Політика суцільної колективізації
Информация - История
Другие материалы по предмету История
У червні 1929 р. було введено обовязкові планові завдання щодо хлібоздачі з розкладкою на село за принципом самообкладання. Тих, хто ухилявся від поставок зерна в обсягах, визначених сільськими сходами, сільради мали право штрафувати в межах пятикратної вартості хліба, що підлягав здачі. Якщо штрафи не вносилися, майно боржників підлягало продажу з торгів. Груповий опір розкладці, ухиляння від продажу хліба після штрафних санкцій тягли за собою звинувачення за статтями Карного кодексу УСРР, в яких передбачалися значно тяжчі покарання: конфіскація всього майна й депортація засуджених у віддалені регіони СРСР. Чверть коштів, одержаних від продажу майна з торгів, перераховувалася у фонди кооперування та колективізації бідноти. Таким чином забезпечувалася корислива зацікавленість незаможників у проведенні в життя нових законів.
Сталінська команда усвідомлювала загрозу деградації господарства, зумовлену уральсько-сибірським методом хлібозаготівель. Виходом із ситуації, яка створювалася штучно, був не відступ від комуністичної доктрини, а, як вважав Й. Сталін, її остаточне втілення в життя суцільна колективізація.
Виходячи з цих міркувань, Сталін водночас із запровадженням продрозкладки зробив спробу взагалі ліквідувати ринкові відносини між містом і селом. У містах і на новобудовах відбувся перехід до нормованого забезпечення хлібом, а згодом й іншими продуктами по картках. Як і в роки громадянської війни, торгівля замінювалася розподілом. Базарну торгівлю хлібом було заборонено як таку, що негативно впливає на хлібозаготівлі. Призначені для села промислові товари передавалися у фонд отоварювання (виникло й таке слово) хлібозаготівель на основі контрактації. Контрактація (договір держави з колективами або окремими господарствами на поставку продовольчої продукції та на зустрічну поставку селу промислової продукції) втратила добровільний характер і стала обовязковою, зрозуміло, лише для селянської сторони, оскільки зобовязання держави щодо постачання промислових товарів виконувалися в межах наявних фондів. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів від 26 серпня 1929 р. цей договір розглядався як засіб організації планового продуктообміну між містом і селом.
Спроба ліквідувати ринкові відносини суперечила інтересам селян, а тому призводила до насильства у відносинах з ними з боку держави. Найвідсталіші регіони, де переважало натуральне сільське господарство, а також наймитсько-бідняцькі двори в розвинених регіонах не мали товарного хліба й не брали помітної участі в хлібозаготівлях. Владі можна було розраховувати тільки на заможні та середняцькі господарства в розвинених регіонах. Проте вони не хотіли існувати без ринку незалежно від того, чи зберігали самостійність, чи були обєднані в колгоспи. Внаслідок цього опір хлібозаготівлям чинили не лише одноосібники, а й колгоспники. Штучне функціонування планового продуктообміну потребувало постійного вжиття позаекономічних, кріпосницьких за своєю природою форм примусу. Українське селянство опинилося в самому епіцентрі подій, повязаних із суцільною колективізацією, адже Україна була найбільшою житницею Радянського Союзу.
Ліквідація куркульства як класу. Щоб подолати опір соціалістичним перетворенням, суспільство треба було розколоти. Майстер політики поділяй і володарюй И. Сталін запровадив у практику два тавра шкідник і куркуль. Першим таврувалася опозиційно налаштована інтелігенція, другим селяни, які виступали проти колективізації. Куркулями називали підприємницький прошарок селянства. Від найзаможніших селян очікувався найсерйозніший опір суцільній колективізації. Проте влада переслідувала також найбідніших селян, якщо ті не записувалися у колгоспи. Їх називали підкуркульниками.
За статистичними даними, у 1927 р. в Україні було 205 тис. підприємницьких, тобто куркульських, селянських господарств, що становили менш як 4 відсотки їхньої загальної кількості. Політика обмеження й витіснення капіталістичних елементів, що здійснювалася в 19281929 рр., зменшила зазначену цифру до 73 тис. (1,5 відсотка). Переважна більшість селян, яких статистика зараховувала до куркулів, перейшла на господарювання власними силами.
Однак політика суцільної колективізації не могла обійтися без куркуля. Селяни могли змиритися з колгоспами тільки за реальної загрози руйнування власного господарства. Як уважали стратеги колективізації, їх треба було залякати прикладом розкуркуленого сусіда. Тому зменшення частки підприємницьких господарств не популяризувалося. Навпаки, куркульський прошарок штучно розширювався за рахунок селян, які користувалися найманою працею у минулому або перебували в роки громадянської війни у петлюрівських, гетьманських чи білогвардійських військах.
У другій половині січня 1930 р. комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова розробила план кампанії з розкуркулення. Його було затверджено таємною постановою ЦК ВКП(б) Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації від 30 січня 1930 р. За цим документом власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії.
До першої належали учасники антирадянських виступів, на них чекала тюрма або концтабір. До другої категорії потрапляли всі, хто чинив менш активний опір. Разом