Політична ситуація на Україні наприкінці XIV — у першій половині XVI ст.
Информация - История
Другие материалы по предмету История
Реферат з історії України на тему:
Політична ситуація на Україні наприкінці XIV у першій половині XVI ст.
Політична історія. Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст. перебували на становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову допомогу. Удільні князі складали великокнязівську раду. Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розвязання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі пригноблені маси селянства і городян.
Загарбавши південно-західні руські землі, Литва за князювання Ольгерда прагнула встановити свою владу і над Північно-Східною Руссю, але наразилася на рішучу відсіч з боку Московського князівства. Розгром литовських військ під Любутськом у 1372 р. дружинами великого князя Дмитрія Івановича підніс значення Москви. її авторитет ще більше зріс після Куликовської битви 8 вересня 1380 р., коли російське військо (до нього входили й загони з українських і білоруських земель) завдало нищівної поразки золотоординським полчищам Мамая.
Розгром татар і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя Ягайла (союзника Мамая під час Куликовської битви) та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських і білоруських земель, що знаходилися в складі Литовської держави, Ягайло 14 серпня 1385 р. уклав у м, Крево угоду про унію Литви з Польщею. І Польшу, і Литву спонукала до цього також загроза з боку Тевтонського ордена. Водночас польські феодали прагнули використати унію для підкорення Литви та захоплення підвладних Литовській державі українських земель. За актом про унію Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою (а отже, ставав королем Польщі), зобовязувався прийняти католицтво і зробити його державною релігією в Литві й назавжди приєднати до Польщі підвладні йому литовські, українські та білоруські землі.
Кревська унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід. Спроба польських феодалів і Ягайла, який у березні 1386 р. став королем Польщі під іменем Владислава II Ягслла, ліквідувати незалежність Литовського князівства (інкорпорувати його до складу Польського королівства) викликала опір з боку литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Проти Ягайла підняли зброю й удільні руські князі. Боротьба Вітовта та його прихильників проти умов Кревської унії закінчилася компромісом. За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Ягайло і польські феодали визнали Вітовта довічним правителем Литовського князівства. Згодом Вітовт прийняв титул великого князя литовського, а за Городельською угодою 1413 р. домігся того, щоб Литовське князівство й після його смерті зберігало автономію (на основі васальної залежності від польського короля).
Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного обєднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зміцнішала, посилилося пригноблення селянства і міського населення великокнязівською владою та феодалами. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), а Західне Поділля (з центром у Камянці) мусив передати Ягайлові. В цих землях почали правити великокнязівські намісники (И по всим городам, говорить літописець, князь великий Витовт свои старосты посажал). Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, місцеве, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.
Вітовт поставив за мету витіснити татар з Причорноморя, однак у битві з татарським військом 12 серпня 1399 р. на Ворсклі зазнав поразки. Отже, марними були сподівання спадкоємців Мамая в союзі з великим князем литовським відновити панівну роль Орди у Східній Європі. Невдача на Ворсклі не дала Вітовтові змоги утвердитися в Орді за допомогою свого союзника Тохтамиша з тим, щоб потім за його підтримкою поширити владу литовських феодалів і на Північно-Східну Русь. У 1416 р. загони ординців на чолі з Едигеєм напали на Київ. І все ж у 20-х роках XV ст. Вітовт розширив кордони держави на південь до Чорноморського узбережжя, збудувавши тут ряд фортець.
На початку XV ст. назріла вирішальна сутичка між Польсько-Литовською державою і Тевтонським орденом. 15 липня 1410 р. відбулася битва під Грюнвальдом, в якій обєднані сили словян і литовців розбили нім