Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІV міжнародної науково-практичної конференції 21-23 жовтня 2010 р

Вид материала

Документы

Содержание Вдосконалення механізмів державного контролю за пенсійною системою на загальнодержавному та регіональному рівнях Пріоритетні принципи державного регулювання інноваційного розвитку економіки Сутність механізмів соціально орієнтованої

Подобный материал:

• Управлінські аспекти підвищення національної конкурентоспроможності / Матеріали ІІІ, 4064.21kb.
• Самарський інститут бізнесу та управління кримський інститут бізнесу центр розвитку, 3314.77kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Громадський рух «нова україна» в автономній республіці крим центр розвитку освіти,, 1350.77kb.
• Наукове видання Матеріали ХVIII міжнародної науково-практичної конференції учотирьох, 4599.99kb.
• А. М. Бойко, доктор пед наук, проф, 3357.78kb.
• Проект (варіант) змісту (структури) Національної доповіді «Уроки Чорнобильської катастрофи, 45.18kb.
• Центр розвитку освіти, науки та інновацій консалтингово-конфліктологічний центр громадський, 926.45kb.

^ ВДОСКОНАЛЕННЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО КОНТРОЛЮ ЗА ПЕНСІЙНОЮ СИСТЕМОЮ НА ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНОМУ ТА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНЯХ


Налагодження дієвого державного контролю за накопичувальними рівнями пенсійної системи є актуальним питанням, особливо в частині забезпечення захисту інтересів її вкладників. Досвід інших країн свідчить, що контроль державних регулюючих органів за інститутами накопичувального пенсійного забезпечення є особливо важливим для країн з мало розвинутими фінансовими ринками, до групи яких належить і Україна.

Забезпечення надійності функціонування загальнообов’язкового накопичувального рівня та системи недержавного пенсійного забезпечення є взаємопов’язаними процесами, яке згідно законодавчої бази, базується на:

- державному ліцензуванні всіх юридичних осіб, котрі здійснюють діяльність у сфері недержавного пенсійного забезпечення, зі встановленням високих вимог до розмірів статутного фонду і власного капіталу;

- розмежуванні функцій адміністрування недержавних пенсійних фондів, управління пенсійними активами та їх збереження між різними фінансовими установами;

- законодавчому встановлен­ні чіткого переліку цілей, на які можуть використовуватися пенсійні активи, та обов'язковому їх відокремленні від активів фінансових установ, що надають послуги фонду, а також роботодавців і засновників фонду;

- формулюванні твердих ви­мог з диверсифікації пенсійних ак­тивів і законодавчих обмежень напрямів інвестування та фінансових інструментів.

Сутність державного контролю за функціонуванням накопичувальних рівнів згідно ЗУ «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та ЗУ «Недержавне пенсійне забезпечення» полягає в дієвому нагляді за дотриманням виконання законодавчо встановлених вимог через уповноважені державні органи, такі як:

1. Державна комісія з регулювання ринків фінансових по­слуг України, під час здійснення нагляду за дотриманням норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» суб'єктами накопичувальної системи пенсійного страхування:

а) забезпечує розроблення та координацію єдиної державної політики щодо функціонування накопичувальної системи пенсій­ного страхування;

б) здійснює систематичний контроль за дотриманням законодавства в накопичувальній системі пенсійного страхування, за достовірністю інформації, що надається та оприлюднюється її суб'єктами.

2. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку здійснює контроль за діяльністю компаній з управління активами, в частині управ­ління пенсійними ресурсами, та радника з інвестиційних питань.

3. Національний банк України і Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку проводить державне регулювання та нагляд за діяльністю зберігача.

4. Антимонопольний комітет здійснює контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції.

На перший погляд, вимоги законодавства та повноваження державних регуляторів по здійсненню контролю є достатніми, але сучасна практика не дає підстав позитивно характеризувати якість державного нагляду та регулювання на ринку фінансових послуг в цілому. Функціонування солідарної пенсійної системи забезпечується налагодженою протягом тривалого терміну системою державного нагляду, в той час практики всебічного дієвого контролю за накопичувальною складовою, незважаючи на збільшення кількості суб’єктів нагляду, не вироблено. Приклади невиконання своїх фінансових зобов’язань банківськими установами та кредитними спілками доводять проблемність здійснення повного системного державного контролю та можливості уникнення зловживань.

З огляду на масштабність і довготривалість обертання пенсійних коштів, при нинішній якості контролюючих установ, забезпечення гарантій розширеного відтворення пенсійних активів є слабою ланкою в теоретичних розрахунках щодо акумуляції та інвестування пенсійних коштів, тому Україні необхідно застосовувати додаткові запобіжні заходи, що буде вирішальним для успішного завершення реформування пенсійної системи.

При безальтернативності подальшого проведення пенсійної реформи, запровадження загальнообов’язкового накопичувального рівня пенсійної системи через функціонування Накопичувального фонду ускладнено соціально-економічними проблемами. Але прискорене переведення обов’язкових пенсійних відрахувань до системи недержавного пенсійного забезпечення, без введення запобіжних заходів по контролю над витрачанням акумульованих пенсійних коштів, не вирішить проблеми подолання ризиків.

Аналіз накопичувальних систем інших країн дозволяє зробити висновки, що основні проблеми полягають в складнощах із забезпеченням в довгостроковій перспективі захисту від інфляції, розтрати коштів та інвестиційних ризиків. З огляду на те, що збереження і примноження пенсійних страхових внесків є основною метою накопичувальної системи, а основні ризики концентруються в інвестиційній діяльності її суб’єктів, тому діяльність державних регуляторів повинна вдосконалюватися як в напрямах, які вже закріплені законодавчо, так і шляхом впровадження додаткових механізмів контролю, особливо за інвестуванням пенсійних ресурсів. Тому процес реформування пенсійної системи доцільно реалізовувати шляхом децентралізації через створення обласних НПФ, як базису для введення загальнообов’язкового накопичувального рівня, з перенесенням на регіональний рівень владних та фінансових повноважень, що забезпечить впровадження додаткового рівня контролю.

Запропонований механізм передбачає посилення державного нагляду через здійснення контрольно-наглядових функцій регіональними органами влади та громадськістю. Контроль здійснюватиметься через Наглядову Раду фонду, до якої органи місцевого самоврядування делегуватимуть своїх представників. Традиційно в Україні, як і в інших країнах, держава не гарантує результативність від участі у накопичувальній системі, але вона повинна здійснювати регуляторні функції, що на регіональному рівні можна забезпечити більш вдало.

Отже, запропонована модель функціонування обов’язкового накопичувального рівня через створення обласних НПФ, дозволяє вдосконалити контроль за інвестуванням пенсійних коштів на регіональному рівні через задіяння можливостей нагляду за їх діяльністю з боку органів місцевого самоврядування, громади та профспілок. Формування комбінованої системи контролю як складової механізму регулювання системи пенсійного забезпечення дозволить досягти балансу інтересів держави, вкладника та ринку інвестицій.


Краплина Віктор Володимирович

аспірант Київського національного університету

будівництва і архітектури, м. Київ


^ ПРІОРИТЕТНІ ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ


Світова економіка початку ХХІ століття характеризується кардинальними змінами у визначенні напрямів економічного прогресу. Основні акценти сьогодні переміщуються на завдання прискореного інноваційного розвитку, переходу до стратегії економіки, що базується на знаннях. В її основі лежать інтелектуальні ресурси, інтелектуальний капітал, наука, процеси трансферу результатів творчої діяльності у виробництво матеріальних та духовних благ. В розвинених країнах частка секторів економіки з інтенсивним використанням інтелектуального капіталу сьогодні складає понад 50% і ця цифра постійно зростає.

На початку ХХІ сторіччя світова економіка активно формує нову парадигму науково-технічного розвитку, складовими якої виступають зростаючий взаємозв'язок між ринками капіталу і новими технологіями, швидкий розвиток «економіки знань», посилення соціальної адаптації нових технологій, глобальний характер створення та використання знань, технологій, продуктів, послуг.

Безумовно, що науково-технічний прогрес – один з важливих чинників економічного розвитку, в основі якого стоїть інновація. Багато видатних економістів, таких як А. Сміт, Д. Рікардо, Е. Бем-Баверк приділяли увагу досягненням у сфері нової техніки й технології [1; 2]. Так, А. Сміт перший розділ своєї праці «Дослідження про природу і причини багатства народів» присвятив, головним чином, тому, що сучасні економісти називають науково-технічним прогресом і економічним зростанням. Вважаючи, «що значне збільшення кількості роботи, яку може виконати в результаті поділу праці та сама кількість працівників залежить від трьох різних умов: по-перше, від збільшення вправності кожного окремого працівника; по-друге, від економії часу, який зазвичай утрачається на перехід від одного виду праці до іншого; по-третє, від винаходу великої кількості машин, які полегшують і скорочують працю та дають змогу одній людині виконувати роботу кількох» [3, с. 42-43].

Саме поняття «інновації» вперше з'явилося в наукових дослідженнях культурологів ще в XIX столітті і означало введення деяких еле­ментів однієї культури в іншу. Зазвичай йшлося про інфільтрацію європейських звичаїв і способів організації в традиційні азіатські і африканські суспільства. І лише на початку XX століття почали вивчатися зако­номірності технічних інновацій.

Перше наукове дослідження поняття «інновацій» було зроблене російським дослідником Н. Д. Кондратьєвим в 20-х рр. XX століття. Сам він не займався безпосередньо аналізом інноваційних проблем, але розглянуті ним великі цикли кон'юнктури (довгі хвилі) сприяли подальшому вивченню причин цих циклів і їх тривалості, де, як найбільш важливі, були визнані інновації [4].

Проте, родоначальником теорії інновацій в сучасному її трактуванні є І. Шумпетер, який довів можливість прискореного подолання чергового економічного спаду за допомогою активізації радикальних техніко-економічних інновацій [5].

Тут варто додати, що інтенсивний розвиток інновацій можливий тільки за умов відповідної державної підтримка. Інноваційна складова економічного розвитку має бути пріоритетною складовою механізму державної політики.

Інноваційну політику держави можна визначити як комплекс заходів держаної влади, направлених на підтримку і розвиток національного науково-технічного, інтелектуального, індустріального потенціалу, фундаментальної науки, передачу наукових досягнень у всі сфери суспільного господарства з метою підвищення конкурентоздатності економіки на внутрішньому і світовому ринках та якості життя населення.

Реалізація державної інноваційної політики, на нашу думку, повинна здійснюватися за такими пріоритетними напрямами:

1. 
   планування — вибір стратегічних і тактичних цілей і пріоритетів інноваційного розвитку виходячи з прогнозів соціально-економічного розвитку країни;
   
2. програмування, полягає в розробці і реалізації державних науково-технічних та інноваційних програм;
   
3. державне регулювання і стимулювання інноваційної діяльності. Реалізується, по-перше, за допомогою прямої державної підтримки реалізації цільових програм; по-друге, за допомогою непрямої державної дії на процес реалізації інноваційних напрямів пріоритетного характеру.
   

Об'єднує економічну та інноваційну політику держави їх спільна мета, а саме розвиток науково-технічного, інноваційного, інтелектуального потенціалу і забезпечення на його основі економічного рос­ту країни, підвищення її конкурентоспроможності і поліпшення якості життя населення.

Підкоряючись спільній меті економічного розвитку, державна інноваційна політика в даний час повинна сприяти виходу країни з трансформаційної кризи, формуванню технологічних, структурних, організаційних, правових, інфраструктурних та інших передумов для економічного зростання.

Виходячи з викладеного наукового уявлення про інноваційну політику держави, можна виділити наступні основні принципи її реалізації:

1. 
   Узгодженість інноваційної політики із спільною соціально-економічною політикою держави.
   
2. Законодавче забезпечення інноваційної політики, за допомогою чого визначаються: структура управління, взаємодія різних рівнів влади, об'єми фінансування. У промислово розвинених країнах держава зазвичай фінансує основну частину фундаменталь­них досліджень, що проводяться в державних лабораторіях, інноваційні програми і проекти у сфері приватного підприємництва, а також держава здійснює пріоритетне фінансування НДДКР, що забезпечують її науково-технічне лідерство.
   
3. Суспільна підтримка інноваційної політики. У розвинених країнах спостерігається постійна участь широкої наукової громадськості в роботі державних структур всіх рівнів влади, зайнятих розробкою і реалізацією науково-технічної та інноваційної політи­ки. У США, наприклад, наукове співтовариство активно бере участь в роботі консультативних служб при виконавчій владі і при коміте­тах і підкомітетах конгресу, а також як самостійна сила в особі асоціацій і професійних об’єднань. Причому сам процес розробки науково-технічної та інноваційної політики передбачає активну взаємодію виконавчої влади на чолі з президентом, законодавчої влади в особі конгресу і наукового співтовариства.
   

4. 
   Державна інноваційна політика координується з розвитком малого наукоємного бізнесу, провідником техно­логічного прориву. В разі комерційного успіху великі корпорації використовують принципово нові інновації, виділяючи значні кошти для освоєння ринкових ніш, створення нових галузей і сфер споживання.
   
5. Кінцевою метою сучасної інноваційної політики держави є досягнення економічного, екологічного, соціального, культурного благополуччя громадян тієї або іншої держави, оскільки добробут окремих громадян залежить від розвитку в країні науково-технічного прогресу. При цьому ефективність впливу НТП на бла­гополуччя громадян залежить як від досягнень у сфері знань, технологій, тобто досягнень у сфері фундаментальних розро­бок, так і від інновацій, де накопичені та апробовані вітчизняні та світові досягнення, тобто знання, технології, устаткування впроваджуються у виробництво нових товарів, послуг у вигляді відповідних виробничих комплексів. Таким чином, інноваційна діяльність має бути направлена на реалізацію накопичених досягнень (знання, технології, устаткування тощо) з метою виробництва нових това­рів (послуг) або товарів (послуг) з новими якостями.
   
6. Кадрове забезпечення інноваційної політики держави, тобто відбір, підготовка і підвищення кваліфікації керівників і менеджерів інноваційних проектів, забезпечуючи організацію і керівництво їх реалізацією, державних службовців всіх рівнів управління.
   
7. Захист національних інтересів у сфері інноваційних рішень і стимулювання міжнародної інноваційної інтеграції.
   

Використані джерела:

1. 
   Колб Роберт В., Родригес Рикардо Дж. Финансовые институты и рынки: Учебник. — Пер. 2-го амер. изд. — М. : Дело и Сервис, 2003. — 687с.
   
2. Смит Адам. Игра на деньги: пер. с англ. / М. Вершковский (пер.). — 3-е изд. — М. : Альпина Бизнес Букс, 2007. — 267с.
   
3. Сміт Адам. Добробут націй. Дослідження про природу та причини добробуту націй / Є. Литвин (наук.ред.), О. Васильєва (пер.з англ.). - К. : Port-Royal, 2001. – 594 с.
   
4. Кондратьев Н. Д. Большие циклы конъюнктуры и теория предвидения: Избранные труды / Международный фонд Н.Д.Кондратьева ; Международный ин-т Питирима Сорокина Николая Кондратьева ; Институт экономики РАН. — М. : Экономика, 2002. — 767 с.
   
5. Шумпетер Йозеф Алоиз. Теория экономического развития ; Капитализм, социализм и демократия / В.С. Автономов (пер.с нем.,англ.). — М. : Эксмо, 2008. — 863с.
   

УДК. 338.1

Макара Оксана Василівна

Тернопільський національний економічний університет,

м. Тернопіль


^ СУТНІСТЬ МЕХАНІЗМІВ СОЦІАЛЬНО ОРІЄНТОВАНОЇ

НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ


Нині перед Україною стоїть завдання сформувати "національну модель" реалізації соціально-економічних функцій держави, іншими словами – модель соціально орієнтованого регулювання національної економіки.

Зміст цієї моделі включає конкретні рушійні сили, завдяки яким порядок соціально орієнтованої національної економіки може існувати. А тому необхідно мати уявлення про них, без чого неможливе їх ефективне використання, а також побудувати національну модель української економіки з її регулюючим механізмом.

В сучасній економічній літературі досліджуються питання соціального напряму, який є найбільш прийнятним шляхом розвитку для нашої країни, оскільки існує необхідність підвищувати рівень життя нації, а також розглядаються цілі, основні принципи соціально орієнтованої національної економіки, її переваги та недоліки [1, 2, 3]. Багато вітчизняних та зарубіжних вчених називають механізмами формування соціально орієнтованої національної економіки: функціонування ринку та економічну політику держави. Варто з’ясувати, що саме ці процеси є рушійними силами.

За визначенням В. Даля, механізм – це машинний пристрій [4, с. 324]. Таке трактування поняття "механізм" зумовлює технічні підходи до характеристики механізму соціально орієнтованої національної економіки, що є некоректним із філософської та економічної точок зору. За словником іншомовних слів "механізм формування якого-небудь явища" – сукупність станів і процесів, з яких складається це явище [5, с. 431]. Тому механізми формування соціально орієнтованої національної економіки є сукупністю процесів, під час яких будуть закладені основи соціально орієнтованої національної економіки, а саме – конкурентна ситуація на ринку, що забезпечує орієнтацію виробництва на інтереси споживання, і соціальне забезпечення населення, що сприяє підвищенню їх добробуту.

Необхідно зазначити, що ринкові відносини стимулюють зростання добробуту населення, оскільки ринку властива соціальна орієнтація. Саме тому ринкові відносини є одним з механізмів формування соціально орієнтованої національної економіки. На наш погляд, основні напрями впливу конкурентних ринкових відносин на добробут населення полягають в орієнтації виробництва на інтереси споживання, формуванні прибутків зайнятого населення відповідно до продуктивності праці, підвищенні особистого добробуту без збитку для життєвого рівня інших членів суспільства та свободі економічної поведінки [6, 7].

Водночас в умовах ринку деякі соціальні завдання залишаються невирішеними, що сприяє зниженню добробуту в суспільстві та поглибленню соціальної нерівності [8]. Щодо добробуту населення важливими проблемами в межах ринкових відносин є, зокрема, монополізація, під час якої руйнується конкурентне ринкове середовище, а також негативні соціальні ефекти (відсутність життєвих засобів у непрацездатного населення, недостатній обсяг виробництва суспільних благ, надмірна схильність до макроекономічних коливань), що означає відсутність системи соціального забезпечення населення.

Варто зазначити, що утворення монополістичних об'єднань призводить до поглиблення соціальної нерівності з декількох напрямів. Відповідно в умовах монополізації орієнтація виробництва на інтереси споживання слабшає, оскільки найбільші прибутки отримують менш ефективні підприємства (орієнтовані на потреби споживання) внаслідок власної монополізації. Водночас монополія затрудняє конкуренцію для малих та середніх підприємств, що призводить до порушення економічної та соціальної стабільності.

Монополізація економіки викликає зниження стимулів до підвищення продуктивності праці, а також усунення загальної свободи господарської діяльності та заміни її примусом. Під час монополізації економіки інтереси індивіда і суспільства вступають у протиріччя. Водночас окремі індивіди можуть підвищувати свій добробут, але це зростання відбувається за рахунок зниження добробуту інших членів суспільства.

Монополізацію прийнято представляти як основний недолік ринкових відносин [8, 9, 10]. У науковій монографії В. Гришкін називає ринковий механізм жорстким і навіть жорстоким. Ринковим відносинам властиве соціальне розшарування, нещадність щодо слабких. Унаслідок тільки цього ринок уже не забезпечує соціальної справедливості та рівності [9, с. 57]. Але оскільки відсутність соціального захисту населення властива навіть конкурентному ринку, усунення монополізації не зробило б ринкові відносини ідеальними.

Відсутність системи соціального захисту населення в умовах ринку призводить до виникнення соціальних ефектів, що роблять негативний вплив на добробут населення. Оскільки суть, причини і наслідки цих ефектів детально розглянуті в літературі [10], ми не зупиняємося на них детально, а лише перерахуємо найбільш важливі негативні соціальні ефекти для цілей нашого аналізу, а саме: відсутність життєвих засобів у непрацездатного населення (непрацездатне населення у певній мірі виключається з процесів виробництва і розподілу) та недосконалість інформації, що породжує зовнішні ефекти (виникає дефіцит суспільних благ, оскільки потенційним виробникам доводиться діяти в умовах невизначеності).

Отже, вплив ринкових відносин на добробут населення характеризується двояко: з одного боку, ринок має властивості, завдяки яким добробут населення зростає, а з іншого боку, ринкові відносини на практиці схильні до монополізації, а також породжують поглиблення соціальної нерівності і зниження добробуту населення внаслідок деяких негативних соціальних ефектів. Отже, у формуванні порядку соціально орієнтованої національної економіки бере участь не лише ринок, але і додатковий механізм, діяльність якого, у загальних рисах, полягає у «підтримці ринку».

У сучасних дослідженнях, які присвячені ролі держави в економіці, стверджується, що держава має в розпорядженні найбільший потенціал впливу на життя суспільства. Основна причина цього, на наш погляд, полягає в тому, що держава, за висловлюванням М. Вебера, володіє "монополією на законне насильство". У цей же час було б помилкою стверджувати, що держава є єдиним суспільним інститутом, здатним чинити вплив на порядки в суспільстві. Громадські, релігійні та наукові організації мають у розпорядженні свої методи, які недоступні державі. Усі суспільні інститути можуть робити певний внесок до формування соціально орієнтованої національної економіки, але без підтримки держави практично неможливе формування якого-небудь соціально-економічного порядку. Отже, основними механізмами формування соціально орієнтованої національної економіки є ринкові відносини та економічна політика держави.

Отже, державне регулювання не може позбавити суспільство від усіх негативних явищ, а до підвищення добробуту населення приводять не всі напрями держави. У зарубіжній економічній літературі детально розглянуті "провали ринку" і "провали держави", тобто нездатність цих механізмів вирішити ті або інші суспільні завдання. Сам факт існування таких "провалів" свідчить про те, що до формування соціально орієнтованої національної економіки може привести не будь-яка економічна політика держави. Тому необхідна гармонізація інтересів між владою ринку і владою держави. Ринкові відносини та економічна політика держави будуть доповнюючими один одного механізмами для формування соціально орієнтованої національної економіки тільки у тому випадку, якщо державний вплив буде спрямовано на регулювання таких явищ, як монополізація і негативні соціальні ефекти, але не руйнуватиме основи ринку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Амоша О.І. Проблеми та шляхи забезпечення соціальної орієнтації економіки України / Амоша О.І., Новікова О.Ф. // Журнал європейскої економіки. – 2005. – Т.4 (№2). – С.184-196.
   
2. Ламперт Х. Социальная рыночная экономика: германский путь. – М.: Дело, 1994
   
3. Нестеренко А. Социальная рыночная экономика: концептуальные основы, исторический опыт, уроки для России. // Вопросы экономики. – 1998. – № 8.
   
4. Даль В.И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. Том второй. – М.: Русский язык, 2000. – 555 с.
   
5. Словник іншомовних слів / За заг. Ред. О.С. Мельничука. – К.: Вища школа, 1974.
   
6. Козловски П. Принципы этической экономии. – М.: Экономическая школа, 1999
   
7. Шлехт О. Этическое содержание социального рыночного хозяйства. / В сб. «Социальное рыночное хозяйство. Теория и этика экономического порядка в России и Германии». – СПб.: Экономическая школа, 1999
   
8. Ойкен В. Основы национальной экономии. – М.: Экономика, 1996.
   
9. Гришкін В.О. Соціалізація економіки України: теорія, методологія, перспективи: Монографія. – Дніпропетровськ: Пороги, 2005. – 498 с.
   
10. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. / С.М. Чистов, А.Є. Никифоров, Т.Ф. Куценко та ін. – Вид. 2-ге, доопрац. і допов. – К.: КНЕУ, 2004. – 440 с.
    

ас. Мудра Ольга Валеріївна

Боднар Тетяна Володимирівна

Кучеренко Вікторія Олегівна

Державний вищий навчальний заклад

Автомобільно-Дорожній інститут

Донецько Національно Технічний Університет, м. Горлівка