Львівський національний університет імені івана франка тимчук олексій леонідович

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ


Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що сучасний етап розбудови в Україні правової держави вимагає глибокого аналізу важливих проблем кримінально-правової науки, в першу чергу розробки науково обґрунтованих рекомендацій по вдосконаленню чинного кримінального законодавства та практики його застосування. Історично однією з найбільш складних в кримінально-правовій доктрині була й залишається проблема причинного зв’язку, вирішення якої має як теоретичне, так і практичне значення. У Кримінальному кодексі України відсутнє нормативне визначення поняття причинного зв'язку, тому вирішення цього питання віддається на розсуд суду при розгляді кримінальних справ, а в теоретичному аспекті розробляється наукою кримінального права. В останній, як і в правозастосовчій діяльності, єдність відсутня і тому досить часто встановлення причинного зв’язку є складним процесом, який викликає чималі труднощі, про що свідчать численні помилки органів досудового слідства та суду.

В таких складних випадках роль кримінально-правової науки набуває особливого значення, оскільки від неї вимагається надати чіткі критерії, за допомогою яких суб’єкти правозастосування змогли б установити наявність юридично значущого причинного зв’язку в конкретній кримінальній справі. Оскільки причинність є філософською категорією, більшості криміналістів доводиться звертатися до філософських теорій каузальності, а це ще більше ускладнює таке завдання, оскільки в самій філософії ця проблема є предметом невщухаючих дискусій. Звертає на себе увагу також і той факт, що в наш час у зв’язку з переглядом багатьох застарілих стереотипів та філософським плюралізмом питання про методологію концепцій причинного зв'язку в кримінальному праві набуває особливої гостроти.

Доводиться констатувати, що більшість аспектів проблематики причинного зв’язку залишається предметом гострих дискусій у науці. Між теоретичними конструкціями багатьох вчених та їх практичним втіленням в правозастосуванні існує чималий розрив. Невизначеність та понятійне різноманіття поширені навіть в питаннях термінології. Деякі українські вчені замість традиційного терміну “причинний зв'язок” почали вживати вислів “причиновий зв'язок”, але оскільки ніякої змістовної різниці між цими термінами немає і в словниках наводиться вислів “причинний зв'язок”, ми будемо використовувати саме словосполучення “причинний зв'язок”.

Найбільший внесок в розробку питань причинного зв’язку в кримінальному праві внесли такі українські, західні, радянські та російські криміналісти минулого і сучасності як К.Біндінг, В.Борисов, Я.Брайнін, М.Бурі, М.Дурманов, М.Ковальов, М.Коржанський, О.Костенко, І.Кріз, В.Кудрявцев, В.Малінін, П.Матишевський, П.Михайленко, Е.Немировський, В.Осадчий, М.Панов, А.Піонтковський, С.Познишев, М.Рюмелін, М.Сергієвський, В.Сташис, М.Таганцев, С.Тарарухін, Г.Тімейко, А.Трайнін, А.Тер-Акопов, А.Тузов, М.Шаргородський, Т.Церетелі, Є.Фесенко, Н.Ярмиш та інші.

Значний внесок у розвиток проблем, пов'язаних з аналізом складу злочину в сучасній кримінально-правовій доктрині нашої держави вніс П.Матишевський, який першим серед українських вчених обґрунтував можливість існування причинного зв'язку в його кримінально-правовому розумінні, а також запропонував дисертанту напрямок дослідження.

Вагомим внеском української науки у вирішення питань каузальності в кримінальному праві є монографія Н.Ярмиш “Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ)” (2003 р.). Але і ця робота, попри її змістовність, не ставить крапку у вирішенні аналізованої проблеми, багато аспектів якої залишаються дискусійними, потребуючи подальшого ґрунтовного дослідження.

Таким чином, беззаперечною є актуальність нового неупередженого аналізу проблематики причинного зв’язку як важливого завдання кримінально-правової науки в сучасних умовах.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами полягає в тому, що тема дисертації обрана згідно з планом наукових досліджень у межах державної Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 рр. (затверджена Указом Президента України від 24 квітня 2000 р. № 1376), а також відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри кримінального права Гуманітарного університету “ЗІДМУ”.

Метою роботи є аналіз поняття, змісту, специфічних особливостей та значення причинного зв'язку в кримінальному праві. Досягненню поставленої мети підпорядковані наступні основні завдання:

– обґрунтування актуальності й важливості для кримінально-правової науки розгляду питань причинності та їх значення для правозастосовчої діяльності;

– визначення стану наукової розробки проблем причинного зв’язку в кримінально-правовій доктрині;

– вивчення питання про обґрунтованість використання причинності як філософської категорії у сфері кримінального права в умовах методологічного плюралізму;

– розгляд концептуального ядра теорій причинного зв'язку, поширених у радянській, російській та українській кримінально-правовій науці;

– аналіз змісту найбільш впливових західних концепцій причинного зв'язку та вирішення питання про можливість їх використання в українській науці кримінального права;

– з’ясування місця причинного зв’язку в системі ознак об’єктивної сторони складу злочину, а також особливостей встановлення причинного зв’язку в процесі кваліфікації злочинів;

– аналіз проблеми каузальності бездіяльності;

– дослідження питання про можливості застосування категорії причинності для пояснення специфіки злочинів, вчинених у співучасті.

Об’єктом дослідження є причинний зв’язок як ознака об’єктивної сторони складу злочину. Предметом дисертаційного дослідження є кримінальне законодавство України, філософські погляди на каузальність, а також теорії (концепції) причинного зв’язку, поширені у вітчизняній та західній кримінально-правовій доктрині.

Методологічною основою дослідження є загальнонаукові та спеціальнонаукові методи пізнання:

– діалектичний – використаний при з’ясуванні можливостей використання каузальності як філософської категорії в кримінальному праві;

– догматичний (формально-логічний) – використаний при аналізі тексту статей Кримінального кодексу України й тлумаченні окремих його норм;

– порівняльно-правовий та історико-правовий – використані при дослідженні генезису теорій причинного зв'язку, а також порівнянні поглядів українських та іноземних вчених на проблему каузальності в кримінальному праві;

– системний аналіз – використаний при аналізі місця причинного зв'язку в системі ознак об’єктивної сторони складу злочину, його специфіки при бездіяльності, а також особливостях установлення при кваліфікації різних категорій злочинів;

– конкретно-соціологічний – використаний у процесі проведення анкетування, а також при узагальненні матеріалів вивчених кримінальних справ.

Емпіричну базу дослідження становлять дані, отримані при аналізі матеріалів 180 кримінальних справ, що розглядалися судами м. Запоріжжя, матеріали опублікованої судової практики, а також результати анкетування 102 суддів та слідчих. Науково-теоретичною базою дисертації є праці з питань кримінального, кримінально-процесуального та інших галузей права, кримінології, філософії та логіки.

Наукова новизна отриманих результатів визначається як тією обставиною, що робота є першим в українській кримінально-правовій науці на рівні кандидатської дисертації дослідженням причинного зв’язку в кримінальному праві саме як ознаки об’єктивної сторони складу злочину, так і – головним чином – самим змістом сформульованих в ній наукових положень, найбільш значущими з яких є наступні:

1. Вперше у вітчизняній науці кримінального права зроблений висновок про те, що в диспозиціях тих кримінально-правових норм Особливої частини Кримінального кодексу України, в яких зазначається про спричинення (заподіяння) певних наслідків, мова йде про причинний зв’язок в його кримінально-правовому значенні.

2. В роботі наголошується на тому, що філософські вчення про каузальність, з огляду на їх світоглядний зміст, не завжди можуть прямо використовуватися кримінальним правом. Таким чином, при побудові кримінально-правового розуміння причинного зв’язку недостатньо спиратися лише на діалектичний матеріалізм, використовуючи філософські категорії. Враховуючи методологічний плюралізм, робиться висновок про те, що кримінально-правова наука може використовувати власне розуміння причинного зв’язку, виділивши ознаки юридично значущої причинності із врахуванням специфіки кримінального права.

3. Розвинені положення та наведені додаткові аргументи, які свідчать про вразливість домінуючої у кримінально-правовій науці теорії “необхідного спричинення”. Її квінтесенцію становить спірне твердження про те, що підставою кримінальної відповідальності є лише необхідний причинний зв’язок, а наявність “випадкового причинного зв’язку” виключає таку відповідальність. Для кримінального права не має значення, чи є злочинні наслідки необхідними або випадковими, а також чи створювало діяння обвинувачуваного реальну можливість настання таких наслідків.

4. Дістав подальшого розвитку висновок про те, що оптимальною для кримінального права є теорія безпосереднього (прямого) причинного зв’язку, яка є спеціально-юридичною, оскільки дозволяє врахувати специфіку окремих категорій та складів злочинів. Значущий для кримінальної відповідальності прямий причинний зв’язок є у випадку, коли протиправне діяння обвинувачуваного є найближчою щодо наслідків ланкою і між ними відсутні юридично значущі проміжні фактори (дії інших осіб, сили природи або технічні механізми), які перервали ланцюг каузальності. Тобто термін “безпосередній” щодо причинного зв'язку вживається саме в юридичному значенні цього слова.

5. Вперше в українській науці наведені аргументи, які доводять теоретичну сумнівність поширеної ідеї про можливість створення універсальної теорії причинного зв’язку, яку можна було б застосувати до всіх без винятку категорій злочинів, оскільки це ігнорує якісну відмінність між ними. Таким чином, теорія безпосереднього причинного зв’язку дає лише загальні орієнтири встановлення причинного зв’язку, а при кваліфікації окремих злочинів повинна враховуватися їх специфіка.

6. Зроблена спроба більш детально переглянути тенденцію надавати каузальності в кримінальному праві невластиве цій категорії перебільшене значення. Зроблено висновок про те, що причинний зв’язок повинен встановлюватися лише в тих злочинах із матеріальним складом, коли це прямо слідує зі змісту відповідних кримінально-правових норм, тобто в яких вживаються терміни “спричинило”, “заподіяло”, “завдало” чи аналогічні за значенням, або якщо це стає очевидним при тлумаченні відповідних норм. В деліктах створення небезпеки причинний зв’язок носить гіпотетичний характер.

7. Уточнено положення, відповідно до якого експерти можуть встановлювати причинний зв’язок лише у злочинах, в яких він має суто конкретно-науковий аспект. У злочинах, пов’язаних із порушенням спеціальних правил, експерти можуть дослідити лише технічні ланки каузальності, але в цілому встановлення причинного зв'язку, з огляду на його нормативний характер, є юридичним питанням, яке належить до виключної компетенції органів досудового слідства та суду.

8. Розвинені аргументи на користь висновку про те, що бездіяльність – це правова категорія, заснована на належному, яка поза рамок нормативної протиправності не існує. Підкреслюється, що обґрунтування причинного зв'язку при бездіяльності, окрім іншого, будується на використанні кримінологічних положень про соціальний детермінізм. Таким чином, при бездіяльності мова йде про “соціальну причинність”, а не каузальність в філософському чи природничонауковому її розумінні.

9. Вперше в українській науці звертається увага на проблему ймовірного усунення наслідків як підставу кримінальної відповідальності за бездіяльність. Наводяться аргументи, які свідчать про те, що, не дивлячись на свою неоднозначність, теорія “імовірнісного причинного зв’язку” має практичне значення. При встановленні причинного зв'язку при бездіяльності слід мати на увазі, що вчинення належних дій не обов’язково із неминучістю усунуло б суспільно небезпечні наслідки, а в конкретному випадку існує лише ймовірність цього. Тому бездіяльність є юридично значущою причиною наслідків і тоді, коли вчинення належної дії могло лише з певним ступенем імовірності запобігти настанню наслідків.

10. Завдяки критичному аналізу усталених положень щодо причинного зв'язку при співучасті переглядається твердження про наявність причинного зв’язку між діями співучасників та наслідками, опосередкованого свідомістю виконавця. Цей підхід змішує причинність із психікою особи та ігнорує вільний характер дій виконавця. Окрім того, категорія причинності не може застосовуватися для розуміння специфіки інституту співучасті, зміст якого утворює мотиваційний механізм інтенціональної поведінки співучасників, який є телеологічним, а не каузальним.

Практичне значення одержаних результатів полягає в наступному:

– матеріали дисертації можуть бути використані в подальших наукових розробках всього комплексу проблем причинності в юридичних науках взагалі та в кримінальному праві зокрема (науково-дослідницька сфера);

– рекомендації по встановленню юридично значущого причинного зв’язку можуть використовуватися органами досудового слідства та суду при кваліфікації злочинів (правозастосовча діяльність);

– пропозиції по уніфікації термінології статей Особливої частини КК можуть бути враховані в процесі подальшого вдосконалення кримінального законодавства (правотворча діяльність);

– матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці відповідних розділів підручників та навчальних посібників, а також при викладанні курсу кримінального права України та спецкурсів “Кримінальне право іноземних держав” і “Теоретичні основи кваліфікації злочинів” (навчальний процес).

Апробація результатів дисертаційного дослідження.

Основні положення дисертації доповідалися на наступних конференціях: Міжнародна науково-практична конференція “Становлення правової держави в України: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання” (2000 р., м.Запоріжжя); щорічна Міжнародна науково-практична конференція, присвячена пам’яті професора К.Г.Федорова (2001 р., м.Запоріжжя); всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства” (2002 р., м. Запоріжжя); всеукраїнська науково-практична конференція “Актуальні проблеми взаємодії судових та правоохоронних органів у процесі реалізації завдань кримінального судочинства” (2004 р., м. Запоріжжя).

Розроблені автором пропозиції щодо уніфікації термінології, використаної в КК України для позначення причинного зв’язку, були розглянуті Головним науково-експертним управлінням Апарату Верховної Ради України, і можуть бути враховані експертами при підготовці висновків на відповідні законопроекти (дов. № 16/3 – 474 від 19.03.2003 р.).

Публікації автора. Основні результати дисертаційного дослідження відображені в семи наукових статтях, надрукованих у фахових юридичних виданнях.

Структура дисертації обумовлена логікою дослідження, метою та завданнями. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, що вміщують шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел (312 найменувань на 24 сторінках) та 13 додатків. Загальний обсяг роботи – 232 сторінки, в тому числі 194 сторінки основного тексту.


ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ


У вступі дисертації висвітлені положення, що викладені у розділі “Загальна характеристика роботи” автореферату

Розділ перший – “Філософська та кримінально-правова характеристика причинного зв’язку” – складається із трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1. “Причинність як філософська категорія та проблема її використання в теорії кримінального права” присвячений аналізу розуміння причинності в найбільш впливових філософських вченнях історії та сучасності.

Автор розглядає діалектико-матеріалістичне вчення про причинність як методологічну основу теорій причинного зв’язку у вітчизняній науці кримінального права. Робиться висновок про те, світоглядний зміст проаналізованих філософських доктрин не завжди дозволяє їх пряме використання кримінальним правом. Акцентування уваги на тому, що каузальність є загальною та об’єктивною формою детермінації явищ світу (діалектичний матеріалізм) або являє собою апріорну категорію (І.Кант), або є психологічною звичкою свідомості (Д.Юм) для кримінального права непринципове, оскільки стосується виключно онтологічного чи гносеологічного аспекту проблеми причинності.

Основне значення для кримінального права мають лише положення про те, що причина у часі передує наслідку та є його необхідною умовою. Проте ці ідеї не є суто філософськими, а й мають логічний зміст у вузькому його розумінні. Наприклад, міллевські методи встановлення причинного зв’язку, які використовуються вченими й експертами, є саме логічними. Переглядається поширене твердження про те, що кримінальне право в розумінні причинного зв’язку повинно спиратися лише на філософію діалектичного матеріалізму. Навряд чи кримінальна відповідальність може ґрунтуватися на застосуванні тільки світоглядних (“метафізичних”) ідей при вирішенні питання про юридичну значущість причинного зв’язку. Дисертант робить висновок про те, що кримінально-правова доктрина може створити власне розуміння причинного зв’язку, обумовлене специфікою кримінального права й потребами правозастосування.

У підрозділі 1.2. “Теорії причинного зв’язку у вітчизняній науці кримінального права” розглядаються концептуальні положення теорій причинного зв’язку, поширених серед українських, російських та радянських вчених.

Автор наводить аргументи, які свідчать про теоретичну й практичну непереконливість домінуючої у науці концепції “необхідного спричинення”.

По-перше, не зовсім достатнім та вразливим для критики є намагання її прихильників спиратися переважно на основні положення діалектичного матеріалізму. По-друге, ця теорія використовує аберації на кшталт понять “необхідний/випадковий причинний зв’язок” (насправді йдеться про необхідний або випадковий характер самих небезпечних наслідків).

По-третє, недостатньо обґрунтованим є положення, яке становить квінтесенцію цієї теорії: підставою кримінальної відповідальності є лише необхідний причинний зв’язок, а при наявності “випадкового причинного зв’язку” кримінальна відповідальність особи виключається. Як свідчить аналіз законодавства і судової практики, в багатьох умисних і в більшості необережних злочинів наслідки носять саме випадковий характер, тобто не є неминучим чи закономірним результатом вчиненого діяння, оскільки залежать від численних ситуативних факторів, що не звільняє особу від кримінальної відповідальності при умові, що вона могла передбачити настання цих наслідків або спеціально була зобов’язана їм запобігти.

Автор підтримує критичне ставлення до поширеної тези про те, що кримінальна відповідальність настає лише при умові, що діяння особи створювало реальну можливість настання наслідків. Навряд чи таке твердження можна практично перевірити при аналізі об’єктивної сторони складу конкретного злочину в процесі його кваліфікації.

І, по-четверте, теорія “необхідного спричинення” не використовується в правозастосовчій діяльності, оскільки не пропонує операціональних критеріїв встановлення юридичного значущого причинного зв’язку.

Підкреслюється конструктивність поглядів тих вчених (М.Грінберг, В.Кудрявцев, П.Матишевський, А.Тер-Акопов, Т.Церетелі та ін.), які, критикуючи теорію “необхідного спричинення”, довели можливість кримінальної відповідальності незалежно від характеру наслідків, обґрунтовуючи необхідність врахування спеціальних юридичних ознак причинного зв’язку в кримінальному праві.

Дисертант обґрунтовує переваги теорії безпосереднього (прямого) причинного зв’язку, яка є спеціально-юридичною, тобто враховує специфіку практичних потреб кримінального права. Її зміст полягає в тому, що значущим для кримінальної відповідальності є лише безпосередній (прямий) причинний зв’язок, який має місце тоді, коли між протиправним діянням особи та наслідками не існує жодних юридично релевантних проміжних подій (факторів). Причинний зв’язок є прямим і у випадку, коли винний для досягнення злочинного результату навмисно використовує технічні механізми, сили природи, осіб, які не підлягають кримінальній відповідальності, осіб, які діяли в стані вибачальної помилки або осіб, які виконували обов’язковий для них наказ чи розпорядження (окрім явно злочинного). Опосередкований причинний зв'язок має місце при наявності між діянням обвинувачуваного і наслідками незалежних від його волі привхідних сил, які перервали юридично значущий каузальний ланцюг. В цьому випадку кримінальна відповідальність особи виключається. Тому не можна плутати безпосередність причинного зв’язку в юридичному сенсі з філософським значенням цього терміну.

Концепція безпосереднього (прямого) причинного зв’язку застосовується органами досудового слідства та суду, експертами. Однак ця теорія дає лише загальні орієнтири встановлення причинного зв’язку: при кваліфікації окремих категорій і складів злочинів повинна враховуватися їх специфіка.

В підрозділі 1.3. “Концепції причинного зв’язку у західній кримінально-правовій доктрині” розглядаються найбільш впливові теорії причинного зв’язку в кримінальному праві іноземних країн.

В сучасній західній кримінально-правовій науці та судовій практиці домінують три концепції причинного зв’язку: “conditio sine qua non”, “адекватної причини” і “найближчої причини”.

Перша з них, заснована німецьким вченим М.Бурі, залишається пануючою в більшості країн. Ця теорія ґрунтується на операції гіпотетичного елімінування: будь-яка дія особи, яка була необхідною умовою настання наслідку, є його причиною. Беззаперечним позитивом теорії “conditio sine qua non” є значення методу уявного виключення для встановлення причинного зв’язку. Послідовне застосування концепції “conditio sine qua non” надмірно розширює об’єктивні підстави кримінальної відповідальності. В той же час, ця теорія прямо не пов’язана з певним світоглядом, тобто не є матеріалістичною або ідеалістичною.

Висунута І.Крізом концепція “адекватної причини” застосовується переважно в державах “загального права”. Причинність розглядається її прихильниками як звичка колективної свідомості людей: явище є причиною іншого, тобто адекватне йому, якщо воно взагалі та завжди викликає настання наслідку при умові, що цей результат є типовим. Головний недолік теорії “адекватної причини” полягає в тому, що вона змішує причинність з виною, а також не дозволяє обґрунтувати відповідальність особи при вчиненні злочинів з унікальними наслідками і нетиповим розвитком причинного зв’язку. Певна схожість окремих положень концепції “адекватної причини” із теорією “необхідного спричинення”, зокрема в розумінні необхідності й типовості каузальності, дало підстави деяким сучасним дослідникам зробити висновок про тотожність цих теорій, який, однак, видається занадто категоричним. Характерно, що судова практика радянського періоду, особливо в мотивації рішень, часто слідувала саме концепції “адекватної причини”.

У країнах англосаксонського права поширена також теорія “найближчої причини”, представники якої намагаються обмежити кримінальну відповідальність вимогою наявності прямого причинного зв’язку. Вразливим місцем цієї концепції є надмірна залежність каузальності від суб'єктивного чинника. Прихильниками фінальної теорії обґрунтовано доводиться невіддільність причинності як об'єктивного процесу від цілеспрямованої діяльності людини, керованої волею. Висловлюється підтримка поширеної в західній доктрині тези про необхідність науці орієнтуватися на потреби правозастосування. Дисертант підкреслює, що врахування українськими криміналістами багатьох слушних ідей, висловлених західними вченими, є важливою умовою перегляду застарілих стереотипів та теоретичного збагачення вітчизняної кримінально-правової науки.

Другий розділ “Спеціальні питання причинного зв’язку в кримінально-правовій науці” присвячений розгляду причинного зв’язку як ознаки об’єктивної сторони складу злочину, а також проблем каузальності бездіяльності та використання цієї категорії стосовно інституту співучасті.

У підрозділі 2.1. “Причинний зв’язок в системі ознак складу злочину” розглядається суспільно небезпечне діяння та його наслідки, а також їх значення для встановлення причинного зв’язку. Автор обстоює думку про те, що використані особою для досягнення злочинного результату механізми та сили природи не є частиною дії, а характеризують саме розвиток причинного зв’язку.

Причинний зв’язок встановлюється лише у тих злочинах із матеріальним складом, якщо це прямо зазначено в диспозиції відповідної статті Особливої частини КК України (тобто використаний термін “спричинило” чи аналогічний за змістом) або однозначно випливає з її тлумачення. З метою уніфікації термінології, яка вживається в диспозиціях статей Особливої частини КК України для позначення причинного зв'язку, пропонується використовувати терміни “спричинило (и)”, якщо наслідки носять немайновий характер або “завдало(и)”, якщо наслідки являють собою майнову шкоду.

Дисертант робить висновок про те, що злочини, в яких ідеться про створення небезпеки настання наслідків є самостійним видом законодавчої конструкції, а не злочинами з матеріальним складом, оскільки небезпеку настання наслідків не можна розглядати як реальні наслідки. Тому в деліктах створення небезпеки причинний зв’язок носить гіпотетичний характер.

Підкреслюється, що експерти встановлюють причинний зв’язок у злочинах, в яких він має суто конкретно-науковий аспект. У злочинах, пов’язаних із порушенням спеціальних правил, експерти можуть досліджувати лише технічні ланки каузальності, але в цілому наявність (відсутність) причинного зв’язку між самим фактом порушення певних правил та наслідками є юридичним питанням, встановлення якого належить до виключної компетенції органів досудового слідства й суду.

Дослідження компліцированого причинного зв’язку повинне відбуватися насамперед з урахуванням суб’єктивного моменту, тобто в цьому випадку юридична значущість причинного зв’язку залежить від можливості його передбачення особою.

В підрозділі 2.2. “Причинний зв’язок при бездіяльності” автор досліджує проблему каузальності бездіяльності як одну з найбільш складних в кримінально-правовій науці.

Обґрунтовується думка про те, що при бездіяльності мова йде саме про юридичну пасивність особи, тобто вона являє собою виключно кримінально-правову конструкцію, засновану на належному, яка поза рамок нормативної протиправності не існує. При бездіяльності юридичний обов’язок діяти покладається на особу лише правовою нормою і тому її відсутність – усупереч поширеним уявленням – виключає не протиправний характер бездіяльності і не причинний зв’язок, а саму наявність бездіяльності.

Таким чином, при бездіяльності йдеться про “соціальну причинність”, а не філософську або природничонаукову каузальність. В цьому зв’язку підтримується підхід (О.Бойко), згідно якого обґрунтування каузальності бездіяльності вбачається на підставі використання ідей кримінологічної детермінації. Дисертант підкреслює непереконливість поглядів противників каузальності бездіяльності, оскільки їх аргументація ґрунтується переважно на діалектичному матеріалізмі та не узгоджується із законодавством і правозастосовчою практикою.

Автор звертає увагу на дискусійний характер проблеми ймовірного запобігання наслідкам при бездіяльності. Спробою вирішення цієї проблеми є висунута Ф.Бердичевським теорія “імовірнісного причинного зв’язку”. Імовірнісний причинний зв'язок полягає в тому, що вчинення належної дії в окремому випадку лише з певним ступенем ймовірності усуває суспільно небезпечні наслідки, а тому бездіяльність можна вважати юридично значущою причиною наслідків і в тих випадках, коли вчинення особою належної дії могло лише з певним ступенем імовірності запобігти настанню цих наслідків. Достатність для кримінальної відповідальності конкретного ступеня ймовірності настання наслідків встановлює суд, тобто це питання факту.

Автор робить висновок про те, що, не дивлячись на неоднозначність теорії “імовірнісного причинного зв'язку та складність самої проблеми ймовірного запобігання наслідкам при бездіяльності, згадана концепція заслуговує на увагу і може бути використана в правозастосовчій діяльності.

Підрозділ 2.3. “Причинний зв’язок у злочинах, вчинених у співучасті” присвячений розгляду проблемних питань каузальності стосовно інституту співучасті.

Автор критично оцінює поширене у вітчизняній кримінально-правовій науці положення про те, що при співучасті слід встановити наявність причинного зв’язку між діями співучасників і фактом вчинення злочину виконавцем (в злочинах із формальним складом) або між діями співучасників, вчиненням злочину виконавцем і настанням суспільно небезпечних наслідків (у злочинах із матеріальним складом). Фактично, при вчиненні у співучасті злочинів із формальним складом питання про причинний зв'язок взагалі не ставиться. Підкреслюється, що сама по собі наявність або відсутність причинного зв’язку навряд чи є головним критерієм віднесення певних дій до співучасті: законодавець при цьому керується переважно гіпотетичною чи типовою суспільною небезпекою такого діяння. Звертається увага на обґрунтованість підходу вчених, які вважають дії співучасників умовою, а не причиною наслідків (І.Гонтарь, А.Козлов, Г.Новицький, М.Шаргородський, Н.Ярмиш та ін.). Окрім того, дисертант вважає недостатньо переконливим поширене твердження про те, що причинний зв’язок при співучасті носить опосередкований характер, тобто дії співучасників специфічним чином опосередкуються свідомістю виконавця.

Зазначений підхід, по-перше, змішує причинність як об’єктивну категорію зі свідомістю особи як суб’єктивною категорією (а їх реальна взаємодія – найскладніша філософська проблема, яку кримінальне право навряд чи може вирішити); по-друге, цим ставиться під сумнів вільний характер дій виконавця: він перетворюється на бездушну ланку ланцюга причинності на кшталт сил природи чи технічних механізмів; і, по-третє, сама ідея використання категорії причинності в її природничонауковому сенсі для розуміння інтенціональної поведінки є сцієнтистською аберацією, яка не враховує, що в основі діяльності виконавця та інших співучасників лежить мотиваційний механізм, який є телеологічним, а не каузальним.

Звертається увага і на той факт, що при аналізі об’єктивної сторони складу злочину практичним працівникам вкрай важко встановити, якою мірою дії співучасників обумовили настання наслідків, що робить такі твердження дещо гіпотетичними. Автор підкреслює, що при співучасті юридично значущий причинний зв’язок існує лише між діянням виконавця та настанням наслідків. Відносно інших співучасників доцільно наголошувати на особливому типі взаємообумовленості дій, своєрідному “соціальному” зв'язку, який, однак, не є каузальним.


ВИСНОВКИ


Проведене дослідження причинного зв’язку як ознаки об’єктивної сторони складу злочину дозволило автору зробити наступні основні висновки:

1. В філософії найбільш впливовими вченнями про причинність є діалектичний матеріалізм, згідно якого каузальність – це особлива форма детермінації, що має генетичний характер, теорія І.Канта, для якого причинність є апріорною логічною категорію та погляди Д.Юма, який розумів її як психологічну звичку свідомості. Специфіка світоглядного змісту цих теорій робить їх використання при аналізі особливостей причинного зв’язку як ознаки об’єктивної сторони складу злочину недостатнім.

2. Домінуючий у вітчизняній науці методологічний підхід, згідно якого кримінальне право в розумінні причинного зв’язку повинно прямо спиратися лише на філософію діалектичного матеріалізму невиправданий, оскільки не повністю враховує специфіку кримінального права.

3. Серед українських вчених панує теорія “необхідного спричинення”, зміст якої полягає в тому, що підставою кримінальної відповідальності є лише необхідний причинний зв'язок (йдеться про необхідність наслідків), а “випадковий причинний зв'язок” її виключає. Ця концепція недостатньо обґрунтована, оскільки кримінальна відповідальність настає незалежно від того, чи були наслідки необхідними або випадковими.

4. Слушною є позиція тих вчених (М.Грінберг, В.Кудрявцев, П.Матишевський, А.Тер-Акопов та ін.), які конструюють кримінально-релевантний причинний зв'язок за допомогою спеціальних юридичних критеріїв.

5. Кримінально-правова наука створює власне розуміння причинного зв’язку з урахуванням практичних потреб правозастосування. Цьому відповідає теорія безпосереднього (прямого) причинного зв’язку, яка є “спеціально-юридичною”, оскільки враховує специфіку кримінально-правових норм. Зміст цієї теорії полягає у тому, що кримінальна відповідальність настає, якщо діяння винного було найближчою ланкою каузального ланцюга. Безпосередність причинного зв’язку є його юридичною, а не філософською ознакою.

6. Серед поширених у західній кримінально-правовій доктрині і судовій практиці найбільш впливовими є концепції “conditio sine qua non”, “адекватної причини” і “найближчої причини”. Але ці теорії прямо не пов’язані з філософським світоглядом. Найбільшим позитивом теорії “conditio sine qua non” є метод уявного виключення, а концепції “найближчої причини” – вимога встановлення прямого причинного зв’язку між діянням і наслідками.

7. З метою забезпечення єдності правозастосування дисертантом розроблені пропозиції по внесенню змін до окремих постанов Пленуму Верховного Суду України, які містять загальні критерії встановлення причинного зв’язку при кваліфікації різних категорій злочинів.

8. З метою уніфікації законодавчої термінології пропонується, щоб у диспозиціях статей Особливої частини КК України для позначення наявності причинного зв’язку використовувалися лише два терміни: “спричинило” (наслідки немайнові) та “завдало” (наслідки майнові).

9. В науці кримінального права прийнято вважати, що бездіяльність як пасивна поведінка здатна спричинити наслідки. Це обґрунтовується її вольовим характером, специфікою суспільних відносин, мотивуючою здатністю тощо. Підкреслюється, що бездіяльність є юридичною категорією, заснованою на належному, яка поза рамок нормативної протиправності не існує і тому причинний зв'язок при бездіяльності існує виключно в кримінально-правовому його розумінні.

10. В доктрині домінує позиція, згідно якої при співучасті слід встановити причинний зв'язок між діяннями співучасників та наслідками, які настали в результаті дій виконавця. Це положення є спірним, оскільки ігнорує вільний характер дій виконавця, змішуючи причинність із мотиваційно-телеологічним механізмом. Стосовно співучасників можна говорити не про каузальність, а про “соціальний” зв’язок.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:


1. Тимчук О.Л. Причинний зв’язок в кримінальному праві: філософсько – методологічні проблеми // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 12.– К.: Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2001. – С. 489 - 492.

2. Тимчук О.Л. Необхідний та випадковий причинний зв’язок в кримінальному праві: дискусійні аспекти // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2001. – № 1. – С. 184 – 189.

3. Тимчук О.Л. Теорія імовірнісного причинного зв’язку в кримінальному праві: дискусійні аспекти // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2001. – № 3. – С. 188 – 192.

4. Тимчук О.Л. Причинний зв’язок при бездіяльності // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2001. – № 4. – С. 208 – 213.

5. Тимчук О. Причинний зв’язок в службових злочинах // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – № 12. – С.82 - 84.

6. Тимчук О.Л. Проблема причинного зв'язку та інститут співучасті // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2003. – № 2. – С. 279 – 286.

7. Тимчук О. Концепції причинного зв’язку в західній кримінально-правовій науці // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 10. – С. 122-124.


АНОТАЦІЯ


Тимчук О.Л. Причинний зв’язок як ознака об’єктивної сторони складу злочину. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2005.

В дисертації розглядається причинний зв’язок в кримінальному праві як ознака об’єктивної сторони складу злочину. Автор переглядає методологічний підхід до проблеми каузальності, пов’язаний з опорою на філософію взагалі та на діалектичний матеріалізм зокрема. Обґрунтовується ідея про те, що релевантною для кримінального права в цьому питанні є концепція безпосереднього (прямого) причинного зв’язку, яка є спеціально-юридичною.

Внесені пропозиції, спрямовані на підвищення ефективності правозастосовчої діяльності.

Ключові слова: кримінальне право, кримінальна відповідальність, склад злочину, причинність, прямий причинний зв'язок, теорія, концепція.


АННОТАЦИЯ


Тимчук А.Л. Причинная связь как признак объективной стороны состава преступления. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право. – Львовский национальный университет имени Ивана Франка, Львов, 2005.

В диссертации рассматривается комплекс теоретических и практических вопросов, касающихся причинной связи как признака объективной стороны состав преступления. Диссертант пересматривает устоявшийся в отечественной уголовно-правовой науке методологический подход к проблеме каузальности, связанный с опорой на философию диалектического материализма. Уголовно-правовая доктрина может создать (а судебная практика давно создала) специальную теорию причинной связи, которая учитывает специфику уголовного права. Философские учения о причинности (в частности, диамат, теории Д.Юма, И.Канта) носят мировоззренческий характер и потому не могут быть прямо использованы для практических нужд уголовного права

Подчеркивается неубедительность концептуальных основ теории «необходимого причинения» как господствующей в советской, российской и украинской науке. Судами она не применяется, так как не предлагает приемлемых критериев для установления юридически значимой причинной связи. Спорным является утверждение о том, что случайный характер наступивших последствий («случайная причинная связь») исключает уголовную ответственность, а последняя наступает лишь при наличии «необходимой причинной связи». Во многих умышленных и в большинстве неосторожных преступлений последствия не являются закономерными, а носят случайный характер, что не исключает ответственность лица, если оно их предвидело либо могло предвидеть. Кроме того, едва ли для уголовного права имеет практическое значение положение о том, что ответственность наступает лишь при условии, что деяние лица создавало реальную возможность наступления последствий.

Обосновываются преимущества применяемой на практике концепции непосредственной (прямой) причинной связи, которая отвечает специфике уголовного права, являясь специально-юридической. Ее смысл состоит в том, что лицо подлежит уголовной ответственности лишь в случае, если между противоправным деянием и наступившими последствиями отсутствуют юридически значимые события, а его действия являются ближайшим звеном каузальной цепи.

Причинная связь является прямой и в том случае, если виновный для достижения преступного результата умышленно использовал силы природы, технические механизмы, лиц, не подлежащих уголовной ответственности, лиц, действовавших в состоянии извинительной ошибки, либо выполнявших обязательный для них приказ (кроме явно преступного). То есть термин «непосредственная причинная связь» употребляется именно в его юридическом, а не в философском значении. Ориентиром при установлении причинной связи должно быть описание признаков объективной стороны преступления в диспозиции уголовно-правовой нормы.

Автор обращает внимание на то обстоятельство, что длительные дискуссии ученых по вопросу каузальности бездействия обусловлены как некорректным пониманием специфики самого бездействия, так и стремлением обосновать наличие причинной связи апелляцией к диалектическому материализму. Причинная связь при бездействии как нормативно-юридической конструкции существует именно в смысле уголовного права: лицо не выполняет возложенные на него правовой нормой обязанности, не препятствуя наступлению общественно опасных последствий, которые вызываются действием других лиц, силами природы, механизмами или другими факторами.

Для понимания института соучастия категория причинности, вопреки распространенному подходу, неприменима: некорректно утверждать о наличии причинной связи между деянием соучастников и последствиями, опосредованных действиями исполнителя. Такая позиция спорна, так как, во-первых, смешивает причинность с сознанием лица; во-вторых, игнорирует свободный характер действий исполнителя; и, в-третьих, в основе действий соучастников лежит мотивационный механизм, который является телеологическим, а не каузальным.

Ключевые слова: уголовное право, уголовная ответственность, состав преступления, причинность, прямая причинная связь, теория, концепция.


ANNOTATION


Alexis L. Timchuk. Causation as a sign of an element objective corpus delicti. – Manuscript.

The thesis for PhD degree оn law and jurisprudence by the specialty 12.00.08 – Criminal Law and Criminology; Penitentiary Law. – Ivan Franco Lviv National University, Lviv, 2005.

The thesis is considering the causation in the criminal law as a sign of an element objective corpus delicti. The author is regarding the methodological approach to the problem of causality, which is connected with philosophy generally and the dialectical materialism in particular. The main thesis’ idea is the relevancy of these questions for the criminal law is conception of immediate (direct) causation, applicable to some its specifically juridical aspects.

There are some valuable practical suggestions aiming the higher efficiency of the everyday law enforcement activity.

Key words: criminal law, criminal responsibility, corpus delicti, causality, immediate causation, theory, conception.


Підписано до друку 03.02.2005 р. Формат 60х90/16

Ум. друк. арк. 0,9. Обл.-вид. арк. 0,9.

Тираж 100 прим. Папір офсетний. Зам. № 463.


Надруковано видавничим центром

Львівського національного університету імені Івана Франка

79000, м.Львів, вул. Дорошенка, 41