Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління

Вид материала

Документы

Содержание Професійна зайнятість як напрям соціально-економічної адаптації звільнених працівників органів внутрішніх справ Конституційне процесуальне право як галузь права, наука та навчальна дисципліна Забезпечення конституційних гарантій місцевого самоврядування конституційним судом україни Основні причини скоєння злочинів Міжнародні документи та українське законодавство, що регулює право людини на недоторканність житла

Подобный материал:

• С. Я. Салига [та ін.]; Запоріжський інститут державного та муніципального управління(зідму)., 96.87kb.
• «Модернізація управління економічним розвитком територіальних спільнот базового рівня», 185.1kb.
• Львівський національний університет імені івана франка тимчук олексій леонідович, 286.09kb.
• В Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національної академії, 51.51kb.
• Спеціальності галузі знань “державне управління”, за якими здійснюється підготовка, 331.23kb.
• Національна академія державного управління при Президентові України, 91.51kb.
• 1. Управління та менеджмент,принципи та завдання менеджменту, 1231.67kb.
• Правила прийому до Міжрегіональної Академії управління персоналом в 2012р, 3922.25kb.
• Правила користування електронною поштою в Дніпропетровському регіональному інституті, 15.68kb.
• Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного, 582.47kb.

Онищук С.В.,

к.держ.упр,

викладач кафедри економіко-правових дисциплін

Прикарпатського юридичного інституту Льв ДУВС


ПРОФЕСІЙНА ЗАЙНЯТІСТЬ ЯК НАПРЯМ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ АДАПТАЦІЇ ЗВІЛЬНЕНИХ ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ


Вдосконалення державної системи професійної зайнятості звільнених працівників органів внутрішніх справ насамперед полягає у розробленні цілісної системи професійної орієнтації. Визначальна роль при цьому належить оптимізації державної політики у сфері професійної зайнятості, однією із цілей якої має виступати формування ефективної системи зайнятості звільнених працівників. Такий контекст проблеми зумовлюється й тим, що науково обґрунтований і усвідомлений вибір професії звільненими працівниками органів внутрішніх справ створює передумови для отримання максимальних результатів від їх трудової діяльності.

Професійна зайнятість є одним із напрямів адаптації звільнених працівників органів внутрішніх справ, що має на меті сформувати їх професійну орієнтацію. Відповідно до чого вона сприятиме також раціональній структурній перебудові системи державного управління з урахуванням реальної потреби в конкретних професіях (спеціальностях). Професійна зайнятість звільнених працівників як одна із форм їх адаптації у сфері державної служби є засобом запобігання стресовій поведінці людей, яким загрожує безробіття. Закономірно “професійна орієнтація впливає на збільшення продуктивності праці (залежно від галузі на 10 - 30 відсотків), скорочення плинності кадрів (на 20 - 25 відсотків), зниження аварійності та травматизму (на 35 - 45 відсотків), продовження періоду працездатності (на 8 - 10 відсотків), сприяє зниженню відчислення учнів з професійних навчальних закладів у 3 - 4 рази” [1].

Головним чинником оптимізації соціально-економічної адаптації звільнених працівників органів внутрішніх справ, на наш погляд є створення можливості їх працевлаштування та створення ринку праці. Позитивним чинником у сфері працевлаштування звільнених працівників органів внутрішніх справ слід визнати також створення в Україні державної служби зайнятості населення і численних недержавних організацій, покликаних забезпечувати інформацією тих, хто втратив роботу, сприяти їх працевлаштуванню.

Аналізуючи питання професійної зайнятості як напряму соціально-економічної адаптації звільнених працівників органів внутрішніх справ особливу увагу доцільно приділити проблемі зайнятості звільнених співробітників міліції. Для того щоб вдосконалити професійну зайнятість звільнених співробітників міліції необхідно:

1) визначити основні тенденції у сфері зайнятості співробітників міліції, звільнених з органів внутрішніх справ;

2) побудувати економіко-математичні моделі зайнятості звільнених працівників органів внутрішніх справ і провести власне економіко-математичне моделювання цих процесів з метою їх вдосконалення.

Отож, професійна зайнятість звільнених співробітників органів внутрішніх справ являє собою кінцевий результат процесу соціально-економічної адаптації співробітників міліції, звільнених з органів внутрішніх справ в ході реформування МВС.


Література:

1. Постанова Кабінету Міністрів України Про Концепцію державної системи професійної орієнтації населення від 27 січня 1994 р. N 48. //Вісн. держ. служби України. - 1994. - № 1. - С. 11.
   

Приходько Х.В.,

к.ю.н., доцент,

завідувач кафедри муніципального права

Академії муніципального управління


КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА, НАУКА ТА НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА


Одним з важливих факторів подолання кризових явищ в органах державної влади та місцевого самоврядування є, по-перше, чітке розмежування їх компетенції, по-друге, закріплення і дотримання процесуальної форми її (компетенції) реалізації. Важливим кроком до цього є формування, обґрунтування та розвиток в Україні концепції конституційного процесу та удосконалення на основі цього правового регулювання конституційних процедур. Йдеться не тільки про конституційний юрисдикційний процес («ядро» конституційного процесу в широкому значенні), а про системний комплекс конституційних процедур, зокрема, виборчих, референдумних, правореалізаційних (в суб’єктивному значенні), парламентських, президентських, урядових, муніципальних тощо. Особливої актуальності вивчення аксіологічних і антропологічних аспектів конституційного процесу набуває в площині інтенсивного запровадження доктрини верховенства права в секторах державного та муніципального управління, а також становлення і формування національної законодавчої концепції верховенства права.

Враховуючи сучасні тенденції розвитку національної правової системи, науки конституційного права та конституційної судової практики, «конституційне процесуальне право» [4] (далі – КПП) варто розуміти в таких основних значеннях: 1. Провідна галузь національного процесуального права. 2. Статутарний аспект «конституційного процесу» [5; 6]. 3. Напрям юридичної науки України. 4. Навчальна дисципліна.

КПП, як галузь права, уособлює сукупність процесуальних конституційно-правових норм, які закріплюють порядок реалізації матеріальних норм конституційного права, регулюють суспільні відносини, що виникають в процесі реалізації суб’єктами конституційного права їх прав, свобод і обов’язків. Норми конституційного процесуального права регламентують конституційні процедури, зокрема виборчі, референдумні процедури, процедури реалізації конституційних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, парламентські, президентські, муніципальні процедури та інші, які складають конституційний процес. Об’єктивується в профільній галузі законодавства – конституційному процесуальному законодавстві.

КПП як наука – це галузь сучасної юридичної науки, яка сформувалась переважно наприкінці XX - на початку XXI ст.ст. (новітній період). Наука КПП спирається на ранні вчення про судове право і процес, теорії юридичного процесу та процесуальної форми, зарубіжну та національну доктрини верховенства права та реалізації прав людини, концепцію конституційної юстиції. КПП – це галузь наукових знань про герменевтичні та праксеологічні аспекти конституційної діяльності. Пріоритетними завданнями науки КПП є дослідження соціально-правової, політико-правової, нормативно-правової процесуальних основ механізму реалізації Конституції України; процесуальних форм реалізації конституційних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.

КПП, як навчальна дисципліна, викладається в вищих навчальних закладах відповідно до затверджених робочих навчальних програм. В Україні немає єдиного підходу та концепції навчальної дисципліни КПУ. З одного боку, така ситуація є нормальною зважаючи на ранній етап формування національної доктрини конституційного процесу. З іншого боку, надзвичайно важливим є впровадження «широкої» (предметом дисципліни виступають усі інститути КПП) [1], а не «вузької»[2] (предметом виступає інститут конституційної юстиції в Україні) концепції розуміння КПП та викладання відповідного змісту дисципліни в ВНЗ при підготовці майбутніх державних і муніципальних службовців, юристів, політиків, формуванні їх конституційної та муніципальної культури.

Важливим фактором розвитку КПП є концепція його розуміння та інтерпретації, яка формується під впливом поєднання конституційної доктрини та конституційної практики, в тому числі, доктрини Конституційного Суду України, а також, «міжнародно-правових стандартів конституційного процесу» [3].


Література:

1. Бориславський Л.В. Конституційно-процесуальне право України : програма курсу для студ. юрид. фак. та правнич. коледжу / Бориславський Л.В., Ревер О.Ю., Янюк Н.В. – Львів : Юридичний факультет Львівського національного університету ім. І.Франка, 2006. – 37 с.

2. Конституційне процесуальне право України : навч. посіб. / В.П. Паліюк, М.Д. Савенко. – Миколаїв : Миколаївський навчально-науковий центр Одеського державного університету імені І.І. Мечнікова, 2000. – 95 с.

3. Приходько, Х.В. Європейський вимір конституційного процесу в Україні / Х.В. Приходько // Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку : зб. статей / за ред. Ю.С. Шемшученка, Л.В. Губерського, І.С. Гриценка ; упор. О.В. Кресін. – К. : Логос, 2009. – С. 249-252.

4. Приходько, Х.В. Конституційне процесуальне право: деякі термінологічні аспекти аксіологічно-понятійного апарату / Х.В. Приходько // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2008. – № 1 (75). – С. 52-61.

5. Приходько, Х.В. Конституційний процес як самостійний вид юридичного процесу/ Х.В. Приходько // Право України. – 2008. – № 6. – С. 29-34.

6. Приходько, Х.В. Проблема доцільності виокремлення конституційного процесу як самостійного виду юридичного процесу / Х.В. Приходько // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2008. – № 5 (79). – С. 15-22.


Барвіцький В.Ю.,

викладач кафедри муніципального права

Академії муніципального управління


ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ГАРАНТІЙ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ КОНСТИТУЦІЙНИМ СУДОМ УКРАЇНИ


В гарантуванні та забезпеченні прав місцевого самоврядування особливе місце займає Конституційний Суд України (далі – Суд) – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний контроль відноситься до числа ефективних засобів забезпечення верховенства права, верховенства конституції, що є головним атрибутом будь-якої демократичної держави.

З огляду на це діяльність Суду є своєрідним гарантуванням недопущення порушень самоврядних прав та свобод, а правові засади такої діяльності мають перебувати під пильним оком науковців в контексті судової реформи, реформи місцевого самоврядування тощо.

Слід зазначити, що судовий захист прав місцевого самоврядування здійснюють всі органи судової влади – суди загальної юрисдикції – у кримінальному, господарському, цивільному, адміністративному процесі, а також Конституційний Суд – в порядку конституційного провадження.

Муніципальна доктрина Суду включає положення, закладені в його рішеннях та ухвалах, які розкривають зміст Конституції та законів України. При цьому Суд стоїть на позиціях точного змісту положень Конституції та законів України, намагається не розширювати і не звужувати інститут місцевого самоврядування. Суд не може створювати норму, витлумачуючи положення Конституції та законів України. Він також не може заповнювати прогалини в чинному законодавстві.

Останнім часом в дослідженнях науковців все частіше піднімається тема про подальший розвиток місцевого самоврядування в контексті реалізації принципу верховенства права²⁸. Закріплений в частині першій статті 8 Конституції України принцип верховенства права, який є основою конституційно-правового регулювання суспільних відносин, зокрема у сфері місцевого самоврядування, втілюється у правотворчу та правозастосовну діяльність – переважно у правові позиції (рішення) Суду та закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо²⁹.

Так, в одному з своїх рішень, Конституційний Суд України, враховуючи додержання місцевими радами засад справедливості, що є складовою принципу верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України), та прагнучи збалансувати інтереси держави, територіальних громад і платників податків, розтлумачив положення окремих законодавчих актів стосовно оподаткування. Суд вважає, що Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві ради вправі встановлювати додаткові пільги щодо оподаткування у межах сум, які надходять до їх бюджетів, за умови, що загальнодержавний податок на прибуток, платником якого є підприємства комунальної власності, відповідно до законів України справляється до бюджетів Автономної Республіки Крим та рад і не враховується при визначенні міжбюджетних трансфертів. Суд також зазначив, що запровадження пільг щодо окремих податків чи конкретних їх платників не повинно розглядатися як прояв податкової дискримінації, недобросовісної конкуренції, створення привілейованого становища, порушення принципів рівності та єдиного підходу в оподаткуванні³⁰. Вважаємо, що на підставі даного Рішення законодавець зобов’язаний внести відповідні зміни до законів, переглянувши процедуру оподаткування шляхом не тільки надання пільг, але й встановлення статичної частки податку на прибуток, який залишався б на місцевому рівні. Потребують законодавчого вирішення також питання щодо підвищення земельного податку та встановлення податку на нерухомість, які були б повністю передані до місцевих бюджетів.

В іншому рішенні³¹ Суд, виходячи з конституційних гарантій місцевого самоврядування, зазначив, що органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради) виступають суб’єктами владних повноважень при вирішенні питань, визначених законами, зокрема, у галузі земельних відносин, а вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів, крім публічно-правових спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення. Таке Рішення Суду усуне неоднозначність в судовій практиці оскільки відповідне тлумачення норм Конституції України, Земельного кодексу України та Кодексу адміністративного судочинства України дає чітку відповідь на питання щодо предметної підсудності справ, пов’язаних з оспорюванням рішень органів місцевого самоврядування в сфері земельних правовідносин.

Отже, Суд відіграє важливу роль у захисті конституційних гарантій місцевого самоврядування та забезпеченні балансу інтересів між правами місцевого самоврядування та забезпеченням додержання Конституції та законів України органами і посадовими особами місцевого самоврядування. Аналіз рішень Суду, ухвалених по справах з питань місцевого самоврядування³², свідчить про те, що в діяльності органів місцевого самоврядування існують проблеми щодо праворозуміння тих чи інших положень Конституції та законів України, однак конституційні звернення до Суду мають бути належним чином обґрунтовані і не зводитися до фактичного звернення за консультаціями щодо застосування положень Конституції та законів України, оскільки питання консультування не входить до компетенції Суду.

Є надія, що об’єктивні закономірності становлення європейської моделі місцевого самоврядування в нашій державі, разом із захистом його інтересів Судом, забезпечать її розвиток на надійному конституційному ґрунті.


Бучацька О.М.,

викладач кафедри права

Київського національного

лінгвістичного університету


ОСНОВНІ ПРИЧИНИ СКОЄННЯ ЗЛОЧИНІВ

БЕЗПРИТУЛЬНИМИ ОСОБАМИ


Як відомо, одним із головних завдань держави та суспільства є виховання здорового молодого покоління громадян, охорона дитинства та забезпечення максимально можливою мірою виживання й розвитку молоді. Істотне значення при цьому має подолання таких негативних явищ у середовищі неповнолітніх, як безпритульність, бездоглядність та злочинність.

Для належного правового забезпечення цієї діяльності, створення її наукових засад важливим є вивчення історичного досвіду правового регулювання боротьби з безпритульністю, бездоглядністю й правопорушеннями неповнолітніх в УСРР у 20-х роках минулого століття. Саме в той час, на думку автора, сформувався принципово новий підхід до вирішення проблеми. Боротьба з названими негативними явищами вперше почала розглядатися, як складова усієї справи охорони дитинства. Тоді ж відбулося становлення системи органів, покликаних забезпечувати позитивні зрушення у цій сфері. Дослідження організаційно-правових засад їх діяльності дає змістовний матеріал не лише для наукових узагальнень, а й для формування нових підходів до розв’язання проблем у боротьбі з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх на сучасному етапі розвитку незалежної держави – України. Наразі постала потреба створення нової правової бази боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх, що зумовлюється надзвичайним збільшенням кількості дітей, які залишилися без притулку та нагляду дорослих, вчиняли правопорушення.

В своїй роботі автор надає наступний переклад понять «безпритульний» та «бездоглядність» як «бесприютность», «безнадзорность» відповідно. Проте з таким перекладом можна посперечатися, оскільки відоме поняття «безпритульний» розуміється здебільшого як «беспризорник» [3, с. 1, 13, 19].

Проаналізувавши скоєні неповнолітніми правопорушення, можна визначити основні причини, що породжують їх девіантну поведінку та соціальну дезадаптацію на нинішньому етапі розвитку українського суспільства. Це зокрема:

• падіння авторитету виховних установ, відсутність належної позашкільної зайнятості, яка давала б можливість ефективно й всебічно розвивати позитивні якості та творчі здібності дітей;
  
• відсутність координації в роботі різних організацій та установ, що займаються профілактичною роботою у молодіжному середовищі;
  
• зростання неформальних рухів серед підлітків, культу сили, зневажливого, зверхнього ставлення до оточуючих;
  
• правова необізнаність дітей та підлітків, відсутність вільного доступу до інформації про кримінальну та адміністративну відповідальність неповнолітніх;
  
• соціальна незахищеність підлітків, яка нерідко стає причиною конфліктів, як у шкільних колективах, так і в родині;
  
• соціальне розшарування суспільства, збідніння населення;
  
• негативний вплив на неповнолітніх, проявів агресивності, гніву, злоби, недружелюбності, жорстокості, помсти, ненависті (телебачення, фільми та комп’ютерні ігри);
  
• поширеність у підлітковому та молодіжному середовищі таких негативних явищ, як тютюнопаління, токсикоманія, пияцтво, зловживання наркотичними речовинами [2, с. 89-90].
  

Переважна більшість неповнолітніх, що утримуються в приймальнику-розподільнику для неповнолітніх, це діти з асоціальною поведінкою та психічними відхиленнями. Звісно, вони потребують постійної кваліфікованої соціально-психологічної допомоги. Функціональні обов’язки психолога передбачають психологічне обстеження неповнолітніх, які поставлені до приймальника, встановлення причин асоціальної поведінки – бродяжництва, правопорушень та злочинів, наркоманії, пияцтва, сексуальних відхилень, проведення профілактичної роботи, індивідуального консультування підлітків, їхніх батьків та осіб, які їх замінюють.

Як свідчить досвід роботи з вихованцями приймальника-розподільника для неповнолітніх, основними соціальними та психологічними причинами скоєння ними протиправних вчинків також є:

• не усвідомлення наслідків правопорушень;
  
• знаходження під впливом асоціальних елементів;
  
• обмеженість або відсутність інформації з правових та медичних питань;
  
• відсутність та неадекватність виховного впливу з боку найближчого оточення (батьків та школи) [2, с. 30-31].
  

Разом із тим, зміни в міжнародному та національному законодавстві щодо захисту прав і свобод дітей, зміна пріоритетів у діяльності установ для неповнолітніх в Україні призвела до того, що протягом 2000-2005 рр. наповнюваність приймальників-розподільників для неповнолітніх зменшилась і сьогодні складає 30-40 %. При цьому притулки Центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді переповнені, неповнолітні вчиняють втечі й повертаються до притулків неодноразово (до 4-5 разів) протягом року, а кількість дітей, які перебувають на вулицях (безпритульні), бродяжать, жебракують, щороку збільшується, що стало проблемою загальнодержавного масштабу [1, с. 3, 8].


Література:

1. Тарнавська Н.П. Профілактична діяльність вихователя приймальника-розподільника для неповнолітніх МВС України та психологічні засади її удосконалення: Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. психол. наук. КНУВС – К., 2007. – 18 стор.
   
2. Методичний посібник по роботі з дітьми, які тимчасово перебувають в спеціалізованих закладах / За ред. Лазаренко Б.П., Кравчук Т.П. /. – К.: 2003 р. – 209 с.
   
3. Анатольєва О.І. Правове регулювання боротьби з безпритульністю, бездоглядністю та правопорушеннями неповнолітніх в УСРР у 20-х роках ХХ століття: Автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. юрид. наук. НАВСУ – К., 2003. – 20 стор.
   

Жмур Ю.М.,

аспірант кафедри

цивільного та кримінального права

Національного педагогічного університету

ім. Драгоманова


МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ ТА УКРАЇНСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО, ЩО РЕГУЛЮЄ ПРАВО ЛЮДИНИ НА НЕДОТОРКАННІСТЬ ЖИТЛА


Вислів «Мій дім –моя фортеця» найкраще розкриває розуміння житло».

Стаття 47 Конституції України зазначає: кожен має право на житло, ст.30 зазначає: кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як вмотивованим рішенням суду. [1]

Кримінальний кодекс України 2001 року у Розділі V Ст.162 встановлює санкції за порушення недоторканності житла. П.1 Ст.162 «Незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння особи, незаконне проведення в них огляду чи обшуку, а так само незаконне виселення чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, -

караються штрафом від 50 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до 3х років.

П.2 Ст.162 зазначає, що ті самі дії, вчинені службовою особою або із застосуванням насильства чи з погрозою його застосування –

караються позбавленням волі на строк від 2х до 5 років. [2]

Житловий кодекс Української РСР 1983 року в Розділі І «загальні положення» гарантує право людини на недоторканність житла. [3]

Цивільний кодекс України, Глава 8, яка має назву « Право власності на житло» регулює право володіння, користування, розпорядження, а також право на недоторканність житла. [4]

Кримінально-процесуальний кодекс України, зокрема Ст.14-1 гарантує недоторканність житла , особистого життя громадян, таємницю листування…, а Ст.177 КПК зазначає як правильно проводити обшук і виїмку у житлі (щоб не порушувати принцип недоторканності ), а також зазначає невідкладні випадки, коли може бути порушено недоторканність житла. [5].

У листопаді 2009 року вийшла нова Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти власності» , де дається визначення житла та іншого володіння. Під житлом потрібно розуміти приміщення, призначене для постійного або тимчасового проживання людей (будинок, квартира, дача, номер у готелі тощо). До житла прирівнюються також ті його частини, в яких може зберігатися майно (балкон, веранда, комора тощо), за винятком господарських приміщень, не пов'язаних безпосередньо з житлом (гараж, сарай тощо).

Поняття "інше приміщення" включає різноманітні постійні, тимчасові, стаціонарні або пересувні будівлі чи споруди, призначені для розміщення людей або матеріальних цінностей (виробниче або службове приміщення підприємства, установи чи організації, гараж, інша будівля господарського призначення, відокремлена від житлових будівель, тощо).

Під сховищем слід розуміти певне місце чи територію, відведені для постійного чи тимчасового зберігання матеріальних цінностей, які мають засоби охорони від доступу до них сторонніх осіб (огорожа, наявність охоронця, сигналізація тощо), а також залізничні цистерни, контейнери, рефрижератори, подібні сховища тощо. [6]

Право людини на недоторканність житла регулюється і Міжнародно-правовими актами.

Визначення достоїнства, яке належить всім членам людського суспільства, рівних і невід’ємних прав -є основою свобод, справедливості і миру. Цими словами розпочинається Декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, де також передбачено: «ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте та сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла»… Кожна людина має право на захист законом від подібного втручання чи посягання. Аналогічна вимога міститься в ст.. 17 Міжнародного пакту про громадські та політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р, а також в ст.8 Європейської конвенції з прав людини 1950 року, яка декларує названі права, зокрема в ній зазначено:» кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, житлі і таємниці листування». [7]

Отже, і Міжнародне і Українське законодавство досить добре захищає «право людини на недоторканність житла та іншого володіння», але це питання потребує і подальшого дослідження та вивчення.


Література:

1. Конституція України. Парламентське видання. Київ, 2002.С.-71

2.Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. За ред.. М.І.Мельника, М.І.Хавронюка, К., Юридична думка 2007, С.-1183

3. Науково-практичний коментар Житлового кодексу. За ред. С.Я.Фурси, К., 2008

4.Науково-практичний коментар до цивільного кодексу. За ред.. Є.О.Харитонова, О.І.Харитонової, Н.Ю.Голубєвої, К. 2008. С.-744

5. Науково-практичний коментар до кримінально-процесуального кодексу України. Під ред. В.М.Тертишника, К., 2008, С.-992

6. ссылка скрыта

7. Про недоторканність житла та іншого володіння особи як засаду кримінального судочинства. В.Маляренко// Право України. К., 2004 №7 С-.14.

Какауліна Л.М.,

аспірант кафедри управління суспільним розвитком

НАДУ при Президентові України