Політика суцільної колективізації
Информация - История
Другие материалы по предмету История
µння КОЛГОСПУ або вступу селянина в існуючий колгосп. Колгоспникам надавалося право тримати корову, дрібну худобу та птицю, присадибну ділянку.
2 березня 1930 р. нова редакція статуту була надрукована в центральному друкованому органі ВКП(б) газеті Правда разом зі статтею Й. Сталіна Запаморочення від успіхів. Сталін проголошував у ній, що корінний поворот до соціалізму на селі можна вважати забезпеченим. А далі йшло таке твердження: Неможливо насаджувати колгоспи силою. Це було б безглуздо і реакційно. Наміри Сталіна були очевидними: по-перше, він давав партійним активістам зрозуміти, що слід на деякий час послабити темпи колективізації, а по-друге, звинувачуючи дрібних службовців, які слухняно виконували його настанови, Сталін намагався відмежуватися від страхітливих наслідків колективізації.
Сприйнявши заяву Сталіна як відступ від політики колективізації, селяни зреагували відповідним чином і почали цілими натовпами виходити з колгоспів. За три місяці майже половина колективізованих селян на Україні повернулася до індивідуального господарювання.
Реорганізація сільського господарства: другий етап. Відступ Сталіна дав змогу стабілізувати становище на селі. Селянські маси заспокоїлися, проте з осені 1930 р. держава розпочала новий наступ. Незабаром стало ясно, що це був лише тимчасовий маневр і що режим мав намір продовжувати насильницьку колективізацію, але застосовуючи іншу тактику. Кремль розпорядився завершити протягом 1931 р. суцільну колективізацію степових районів. Новий підхід полягав у тому, щоб економічно унеможливити індивідуальне господарювання. Селянам, що виходили з колгоспів, часто не віддавали їхній реманент і ту худобу, що вціліла. Вони отримували убогі наділи, які тяжко піддавалися обробці, в той час як за колгоспниками зберігали найкращі землі. Замість адміністративного тиску тепер було вжито податковий. Оподаткування індивідуальних господарів збільшили у два-три рази, а колгоспників звільняли від податків. До того ж і далі існувала загроза, що найбільш упертих і непокірних могли оголосити куркулями й вивезти. Внаслідок усього цього багатьом селянам не лишалося нічого іншого, як вступати до колгоспів. На останні у 1932 р. припадало 70 % усіх господарств, а до 1940 р. майже всі селяни України перебували у колгоспах, яких налічувалося 28 тис.
Хоч теоретично колгоспи належали селянам, вони були зобовязані поставляти державі визначену кількість продуктів і підлягали державним чиновникам. Лише після того як колгосп виконає повинність перед державою, його членам дозволялося розподіляти решту продуктів між собою. Менш численні радгоспи по суті являли собою державні сільськогосподарські підприємства, де робітники працювали як наймана сила; поряд із цим технічну допомогу колгоспам забезпечували машинно-тракторні станції (МТС). Іншим засобом примусу селян служила державна монополія на трактори та іншу сільськогосподарську техніку. Власне, вся ця система будувалася таким чином, щоб дати режимові не лише економічну, а й політичну владу над сільським господарством і тими, хто працював у ньому. Великий знавець насильницьких методів, Сталін зі своїми поплічниками був, проте навдивовижу безпорадним, коли йшлося про обробку землі. Часто партійні активісти, що очолювали колгоспи, наказували сіяти неприйнятні для даної місцевості культури. Як і в промисловості, вони часом впадали в гігантоманію, створюючи величезні й некеровані агропідприємства. Через відсутність відповідних засобів транспорту велика кількість заготовленого збіжжя або псувалася, або ж його знищували щури. Ще відчутнішою була нестача тяглових тварин, багато яких зарізали раніше. Однак урядові чиновники були впевнені в тому, що зможуть поставити достатню якість тракторів, щоб компенсувати нестачу коней і волів. Та виробництво тракторів дуже відставало від плану, а багато з тих, що були все ж поставлені, майже одразу виходили з ладу. В результаті у 1931 р. майже третина врожаю зерна була втрачена під час жнив; до 1932 р. площа посівів на Україні зменшилася на одну пяту. Наче цього було мало, у 1931 р. Південь України охопила посуха.
Поряд з податковим тиском знову було запроваджено розкуркулення. У новій кампанії суцільної колективізації на роль куркулів треба було призначити вже інших селян. Звинувачуючи місцеве начальство в недооцінці куркульської небезпеки, один із керівників компартійно-радянського апарату України заявив на пленумі ЦК КП(б)У в грудні 1930 р.: Цим товаришам здається, що куркулі це ті, хто був занесений до реєстру весною 1930 року. Їм здається, коли вони за цим реєстром провели розкуркулення, то у них куркуля вже нема. Вони повторюють заяви тих куркулів, що не потрапили ще під розкуркулення: що, мовляв, наші куркулі на Соловках, а на селі в нас куркулів немає.
П. Любченко майстерно обєднав дії ліберального місцевого начальства з позицією куркулів-контрреволюціонерів. Майже відкритим текстом він заявив, що без нової кампанії розкуркулення зазнає невдачі кампанія суцільної колективізації. Повязані круговою порукою, апаратники знайшли на роль куркулів інших селян і провели другу кампанію суцільної колективізації. Щоб не будувати куркульські виселки (на це бракувало коштів), усіх розкуркулених почали депортувати в північні та північно-східні регіони СРСР.
Коли суцільна колективізація закінчилася, була названа сумарна цифра господарств, розкуркулених в Україні, близько 200 тис. Цифра підозріло зб?/p>