Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІV міжнародної науково-практичної конференції 21-23 жовтня 2010 р

Вид материала

Документы

Содержание Інноваційний менеджмент як чинник підвищення конкурентоспроможності регіону Інноваційно-інвестиційна діяльність як основа підвищення конкурентоспроможності регіонів СТРАТЕГІЇ ТА механізм підвищення Етапи реалізації стратегії підвищення конкурентоспроможності регіонів

Подобный материал:

• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку, 3314.77kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Громадський рух «нова україна» в автономній республіці крим центр розвитку освіти,, 1350.77kb.
• Наукове видання Матеріали ХVIII міжнародної науково-практичної конференції учотирьох, 4599.99kb.
• А. М. Бойко, доктор пед наук, проф, 3357.78kb.
• Проект (варіант) змісту (структури) Національної доповіді «Уроки Чорнобильської катастрофи, 45.18kb.
• Центр розвитку освіти, науки та інновацій консалтингово-конфліктологічний центр громадський, 926.45kb.

^ ІННОВАЦІЙНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ ЯК ЧИННИК ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РЕГІОНУ


Забезпечення конкурентоспроможності національної економіки України є необхідним чинником її інтеграції у глобальну систему господарювання. У зв’язку із цим проблема підвищення рівня конкурентоспроможності країни та її регіонів є особливо важливою та актуальною.

За даними щорічника світової конкурентоспроможності The World Competitiveness Yearbook [1], у 2007 році Україна зайняла 46 позицію у рейтингу конкурентоспроможності. Однак з кожним роком місце нашої держави у цьому рейтингу знижувалося і у 2009 році Україна опинилася серед останніх у світовому рейтингу і зайняла 56, передостаннє місце у ньому. Такий стан речей викликає занепокоєння як у політиків, так і у вітчизняних науковців, оскільки такі дані не лише погіршують імідж України у міжнародному просторі, але й дають привід для перегляду стратегії розвитку нашої держави. Окрім цього, членство України в Європейському Союзі можливе лише за досягнення певного рівня доходів на душу населення, а також суттєвого підвищення рівня конкурентоспроможності економіки у глобальному контексті.

Слід зазначити, що місце національної економіки на світовому ринку все більше залежить від рівня конкурентоспроможності її регіонів. Саме тому у даному контексті особливої актуальності набуває проблематика регіональної конкурентоспроможності, яка, за визначенням Європейської Комісії, полягає у здатності регіону ”виробляти такі товари та послуги, які користуються попитом на міжнародних ринках, та водночас забезпечують стабільний і високий рівень прибутків місцевого населення” [2, с.75], іншими словами, це здатність регіону в умовах зовнішньої конкуренції забезпечувати відносно високий рівень прибутків і зайнятості.

Здатність регіону виробляти такі товари та послуги, які користуються попитом на міжнародних ринках, забезпечується діяльністю інноваційно активних підприємств, що впроваджують нові продуктові, технічні та організаційні інновації. Таким чином, для досягнення регіоном вищого рівня конкурентоспроможності, державна та регіональна влада повинні сприяти інноваційній активності підприємств задля забезпечення більшої її ефективності.

В Україні частка продукції вищих технологічних укладів в економіці складає: 4% — для п'ятого і 0,1% — для шостого, в той час як вони мають стратегічне значення для економіки. “Саме шостий уклад формує напрямок розвитку країни на десятиліття вперед. До його ключових напрямків відносяться: біотехнологія, системи штучного інтелекту, глобальні інформаційні мережі, комп'ютерна освіта, формування мережних бізнес-співтовариств. Це ті галузі, що зараз розвиваються у провідних країнах особливо швидкими темпами” [3]. Таким чином, слід звернути особливу увагу на інституційне та фінансове забезпечення розвитку цих галузей в Україні.

Загальна концепція інноваційного розвитку, яка була створена Європейською Комісією у зв'язку з розширенням Євросоюзу, чітко визначає пріоритетні напрями державної політики в сфері економічного розвитку на основі інновацій і знань. Перший напрям передбачає фіскальні заходи, такі як надання податкових пільг та податкових кредитів, цільової підтримки через гранти суб’єктам наукової, фінансової та промислової діяльності, що впроваджують інновації. Крім цього, ефективним є застосування адміністративних заходів щодо спрощення процедури створення і діяльності інноваційних підприємства. Слід зазначити, що необхідним також є залучення прямих іноземних інвестицій в регіон, оскільки вітчизняні підприємства відчувають брак власних коштів і не можуть виділити достатню їх кількість для впровадження інновацій.

Завданням другого напряму є створення інфраструктури інноваційної економіки. Інфраструктурне забезпечення інноваційної діяльності спрямоване на підвищення ефективності діяльності суб’єктів інноваційного підприємництва, зниження трансакційних витрат і включає в себе створення, насамперед, на регіональному рівні таких спеціалізованих організацій підтримки інновацій, як технопарки, бізнес-інкубатори, кластерні підприємства тощо. Така робота передбачає усунення адміністративних бар’єрів та уникнення корупційності; проведення досліджень та аналізу розвитку регіонів і створення інноваційних стратегій та реґіональних комплексних цільових програм; організація семінарів, конференцій, круглих столів, навчальних програм; надання підтримки у формах різноманітних програм регіонального і місцевого рівнів; забезпечення відкритості і рівнодоступності до програм, владної підтримки всім зацікавленим суб’єктам підприємництва тощо. Необхідним є обмін інформацією і досвідом з тими регіонами та зарубіжними країнами, у яких спеціалізовані організації підтримки інновацій уже ефективно функціонують.

Важливим для розвитку інноваційної інфраструктури є також підвищення культури патентування та ліцензування шляхом створення професійних патентних мереж і реформування законодавства в сфері інтелектуальної власності. Крім цього, вкрай актуальною є проблема розробки такої регіональної політики, при якій місцева влада, ділові кола та дослідницькі структури разом опрацьовують і здійснюють заходи щодо створення найбільш сприятливих умов для високотехнологічних компаній, які активно займаються трансфером технологій.

Третім напрямом державної та регіональної політики в сфері економічного розвитку на основі інновацій і знань є формування в суспільстві загальної інноваційної культури, адже “інновація – не що інше, як суспільно-технічна еволюція суспільства, еволюція людського інтелекту” [4, с. 10]. Цей напрям є особливо важливим в умовах низької суспільної готовності до здійснення радикальних соціальних змін, стрибкоподібних проектів модернізації.

Слід зазначити, що окремі регіони певних держав, що володіють не тільки потужною ресурсною базою, але й ефективною системою інноваційного менеджменту, гідно представляють свої країни  на міжнародному рівні.

На думку М. Портера, одного з найвпливовіших дослідників конкурентних переваг підприємств, держав та регіонів, найкращим індикатором рівня конкурентоспроможності є ефективність (productivity) економіки, яка залежить від вартості національних товарів та послуг, які можуть конкурувати з цінами на відкритих ринках, і ефективності, з якою вони можуть бути вироблені [5]. Він також зазначає, що є міцна взаємозалежність між зростанням ефективності економіки регіону та ростом валового внутрішнього продукту на душу населення.

У свою чергу, відомі економісти Кембріджського університету Б.Гардінер, Р.Мартін, П.Тайлер у своєму дослідженні «Конкурентоспроможність, продуктивність та економічне зростання через призму Європейських регіонів» акцентують увагу на продуктивності праці, як ключовому показнику рівня конкурентоспроможності регіону [6].

Основними чинниками регіональної конкурентоспроможності, за Беггом [7], є зміни у співвідношенні секторів економічної діяльності та “макровплив” на регіон, характеристики локальних компаній, бізнес-середовище та здатність до інновацій.

Отже, на основі проведеного аналізу можна зробити висновок, що формування конкурентоспроможності регіонів є важливою умовою підвищення конкурентоспроможності національної економіки. Конкурентоспроможність регіону – це складна комплексна система передумов і факторів і різні науковці мають власні підходи до визначення цього поняття. Однак єдиний для всіх висновок є спільний і полягає він у тому, що в сучасних умовах одним із найважливіших чинників конкурентоспроможності країни та її регіонів є інноваційний менеджмент.

Список використаних джерел

1. 
   ссылка скрыта
   
2. Sixth Periodic Report on the Social and Economic Situation and Development of Regions in the European Union, Brussels,1999.
   
3. Національна стратегія розвитку «Україна-2015»// ссылка скрыта
   
4. Симоненко В.К. Становлення інноваційної моделі розвитку економіки України // Регіональна економіка. - 2009. - №3(53).
   
5. PORTER, M. E. and KETELS, C. H.M. UK Competitiveness: Moving to the Next Stage, DTI Economics Paper 3, London: Department of Trade and Industry. – 2003.
   
6. Gardiner B., Martin R., Tyler P. Competitiveness, Productivity and Economic Growth across the European Regions. Second Revised Version. – University of Cambridge.– 2004.
   
7. Begg I. Cities and competitiveness. – Urban Studies. – Vol.36. – 1999. – p.795-809. 
   

Дронь Юлія Петрівна

Сумський державний університет, м. Суми


^ ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ОСНОВА ПІДВИЩЕННЯ КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ РЕГІОНІВ


За ринкової системи економічних відносин основними складовими інноваційної діяльності є: новації, інвестиції і нововведення (інновації). Отже, до сфери інноваційної діяльності входять: ринок новацій; ринок чистої конкуренції нововведень (інновацій); ринок інвестиційних ресурсів, орієнтованих на сферу інноваційної діяльності. Інноваційна діяльність в Україні поки що не набула такого ступеня теоретичного і практичного розвитку, який би сприяв змінам і в інвестиційній політиці, оскільки, попередня була незадовільною передусім через високу питому вагу інвестицій у так звані базові галузі промисловості.

Найважливішим етапом формування національної інноваційної системи є її первинний рівень – регіональна інноваційна складова. Регіональні інноваційні системи створюються для консолідації активів регіону і оптимального використання його потенціалу, а саме: сприяють збільшенню надходжень до місцевих бюджетів, підвищенню конкурентоспроможності економіки, залученню і збереженню висококваліфікованого персоналу тощо. Ефективність функціонування таких систем потребує не тільки високих
витрат на наукову та освітню діяльність, а й інституційних умов [1], серед яких переважно виділяють: конкурентоспроможний підприємницький сектор, інтеграцію в глобальну інноваційну систему.

Найважливішим напрямом інноваційно-інвестиційного розвитку економіки країни є забезпечення росту економічної ефективності її регіонів, що зазвичай оцінюється за часткою інноваційно активних підприємств у їх загальній сукупності та внеском результатів інноваційної діяльності таких підприємств у промисловість регіону і країни. Інноваційна активність економіки в країні/регіоні визначається за підсумками роботи інноваційно активних підприємств у промисловості, сфері послуг, сільському господарстві та інших галузях господарювання.

Згідно із вітчизняною статистичною термінологію під інноваційно активними підприємствами розуміють підприємства, які витрачали кошти на інноваційну діяльність та, які лише реалізували інноваційну продукцію протягом останніх трьох років. Нині в українській статистиці існує інформація тільки про результати аналізу інноваційної активності промислових підприємств [2]. У цьому контексті одним зі значимих напрямків формування інноваційної економіки виступає її регіональний аспект.

Як відзначає О.С. Москвина [3] інноваційна економіка в регіоні формується під впливом двох основних факторів: 1) створення умов для переходу на інноваційний шлях розвитку й 2) появи мотивацій у суб’єктів ринку для активізації інноваційних процесів. До першого фактора можна віднести процес утворення інноваційної сфери як самостійної галузі господарювання. У другому випадку мова йде про підприємницький фактор, що має можливості для ініціювання інновацій знизу. Обидва розглянутих фактора можуть впливати повною мірою й вимагають формування сприятливих умов для розвитку інноваційної сфери. Одним з елементів досягнення поставленої мети є проведення постійного моніторингу інноваційного потенціалу регіону.

Головну роль у підвищенні інноваційної активності відіграють вибір та реалізація певної стратегії інноваційного розвитку, ступінь забезпеченості різними ресурсами в інноваційній сфері, якість інноваційного менеджменту. Рівень інноваційної активності економіки в регіоні безпосередньо пов’язаний з ефективністю інноваційної політики в країні та її регіонах, практичною реалізацією єдиної загальнодержавної стратегії формування національної інноваційної системи, що містить необхідні законодавчі, інституціональні, фінансово-бюджетні та інші складові, із створенням і підтримкою національної та регіональної інноваційної інфраструктури.

Останнім часом дуже важливим у контексті державної регіональної політики, а також для визначення доцільності ведення бізнесу у конкретному регіоні, є проведення аналізу місцевих умов. Він охоплює не тільки окремі статистичні дані, але і комплексну характеристику бізнес-клімату в регіоні. Формування інвестиційної привабливості регіонів набуває особливого значення, яке обумовлено слабким притоком інвестицій, негативними тенденціями територіального розвитку і необхідністю всебічного використання регіональних чинників для досягнення загальних стратегічних цілей науково-технічного та інноваційного розвитку країни. Це пов’язано з тим, що основні народногосподарські проблеми, викликані тривалим реформуванням економічної системи, виявляються саме в регіонах і, насамперед, вимагають рішення на цьому рівні.

Як складові інвестиційної привабливості регіону наявні дві характеристики: інвестиційний потенціал та інвестиційний ризик.

Інвестиційний потенціал регіону характеризує можливості регіону по залученню інвестицій, і в своїй основі є кількісною характеристикою, яка включає основні макроекономічні показники, що визначають конкурентні можливості для залучення потенційних інвесторів, і відображає вплив диференціації об’єктивних територіальних відмінностей на стійкий розвиток і охоплює наступні потенціали: споживчий, трудовий, технічний, фінансовий, інституційний, інноваційний, інфраструктурний, інтелектуальний. Величина інвестиційного ризику, як якісна характеристика, показує вірогідність втрати інвестицій і доходу від них. При цьому розраховувалися наступні види інвестиційного ризику: економічний, фінансовий, соціальний, демографічний, екологічний, кримінальний.

Розв’язання проблем на регіональному рівні доцільно здійснювати з урахуванням багатоаспектності інноваційно-інвестиційної політики. Для досягнення стійкого інноваційного розвитку необхідно стимулювати інвестиційну активність в окремо взятому регіоні, оскільки це поповнює доходну базу місцевих бюджетів, а її зміцнення сприяє інвестиційній привабливості регіонів; слід забезпечити прийняття регіональних та місцевих програм підтримки інноваційних та інвестиційних проектів, які спрямовані на підтримку інноваційного розвитку регіону.

Ступінь інвестиційної привабливості, є визначальною умовою активної інвестиційної діяльності, а отже, і ефективного соціально-економічного розвитку регіональної економіки. Наслідком високого ступеня інвестиційної привабливості території повинне стати підвищення соціально-економічної результативності функціонування регіонального відтворювального комплексу та інтенсивність залучення ресурсів. Розробка регіональних планів підвищення інвестиційної привабливості областей має здійснюватись з урахуванням особливостей їх поточних рейтингів інвестиційної привабливості, державного моніторингу їх виконання як одного з критеріїв успішності діяльності місцевих державних адміністрацій. Інвестиційна привабливість регіону грає визначну роль в системі комплексного підходу до оцінки ефективності функціонування регіональної економіки.

Література

1. 
   М.К.Кожевникова, О.Е.Кропотина. Cовершенствование механизма привлечения иностранных инвестиций на региональном уровне [Електронний ресурс]. – Режим доступу до даних: nip.ru/modules.php?name=News&file=article&sid=51.
   
2. Основні показники прямого інвестування в Україні за 2009 рік [Електронний ресурс]: за даними Державного агентства з інвестицій та інновацій України. – Режим доступу до даних: www.in.gov.ua.
   
3. О.С. Москвина. Інноваційний потенціал як фактор стійкого розвитку регіону [Електронний ресурс]. – Режим доступу до даних: ac.ru/newsite/jou/30/art30_02.php.
   
   
   

Захарченко Сергій Володимирович

Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України,

м. Київ


^ СТРАТЕГІЇ ТА механізм підвищення

конкурентоспроможності регіонів


Стратегічний підхід є стрижневим елементом у системі підвищення конкурентоспроможності регіонів України. Він передбачає розробку стратегій з підвищення конкурентоспроможності регіонів та механізму їх реалізації.

На нашу думку, базовими стратегіями підвищення конкурентоспроможності регіонів є такі:

• наступальна стратегія, яка передбачає якомога швидше підвищення конкурентоспроможності регіонів. Вона прийнятна для регіонів, у яких чітко окреслилися позитивні тенденції в розвитку їхньої економіки. Найвідомішими субстратегіями в її межах є стратегія кластеризації економіки регіону та стратегія технологічного ривка, яка базується на концепції технологічних укладів і передбачає створення регіональних інноваційних систем [1]. У першій стратегії можна виділити ще дві взаємопов’язані підстратегії: 1) стратегія, що орієнтує на інтенсивніше використання знань в існуючих кластерах; 2) стратегія, спрямована на створення нових мереж співробітництва всередині кластерів;
  

– стратегія стабільності, яку інакше ще називають стратегією реального сценарію; її застосовують у тих регіонах, влада яких задоволена наявним рівнем конкурентоспроможності та бажає зберегти існуючий стан;

– стратегія відступу (трансформаційна) стратегія, вона використовується в регіонах з найнижчим рівнем конкурентоспроможності, що потребують реструктуризації економіки, зокрема перепрофілювання виробництва та удосконалення системи управління;

– стабільно-трансформаційна стратегія, яка застосовується по відношенню до регіонів, що характеризуються тенденцією до зниження раніше високого рівня конкурентоспроможності. Вона передбачає поліпшення макроекономічного середовища, в якому функціонують регіони, а також реформування структури їхньої економіки, розширення прав і відповідальності регіональних органів влади тощо [3, с. 117-119].

Реалізація обраної стратегії підвищення конкурентоспроможності має зводитися до виконання зрозумілих і очевидних процедур. В науковій літературі їх найчастіше розглядають в межах певного організаційно-економічного механізму.

Під таким механізмом ми розуміємо систему послідовних дій органів влади, бізнесу та населення з використанням економічних, соціальних, організаційних та технологічних важелів і методів, які впливають на фактори конкурентоспроможності та процес формування конкурентних переваг регіонів з метою підвищення їхньої конкурентоспроможності.

Реалізація обраної стратегії передбачає певну послідовність (етапність) дій органів його виконавчої влади (рис. 1), згідно затвердженої методики [2].

1) розробка, розгляд та затвердження програми підвищення конкурентоспроможності регіону;

2) підготовка пропозицій до загальнодержавних програм підвищення конкурентоспроможності, висновків щодо можливостей та умов реалізації в регіоні стратегічних завдань розвитку конкурентоспроможних секторів економіки, що мають загальнодержавне значення;

3) підготовка та укладання угод щодо підвищення іміджу та конкурентоспроможності регіону;

4) нормативно-правового, організаційного, фінансово-економічного, інформаційного, кадрового, науково-проектного забезпечення реалізації обраної стратегії і відповідної програми.

5) розробка пропозицій щодо кількісних показників бюджетної, податкової, цінової, грошово-кредитної, інноваційної та інвестиційної державної підтримки програми підвищення конкурентоспроможності регіону, а також визначення територій, які можуть претендувати на одержання статусу депресивних;

6) фінансування заходів з реалізації стратегії підвищення конкурентоспроможності регіону (в рамках регіональної стратегії розвитку) з врахуванням джерел її фінансування;

7) моніторинг реалізації стратегії, програм і угод з підвищення конкурентоспроможності регіону. Водночас він створює передумови для коригування самої стратегії;

8) коригування стратегії підвищення конкурентоспроможності регіону з визначенням на середньостроковий період першочергових завдань, що потребують розв’язання на основі програмно-цільового підходу;

9) створення сучасних форм господарювання на основі регіональної і міжрегіональної виробничої кооперації та інтеграції – кластерів, фінансово-промислових груп тощо;




Рис. 1. ^ Етапи реалізації стратегії підвищення конкурентоспроможності регіонів


10) розробка планів конкретних заходів (інноваційно-інвестиційних проектів). Вибір проектів до реалізації диктується пріоритетами стратегії підвищення конкурентоспроможності регіону. Якщо дотримуватися концепції «відкритого проекту», запропонованої О.В. Черевком [4, с. 222-224], то цілі реалізації проектів повинні мати підпорядкований характер – стосовно цілей реалізації стратегії підвищення конкурентоспроможності регіонів.

На останок зауважимо, що обґрунтування стратегій та механізму їхньої реалізації має проводитися з урахуванням Концепції державної регіональної політики (2001), Державної Стратегії регіонального розвитку України (2006) та інших законодавчо-нормативних документів.

Література

1. 
   Макара О. В. Підходи до обґрунтування стратегії соціально-економічного розвитку регіону в контексті концепції технологічних укладів / О. В. Макара // Економічні науки. Сер. : регіональна економіка : зб. наук. праць Луцьк. нац. техн. ун-ту. – 2008. – Вип. 5. – С. 269-275.
   
2. Методичні рекомендації щодо порядку розроблення регіональних цільових програм, моніторингу та звітності про їх виконання : затв. наказом Мін-ва економіки України від 04.12.2006 р. № 367 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : v.ua/control/uk/publish/article?art_id=92210&cat_id=38738
   
3. Пепа Т. В. Стабільно-трансформаційна стратегія розвитку регіональних систем в економічному просторі країни / Т. В. Пепа // Зб. наук. праць Він. держ. аграр. ун-ту. – 2007. – Вип. 29. – С. 113-121.
   
4. Черевко О. В. Стратегія соціально-економічного розвитку регіонів України / О. В. Черевко. – Черкаси : Брама-України, 2006. – 424 с.
   

Ігнатова Олена Анатоліївна, к.е.н.

ПВНЗ «Донецький університет економіки та права», м. Донецьк