Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління
| Вид материала | Документы |
- С. Я. Салига [та ін.]; Запоріжський інститут державного та муніципального управління(зідму)., 96.87kb.
- «Модернізація управління економічним розвитком територіальних спільнот базового рівня», 185.1kb.
- Львівський національний університет імені івана франка тимчук олексій леонідович, 286.09kb.
- В Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національної академії, 51.51kb.
- Спеціальності галузі знань “державне управління”, за якими здійснюється підготовка, 331.23kb.
- Національна академія державного управління при Президентові України, 91.51kb.
- 1. Управління та менеджмент,принципи та завдання менеджменту, 1231.67kb.
- Правила прийому до Міжрегіональної Академії управління персоналом в 2012р, 3922.25kb.
- Правила користування електронною поштою в Дніпропетровському регіональному інституті, 15.68kb.
- Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного, 582.47kb.
Ровна В.М.,
к.е.н., доцент кафедри економіки
Академії муніципального управління
ІННОВАЦІЙНІ СКЛАДОВІ ВИХОДУ УКРАЇНИ З
ФІНАНСОВО - ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ
В останні роки економічний розвиток України відбувається в умовах фінансово-економічної кризи, що охопила всі країни світу. Це спонукає національних суб'єктів господарської діяльності (в умовах обмежених можливостей Держбюджету) шукати підтримки їх економ, діяльності не тільки за рахунок державних бюджетних коштів, а й інших, недержавних джерел (коштів приватного капіталу) фінансування.
Досвід провідних країн світу (СІЛА, Франція, Німеччина) свідчить, що залучення недержавних коштів потребує значно менших бюджетних затрат, що є особливо актуальним для сучасної України з її серьйозним дефіцитом. Державного бюджету. За повідомленням РБК — Україна від 23.03.10 р., мін.фін. України дає данні, що із 255,3 млрд. грн, запланованих на 2009 рік, реально до Держбюджету надійшло лише 225, 4 млрд грн[1]. Це вимагає застосування нових підходів до аналізу джерел і механізмів пілтримки розвитку національної економіки, і насамперед на базі інновацій.
З огляду на це:
1) насамперед проблемою розвитку інноваційної діяльності має бути державна підтримка стимулювання та фінансування інноваційної діяльності.
За останні роки жодного разу в Держбюджеті України не було підтримки жодної статті з економічного стимулювання інноваційної діяльності, що призвело до щорічного зменшення часки інноваційно активних суб'єктів підприємництва.
Тому маємо надію, що прийняття новим урядом Держбюджету на 2010 рік, програми реформування економіки, Податкового кодексу України та інших законодавчих документів, де будуть виділені прямі державні інвестиції для реалізації інноваційних програм і проектів загальнодержавного характеру, що суттєво вплине на розвиток технологічного потенціалу України.
- 3 огляду на світову практику необхідно створити державою пільгові умови в сфері інноваційної діяльності, як то: звільнення від оподаткування певних потоків прибутків підприємців-іноваторів; створення спеціального режиму в системі довгострокового кредитування; застосування пільгового кредитування господарської діяльності підприємств при впровадженні нової техніки і технології тощо, що дозволить ефективніше використовувати ці кредити на приріст обсягів науково-дослідницької та дослідно-конструкторських робіт[3];
- Інноваційні проекти і програми характеризуються підвищеною ризикованістю, тому одним із пріоритетних напрямків державної інноваційної політики має стати розвиток венчурної діяльності та створення венчурних
фондів, які зможуть активізувати і підвищити конкурентоспроможність національної промисловості. А для цього в Україні має бути створена належна законодавча база. Сьогодні у Верховній Раді України вже знаходиться Законопроект про венчурну діяльність в інноваційній сфері.
- Важливою формою залучення недержавних коштів є механізм державно-приватного партнерства — це сумісне фінансування різних проектів, програм тощо, що дає можливість розділити певні труднощі, що пов'язані із витратами фінансування інвестиційних проектів, між державою і приватним капіталом. Такий досвід вже є у багатьох країн світу (Швеція, Велика Британія та інші), в Україні ж для цього також має бути створена законодавча база з цієї проблеми.
- Результативним інструментом в умовах обмежених можливостей Держбюджету є процес співфінансування інноваційних проектів, програм за рахунок коштів інвесторів, зацікавлених у кінцевих результатах програм і впровадження їх у виробництво, що сприятими залученню додаткових фінансових потоків у сферу інновацій та зменшить залежність розвитку інноваційної діяльності від бюджетних вливань в умовах існуючих кризових явищ.
Література:
- РБК-Україна від 23.03.10р.
- Дмитриченко Л.И. Государственное регулирование экономики: методология и теория. -Донецк. - УкрНТЕК, 2001. -329с.
- Черненко В.М., Інноваційний шлях розвитку економіки як ефективний вихід з фінансово-економічної кризи, Збірник матеріалів IX міжнародної
- науково-практичної конференції молодих науковців 27 березня
2009 року
- Безчасний Л.К., Мельник В.П., Білоцерківець О.П. Інноваційна складова економічного розвитку. НАН України; Ін-т економіки Відп. Ред. Л.К Безчасний — К., 2000. - 262 с.
- Oliver Blanchard.Macroekonomics Mc Graw Hill. 2007. P165-235
Румик І.І.,
к.е.н., доцент кафедри фінансів та банківського бізнесу Університету економіки та права «Крок»
ІНВЕСТИЦІЙНІ МОДЕЛІ ПОЖВАВЛЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО
РОЗВИТКУ КРАЇНИ
На даний час економіка України потребує значного обсягу як внутрішніх, так і зовнішніх інвестицій, адже інвестиції - найважливіший чинник економічного зростання, що забезпечує збільшення певної частини щорічного реального продукту країни. У перехідний до ринку період значної деградації в Україні зазнала саме інвестиційна діяльність. І нині стан цієї сфери є досить складним - унаслідок фінансової кризи відбувається зниження ділової активності більшості суб'єктів господарювання та погіршення інвестиційного клімату.
Питанням вирішення інвестиційних проблем української економіки останнім часом присвячується багато наукових праць. Вагомих наукових результатів досягли такі вчені-економісти: В.Геєць, М.Герасимчук, Л.Довганюк, М.Денисенко, Я.Жаліло, О.Задорожна, Б.Кваснюк, В.Мельник, О.Мозговий, О.Осауленко, В.Радченко, В.Федоренко та інші. Однак слід більше уваги приділяти саме створенню державою відповідних умов та надання необхідних гарантій інвесторам для того, щоб активізувати інвестиційну діяльність, адже останніми роками почала розвиватися система регіональних, місцевих та локальних привілеїв, які за своїми масштабами значно переважають ті, що були надані законодавством на території всієї країни.
Вивчення сучасного стану інвестицій в реальному секторі економіки дає змогу зробити висновок, що інвестиційна діяльність зміщується від життєзабезпечуючих галузей економіки (сільське господарство, медична та легка промисловість, промисловість, виробництво будівельних матеріалів, наукомісткі й інноваційні виробництва) до нафто та газовидобутку, розробки інших сировинних ресурсів, які мають експортну спрямованість.
Інвесторів, які здійснюють свою діяльність на території нашої країни, можна об'єднати на сім типів. Перший тип - "стратегічні" (наприклад, транснаціональні компанії), метою яких є якнайширше використання природних ресурсів України і отримання прибутку від інвестування шляхом їх експорту, розгортання в Україні власного виробництва та дилерської сітки. Другий тип - "фондові", пов'язані з різноманітними фундаціями і подібними організаціями, яких з'явилося останнім часом особливо багато. Третій (наймасовіший) тип інвесторів це ті, метою яких є випуск на території України промислових і споживчих товарів з використанням місцевих основних організацій, сировини та матеріалів, дешевої робочої сили, інфраструктури. Четвертий тип -"експансіоністи" і "експортери сировини", імпортують товари і готову продукцію до України (товарна експансія), закупляють сировину та напівфабрикати для експорту з України (з одного боку насичують вітчизняний ринок товарів і послуг, з другого боку, створюють масовий вивіз сировини , що перетворює Україну на сировинний "придаток" і закріплює технологічну залежність від імпортерів. П'ятий тип - "дочірні підприємства", вкладають свій капітал у випуск продукції (послуг) на користь "основних інвесторів", тобто сприяють останнім в розширенні експорту. Шостий тип - "постсоціалістичні", інвестори з країн Східної Європи і республік колишнього СРСР, які вже на нових принципах намагаються налагодити кооперацію з українськими підприємствами, використовуючи часто неформальні відносини, виробничі зв'язки і знання ринку. Сьомий тип - "авантюристські" і "кримінальні", розбагатіли завдяки нерозвиненості українського ринку і гіперінфляції та на кримінальних справах (зброя, наркотики, незаконна торгівля, шахрайство і т.п.) і прагнуть отримати таким чином гроші.
Тому на сучасному етапі економічного розвитку України необхідна розробка інвестиційних моделей на основі наукової методології передбачення розвитку інвестиційних процесів у регіоні, адаптації до загальних цілей розвитку регіону і держави загалом, до змін інвестиційного клімату.
Відомо, що розвинених країнах існує добре відпрацьована законодавча система захисту інтересів приватних інвесторів, що стимулює надходження коштів у економіку. У країнах із перехідною економікою, в тому числі і в Україні, ситуація дещо інша. Саме проблема недостатнього ступеня законодавчого захисту приватних інвесторів може служити ще одним поясненням низького рівня вкладень в національну економіку.
Цільовими принципами побудови інвестиційних моделей є:
- підпорядкування головній цілі стратегії. Наприклад, головною ціллю стратегії соціально-економічного розвитку регіону є забезпечення високих темпів розвитку економіки та підвищення добробуту населення;
- ранжування та забезпечення підтримки стратегічних цілей розвитку регіону. Система стратегічних цілей повинна бути побудована таким чином, щоб реалізація одних забезпечувала успішну реалізацію інших. І, відповідно, побудова регіональних інвестиційних моделей повинна базуватися на основі ранжування всіх стратегічних цілей за пріоритетністю їх значення, поділяючи їх на цілі першого та другого порядку і т. д.;
- врахування пріоритетів регіонального розвитку. Визначення пріоритетів регіонального розвитку є необхідною умовою підвищення ефективності та інноваційності суспільного виробництва, раціоналізації територіально-галузевої структури та її наближення до суспільних потреб, удосконалення суспільно-господарських, міжрегіональних, міжгалузевих, галузевих і внутрішньогалузевих пропорцій;
- спрямування інвестиційних моделей на високу інвестиційну результативність для регіону. Побудова інвестиційних моделей регіонального розвитку повинна забезпечувати та стимулювати високу інвестиційну результативність для регіону на основі найбільш повного використання інвестиційного та економічного потенціалу регіону;
- при побудові. інвестиційних моделей реалізації інвестицій у регіоні важливим принципом є інноваційна «наповненість» інвестицій. При цьому інноваційна наповненість інвестицій може бути як локальною, так і регіональною;
- забезпечення оптимізації існуючої структури економіки регіону;
- забезпечення балансу економічної та соціальної ефективності.
Отже, подолання економічної кризи і формування об'єктивних передумов стійкого підйому економіки України та її регіонів неможливе без реального інвестування, оновлення основного капіталу, реструктуризації всієї фінансово-інвестиційної сфери і створення сприятливого інвестиційного клімату як важливої конкурентної переваги подальшого економічного розвитку.
Основними чинниками, які негативно впливають на інвестиційний клімат і зумовлюють високий ризик іноземного інвестування в Україні, є надто затяжний і непослідовний характер ринкового реформування економіки; правова, економічна й політична нестабільність; недосконала фінансово-кредитна й податкова система; відсутність ринку землі.
Виважена та чітка державна інвестиційна політика, спрямована на розробку та реалізацію інвестиційних моделей, має бути однією з головних структурних складових загальної державної стратегії економічного розвитку країни. Адже побудова інвестиційних моделей має цільовий характер, тобто передбачає постановку і досягнення певних цілей. Коли ці цілі чітко сформульовані, вони стають могутнім засобом підвищення ефективності та результативності інвестиційних процесів у країні та регіоні в довгостроковому періоді.
Савенко А.Є.,
к.е.н., доцент кафедри економіки,
Академії муніципального управління
Савенко С.С.,
бакалавр Академії муніципального управління
РОЗВИТОК МЕДИЧНОГО СТРАХУВАННЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД
В Україні питання формування ефективної системи охорони здоров'я набувають все більшої актуальності. Причинами для цього є ринкові перетворення, наміри щодо інтеграції до Європейського союзу, погіршення демографічної ситуації, кризові явища у економіці та інші чинники, які склались в країні. Розвиток медичного страхування в Україні повинен враховувати значний історичний досвід та національні особливості фінансування системи охорони здоров'я.
Зародження соціального страхування у Київській Русі пов'язують з пам'яткою давньоруського права - «Руською правдою». З XI ст. при монастирях у Київській Русі будуються лікарі, призначені для обслуговування населення. Церковна та державна система опікунства були основою формування медичною допомоги населенню, яка фінансувалася переважно за рахунок доброчинних внесків та коштів церкви. У кін. ХУП ст. виникають постійні державні витрати на соціальний захист населення, у т.ч. медичну допомогу.
До 1917 г. розвиток медичного страхування в на українських землях відбувався в руслі європейських традицій. Медичне страхування в Україні своєю появою завдячує фабрично-заводській медицині, і проявом цього стало виникнення лікарняних кас. У 1912 р. уряд Російської імперії приймає Закон «Про страхування робітників на випадок хвороби та нещасних випадків» Закон уперше надав поняттю «лікарняні каси» нормативну базу і затвердив статут про їхню діяльність. Відтоді лікарняні каси стали організаційними осередками надання медичної допомоги працюючому населенню за страховим принципом.
Джерелом фінансування медичного страхування, що здійснювалось через лікарняні каси, були фонди соціального страхування. їх кошти формувалися із внесків роботодавців та внесків робітників - членів лікарняних кас. Особливістю допомоги, що надавалась, був її комплексний характер, що включав матеріально-грошову компенсацію втраченого заробітку та лікування. Так, до початку І світової війни у Єкатеринобургзькій губернії існувало 135 лікарняних кас. Загальне охоплення соціальним страхуванням в Україні було низьким і не перевищувало 2 % населення.
Зі зміною державного устрою виникли суперечності становлення до медичного страхування. Деякий час існували дві форми медичного забезпечення - страхова та державна. Проте керівники охорони здоров'я того часу дійшли висновку про недопустимість паралельного існування «страхової» і «державної» медицини. На поч. 1921 року в Україні були повністю ліквідовані лікарняні каси.
Подальший розвиток медичного страхування в Україні пов'язаний з переходом країни в 1921 р. до НЕПу. На відміну від республік колишнього Союзу, в Україні було створено власну модель страхової медицини - систему робітничої медицини (робмеду), для надання медичної допомоги обмеженому контингенту працюючих. Основну роль відіграв Декрет Раднаркому України „Основне положення про соціальне забезпечення робітників і службовців на випадок тимчасової і постійної втрати працездатності та членів їх сімей на випадок хвороби годувальника" (1921 р.).
У 1927 р. згідно з постановою уряду „Про утвердження принципу державної охорони здоров'я" страхову медицину було скасовано. Відтоді в Україні розпочато функціонування державної системи охорони здоров'я з централізованою формою управління та монополією на надання медичних послуг.
. Період 60-х - 80-х р.р. XX ст. відзначився занепадом галузі охорони здоров'я. Розвиток галузі здійснювався екстенсивним шляхом, рівень заробітної плати медичних працівників був низьким, галузь фінансувалася за залишковим принципом.
Становлення медичного страхування у незалежній Україні відбувалося в умовах формування самого страхового законодавства в рамках правової бази незалежної держави. На поч. 90-рр. XX ст. приймаються перші законодавчі акти щодо регулювання діяльності на страховому ринку. Основним законодавчим актом на той час слугували „Основи законодавства України про охорону здоров'я" (1992р.). Вони визначили основні засади охорони здоров'я та стратегічні напрями реформування галузі. Прийняттям ВР Закону України «Про страхування» у 1996 р., інших нормативних актів дозволило регулювати діяльність страхових організацій на страховому ринку України. Прийняття Конституції України закріпило право кожного громадянина на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 46). Законом «Про внесення змін до Закону України про страхування», (2001 р.) регламентовано здійснення медичного страхування в двох формах -обов'язковій і добровільній (ст. 6, 7). «Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (1999 р.) передбачено обов'язкове медичне страхування як форму соціального захисту населення щодо охорони здоров'я, пов'язаної з компенсацією витрат громадян на медичне обслуговування.
Початком реформ у системі охорони здоров'я має стати прийняття ВР Закону України «Про фінансування охорони здоров'я та обов'язкове медичне страхування в Україні», проект якого розроблено Комітетом з питань охорони здоров'я за участі профільного міністерства.
Узагальнюючи ретроспективу історичного досвіду проведення медичного страхування в Україні, можна зробити висновок, що страхова медицина і окремі види надання медичної допомоги на страхових засадах вже діяли тривалий час на території України.
Свєтлов Б.Т.,
к.е.н., доцент,професор кафедри економіки
Академії муніципального управління
Болдирєв О.К.,
к.е.н, доцент СНУ ім. В.Даля
ІННОВАЦІЙНА СПРЯМОВАНІСТЬ СТРУКТУРНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ РИНКУ ПРАЦІ УКРАЇНИ
Процес ринкового реформування економіки України, і особливо в умовах трансформаційної кризи останніх десяти років актуалізував ряд проблем, Пов'язаних з високим рівнем професійної підготовленості та трудової активності населення при низькому рівні життя і ефективності праці; характером, умовами праці та його оплатою; з недостатньою територіально-галузевою мобільністю кадрів; з нерозвиненістю інфраструктури ринку праці і т. д [2]. Причому, багато хто з цих проблем взяли глибинний, застійний, тобто: структурний характер, динаміку формування основних рис якого зумовлюють, перш за все, наступні об'єктивні ознаки структурної нерозвиненості ринку праці України.
Перше. Секторна сегментація формується структури ринку праці України не є найважливішою характеристикою, що визначає поділ робочих місць за рівнем кваліфікації та оплати праці працівників, щодо забезпечення стабільності, зайнятості, можливості професійного зростання і т. д. Однією з головних причин такого незбалансованого розвитку ринку праці України є досить істотні відмінності ефективності праці в різних соціально-економічних сферах та галузях економіки. У силу цього, на ринку праці України склалася система відносин між трьома суб'єктами (роботодавцями, найманими працівниками та державою) ще в повній мірі не відображає основні ринкові принципи тріпартизму, взаємовигідності та партнерства. Не випадково, що система цих відносин, поки об'єктивно не може чинити істотний вплив на оптимізацію кількісних і якісних параметрів використання трудового потенціалу всього економічно активного населення України [1].
Друге. Серед безлічі причин, що імпульсують можливість появи і прояву незбалансованості попиту та пропозиції на кваліфіковану і некваліфіковану робочу силу, а значить, і на зростання рівня зайнятості економічно активного населення України, виділяється причина, Що обумовлює зниження інноваційно-інвестиційній активності всіх підприємницьких структур та державних підприємств у модернізацію технологічного укладу виробництва, у створення сучасних робочих місць [4].
Третє. Модельне конструкція механізму формування і забезпечення зайнятості економічно-активного населення України поки що не вбирає в себе всі прогресивні елементи аналогічного механізму, який функціонує на розвинених ринках праці. До них, в першу чергу, відносяться ті, які не тільки сприяють підвищенню рівня зайнятості, а й розвитку продуктивних сил по реальним ринковим умовам та комерційним можливостям економік передових країн. Процес формування дієздатних елементів ринкового механізму комерційного забезпечення зайнятості економічно активного населення України поки не може відображати оптимальну збалансованість між: кількістю незайнятого працездатного населення, звільненого з різних причин, І числом офіційно зареєстрованих безробітних; числом реально існуючих безробітних та кількістю створених сучасних робочих місць; реальними рівнями заробітної плати та інфляції; темпами зростання чисельності незайнятих громадян та обсягів працевлаштування; чисельністю безробітних і працюють у різних галузях і регіонах країни [5].
Одним словом, індустріальний характер розвитку базових галузей економіки України слабо активізує структурну трансформацію ринку праці України щодо формування попиту на такі інноваційні трудові послуги, як масове поширення творчого та інтелектуального праці; якісне збільшення обсягу наукових знань та інформації, Що застосовується в економіці; пріоритетність в структурі економіки сфери послуг, науки, освіти, культури. Тому, інформація, наука, освіта, ще в недостатній мірі формують рівень кваліфікації найманих працівників за допомогою розвитку їх творчих та інтелектуальних здібностей, які забезпечують інноваційний зростання трудового потенціалу ринку праці України.
В умовах необхідності інноваційного оновлення та розвитку базових галузей економіки України, ринок праці не зможе задовольнити зростання потреби у кваліфікованих працівниках найманих без проведення інноваційної політики, спрямованої на структурну модернізацію його сектори зайнятості. Це насамперед стосується сегментної диверсифікації сектора зайнятості ринку праці України, яка дозволила б інтегрувати індустріальні та інноваційні чинники підвищення конкурентоспроможності кваліфікованої робочої сили в трьох різнорівневих вимірах: територіальному, галузевому та професійно-кваліфікаційному. З точки зору інноваційної динаміки функціонального розвитку структури індустріального ринку праці України різнофакторна інтеграція усіх різнорівневих факторів підвищення конкурентоспроможності сегмента кваліфікованої робочої сили його сектори зайнятості – інноваційна необхідність, Що дозволяє «амортизувати» негативні наслідки, пов'язані з украй незначними інвестиціями у створення нових сучасних і модернізацію старих конкурентоздатних робочих місць [6].
У інноваційних моделях інноваційної структуризації ринків праці промислово розвинених країн сегмент кваліфікованої робочої сили їх секторів зайнятості є інноваційним ядром, що каталізує професійну дієздатність і трудову мобільність, та кваліфікаційну конкурентоспроможність сукупної робочої сили. І як свідчить міжнародний досвід конкурентоспроможного розвитку інноваційних ринків праці, в умовах постійної техніко-технологічної та організаційно-управлінської модернізації економік передових країн, Сегменти кваліфікованої робочої сили їх секторів зайнятості несуть основну структурно-функціональне навантаження по забезпеченню конкурентоспроможної відповідності, перш за все, професійного рівня найманих працівників рівнем інноваційних вимог високотехнологічних робочих місць [3].
Представляється, що без вирішення проблеми більш швидкого інноваційного розвитку сегменту кваліфікованої робочої сили структурна трансформація ринку праці України вкрай скрутна, так як її функціонування не буде супроводжуватися підвищенням конкурентоспроможності його сектору зайнятості. Для придання інноваційної динаміки структурно-функціональної трансформації ринку праці України доцільно нарощування інвестицій в:
- Формування і проведення, як бізнесом, так і державою активної інноваційної політики, Яка буде заснована на інтеграції можливостей застосування високих технологій і використання трудового потенціалу кваліфікованої робочої сили;
- Створення нових і технологічну модернізацію старих конкурентоздатних робочих місць;
- Підготовку конкурентоспроможних кваліфікованих робітників на рівні розвитку їх не тільки професійних, але і творчих здібностей, достатніх для виконання постійно зростаючих інноваційних вимог сучасних робочих місць.
Література:
1. Богиня Д. Трансформацiйнi процеси в сістемi формування нацiонального ринку працi: iнстітуцiональній аспект / Д. П. Богиня / / Украiни: аспекти працi -2005 .- № 1 .- с. 3-9.
2. Гаець В. М., Семиноженко В. П. Зазначена. праця; Стратегiйнi Виклики XXI столiття суспiльству та економiцi Украiни: У 3 т. / За ред. В.М. Семиноженка, Б.Е, Кваснюка.-К.: Фенiкс-2007.
3. Грашевська Н. Забезпечення конкурентоспроможностi нацiональноi економiки в глобальному потiндустрiальному вімiрi / / економiки Украiни .- 2008 .- № 8.-с. 54-58.
4. Лобас I.В. Порiвняльна характеристика iнновацiйно-Iнвестицiйно пiдходiв до реалiзацii економiчноi полiтика в зарубiжніх краiнах / / економiки та держава.-2009 .- № 8.-с. 65-70.
5. Жуковський М. Трудовiресурсі як складова конкурентоспроможностi економiкі.-2007 .- № 2.-с. 54-59
6. Яценко М. Економіка України 1999-2008: Втрачені десятиліття. «Дзеркало тижня». № 51-52 (779-780) 26 грудня 2009 С. 10-11.