Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління

Вид материала

Документы

Содержание Вексельні форми кредитування реальної економіки Світовий досвід страхування підприємницьких ризиків і можливість його застосування в україні Колобова Л.В. Роль та значення місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку територій Колобова Л.В. Роль рентних та ресурсних платежів в системі бюджетно-податкового регулювання україни Р – рентабельність; ВД Організаційні передумови іпотечного кредитування під заставу земель сільськогосподарського призначення Крейдич І.М. Домінанти реалізації інвестиційої політики розвитку промислового підприємства Реформування непрямого оподаткування як крок до євроїнтеграції україни Стимулювання суб’єктів господарювання щодо впровадження результатів наукових досліджень в аграрному секторі

Подобный материал:

• С. Я. Салига [та ін.]; Запоріжський інститут державного та муніципального управління(зідму)., 96.87kb.
• «Модернізація управління економічним розвитком територіальних спільнот базового рівня», 185.1kb.
• Львівський національний університет імені івана франка тимчук олексій леонідович, 286.09kb.
• В Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національної академії, 51.51kb.
• Спеціальності галузі знань “державне управління”, за якими здійснюється підготовка, 331.23kb.
• Національна академія державного управління при Президентові України, 91.51kb.
• 1. Управління та менеджмент,принципи та завдання менеджменту, 1231.67kb.
• Правила прийому до Міжрегіональної Академії управління персоналом в 2012р, 3922.25kb.
• Правила користування електронною поштою в Дніпропетровському регіональному інституті, 15.68kb.
• Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного, 582.47kb.

Демківський А.В.,

к.е.н., доцент, професор кафедри

фінансів підприємств

Академії муніципального управління


ВЕКСЕЛЬНІ ФОРМИ КРЕДИТУВАННЯ РЕАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ


Фінансово-економічна криза значною мірою обмежила традиційні джерела фінансування продуктивного капіталу, погіршила умови його відтворення та ділову активність у розвитку виробничо-збутової діяльності. Обмеженість і надмірна вартість банківського кредиту в цих умовах гальмує економічне пожвавлення та робить неможливим пристосування ринку позикових коштів до сучасних завдань соціально-економічного розвитку країни. Більше того, формування дієвого механізму подолання негативних наслідків кризи без достатніх і оперативно отриманих кредитів відсувається на невизначений відрізок часу. Протистояти загрозам тривалої кризової ситуації в умовах недостатнього фінансування здатний механізм товарного кредиту, на основі якого постачальники продають товари покупцям шляхом оформлення боргових документів з відтворенням узгодженого терміну остаточного розрахунку та включення вартості облікової ставки комерційного банку.

Безготівковий розрахунок в товарному кредиті найдосконаліших форм набув у вексельному кредитуванні, яке охоплює три аспекти: техніко-економічний, організаційно-економічний та відносини власності. З них, техніко-економічні відносини реалізуються в нормативно-правовій базі оформлення і документарного обертання векселів, що виражають грошову форму кредитованих реальних товарів, виконаних робіт і наданих послуг. Організаційно-економічні відносини визначають маркетингові дослідження з аналізу фінансового становища і кредитоспроможності боржників, оцінку менеджменту вексельних операцій та ін.. Відносини економічної власності з приводу надання вексельного кредиту зосереджуються навколо виваженого ставлення до операцій виписування та вручення векселів, своєчасного перетворення кредитованих ресурсів у грошову суму з прибутком, спрощену систему передачі прав власності та примусового стягнення боргу в разі невиконання зобов’язань.

Виконуючи платіжно-розрахункову функцію грошей, високоякісного фінансового документу і ліквідного цінного паперу, вексель в ринковій економіці став провідним інструментом запозичень, що усуває односторонній рух товарів, до мінімуму обмежує ризики ситуативної неплатоспроможності та оперативно підтримує достатній обсяг оборотного капіталу товаровиробників. Оптимальне поєднання в Україні лізингового кредитування елементів основного капіталу та вексельного кредитування оборотного капіталу здатне активізувати оновлення техніки й технологій, стабілізувати фінансово-господарську діяльність та її прибутковість. Навіть в кризовій ситуації нестабільної перехідної економіки вексельні розрахунки мобілізують внутрішні резерви продуктивного капіталу, підвищують ефективність його ділових угод і суттєво обмежують затрати обігу. А, головне, забезпечується всебічна мобілізація внутрішніх резервів, реалізується політика раціонального витрачання матеріалів, енергоносіїв і комплектуючих виробів. Якраз зекономлені матеріальні ресурси стають матеріальною базою вексельного кредитування тих учасників ділових угод, хто їх потребує.

І, навпаки, зовнішні запозичення, в тім числі і банківські кредити, відтворюють стару техніку і технологію виробничо-збутової діяльності. Формувати взаємовигідне ділове партнерство повинні положення Уніфікованого вексельного закону, Закону України “Про обіг векселів в Україні” та чисельні відомчі нормативно-правові акти. Водночас їхня дія недостатня. Вексельний обіг в Україні ще не набрав потрібних для ринкової економіки масштабів. Питома вага створених товаровиробниками кредитних грошей (векселів) надто мала, щоб ефективно впливати на стабільне функціонування оборотного капіталу підприємств і фірм. Якщо і надалі стан кредитування в Україні залишиться таким же негативним, то суспільство не матиме дієвих інструментів обмеження монополії на кредитні ресурси, а кредитування товаровиробників до рівня нормальних потреб залишиться недосяжною мрією.

Безготівкові розрахунки за допомогою векселів формують внутрішні джерела подолання кризи неплатежів та основи антиінфляційної політики. Насамперед, суттєво скорочується потреба у зростанні кількості грошей в обігу. Реалізація товарів у системі гуртової торгівлі може на 90% здійснюватися векселями. Оформлення ділових угод векселями спрощує і прискорює міжгосподарські розрахунки та знижує суспільні витрати обігу. Ризики невиконання боргових зобов’язань несумлінними позичальниками усуваються авалюванням та правом регресу вимог до задіяних у векселі осіб. Акцепт банками комерційних векселів своїх клієнтів перетворює банківські кредити у засоби фінансування виробництва і реалізації товарів. Безпосередню спрямованість на дотримання боргових зобов’язань в реальній економіці демонструють інші норми і правила вексельного права.

Розгортання впорядкованих і законодавчо закріплених вексельних відносин в Україні потребує начального здійснення комплексу державних заходів, які б забезпечили перебудову структури, форм і методів кредитування, наблизили їх дію до потреб усіх юридичних і фізичних осіб, здатних приймати участь у активних і пасивних операціях з векселями, та усунули залишки давно скомпрометованого адміністрування. Серед них провідне місце має посісти вдосконалення грошво-кредитної політики Національного банку ,України.

Насамперед, потрібно до мінімуму звести не отоварену емісію грошової маси та запровадити програмно-цільовий метод її управління. Сучасна пряма емісія грошової маси через комерційні банки, фактично, стимулює інфляційні процеси і подальшу девальвацію гривні, відкриває простір для валютних спекуляцій, переповнює канали грошового обігу надлишковою кількістю грошей, що, в кінцевому рахунку загострює фінансово-економічну нестабільність та нарощує грошові ресурси тіньової економіки. За такого стану заходи регулювання та адміністративні методи обмеження обсягів кредитування набувають негативних ознак штучного гальмування економічного розвитку.

Альтернативу подібній “боротьбі” інфляцією та кризою повинен забезпечити принцип додаткової емісії грошей програмно-цільовим методом рефінансування комерційних банків проти передачі реальних товарних векселів до НБУ до терміну їх погашення. В таких операціях товарні веселі стають індикатором невідповідності наявної грошової маси в обігу зростаючому обсягу товарної продукції, що серйозно загрожує затоварюванням та стагнацією економіки в цілому. Оперативне поповнення грошово-кредитних ресурсів товарно-грошової рівноваги в країні не обмежує кредитний потенціал банків, підносить їх дохідність і ліквідність.

Висновок; Аналіз кризового стану економіки й формування економічного механізму його подолання засвідчує необхідність наступного:

• Вдосконалення нормативно-правової бази вексельного кредитування на основі розробки і прийняття Закону України “Вексельний статут”, єдино образні норми та правила якого внести до всіх кодексів і правовідносин України, щоб ліквідувати правові колізії національного законодавства;
  
• Розгортання науково-методичної та навчальної роботи вексельного все обігу з метою оволодіння нормами і принципами вексельного права та вміннями застосувати кредитування й захист інтересів учасників вексельного обігу;
  
• Розробки стимулів і державної підтримки повсюдного впровадження матеріало- та енергозберігаючих технологій, вивільнені додаткові ресурси яких поповнять базу вексельного кредитування на основі морально-етичних норм чесного бізнесу, демократичного та взаємовигідного складання ділових угод проти векселів.
  

Колобова Л.В.,

к.е.н., доцент кафедри

державних та місцевих фінансів

Академії муніципального управління


СВІТОВИЙ ДОСВІД СТРАХУВАННЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКИХ РИЗИКІВ І МОЖЛИВІСТЬ ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ В УКРАЇНІ


Практика страхування підприємницьких ризиків, що набула широкого поширення за кордоном поступово розвивається і в Україні. Зарубіжний досвід показує економічну вигоду даного виду страхування, що найближчим часом повинен стати нормальною практикою роботи українських підприємств та страхових компаній. Цей вид страхування забезпечує господарюючим суб'єктам такі умови, в яких несприятливі обставини не впливають на його фінансовий стан.

На міжнародному рівні правове регулювання страхового бізнесу здійснюють: Міжнародна асоціація органів нагляду за страховою діяльністю (створена у 1993 р. для поєднання інтересів органів страхового нагляду європейських країн, США та інших країн, членство органу страхового нагляду певної країни зобов'язує використовувати у практичній діяльності визначені принципи і стандарти); Міжнародна асоціація страхового законодавства (її метою є розширення міжнародного співробітництва у сфері страхового права, виявлення можливостей стандартизації правової регламентації страхових відносин), Європейський комітет зі страхування (встановлює основні принципи формування страхового ринку в країнах Європейського співтовариства), норми і правила Світової організації торгівлі (сучасні принципи міжнародної торгівлі страховими послугами).

Джерелом страхового права в ЄС є директиви ЄС зі страхування. У 1973 р. було ухвалено директиву ЄС зі страхування іншого, ніж страхування життя, а в 1979 р. – директиву ЄС зі страхування життя. Вказані директиви вважають директивами першого покоління.

Директиви другого покоління стосувались страхування іншого, ніж страхування життя, ухвалені у 1988 р., а директиви щодо страхування життя – 1990 р. У них зазначено єдині принципи оцінки фінансового стану страхових компаній шляхом введення єдиної одиниці розрахунку та встановлювалися правила щодо дії договору страхування.

Директиви третього покоління, ухвалені в 1992 р., завершили процес створення основ правового регулювання єдиного страхового простору, дозволяючи вільне надання страхових послуг страховими компаніями.

Одним із найбільш поширених способів мінімізувати вплив ризиків різного характеру на результати господарської діяльності певного суб’єкта господарювання, що застосовується у світовій практиці, є формування програми страхуванням підприємницьких ризиків. Для цього аналізується діяльність компанії і виділяються характерні для неї ризики. Вони у свою чергу підрозділяються на ризики, які компанія готова прийняти на себе, і ризики, від яких необхідно застрахуватися. В більшості випадків страхова програма включає страхування: будівельно-монтажних, пуско-налагоджувальних ризиків і гарантійних зобов'язань; майна; устаткування від поломок; цивільної відповідальності; життя і здоров'я провідних співробітників.

Поряд з цим, існують інші випадки, що підлягають страхуванню, а саме: страхування окремих видів підприємницької діяльності (невиконання зобов'язань з боку постачальників або контрагентів), страхування машин і устаткування від поломок (страхування здійснюється при монтажі устаткування або в період його експлуатації), страхування, пов'язане із специфікою діяльності підприємств (наприклад, по родовищах нафти або гірничополіметалічних родовищах).

Предметом страхування у всіх перерахованих випадках є збиток, який отримує підприємство при нездійсненні певного роду дій, передбачених контрактами або іншими угодами, загибелі або пошкодження певного майна.

Страхування підприємницьких ризиків належить до розряду добровільного страхування, умови і порядок якого визначаються угодою між страховою організацією (страховик) і страхувальником у формі письмового договору про страхування і на підставі розроблених страховою організацією Правил страхування, узгоджених з уповноваженим органом, що здійснює нагляд за діяльністю страхових організацій.

Спеціально уповноваженим органом виконавчої влади України у системі регламентації страхового бізнесу є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, яка розробляє і затверджує обов'язкові до виконання нормативно-правові акти, видає ліцензії на право здійснення певного виду страхування.

В контексті підготовки пропозицій, спрямованих на підвищення ефективності страхування підприємницьких ризиків в Україні пропонується впровадити у практику страхування типову угоду про страхування підприємницьких ризиків, форму якої затвердити спеціальним Наказом Державної комісії України з регулювання ринків фінансових послуг.

Одночасно, необхідно вжити заходів щодо максимального наближення норм та положень законодавства України з питань страхування підприємницьких ризиків до стандартів Європейського Союзу.


Колобова Л.В.,

к.е.н., доцент кафедри державних та місцевих фінансів

Академії муніципального управління

Мещерякова А.В.,

аспірант Київського Національного університету ім. Т. Шевченка


РОЛЬ ТА ЗНАЧЕННЯ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ У СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІЙ


До складу України входять 24 області, Автономна республіка Крим, два міста республіканського значення: Київ і Севастополь. Всього в державі існує 12 тисяч різних територіальних утворень. Ці території мають свої особливості і відмінності в соціально-економічному розвитку, а також в природно-кліматичних, історичних і мовних аспектах. В умовах переходу України до ринкової економіки склалися реальні передумови для розробки і реалізації соціально-економічної політики на загальнодержавному і регіональних рівнях. Недоліки та прорахунки в регіональній політиці призвели до:

1) структурних диспропорцій у розвитку більшості регіональних господарських комплексів, їх низької економічної ефективності;

2) суттєвих відмінностей між регіонами в рівнях соціально-економічного розвитку та значного відставання деяких регіонів від нормативів розвитку соціальної і виробничої інфраструктури;

3) нераціонального використання місцевих природних і трудових ресурсів;

4) низької результативності реалізація можливостей регіонів по міжнародній інтеграції України в процесі міжнародного розподілу праці, залучення іноземних інвестицій.

Існування проблемних питань, що гальмують регіональний розвиток, обумовило необхідність створення умов для оптимальної економічної самостійності регіонів, розробки та реалізації організаційних, правових і фінансово-економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності державного регулювання процесів регіонального розвитку і координації міжрегіональних зв'язків. Важливим практичним інструментом реалізації цих завдань є чіткий законодавчий розподіл повноважень, відповідальності і фінансово-економічної бази між різними рівнями управління: загальнодержавним, регіональним і місцевим.

Однією із визначальних та необхідних умов розвитку регіонів, у тому числі, в частині досягнення цілей та критеріїв державної регіональної політики є забезпечення повноцінного фінансування заходів державного регулювання соціально-економічного розвитку регіонів. Джерелами фінансування програм регіонального розвитку є кошти бюджетів органів місцевого самоврядування, а також трансферти із вищого рівня державного управління (Державного бюджету України), які використовуються на фінансування програм загальнодержавного значення. Місцеві бюджети, які є визначальною ланкою місцевих фінансів, зосереджують у собі понад 80% від усіх фінансових ресурсів, що перебувають у розпорядженні місцевого самоврядування.

На сьогоднішній день бюджети органів місцевого самоврядування України не стимулюють розвиток громад і не в повній мірі задовольняють потреби населення у послугах. Місцеві органи влади не мають достатньо коштів для надання високоякісних послуг мешканцям громади. Місцеві бюджети, які мають бути інструментом соціально-економічного розвитку територій, нині є формальними документами, які місцева влада використовує для демонстрації своєї бідності і неможливості задовольняти життєво важливі потреби населення. З іншого боку, серйозною проблемою є закритість бюджетного процесу для населення. Бюджети територіальних органів влади України не є прозорими і відкритими для громадян. Люди не беруть участі в обговоренні питань видатків місцевих бюджетів. І в цьому полягає проблема в стосунках між населенням громади та обраних нею представників місцевої влади.

Ще одне складне питання — це відсутність у місцевих бюджетах так званих критеріїв виконання або критеріїв результативності, які показують кількість і якість послуг, тобто деталізують рівень послуг, які органи влади надають населенню, чи планують надавати. Іншими словами, поки що не на належному рівні в Україні застосовується програмно-цільовий метод формування, виконання та аналізу результативності бюджетів органів місцевого самоврядування, і передусім, по програмах, спрямованих на розвиток окремих регіонів.

Міжрегіональний перерозподіл державних доходів досі не має ні чітко сформульованого змістовного обґрунтування, також чітких правил і формул. Наприклад, необ'єктивність такого перерозподілу призводять до того, що сільські ради, де рівень податкових надходжень у розрахунку на душу населення є вищим, ніж у середньому по району, потрапляють у гірше становище з точки зору доходів місцевих бюджетів порівняно з сільськими радами, де він, є нижчим.

Таким чином, проведений аналіз проблем функціонування місцевих бюджетів базового рівня бюджетної системи дає змогу зробити висновки щодо здійснення заходів, спрямованих на покращання умов формування місцевих бюджетів, у тому числі, і підвищення їх ролі у стимулюванні соціально-економічного розвитку регіонів.

Означені проблемні питання підвищення ролі бюджетів органів місцевого самоврядування у стимулюванні (фінансовому забезпеченні) соціально-економічного розвитку регіонів мають вирішуватися в комплексі із іншими питаннями загальнодержавного значення, зокрема, в ході податкової реформи, реформи управління державною (комунальною) власністю та іншими заходами державного регулювання економіки, які носять, передусім, антикризовий характер.


Колобова Л.В.,

к.е.н., доцент кафедри державних та місцевих фінансів

Академії муніципального управління

Островецький В.І.,

к.е.н., провідний науковий співробітник

відділу управління економікою

ДУ «Інститут економіки та

прогнозування НАН України»


РОЛЬ РЕНТНИХ ТА РЕСУРСНИХ ПЛАТЕЖІВ В СИСТЕМІ БЮДЖЕТНО-ПОДАТКОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ УКРАЇНИ


Актуальність досліджень, спрямованих на підготовку пропозицій щодо підвищення ефективності функціонування механізму справляння платежів за користування надрами в Україні визначається не лише їх значенням у системі бюджетно-податкового регулювання. Основною умовою утворення та формування таких бюджетних надходжень є використання природно-ресурсного потенціалу України, зокрема, промислове освоєння родовищ корисних копалин, що само по собі породжує низку проблем соціально-економічного та екологічного характеру. Серед таких, в першу чергу, доцільно виділити необхідність забезпечення раціонального використання природних мінеральних ресурсів, що обумовлюється цінністю, невідновлюваністю, а також поступовою виснаженістю їх родовищ. Адже розвиток будь-якої економічної системи супроводжується природним зростанням попиту на продукцію добувної промисловості, яка є основним постачальником переробної промисловості.

Результати проведеної оцінки функціонування системи платежів за видобуток корисних копалин дають підстави вважати, що система в не повній мірі забезпечує досягнення пріоритетних цілей та завдань державної економічної, у тому числі бюджетно-податкової політики України. Система є відносно застарілою та недостатньо збалансованою, що проявляється у постійних коливаннях кількісних характеристик її функціонування. Зокрема, це проявляється у невідповідності змін параметрів платежів за видобуток корисних копалин та темпів зростання цін на них на світових ринках. Означене обумовлює необхідність перегляду механізму обчислення платежів за видобуток корисних копалин в Україні.

Одним з напрямів щодо вирішення накопичених проблемних питань може бути підготовка та впровадження заходів бюджетно-податкового характеру щодо вдосконалення діючої в Україні системи справляння платежів за видобуток корисних копалин. З цією метою доцільно відмовитися від практики справляння рентних та ресурсних платежів за фіксованими ставками у грошових одиницях від маси (обсягу) видобутку корисних копалин. Переорієнтувати систему справляння рентних платежів на принципи рентного доходу, зокрема, визначати зобов’язання як відсоток від вартості видобутої (реалізованої) продукції. Слід зазначити, що така модель розподілу природно-ресурсної ренти застосовується у багатьох країнах світу, що є потужними експортерами мінеральних ресурсів. Передусім – це Російська Федерація, Казахстан та Норвегія. Відповідні трансформації відмічаються і в частині зміни механізмів визначення зобов’язань по сплаті платежів за видобуток корисних копалин та збору за геологорозвідувальні роботи в Україні. Але поки що переважна кількість ставок справляння платежів за видобуток корисних копалин та збору за геологорозвідувальні роботи встановлюється у фіксованих величинах в залежності від обсягів видобутої продукції.

Одночасно, доцільно розглянути можливість запровадження в рамках діючого Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» спеціального механізму оподаткування додаткового прибутку, що утворюється у видобувного підприємства. При цьому, бажано ввести диференційну шкалу оподаткування, яка складається із ряду підвищуючих коефіцієнтів на які перемножується стандартна ставка оподаткування прибутку підприємств у разі, коли рентабельність господарської діяльності з видобутку корисних копалин перевищує певну межу. Значення рентабельності, наприклад, середнє для добувної промисловості, можна регулювати законом про державний бюджет України на відповідний бюджетний період на підставі прогнозних показників розвитку галузі. Для цілей визначення податкового зобов’язання можна запропонувати розраховувати спеціальний показник рентабельності, що обчислюватиметься за формулою:


(1),


де, Р – рентабельність;

ВД – валові доходи;

ВВ – валові витрати:

ПА – податкова амортизація.

Значення рентабельності, наприклад, середнє для добувної промисловості, можна регулювати законом про державний бюджет України на відповідний бюджетний період на підставі прогнозних показників розвитку галузі. Диференціацію шкали оподаткування пропонується здійснювати в залежності від збільшення рентабельності добувної діяльності на кожні 10%.


Література:

1. Беседін В.Ф., Островецький В.І. Податкові заходи нейтралізації негативних наслідків фінансово-економічної кризи // Формування ринкових відносин в Україні, 2009 р. - №4. – с. 180 – 188.
   

Костюк В.А.,

к.е.н., доцент кафедри

бухгалтерського обліку та аудиту

Академії муніципального управління


ОРГАНІЗАЦІЙНІ ПЕРЕДУМОВИ ІПОТЕЧНОГО КРЕДИТУВАННЯ ПІД ЗАСТАВУ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ


Розвиток ринкової економіки в Україні посилив увагу до іпотечного кредитування, в якому зацікавлені й сільськогосподарські підприємства. Створення й організація роботи механізму іпотечного кредитування в аграрному секторі – один із напрямків підвищення ефективності використання землі, стабілізації сільського господарства. Хоча іпотека землі є одним з найважливіших елементів ринку землі, вона також являється одним з основних шляхів до розвитку іпотечних кредитних відносин банків і агротоваровиробників. З метою широкого використання в якості застави землі виникає гостра необхідність в розробці організаційно-економічної моделі кредитної системи з обслуговування операцій із землею.

Система іпотечного кредитування під заставу земель сільськогосподарського призначення – це система, що включає комплекс фундаментальних економічно взаємозв’язаних між собою дій щодо процесу кредитування, складовою якої і є сам механізм.

Як система, іпотечне кредитування має складатися з відносин між кредитором і позичальником з приводу передачі (одержання) в тимчасове користування вартості, на основі платності, строковості, поверненості, цільового використання та гарантування виконання відповідних зобов’язань. Ці основи являють собою певний різновид відносин між кредитором і позичальником та з обслуговуючими структурами. Кожний з цих різновидів відносин здійснюється в певних організаційних формах, відповідними інфраструктурними ланками та регулюється певними інституційними ланками. Безпосередньо відносини між кредитором і позичальником включають договірні відносини, що визначають умови передачі у тимчасове користування вартості, серед яких обсяг, термін, призначення, плата за користування, гарантії та відповідальність.

На нашу думку, дані інфраструктурні ланки будуть забезпечувати: визначення правил формування та функціонування інфраструктурної основи іпотечного кредитування; формування довгострокових кредитних ресурсів для іпотечного кредитування; юридичне обслуговування іпотечних кредитів; гарантування повернення іпотечних кредитів; інформаційне забезпечення іпотечного кредитування; оціночну діяльність на іпотечному ринку.

На сьогодні, найменш сформованими інфраструктурними ланками є структури, що забезпечують надходження довгострокових кредитних ресурсів до кредитора.

Слід відмітити, що не тільки кредитори та гарантійні установи мають прямий зв'язок з фінансовим ринком. Інші донори, що формують кредитні ресурси іпотечного кредитування теж мають зв’язок з фінансовим ринком і поповнюють ресурси кредиторів не тільки прямо, але й опосередковано.

При розвитку іпотечного кредитування в сільській місцевості мають бути враховані особливості аграрного сектору економіки. Серед нерухомості, яка використовується в якості застави, найбільшу питому вагу займають земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Цей вид майна поки що не введено в економічний оборот як активи і ринок цих активів не сформовано. Навіть дозвіл на реалізацію прав власності на цей актив було відкладено і на сьогоднішній день це питання залишається не вирішеним.

На нашу думку, основною ланкою системи іпотечного кредитування має бути Аграрний банк, який і покликаний займатися іпотечними операціями в сільській місцевості, так як, аграрний сектор, в якому основним об’єктом є земельні ділянки сільськогосподарського призначення, має специфіку, що вимагає обслуговування його спеціалізованим банком за галузевою ознакою. Крім того, підприємства АПК відчувають проблеми не тільки з іпотечного кредитування, а й з інших видів банківського обслуговування, особливо з касового та розрахункового. Все це вимагає спеціалізованих банківських операцій і відповідного законодавчого їх супроводження. Тому для сільськогосподарського виробництва все таки важливо мати Аграрний банк, який надавав би послуги з врахуванням специфіки галузі. Саме такий банк може забезпечити використання земель сільськогосподарського призначення в якості застави та створити організований ринок землі.

Для того, щоб запрацював механізм іпотечного кредитування в аграрній галузі, потрібно вжити певні організаційні міри в першу чергу стосовно ринку землі: завершити приватизацію земель сільськогосподарського призначення на умовах її прозорості; створити сприятливі умови для надходження капіталу сільськогосподарських підприємств і, насамперед, за допомогою фінансово-кредитної системи; впровадити ефективну систему вивчення попиту та пропозиції, забезпечити розвиток менеджменту і маркетингу на ринку землі; створити механізм забезпечення правових гарантій звернення стягнення на землі; вдосконалити оцінку нерухомості; створити механізм узгодження приватних, суспільних і державних інтересів у процесі функціонування ринку землі.

На нашу думку, врахування цих факторів прискорить створення прозорого ринку землі, а це в свою чергу дасть поштовх до застосування іпотечного кредитування в аграрному секторі з метою залучення додаткових ресурсів в дану галузь.


Крейдич І.М.,

к.е.н., доцент кафедри теоретичної та

прикладної економіки

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»


ДОМІНАНТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙОЇ ПОЛІТИКИ РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВОГО ПІДПРИЄМСТВА


Мета розвитку промислових підприємств полягає у створенні сучасного, інтегрованого у світове виробництво промислового комплексу, здатного в умовах інтеграції та глобалізації розв’язувати основні завдання соціально-економічного розвитку та утвердження України як високотехнологічної держави. Основні завдання цього етапу такі:

• формування ефективної структури промислового виробництва з підвищенням питомої ваги наукоємних галузей з виробництва продукції поглибленої переробки та кінцевого споживання з високою часткою додаткової вартості;
  
• реалізація інноваційної моделі розвитку промисловості із зміцненням матеріально-технічної бази наукових установ, інституційним забезпеченням здійснення державної науково-технічної та інноваційної політики;
  
• створення нормативно-правової бази ефективного функціонування і розвитку промислових підприємств, гарантування ефективного господарювання і використання прав власності, антимонопольного регулювання і розвитку конкуренції.
  

Необхідно шляхом розширеного інвестування та реалізації заходів промислової політики, забезпечити:

• формування технологічних кластерів пріоритетного розвитку промислових підприємств, передусім у найбільш наукоємних і високотехнологічних галузях та виробництвах, здатних кардинально змінити економічний і науково-технічний потенціал промисловості;
  
• широке запровадження нових технологій з поліпшеними техніко-економічними показниками, зменшеною енерго- і ресурсоємністю виробництва, комплексною автоматизацією та інформатизацією виробничих процесів, істотним підвищенням продуктивності праці та соціального забезпечення працівників;
  
• підвищення конкурентних можливостей промислового виробництва, розширення ринків за рахунок входження до пріоритетних і найбільш ефективних для національної економіки секторів світового ринку (авіакосмічного, суднобудівного, військової техніки, транспортного і сільськогосподарського машинобудування) та задоволення потреб внутрішнього ринку високих технологій за рахунок вітчизняного виробництва;
  
• створення умов для функціонування розгалуженої системи малого та середнього бізнесу, ефективного використання ринкової інфраструктури — товарних бірж, торгових будинків, виставкових комплексів, транспортних терміналів, банківських та небанківських фінансово-кредитних установ, венчурних компаній, сучасних систем зв’язку, інтеграції у міжнародне інформаційне поле;
  
• забезпечення якісних змін у характеристиках розвитку промислового комплексу, що ґрунтуються на використанні переважно внутрішніх джерел інвестування, забезпеченні динамічної модернізації виробництва, реалізації життєвих інтересів країни.
  

Перехід на інноваційний шлях розвитку забезпечується інституційними перетвореннями промислового комплексу. Доцільним є формування інституційного складу, який стимулюватиме підприємницьку активність, прискорення промислового розвитку на засадах структурно-інноваційних перетворень, розвиток сучасної промислової інфраструктури та повноцінного ринкового середовища, зокрема:

• створення макротехнологічних виробництв із замкненими циклами за пріоритетами інноваційного розвитку;
  
• розширення мережі та сфер діяльності малих підприємств, підтримка промислового підприємництва;
  
• створення умов для налагодження ефективної взаємодії великого, середнього та малого бізнесу, насамперед у наукоємних секторах;
  
• оптимізація регіональних промислових комплексів та виробничих потужностей підприємств; створення регіональних промислових кластерів; поліпшення коопераційних зв’язків;
  
• удосконалення системи соціальних гарантій, екологічної безпеки та умов праці робітникам промисловості;
  
• розвиток промислової інфраструктури, передусім систем транспорту, зв’язку, інформатизації, науково-технічного забезпечення, сервісного обслуговування;
  
• подальша реструктуризація підприємств, утворення транснаціональних компаній, промислово-фінансових груп та холдингових компаній, технополісів, бізнес-інкубаторів, мережних структур.
  

Підвищення ролі держави у розвитку промислових підприємств повинно забезпечуватися переважно шляхом використання економічних методів регулювання, властивих ринковій економіці, вдосконалення нормативно-правового забезпечення розвитку промисловості. Прискорення інституційних перетворень дасть змогу вдосконалити механізми ринкової самоорганізації промисловості та створити ієрархічну інституційну систему, здатну забезпечувати ефективне державне регулювання розвитку промислового потенціалу на всіх етапах інноваційно-інвестиційного циклу в умовах інтеграційних та глобалізаційних процесів. Розширення обсягів пропонування наукоємних вітчизняних промислових товарів на внутрішньому ринку необхідно здійснювати шляхом підвищення рівня збалансованості виробництва, створення замкнених технологічних циклів з виробництва кінцевої продукції, активізації процесів імпортозаміщення, переорієнтації галузей обробної промисловості на задоволення потреб власної міжгалузевої кооперації. Інвестиційно-інноваційна стратегія розвитку промислових підприємств повинна здійснюватися на основі поєднання науково-технічної, виробничої та фінансової сфер.


Крушельницька Т.А.,

к.е.н., доцент, докторант кафедри економічної

теорії і історії економіки

НАДУ при Президентові України


РЕФОРМУВАННЯ НЕПРЯМОГО ОПОДАТКУВАННЯ ЯК КРОК ДО ЄВРОЇНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ


Податкова система України багатьма науковцями, політиками і практиками визнається однією з найменш сприятливих для ведення бізнесу у світі. В наслідок цього прямі іноземні інвестиції очікують перепони і складності в сфері оподаткування, які важко подолати, чим підривається конкурентоспроможність вітчизняних підприємств, а значна частина Вітчизняного Валового продукту залишається в тіні. Негативний вплив недосконалої податкової системи особливо відчувається на тлі світової фінансової кризи.

Виходячи з цього, загострюється актуальність реформування податкової системи України, яке має бути засноване на таких об'єктивних, науково обґрунтованих принципах, що позбавлять цей процес суб’єктивних оцінок та будуть концентруватися на забезпеченні інтегральних показників економічного росту, які відображались би в підвищенні якості життя населення. Питання інтеграції України в світовий економічний простір та проблеми адаптації національних систем державного управління до вимог світових стандартів постійно перебувають у центрі уваги зарубіжних та вітчизняних учених.

Країни, члени ЄС, вже раніше зіткнулись з проблемою негативного впливу від складної та специфічної системи оподаткування кожної країни, яка створювала бар’єри при веденні бізнесу між країнами, членами ЄС, що в решті решт викликало необхідність уніфікації оподаткування.

Прикладом уніфікації є введення податку на додану вартість в 1970 на рівні країн Євросоюзу, що дозволило створити прозору систему, прийнятну для всіх членів Союзу. В 1977 р 6-а Директива (77/388/EEC) гармонізувала податкову базу и відкрила шлях для відміни податкових кордонів. Були створені законодавчі передумови для створення внутрішнього ринку в 1993 році, а поняття "експорт/імпорт" для держав Союзу було замінене терміном "придбання в межах Союзу". Перетин внутрішніх кордонів ЄС більше не може служити приводом для стягування зборів, як зазвичай буває в межах однієї держави.

Спрощено податкові системи всіх країн-членів ЄС застосовують такі види податків, як податок на прибуток, прибутковий податок на доходи фізичних осіб, ПДВ, соціальні податки. Хоч, звичайно уніфікація не торкається окремих положень оподаткування навіть в цих країнах. Систему податків в Україні також можна умовно представити у вигляді трьох основних підсистем: підсистема оподаткування юридичних осіб; підсистема оподаткування фізичних осіб; збори в державні цільові фонди.

З точки зору вирішення фіскальних завдань непрямі податки завжди ефективніші за прямі. Непрямі податки є одним з визначальних джерел доходів більшості країн світу. Частка непрямих податків у загальному обсязі податкових надходжень в більшості країн Європейського союзу сягає більше третини надходжень до бюджету і складає від 31,1 % В Німеччині до 51,0% на Кіпрі [1]. В Україні частка непрямих податків також сягає третини надходжень до бюджету в докризовий період, а з загостренням кризи їх питома вага ще збільшилась.

Разом з тим, основний непрямий податок – податок на додану вартість (ПДВ) через недосконалість податкового законодавства, інфляційні процеси та інші чинники є найбільш суперечливим, як в Україні, так і в Європейських країнах. Одним із найбільш невирішених питань в системі оподаткування, що гальмують прибутковість підприємств та створюють сприятливе середовище для фінансових зловживань, навіть, відвертого шахрайства є законодавчі суперечності і економічних відносини, що склались саме навколо податку на додану вартість та його бюджетного відшкодування за експортними операціями. Так, за розрахунками Світового банку розмір тіньової економіки в Україні сягнув більше 70% від офіційного обсягу валового внутрішнього продукту, що становить певну загрозу не тільки для економічної безпеки України, але і для світового господарства.

На наш погляд, основними пріоритетами політики реформування непрямого оподаткування в Україні, яка, задля мінімізації впливу фінансової кризи в майбутньому має проводитись найближчим часом, є ліквідація неефективних елементів податкової системи, таких, наприклад, як бюджетне відшкодування податку на додану вартість по експортним операціям.

Таким чином, вирішення суперечностей та впорядкування економічних відносин в межах ПДВ ми вважаємо першочерговим кроком в процесі реформування державного управління оподаткуванням та його адаптації до вимог світових стандартів, що, в свою чергу, сприятиме становленню антикризового управління держави в цілому.


Література:

1. Structures of The Taxation Systems in The European Union: 1995 – 2004 // European Commission, Doc. TAXUD E4 /2006/DOC /3201. - 2006. P. 138.
   

Курило Л.І.,
к.е.н., доцент
докторант ННЦ “Інститут

аграрної економіки”


СТИМУЛЮВАННЯ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ ЩОДО ВПРОВАДЖЕННЯ РЕЗУЛЬТАТІВ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ


Підтримка наукової, науково-технічної і інноваційної діяльності, її стимулювання є одним із важливих напрямів державної політики промислово розвинутих країн світу. Стимулювання впровадження новітніх розробок у виробництво в країнах з інноваційною моделлю розвитку здійснюється в межах державних програм, де задіяні різноманітні економіко-правові механізми, що забезпечують освоєння нових технологій і їх високоефективну комерціалізацію.

Найпоширенішими засобами стимулювання інноваційних процесів у ряді країн світу є наступні. У США це: виключення витрат на НДДКР, пов’язаних з основною виробничою та торговою діяльністю, з суми доходу, що оподатковується; пільгове оподаткування венчурних фірм та фірм, що здійснюють НДДКР; відсутній податок на оренду для венчурних фірм; пільговий режим амортизаційних відрахувань; інвестиційний податковий кредит та інші. Подібні стимули застосовують і у Великобританії: зменшення податку на прибуток для венчурних фірм; система страхування коштів, які надаються венчурним фірмам; списання витрат на НДДКР на собівартість продукції (послуг); субсидії на проведення досліджень з розробки нових видів продукції чи технологій; відшкодування витрат на нововведення згідно з державними програмами по субсидуванню малих інноваційних фірм та інші [ 1].

У Польщі існують два види фінансування – державне – для так званих «заказних» проектів, що мають державне значення (держава бере на себе відповідальність за їх реалізацію), і цільове, що здійснюється за рахунок державного бюджету (50%) та виробничих суб’єктів-замовників, які використовують створені нововведення. В цілому, у країні фінансування здійснюється за рахунок державного бюджету фундаментальних досліджень та прикладних досліджень за рахунок прямого ринкового попиту на наслідки НДДКР [ 2, с.143].

В Китаї інвестиційно-інноваційна діяльність орієнтується, в основному, на самофінансування за рахунок різних форм «інтеграції» науки з виробництвом та співробітництва із зарубіжними інвесторами [ 3, с.46].

Сільському господарству притаманна певна специфіка, що позначається на можливостях запровадження інновацій. Інновація в сільськогосподарському виробництві потребує попередньої оцінки її впливу на земельний фонд, живі організми, тощо. Також в сільському господарстві існує значно високий рівень ризику при запровадженні інноваційного продукту. Розв’язання всіх цих проблем потребує фінансування і, насамперед, державного.

Головною метою впровадження нових технологій в ринковій економіці є підвищення продуктивності праці і отримання додаткового прибутку. Основною ланкою в розвитку інноваційних процесів в сільському господарстві є науково-дослідні інститути, селекційні центри з науковим потенціалом. Від ефективності їх роботи над створенням і впровадженням у виробництво нових, що відповідають вимогам ринку, сортів сільськогосподарських рослин і нових порід тварин залежить успішність функціонування галузей рослинництва і тваринництва в цілому.

Пропозиції щодо стимулювання суб’єктів господарювання до впровадженння результатів наукових досліджень у контексті забезпечення конкурентоспроможності національного товаровиробника передбачають:

• створення інноваційної моделі розвитку з прозорою схемою фінансування інноваційних проектів;
  
• створення на рівні областей центрів науково-інформаційного забезпечення, що дасть змогу контролювати просування інновацій на ринку та витрачання грошей на інноваційні проекти;
  
• створення інститутів венчурного фінансування, капітал яких може створюватись за рахунок коштів великих підприємств, пенсійних фондів, банків, страхових компаній та інших комерційних структур;
  
• прийняття закону про венчурну діяльність;
  
• державне страхування інноваційних ризиків;
  
• вдосконалення системи оподаткування суб’єктів господарювання-інноваторів;
  
• застосування пільгових інвестиційних кредитів для активних учасників інноваційного ринку.