоб не допустити ворожнечі між синами, Ярослав ще за свого життя заповідав київські землі старшому сину Ізяславу, чернігівські - Святославу, переяславські - Всеволоду, Володимиро-Волинський уділ - Ігорю, а Смоленський - Вячеславу. Головним над братами залишався старший, котрий мав княжити у Києві. Ось так після смерті Ярослава в 1054 р. Київська Русь уникла сімейних кровопролитних чвар. Тріумвірат Ізяслава, Святослава і Всеволода деякий час підтримував політичну єдність величезної імперії й у спішно управляв нею. Ізяслав, Святослав і Всеволод спільно вирішували питання про переміщення молодших братів з одного уділу в інший і об'єднаними силами поклали край спробі полоцького князя Всеслава вийти з-під влади Києва й ув'язнили його в київський поруб. Завдяки спільним діям князі зуміли на початку 60-х років відбити перші напади половців, які зайняли місце розгромлених Ярославом Мудрим печенігів. Але в 1068 р. військо братів було вщент розгромлене половцями на р. Альті, й кочівники наблизилися до столиці держави Києва. Небажання чи то відсутність можливості в Ізяслава дати киянам зброю і коней для відсічі нападу кочівників викликало народне повстання. Кияни розгромили двори Ізяслава і боярина Коснячки й змусили їх втекти з міста. Тільки з допомогою польського короля Болеслава Смілого, сина Мстислава, а також братів Святослава й Всеволода Ізяславу вдалося придушити повстання й знову зайняти великокнязівський престол. Але тріумвірат дав тріщину, що згодом призвело до ворожнечі й міжусобної боротьби між братами та їхніми наступниками.

  • 8651. Політична криза лейбористської партії 1931 р.
    Курсовой проект пополнение в коллекции 20.09.2010

    Британські компанії, продукція яких володіла високою собівартістю через «важку валюту», не витримували вільної конкуренції з американськими і німецькими монополіями навіть на внутрішньому ринку. Ціни на британські товари на світових ринках виросли після фінансової реформи 1925 р. приблизно на 12 %. Як найменше модернізовані старі галузі британської економіки прийшли в повний спадок. Видобуток вугілля у Великобританії за період 1913 1928 рр. скоротився на 17 % при зростанні світової здобичі на 6 %, виплавка чавуну впала на 55 %, при зростанні світового показника на 12 %. Унаслідок скорочення текстильного виробництва частка Великобританії зменшилася в цій галузі з 39 до 34 %. Рівень безробіття в 20-х рр. не опускався нижче 10 % працездатного населення. Причому скоротилася і загальна кількість зайнятих. За період 19231930 рр. Кількість робітників у вугільній промисловості скоротилося на 30,8 %, в текстильній на 24,9 %, в чорній металургії на 21,2 %. Темпи зростання виявилися мінімальними, і до 1929 р. загальний об'єм промислового виробництва досяг лише 100,6 % до рівня 1913 р. При цьому виробництво в основних галузях машинобудуванні, хімічної, автомобільної, авіаційної промисловості так і не вийшло на рівень 1913 р. Продовжувалась і депресія агарового сектора. Якщо посіви зернових в 1923 р. складали 7171 тис. акр., то в 1929 р. 6137 тис. акр. Як наслідок труднощів, що переживаються британською економікою, протягом 20-х рр. Продовжувалося скорочення питомої ваги Великобританії в світовій торгівлі. В 1913 р. об'єм британського експорту складав 15,2 % від світового, а в 1926-1928 рр. - лише 12,5 %. За сумарними даними об'єм експорту досяг лише 87 % від довоєнних показників. Складність економічного стану зростання соціальної напруженості в країні. Ситуація особливо загострилася після провалу урядової програми соціального забезпечення, прийнятої в перші місяці перебування Н.Чемберлена у влади за його ініціативою. Вона включала розширення пенсійних виплат, зниження пенсійного віку до 65 років, здійснення додаткової допомогу, мало імущим розширення прав місцевого самоврядування і інші заходи. Після початку політики жорсткої бюджетної економії всі ці реформи були припинені, понижена реальна заробітна платня, в багатьох галузях збільшений робочий день. Відповіддю стало швидке зростання страйкового руху. Поштовхом до нього послужило протистояння уряду і профспілки гірників з питання про збереження державних субсидій гірсько-вугільної галузі, що украй політизується. 31 липня 1925 р. уряд був вимушений заявити про задоволення вимог робочих, що викликало посилення позиції лівого крила Конгресу тред-юніонів (сам день 31 липня отримав назву «червоної п'ятниці»). В травні 1926 р. у Великобританії відбулася і перша в історії країни загальний страйк. Вимоги, висунуті в її ходу носили переважно економічний і цілком помірний характер гарантії проти скорочення заробітної платні, збільшення робочого дня. Проте багато учасників страйкового руху відкрито виражали підтримку лейбористської партії, вимагали розширення практики націоналізації збиткових підприємств і навіть введення робочого контролю на виробництві. В урядових кругах не було єдності в питанні про методи протистояння страйковому руху. Разом з прихильниками найжорсткіших, репресивних заходів, багато представників консервативної партії вважали, що вирішувати цю хворобливу проблему доцільно правовими і економічними засобами. Вже в 1926 р. було істотно посилено робоче законодавство. В 1927 р. був прийнятий новий закон про промислові конфлікти і профспілки, відповідно до нього оголошувалися незаконними загальні страйки, покликані примусити уряд до яких-небудь дій, а також масове пікетування, пов'язане з «залякуванням» кого-небудь. робітники, виключені з складу профспілок за продовження роботи під час страйків, одержували право вимагати відшкодування збитків. Державні службовці могли вступати лише в спеціальні профспілки, позбавлені права брати участь в політичній діяльності і вступати в Конгрес тред-юніонів або лейбористську партію. Закон також більш жорстко регламентував право професійних об'єднань на формування фінансових Фундацій, призначених для політичної мети.

  • 8652. Політична система Української козацької держави
    Курсовой проект пополнение в коллекции 20.06.2010

     

    1. Антонович Володимир. Про козацькі часи на Україні. К.: Дніпро, 1991. 104 с.
    2. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. К., 1993.
    3. Бойко І.Й. Держава і право Гетьманщини. Львів, 2000.
    4. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. К., 1994.
    5. Грозовський І. Козацьке право // Право України. 1997. № 6. С. 76-80.
    6. Грушевський М. Історія української козаччини// Вітчизна. 1989. №1-11.
    7. Гуржій О.І. Право в Українській козацькій державі (Друга половина ХVІІ-ХVІІІ ст.). К., 1994.
    8. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII XVIII ст.: кордони, населення, право. К., 1996.
    9. Горобець В. М. До питання про еволюцію гетьманської влади в Україні у першій половині XVIIІ ст. // УІЖ. 1993. №№ 2,3.
    10. Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини XVII XVIII ст. К., 2000.
    11. Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Гетьманська Україна. К., 2000.
    12. Дядиченко В. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця ХVІІ-початку ХVІІІ ст. К., 1959.
    13. Дяконіхін А.В. Походження та еволюція гетьманської влади в Україні // Історичні записки: Збірник наукових праць. Вип. 6. Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2005. С. 48-53.
    14. Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості. К., Запорожжя, 1997.
    15. Історія держави та права України /за ред. П. Музиченка. Київ. 1999.
    16. Історія України /за ред. В.А Смолія. К., 1997.
    17. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.). Львів,1992. С. 171.
    18. Кривошея В.В. Національна еліта Гетьманщини (Персональний склад і генеалогія). 1648-1782. К., 1998.
    19. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки. Текст лекцій: Навчальний посібник. К.: Генеза, 1994. 240 с.
    20. Мицик Ю.А. Феномен Українського козацтва і перспективні напрямки його дослідження// Історія. Матеріали III Міжнародного конгресу україністів. Ч. I. Харків 1996. С. 62.
    21. Панашенко В.В. Полкове управління в Україні (середина ХVІІ-ХVІІІ ст.). К., 1997.
    22. Падох Я. Грунтове судочинство на Лівобережній Україні у другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст. Львів, 1994.
    23. Панашенко В.В. Соціальна еліта Гетьманщини (друга половина ХVІІ ХVІІІ ст.). К., 1995.
    24. Пашук А.Я. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в ХVІІ-ХVІІІ ст. (1648-1782). Львів, 1967.
    25. Слабченко М. Соціально-правова організація Січі Запорозької. К., 1997. С. 26.
    26. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загальноєвропейському контексті // Укр.іст.журнал. 1991. №5.
    27. Українське козацтво: Мала енциклопедія. К. Запоріжжя, 2002. С. 42 43.
    28. Щербак В.О. Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій та інші. Київ.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2006. Т.1. 800 с.
    29. Щербак В. О. Запорізька Січ як фактор консолідації українського козацтва до середини XVII ст. // УІЖ. 1995. № 5. С. 66.
    30. Яворницький Д. Історія запорізьких козаків. К., 1990-1991. Т.1-3.
  • 8653. Політична ситуація на Україні наприкінці XIV — у першій половині XVI ст.
    Информация пополнение в коллекции 26.10.2010

    Турецько-татарські напади. У XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека з боку Турецької (Османської) держави та Кримського ханства. Протягом XIV XV ст. Турецька військово-феодальна держава за султанів Баязіда, Мурада і Махмеда захопила Візантію (Константинополь був завойований у 1453 р.), увесь Балканський півострів. У 40-х роках XV ст. за хана Хаджі-гірея Кримське ханство остаточно відокремилося від Золотої Орди. Основу його зовнішньої політики становило грабування країн-сусідів. Під час правління хана Менглі-гірея кримчаки захопили Причорномор'я з містами Дашів (Очаків), Хаджібей, які раніше належали Литовській державі. В 1475 р. Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангуп, Перекоп, Очаків, примусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї й таким чином встановила своє панування на узбережжях Чорного та Азовського морів. Турецький уряд збудував тут ряд фортець, то використовувалися для нападів на українські землі. Наприкінці XV ст., після завоювання Буджаку й зведення фортець в Аккермані, Бендерах, Хотині, розпочалися напади турків на Галичину та Поділля. 1498 р. вони вперше спустошили галицькі міста Перемишль і Ярослав, Кримські ж татари, спираючись на підтримку Туреччини, ще з 80-х років XV ст. постійно нападали па Україну. В 1482 р. Менглі-гірей з великим військом вдерся на Київщину, здобув Київ («град взя... и огнем сожже, писав літописець, полону бесчисленно взя, а землю Киевскую учииише пусту»). Наприкінці XV у першій третині XVI ст. татарські орти (загони) на чолі з беями і мурзами майже щороку грабували, палили, руйнували й спустошували українські міста і села, гнали в полон (ясир) тисячі людей, продаючи їх у рабство на східних ринках. Найбільшим невільничим ринком стала Кафа.

  • 8654. Політичне та соціально-економічне становище українських земель у XVI-XVII ст.
    Информация пополнение в коллекции 16.05.2010

    Косинський здобув Білу Церкву, Переяслав, Трипілля, захопив велике число гармат, порох, військовий риштунок. Повстання розгорталося. Повстанські загони оточили навіть Київ та Київський замок. На початку 1593 р. феодалам за допомогою польського короля для придушення повстання вдалося зібрати значні, добре озброєні військові сили шляхти. На чолі війська став київський воєвода К. Острозький. Біля містечка П'ятки (тепер село Чуднівського району Житомирської області) протягом тижня повстанці хоробро оборонялись, завдали великих втрат шляхетським військам, але 23 січня 1593 р. зазнали поразки. Однак, відійшовши на Низ, вони не склали зброї. У травні 1593 р. двохтисячне козацьке військо вийшло із Запорізької Січі, рушило двома загонами по Дніпру, берегом підійшло до Черкас і обложило замок. Повстання почало швидко поширюватися у Подніпров'ї. Проте Косинського було підступно схоплено слугами Вишневецького і вбито.

  • 8655. Політичний портрет візантійського імператора Юстиніана I
    Курсовой проект пополнение в коллекции 19.01.2011

    Юстиніан I народився близько 482 або 483 рр., в м. Таурісий (Верхня Македонія), помер 14.11.565, в м. Константинополі, імператор Візантії (Східної Римської імперії) з 527. Юстиніан походив з селянської родини. Здобув освіту завдяки своєму дядьку - імператору Юстину I; будучи наближеним їм до імператорського двору, здійснював великий вплив на державні справи. Вступивши на престол, прагнув відновити Римську імперію в її колишніх межах, її минулу велич. Юстиніан I спирався на середні прошарки землевласників і рабовласників, шукав підтримку у православної церкви; прагнув обмежити домагання сенаторської аристократії. Велику роль в державній політиці відігравала дружина імператора Феодора. У правління Юстиніана I було проведене кодифікування римського. В цілому його законотворча діяльність була спрямована на встановлення необмеженої влади імператора, на зміцнення рабовласництва, захист права власності. Централізації держави сприяли реформи Юстиніана I. Протягом 535-536 рр. - були укрупнені адміністративні округи, в руках їх правителів зосереджена цивільна і воєнна влада, впорядковані і посилені державний апарат, армія. Під контроль держави були поставлені ремесло і торгівля. При Юстиніані I посилився податковий гніт. Жорстоко переслідувалися єретики. Юстиніан I стимулював грандіозне будівництво: споруджувалися військові укріплення для оборони від вторгнень варварів, відбудовувалися міста, в яких споруджувалися палаци і храми (у Константинополі був побудований храм святої Софії). Юстиніан I проводив широку завойовницьку політику: у варварів були відвойовані захоплені ними області Західної Римської імперії (у 533-534 Північна Африка, Сардинія, Корсика - у вандалів, в 535-555 Апеннінський півострів і Сицилія - у остготів, в 554 південно-східна частина Піренейського півострова - у вестготів); на цих землях відновлювалися рабовласницькі відносини. На сході візантійські і війська вели війни з Іраном (527-532, 540-561), на півночі відбили натиск слов'ян. У різних районах імперії (особливо в землях, приєднаних до Візантії при Юстиніані I) спалахували проти влади імператора народні повстання (у 529-530 повстання самаритян в Палестині, в 532 "Ніка" в Константинополі, в 536-548 поширився революційних рух в Північній Африці, очолений Стотзой, народно-визвольний, рух в Італії під керівництвом Тотіли).

  • 8656. Політичний портрет гетьмана Павла Скоропадського
    Реферат пополнение в коллекции 09.12.2008

    Слід зазначити, що жодних точок зіткнення з українським рухом у цей 44-річний період життя Скоропадського поки що виявити не вдалося. Зрозуміло, що він не був і не міг бути свідомим українцем у тогочасному розумінні цього слова, однак констатувати, що Скоропадський виділявся серед інтернаціоналізованої петербурзької аристократії глибоким уявленням про свої українські коріння, безсумнівно, можна. Це взагалі слід вважати родинною рисою Скоропадських. Дід Павла, І.М.Скоропадський, який після передчасної смерті свого сика мав на Павла надзвичайний вплив, був передовою людиною свого часу, брав активну участь у громадській діяльності, в розробці селянської реформи. Родинний будинок в Тростянці мав велику колекцію української старовини, портретів гетьманів і видатних діячів України, серед яких був і портрет останнього виборного лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Рідна тітка Павла Єлисавета Іванівна, за шлюбом графиня Милорадович, своїм значним грошовим внеском заснувала Наукове товариство імені Т.Шевченка у Львові. З малих літ Павло Петрович знаходився в оточенні відомих українських діячів В.В.Тарновського, П.Я.Дорошенка, В.П.Горленка, П.В.Новицького, з багатьма близько приятелював...

  • 8657. Політичний портрет Ф.Д. Рузвельта
    Информация пополнение в коллекции 24.10.2010

    Із самого початку своєї діяльності Рузвельт зробив правилом переконливі, прості і дохідливі роз'яснення пропонованих мір і вчинків. Першим у політичній практиці він увів щотижневі радіозвернення до країни. У цих "бесідах у камелька" (у цьому спонтанно народженому найменуванні відбилася невимушеність розмови і довірчий тон, коли кожному здавалося, що президент звертається саме до нього) ФДР розповідав, що і як він збирається робити, і чому це варто робити так, а не інакше. Його спокійна мова і переконаність у кінцевому успіху сполучалися з повною відсутністю догматизму і доктринерства. Він постійно говорив про необхідність експерименту, пошуку, не представлявся верховною істотою, заздалегідь усе знаючою і привабливою усіма відповідями. Люди відчували його своїм, відчували його бажання допомогти, що виглядало особливо контрастно на тлі крижаної байдужості Гувера. "Одного, чого ми повинні боятися, це самого страху", - сказав Рузвельт в одному зі своїх перших виступів, і він зумів зробити саме головне, без чого неможливо ніяке відродження, ніяке реформування: він вдихнув у народ віру у свої сили, повернув надію на завтрашній день. Він прекрасно розумів, що законодавчі й економічні наміри дають тільки напрямок, змусити ж суспільство піти по необхідному шляху може лише стан духу, готовий до боротьби. Навряд чи не сама головна перешкода на шляху виходу з кризи - психологічна депресія, а неї перебороти важче всього. "Президент насамперед відповідальний за моральне керівництво, - говорив ФДР. Усі наші великі президенти були насамперед духовними лідерами". Натхненний голос Рузвельта звучав над Америкою, ніхто не міг устояти перед чарівністю великої людини, і ця відкритість, постійно випромінюваний оптимізм і швидкі, наочні досягнення зробили його в очах більшості абсолютно харизматичною главою держави. За словами одного виборця: "Я прошу Бога простити мені мій гріх, коли я голосував за Гувера, тому що Франклін Рузвельт - найбільший вождь з часів Ісуса Христа" - погоджувалися мільйони.

  • 8658. Політичний розвиток України в другій половині XVII ст
    Контрольная работа пополнение в коллекции 23.05.2010

     

    1. Аркас М. Історія України-Русі. Одеса: 2008. С. 128 145.
    2. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. К.: Вид. центр «Академія», 2009. С. 105 147.
    3. Борисенко В.Й. Курс української історії. К.: Либідь, 2007. С. 108 162.
    4. Грушевський М. Ілюстрована історія України. К.: Наук. думка, 2008. С. 146 223.
    5. Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. К.: Україна, 2009. Т. 1. С. 139 151.
    6. Історія України в особах (Редкол.: Войцехівська І. та ін.). К.: Україна, 2009. 479 с.
    7. Політична історія України: Посібник / За ред. В.І. Танцюри. К.: Вид. центр «Академія», 2008. С. 81 99.
    8. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. К.: Либідь, 2007. Т. 1. С. 345 435.
    9. Семененко В.И., Радченко А.А. История Украины. Харьков: Торсинг, 2008. С. 106 128.
  • 8659. Політичний та економічний розвиток Боснії і Герцеговини у 1990-2005 рр.
    Информация пополнение в коллекции 29.09.2010

    Боснія і Герцеговина (БІГ) свій суверенітет у межах СФРЮ проголосила 31 липня 1990 р. Визначальними у су-спільно-політичних процесах виявилися етнічні та релігійні чинники. Найбільш численними (понад 2 млн, близько 41 %) були босняки (боснійські мусульмани), серби (православні) становили близько 1,4 млн (майже 31 %), хорвати (католики) 760 тис. (близько 17,5 %). Перші багатопартійні вибори зафіксували переконливу перемогу коаліції національних партій мусульман, сербів і хорватів, які здобули разом 202 мандати з 240 в обох палатах. Після виборів було сформовано коаліційний уряд. У виборах до Президії БІГ за мусульманською квотою перемогли Ф. Абдич і А. Ізетбегович, за сербською Н. Кольович і Б. Плавшич, за хорватською С. Клюїч і Ф. Борас. Головою Президії обрано лідера боснійських мусульман А. Ізетбеговича (Ф. Абдич, який отримав на виборах більше голосів, відмовився на його користь). Прем'єр-міністром став хорват Ю. Пеліван, головою парламенту серб М. Країшник.

  • 8660. Політичний та економічний розвиток Македонії у 1990-2005 рр.
    Информация пополнение в коллекции 01.10.2010

    Значні суспільні зміни в країні розпочалися на початку 1990 р. На перших багатопартійних виборах (20 березня) боротьба розгорнулася між трьома блоками партій (ліві; національно орієнтовані сили; албанська меншина), але жодна з цих сил не отримала більшості. Коаліційний уряд склали представники Всемакедонської революційної організації (ВМРО), Демократичної партії македонської національної єдності (ДПМНЄ), Союзу комуністів Македонії Партії демократичних перетворень (СКМ ПДП) і Партії демократичного процвітання. Новий склад парламенту прийняв Декларацію про суверенітет Соціалістичної республіки Македонії (січень, 1991 р.), а її президентом став К. Глігоров, один з провідних комуністичних лідерів. На референдумі 8 вересня 1991 р. більшість населення проголосувало за незалежність (68,32 %). Попри його бойкот етнічними албанцями, македонський парламент ухвалив Декларацію про незалежність (17 вересня). Процес оформлення державності де-юре завершився 17 листопада прийняттям конституції, яка визначила Македонію як суверенну, незалежну, демократичну і соціальну державу. 21 лютого 1992 р. керівники Македонії і офіційного Белграда підписали договір про вивід з території республіки частин Югославської народної армії. Таким чином, Македонія стала єдиною колишньою республікою, якій вдалось уникнути війни при розпаді Югославської федерації.