Політична ситуація на Україні наприкінці XIV — у першій половині XVI ст.
Информация - История
Другие материалы по предмету История
ецьких рицарів і зупинили їхню агресію на Схід.
За князювання Вітовта (1391 1430) Литовська держава досягла найбільшої могутності, однак її розквіт був нетривким, бо засновувався на політиці дедалі зростаючої дискримінації православного руського населення. Так, у пунктах Городельської унії сказано: Пани |і! також бояри-шляхта земель наших, названих вище, даруваннями, привілеями і наділеннями, їм нами дарованими, даними, приділеними, лише католики і Римській церкві підвладні... користуються; також урядниками призначаються лише католицької віри шанувальники і підвладні святій Римській церкві. Також і всі постійні уряди земські... каштелянства, даруються лише тим, хто сповідує [християнську! католицьку віру, і (лише ті) до Ради нашої допускаються і в ній присутні... Підтримуючи Вітовта, литовські феодали-католики були зацікавлені у збереженні унії з Польщею, прагнучи використати її для зміцнення свого панування на землях України та Білорусії.
Після смерті Вітовта у 1430 р. у Литовському князівстві спалахнула боротьба проти наступу польських феодалів і католицької церкви. Литовські та руські феодали на сеймі у Вільно всупереч Городельській унії обрали великим князем литовським Свидригайла Ольгердовича, відомого своїм негативним ставленням до унії Литви з Польщею. Король Ягайло розпочав військові дії проти Свидригайла, прагнучи захопити Волинь і Поділля. В 14301431 рр. польське військо здобуло Камянець, Володимир-Волинський, обложило Луцьк. На Волині н Поділлі розпочалася народна війна проти загарбників.
Невдалі дії Свидригайла та його орієнтація на руських православних феодалів викликали невдоволення литовських магнатів. У 1432 р. вони обрали великим князем литовським Сигізмунда (брата Вітовта), який відновив унію Литви з Польщею. Водночас, намагаючись позбавити Свидригайла опори серед православних феодалів, Сигізмунд привілеєм від 15 жовтня 1432 р. зрівняв їх у правах з литовськими феодалами-католиками. Це дало змогу Сигізмундові в битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. остаточно розгромити Свидригайла і його прибічників руських князів. Проте на Київщині ще тривала боротьба руського населення проти литовського панування, за відновлення автономії Київської землі. Лише наприкінці 30-х років Сигізмунд зміцнив свою владу над українськими та білоруськими землями. Орієнтація Сигізмунда на польських феодалів урешті-решт викликала спалах невдоволення серед литовських І руських феодалів, І в 1440 р. він загинув від рук змовників на чолі з князем Іваном Чорторийським. Цього ж року литовські феодали обрали великим князем сина Ягайла малолітнього Казимира (в Польщі королем на цей час був його брат Владислав III). У 1447 р. він став також королем Польщі під імям Казимира IV. Отже, польсько-литовська унія відновилася.
У 40-х роках на підвладних Литві російських, українських і білоруських землях знову розпочалася боротьба проти литовського панування. Першими у 1440 р. повстали городяни Смоленська, згодом визвольний рух поширився на Волині, Київщині, у Вітебській землі. На Волині відновив своє князювання Свидригайло. Литовські магнати придушили народні виступи, але були змушені піти на поступки місцевим князям, земянам і боярам і відновили Київське та Волинське удільні князівства. Київським князем став Олелько Володимирович, а на Волині князем залишився Свидригайло.
У 3040-х роках XV ст. на українських землях найрішучіше боролися проти польського і литовського панування городяни, дрібна православна шляхта; місцеві ж українські пани-князі в Інтересах збереження своєї влади у вирішальні моменти йшли на угоду з литовськими магнатами.
Поступки православним князям, земянам і боярам Волині та Київщини були тимчасовими. Спираючись на підтримку польських феодалів, литовський уряд уже на початку 50-х років узяв курс на остаточну ліквідацію залишків автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє існування.
Литва прагнула також розірвати звязки місцевої церкви з російською православною церквою. У 1458 р., за київського князя Семена Олельковича, православна церква України та Білорусії була відокремлена від московської митрополії й перетворена на самостійну київську митрополію. Але схилити православне населення України до унії з католицькою церквою у XV ст. литовським правлячим колам не вдалося.
В 1471 р. після смерті князя Семена Олельковича Київське князівство також було ліквідоване. Великий князь Казимир призначив воєводою в Київ литовського магната Гаштольда, однак кияни відмовилися впустити його в місто. Гаштольд здобув Київ лише за допомогою війська. И оттолЪ, зазначив літописець, на Кыевъ князи пере-сташа быти, авмъсто князей воеводы иасташа.
Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені згодом на воєводства, очолювані намісниками-воєводами, що підлягали безпосередньо владі великого князя. Землі-воєводства поділялися на повіти, в котрих головували старости. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали, щедро винагороджувані великим князем за їхню службу вотчинами та значними привілеями. З великих магнатів складалася великокнязівська рада (пани-Рада), без згоди якої великий князь не мав права видавати закони і розпорядження. Вищі державні уряди стали в руках магнатів спадковими. Пани-магнати користувалися правом мати власні, так звані надвірні, військові загони й підлягали безпосередній юрисдикції великого князя.
В умов