Зміст

Вид материала

Закон

Содержание УХВАЛА 16.02.2006 р. Справа N 6-21159кс05 Про набувальну давність у земельному праві Вищий господарський суд україни Іменем україни При секретарі ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. КИЄВА

Подобный материал:

• Єрьомін Розміщення продуктивних сил Зміст, 1769.51kb.
• Міністерство освіти І науки україни перечинський професійний ліцей, 202.74kb.
• Організація та зміст навчально –в виховної роботи у днз, 81.03kb.
• Збірник державних стандартів, 1247.56kb.
• Зміст І порядок розроблення виробничої програми підрозділів виробнича програма, 128.75kb.
• Зміст І порядок розроблення виробничої програми підрозділів виробнича програма, 127.69kb.
• Процеси прийняття рішення І управління зміст процесу управління, 283.85kb.
• Поняття та зміст комунального управління, 500.89kb.
• Завдання та зміст виробничої програми підприємства Показники виробничої програми підприємства, 123.69kb.
• План Поняття та зміст юридична деонтологія > Юридична діяльність: поняття та зміст, 476.58kb.

УХВАЛА

16.02.2006 р. Справа N 6-21159кс05

Про набувальну давність у земельному праві

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу

за позовом Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації

до гр-ки І.;

3-я особа: Київське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна,

про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та приведення її у придатний до використання стан шляхом знесення гаража, та за зустрічним позовом гр-ки І.;

3-я особа: Київське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, до Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації, Київської міської ради - про визнання пункту 2 рішення Київської міської ради N 411-1/571 від 24 квітня 2003 року та договору оренди від 7 липня 2003 року недійсними, визнання права власності на земельну ділянку, за касаційною скаргою гр-ки І. на рішення апеляційного суду Київської області від 7 липня 2005 року, встановила таке.

У липні 2003 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що згідно з пунктом 2 рішення Київської міської ради N 411-1/571 від 24 квітня 2003 року "Про надання та вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" позивачу передано у короткострокову оренду на 2 роки земельну ділянку площею 0,4 га для будівництва житлових будинків у Шевченківському районі м. Києва за рахунок земель забудови. На підставі зазначеного рішення між Київрадою та Головним управлінням укладений договір оренди земельної ділянки. На території забудови, в садибі будинків у м. Києві, розташований індивідуальний гараж, зареєстрований в книзі реєстрації Київського міського бюро технічної інвентаризації за гр-кою І., що свідчить про порушення відповідачем прав Головного управління по користуванню зазначеною земельною ділянкою. Відповідачка земельною ділянкою користується без державного акта або договору та встановлення меж у натурі, самовільно, тому позивач просив зобов'язати гр-ку І. звільнити самовільно зайняту земельну ділянку в садибі будинків у м. Києві, знести встановлений гараж та зобов'язати Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна відмінити реєстрацію індивідуального гаража за гр-кою І.

Гр-ка І. звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання пункту 2 рішення Київської міської ради N 411-1/571 від 24 квітня 2003 року та договору оренди від 7 липня 2003 року недійсними, визнання права власності на земельну ділянку, зазначаючи, що земельна ділянка під забудову гаража була виділена їй в установленому законом порядку. Посилаючись на зазначені обставини, просила задовольнити її позовні вимоги.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Рішенням Броварського районного суду від 3 лютого 2004 року в задоволенні позову Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації відмовлено, зустрічний позов гр-ки І. задоволено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 7 липня 2005 року рішення суду першої інстанції скасовано та постановлено нове рішення, яким позов Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації задоволено, у задоволенні зустрічного позову гр-ки І. відмовлено.

У касаційній скарзі гр-ка І. просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації і відмовляючи в задоволенні зустрічного позову гр-ки І., апеляційний суд виходив з того, що гр-ка І. користується земельною ділянкою, на якій розташовано її гараж, самовільно, а стаття 119 ЗК України не може бути застосована, оскільки Кодекс діє з 1 січня 2002 року і ця норма поширюється на правовідносини, що виникли після введення його в дію.

Погодитися з таким висновком суду не можна. З матеріалів справи вбачається, що гараж перебуває у власності гр-ки І., а тому до неї перейшло право на земельну ділянку, зайняту гаражем, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для його обслуговування. Крім того, гр-ка І. є платником земельного податку по спірній земельній ділянці, що також є доказом того, що нею вона користується не самовільно. Однак цим фактам суд оцінки не дав.

Разом із тим, рішення суду першої інстанції також не може залишатися в силі і підлягає скасуванню з таких підстав.

Відповідно до статей 202, 202¹ ЦПК України 1963 року рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим, суд обґрунтовує рішення лише на тих доказах, які були досліджені у судовому засіданні, і при його ухваленні суд приймає рішення щодо наявності обставин (фактів), якими обґрунтовувались вимоги і заперечення та якими доказами вони підтверджуються.

Усупереч наведеним нормам суд першої інстанції не з'ясував статус спірної земельної ділянки відповідно до містобудівної та землевпорядної документації, чи не належить вона згідно з проектом розподілу території до прибудинкової території багатоквартирного будинку, в якому проживає гр-ка І., не перевірив, чи зверталась гр-ка І. до компетентних органів про передачу їй у власність або надання у користування спірної земельної ділянки на підставі статті 119 ЗК України та чи приймалось такими відповідне рішення.

За таких обставин ухвалені судові рішення не можуть залишатися в силі та підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд, оскільки судами допущено порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Керуючись статтями 336 частиною 1 пункту 2, 338 частиною 2, 344 частиною 1 пункту 2 ЦПК України, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:

- касаційну скаргу гр-ки І. задовольнити частково;

- рішення Броварського районного суду від 3 лютого 2004 року та рішення апеляційного суду Київської області від 7 липня 2005 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.




Надруковано:

"Юридична практика. Судовий випуск", N 6, 17 жовтня 2006 р.

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ


ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ


08 червня 2006 р. № 2-29/14815-2005


Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Є. Борденюк,

суддів: Н. Ткаченко, В. Харченка,


розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ЗАТ “Мотовилівський меблевий комбінат” на постанову від 02.02.2006 року Севастопольського апеляційного господарського суду у справі № 2-29/14815 –2005

за позовом Приватного підприємства (ПП) “Перевал”

до Останівської сільської ради

ВАТ “Мотовилівський ДОК”

ЗАТ “Мотовилівський меблевий комбінат”

про визнання права власності.


В судове засідання прибули представники сторін:

позивача Сирош А.А. (дов. від 19.10.2005 року)

відповідача Козловський М.Л. (голова правління), Яновський М.М. (дов. від 07.06.2006 року), М’ясников М.М. (дов. від 07.06.2006 року), Бондарь А.В. (дов. від 11.05.2006 року)


Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін та перевіривши матеріали справи, Вищий господарський суд України


ВСТАНОВИВ:

Приватне підприємство “Перевал” звернулося до господарського суду з позовом про визнання за ним на підставі ст. 344 Цивільного кодексу України (набувальна давність) права власності на базу відпочинку “Лілея”, розташовану за адресою: АРК, Ленінський район, с. Пісочне, вул. Ватутіна,65-а, а саме за переліком об'єктів:

- дерев’яні будинки на з/б опорах, пов'язаних із землею –24 одиниці ;

- душовий павільйон на 4 місця;

- баскетбольний майданчик площею 276,1 кв. м.;

- мощення з бетонної плитки площею 421 кв. м.;

- мощення асфальтове площею 302 кв. м.;

- огорожа із залізобетонних плит 376 кв. м.;

- навіс для танцювального майданчика з металевого каркасу площею 237,1 кв. м.;

- ворота металеві на залізних стійках 7,1 кв. м.;

- хвіртка металева на бетонних стовпах;

- навіс 62,1 кв. м.;

- вагончик площею 16 кв. м.

Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 19.12.2005 (суддя О. Башилашвілі) позовні вимоги задоволені у повному обсязі. Провадження у справі відносно відповідача ВАТ “Мотовилівський ДОК” припинене з огляду на ліквідацію товариства.

Мотиви судового рішення про задоволення позовних вимог такі.

Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 26.08.2004 у справі № 2-20/10331-2004 встановлено, що база відпочинку, право власності на яку заявлене позивачем, побудована Білоцерківським спеціалізованим управлінням механізації, правонаступником якого стало КА “Білоцерківбуд”, та Мотовилівським ДОКом на підставі договорів про будівництво на експлуатацію від 16.09.1987р., лютого 1990 р., 18.02.1992 р. на землях радгоспу 1-травня. Забудовниками не був введений в експлуатацію закінчений будівництвом об'єкт.

КП “Білоцерківбуд” оформлений паспорт на свою частину бази відпочинку “Лілея”, а також право постійного користування земельною ділянкою (акт на право постійного користування від 18.06.97 1-КМ № 002027 ).

ВАТ “Мотовилівський ДОК” як правонаступник державного підприємства Мотовилівський ДОК, господарську діяльність на території бази відпочинку здійснював до 1961 р., що підтверджується кошторисами витрат. Громадянином Клімковим А.Б., який працював директором бази відпочинку у 1996 –97 р. р. за трудовим договором з ВАТ “Мотовилівський ДОК” та після його звільнення, створене приватне підприємство “Перевал”. ПП “Перевал” та КП “Білоцерківбуд” укладений договір оренди об'єктів бази відпочинку, які знаходилися у володінні КП “Білоцерківбуд”.

Зважаючи на те, що територія бази відпочинку захищена загальною огорожею і має загальну систему водопостачання, каналізації, електропостачання, під’їзні шляхи та інше, а ВАТ “Мотовилівський ДОК” припинив у 1997 р. здійснювати свою господарську діяльність на території бази, ПП “Перевал” приймало заходи по утриманню та збереженню всієї території та об'єктів бази відпочинку, що підтверджується доказами у справі.

ВАТ “Мотовилівський ДОК” ліквідований як юридична особа (копія реєстраційної картки від 23.09.2004), у зв'язку з чим провадження у справі відносно нього припинене.

Так як ВАТ “Мотовилівський ДОК” не оформлене належним чином право власності на об'єкти бази відпочинку, та передача їх ЗАТ “Мотовилівський меблевий комбінат”, який є правонаступником ВАТ “Мотовилівський ДОК” не здійснена.

Згідно з положеннями ст. 344 Цивільного кодексу України, особа, яка добровільно заволоділа чужим майном і продовжувала відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим кодексом.

Відповідачами не надано суду доказів про неправомірне володіння позивачем цим майном, а тому позивач набув право власності за набувальною давністю.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 02.02.2006 (колегія суддів : В. Плут, Ю.Борисова, Г.Прокопанич) рішення у справі залишене без зміни з тих же мотивів.

Звертаючись до суду з касаційною скаргою, ЗАТ “Мотовилівський меблевий комбінат” посилається на неправильне застосування судами при ухваленні оскаржуваних рішень норм права щодо набувальної давності.

Перевіряючи юридичну оцінку встановлених судом фактичних обставин справи та їх повноту, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частково до задоволення, виходячи з такого.

Підставою заявлення вимоги про визнання права власності на майно за набувальною давністю (ст. 344 Цивільного кодексу України) є добровільне заволодіння позивачем майном ВАТ “Мотовилівський ДОК” з 1997 року та продовження відкритого, безперервного володіння ним.

Відповідно до положень пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

Задовольняючи вимоги про визнання права власності за набувальною давністю, судами попередніх інстанцій не зазначений період часу, який став правовою підставою набуття права власності. Мотивуючи неправомірність відчуження ВАТ “Мотовилівський ДОК” об'єктів бази відпочинку на користь, які знаходилися у його володінні, на користь ЗАТ “Мотовилівський меблевий комбінат” з причини неналежного оформлення володільцем їх як об'єктів нерухомого майна, судом порушена процедура вирішення спору про визнання недійсними оспорюваних угод.

Помилковим є посилання судів на ст. 331 Цивільного кодексу України, виникнення права власності на об'єкти нерухомого майна за якою, пов'язується з моментом державної реєстрації, оскільки передача майна здійснена до набуття чинності цього законодавчого положення (а. с. 72 т.1).

У матеріалах справи знаходиться рішення виконкому Останінської сільської ради від 14.09.2005 за № 48 “Про узаконення існуючих будівель на базі відпочинку у кількості 60 місць, розташованих у с. Пісочне по вул. Ватутіна, 65-а (а. с. 106 т.1). При вирішенні спору судами не надана юридична оцінка рішенню органу місцевого самоврядування щодо визначення юридичного статусу майна.

Набуття за рішенням суду права власності на нерухоме майно за набувальною давністю (ч. 4 ст. 344 Цивільного кодексу України) є способом встановлення юридичного факту без елементу захисту порушеного права особи .

Оцінка судами права ЗАТ “Мотовилівський меблевий комбінат” на об'єкти бази відпочинку, є обставиною, що пов'язується із спором про право добросовісного володіння, вирішення якого повинне передувати рішенню про визнання права власності на набувальною давністю.

Виходячи з наведеного, судові рішення у справі підлягають до скасування з направленням справи на новий розгляд для з'ясування викладених у постанові обставин.

Керуючись ст.ст.111⁵, 111⁷, 111⁹ – 111¹² Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України


ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ЗАТ “Мотовилівський меблевий комбінат” задовольнити частково.

Рішення від 19.12.2005 господарського суду Автономної Республіки Крим, постанову від 02.02.2006 Севастопольського апеляційного господарського суду у справі № 2-29/14815 –2005 скасувати.

Справу передати до господарського суду Автономної Республіки Крим на новий розгляд.


Головуючий, суддя Є. Борденюк

Судді: Н. Ткаченко

В. Харченко

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ


Справа №22-4867/2006р.


Головуючий в 1 інстанції Земляна Г.В.

Доповідач Шестакова Н.В.


29 червня 2006 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим в складі:


Головуючого Берзіньш В.С.

Суддів Шестакової Н.В. Данила М.М.

При секретарі Сафіній Ф.Ф.,


Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом зносу самочинної будівлі за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Ялтинського міського суду АРК від 30 березня 2006 року,


ВСТАНОВИЛА:

У листопаді 2005 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом зносу самочинної будівлі, мотивуючи тим, що він є власником жилого будинку, господарчої споруди та земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1. У 1975-1978 роках ним у користування ОСОБА_3 було передано сарай, яким з 1980 року почав користуватися відповідач ОСОБА_2. У теперішній час відповідач самовільно зробив у цьому сараї ремонт та відмовляється звільняти його, таким чином чинить перешкоди у користуванні земельною ділянкою.

Відповідач ОСОБА_2 проти позову заперечував, пояснивши, що він придбав зазначений сарай у 1978-1979 роках у ОСОБА_3, відремонтував і зараз ця будівля є жилим будинком, в якому він проживає. Питання про передання йому частини земельної ділянки у власність для реєстрації самочинної будівлі зараз знаходиться на розгляді селищної ради.

Рішенням суду позов ОСОБА_1 задоволено та зобов'язано ОСОБА_2 не чинити перешкод у користуванні земельною ділянкою площею 0.10978 кв.м., шляхом зносу розташованої на земельній ділянці самовільної споруди й очистити ділянку від будівельного сміття.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 ставить питання про скасування зазначеного рішення, мотивуючи тим, що судом невірно встановлені обставини, що мають значення для вирішення справи, внаслідок неправильного дослідження та оцінки доказів, неправильного визначення правовідносин, що склалися між сторонами, а також неправильного застосування строку позовної давності.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши доповідача, сторони, представника позивача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що спірна будівля є самовільною, тому відповідач не набув право власності на неї; набувальна давність щодо земельної ділянки не може бути прийнята до уваги, оскільки ЗК України, який встановлює набувальну давність, вступив у законну силу з січня 2002 року.

Колегія суддів погоджується з висновками суду.

Як свідчать матеріали справи, позивач є власником жилого будинку за адресою АДРЕСА_1 та земельної ділянки, на якій розташований зазначений жилий будинок (а.с.7,39). Відповідач не заперечує, що будівля, яку він відремонтував і у якій він мешкає, знаходиться на земельній ділянці, котра є власністю позивача; державний акт про право приватної власності позивача на цю земельну ділянку як правовстановлюючий документ відповідач у встановленому законом порядку не оспорює. Доводи скарги зводяться до можливого порушення прав відповідача, якщо буде встановлено його право власності на будівлю і на земельну ділянку, на якій знаходиться ця будівля.

Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування своїм майном. Ст.212 ЗК України встановлює, що самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі з приведенням земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будівель за рахунок фізичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.

Приймаючи до уваги те, що відповідач не надав суду першої та апеляційної інстанції жодного доказу того, що він дійсно має законні права на будівлю або земельну ділянку, на якій розташована ця будівля, а також те, що позивач не згоден з визнанням за відповідачем прав відносно будівлі, висновки суду відповідають вимогам ст. 376 ЦК України.

Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи скарги про набуття відповідачем права власності на частку земельної ділянки, яка передана позивачу, за набувальною давністю та сплив позовної давності.

Ст.119 ЗК України передбачає, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.

Відповідач не довів суду, що його право власності на земельну ділянку за набувальною давністю закріплено рішенням відповідного органу.

Крім того, приймаючи до уваги те, що позов про усунення перешкод у користуванні майном пов’язаний з порушенням прав власника майна на момент звернення з позовом, позовна давність до зазначеного позову не застосовується.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 308 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів


УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.

Рішення Ялтинського міського суду АРК від 30 березня 2006 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.

Ухвала може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня проголошення.

ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. КИЄВА


Справа №2-661/9 05 Рішення від 8 квітня 2005 р.


Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є

Голосіївський районний суд м. Києва, розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу

за позовом Ш.А.

до З.В.,

третя сторона – Київська міська державна адміністрація

про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, встановив наступне.

У лютому 2005 р. позивач звернувся з позовом про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

Свої вимоги мотивує тим, що 11 січня 1941 р. його прабаба Ш.Н. подарувала громадянці З.Г. 11/20 частину будинку, розташованого за адресою: м. Київ, Б/гора ...

Після смерті Ш.Н. все майно успадкував її рідний син Ш.П., дід позивача.

25 лютого 1969 р. Ш.П. помер і належним йому нерухомим майном, що складається з 9/20 частини зазначеного будинку, продовжував постійно володіти та користуватися його син Ш.В. (батько позивача).

Після смерті Ш.В. з 14 липня 2001 р. по тепер позивач постійно володіє та користується вказаною частиною будинку.

Загальний термін відкритого і безперервного володіння ним спірним нерухомим майном становить з урахуванням часу, впродовж якого майном володів і його батько Ш.В., складає 38 років.

На підставі ст. 344 ЦК України позивач просить визнати за ним право власності в порядку набувальної давності на 9/20 частин будинку м. Київ, Б/гора...

У судовому засіданні позивач та його представник підтримали позовні вимоги і пояснили, що позивач проживає в спірній частині будинку з 1976 р. Після смерті Ш.В. залишилось двоє спадкоємців його майна за законом – позивач та його сестра Л.О., яка не заявляє претензій щодо спірного будинку. Інших спадкоємців майна померлого Ш.В. за законом немає. Просить задовольнити позов.

Відповідач З.В. із позовом згідний і пояснив, що йому належить 11/20 частини будинку в порядку спадкування. Вихід з його частини будинку виходить на вулицю В., а з іншої частини будинку – на провулок Б. Як зареєстровано будинок у БТІ, йому невідомо.

В іншій частині будинку проживали баба і дід позивача. Сам позивач проживає у будинку від дня свого народження безперервно, постійно користується ним та обробляє земельну ділянку.

Спору з приводу користування будинком та земельною ділянкою між позивачем і відповідачем З.В. немає.

Відповідач З.В. не заперечує проти визнання за позивачем права власності на 9/20 частин будинку по провулку Б.

Представник третьої особи в судове засідання не з'явився, про день слухання справи повідомлявся належним чином, причину неявки суду не вказав.

Суд, заслухавши сторони, свідків, та, дослідивши матеріали справи, доходить висновку, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Матеріалами справи встановлено, що 11/20 частини будинку, яка знаходиться за адресою: м. Київ, вул. В./пров. Б., належить відповідачу З.В. на підставі свідоцтва про право на спадщину, посвідченого Київською державною нотаріальною конторою № 1 від 14.07.1987 р. (а.с. 36-43).

З довідок ЖЕО № 112 від 10 вересня 2004 р. та від 17 вересня 2004 р. вбачається, що Ш.В. був зареєстрований з 1 липня 1968 р., спочатку по вул. В., а пізніше по провулку Б. до дня смерті. Помер 14 липня 2001 р., знятий з обліку 16 вересня 2004 р.

З копії свідоцтва про смерть Ш.В. вбачається, що він дійсно помер 14 липня 2001 р.

Як вбачається з копії свідоцтва про народження позивача, останній народився 25 лютого 1976 р. і його батьком є Ш.В.

Згідно з довідкою-листом Другої Київської державної нотаріальної контори від 4 листопада 2004 р., адресованим позивачу III.А. та його сестрі Л.О., останнім рекомендовано звернутися до Голосіївського районного суду м. Києва для продовження строку прийняття спадщини.

Як вбачається з копій платіжних повідомлень по земельному податку та з квитанцій про сплату комунальних платежів, у період з 1986 р. по 2001 р. земельний податок по пров. Б. та комунальні платежі сплачував батько позивача Ш.В., а в період з 2002 р. по тепер – сам позивач.

Свідки Т. і С. показали, що позивач дійсно проживає від дня свого народження в будинку по пров. Б. Раніше з ним проживали його батьки, потім мати отримала квартиру в м Києві, а батько помер.

У другій половині цього будинку проживає відповідач з дружиною, їх частина будинку знаходиться на вул. В.

Позивач постійно І безперервно проживає у спірному будинку, користується ним та обробляє земельну ділянку.

Відповідно до ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.

За таких обставин суд вважає за необхідне, на підставі ст. 344 ЦК України, визнати за позивачем право власності на 9/20 частини будинку по пров. Б./вул. В. у м. Києві в порядку набувальної давності, оскільки в судовому засіданні достовірно встановлено, що, починаючи з 1 липня 1968 р. по 14 липня 2001 р., спірною частиною будинку відкрито і безперервно володів Ш.В., спадкоємцем якого є позивач, а починаючи з 14. липня 2001 р. і по тепер будинком відкрито і безперервно володіє позивач. При цьому встановлено, що обидва володільця добросовісно заволоділи нерухомим майном, що складається з 9/20 частини спірного будинку, оскільки перший з 01 липня 1968 р., а другий - з 25 лютого1976 р. проживали в цьому будинку і були зареєстровані в ньому. Отже, давність володіння спірним майном, протягом якого ним володіли Ш.В. та позивач як спадкоємець, становить 36 років.

Враховуючи наведене, керуючись ст. 344 ЦК України, ст.ст. 15, 30, 62, 202, 203 ЦПК України, суд вирішив позов задовольнити.

Визнати за позивачем Ш.А. право власності на 9/20 частини будинку по пров. Б./вул. В. у м. Києві (інші 11/20 частини цього ж будинку за адресою: м. Київ, вул. В./пров. Б. належать на праві власності відповідачу З.В.).

Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Голосіївський районний суд м. Києва протягом одного місяця.

Визнання за позивачем права власності на спірне нерухоме майно за набувальною давністю суперечить закону, оскільки, відповідно до ч. 1 ст. 344 та п. 1 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, визнання права власності за набувальною давністю не може мати місця раніше 1 січня 2011 р.