Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління
| Вид материала | Документы |
- С. Я. Салига [та ін.]; Запоріжський інститут державного та муніципального управління(зідму)., 96.87kb.
- «Модернізація управління економічним розвитком територіальних спільнот базового рівня», 185.1kb.
- Львівський національний університет імені івана франка тимчук олексій леонідович, 286.09kb.
- В Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національної академії, 51.51kb.
- Спеціальності галузі знань “державне управління”, за якими здійснюється підготовка, 331.23kb.
- Національна академія державного управління при Президентові України, 91.51kb.
- 1. Управління та менеджмент,принципи та завдання менеджменту, 1231.67kb.
- Правила прийому до Міжрегіональної Академії управління персоналом в 2012р, 3922.25kb.
- Правила користування електронною поштою в Дніпропетровському регіональному інституті, 15.68kb.
- Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного, 582.47kb.
Фігель А.А.,
здобувач НДІ приватного права і
підприємництва АПрН України
ПОНЯТТЯ І ЗМІСТ ЗАХИСТУ ЖИТЛОВИХ ПРАВ ФІЗИЧНИХ ОСІБ
Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло.
Задоволення житлових потреб людства – одна із необхідним матеріальних передумов його життя та активної діяльності. К. Маркс і Ф. Енгельс писали: «Люди повинні мати можливість жити, щоб бути в змозі творити історію. Проте, для життя перш за все необхідна їжа, вода, житло, одяг …» [1, с. 3] .
Однак, таке право має цінність тільки в тому випадку, якщо воно закріплене нормами різних галузей права, а саме право, реалізовано у всіх напрямках суспільного життя.
Конституція України, Цивільний кодекс України, Житловий кодекс Української РСР, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення та ряд інших нормативно-правових документів гарантують кожному право захисту своїх прав і свобод, прав і свобод інших людей від посягань, у тому числі в сфері житлових відносин.
Як зазначив радянський науковець І. Б. Маркович: «Гарантія захисту житлових прав і законних інтересів громадян створюється нормами, які передбачають способи, зокрема судовий порядок захисту прав, у випадку їх порушення чи оспорювання, а також припинення неправомірних дій посадових осіб чи адміністративних органів» [2, с. 29].
Незважаючи на гарантії захисту житлових прав осіб, законодавець так і не зумів законодавчо закріпити поняття «захисту житлових прав осіб».
Наближеним по змісту цього поняття являється деякі норми Цивільного кодексу України. Зокрема, ст. 15 передбачає, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного права.
Право на захист є складовою частиною суб’єктивного права та здійснюється особою на свій розсуд ( ч. 1 ст. 20 ЦК України ), у межах встановлених законом.
Нездійснення права на захист не є підставою його припинення. Але в окремих випадках встановлені обмежувальні ( преклюзивні ) строки, сплив яких позбавляє володільця цивільних прав можливості їх захищати.
Законодавець зазначає, що право на захист особа здійснює на свій розсуд ( передумова волевиявлення ), проте не враховує факт захисту прав громадян безпосередньо державними органами, які виявили правопорушення.
Так, при проведені прокуратурою Івано-Франківської області перевірки дотримання законодавства щодо захисту житлових та майнових прав дітей-сиріт та дітей, які позбавлені батьківського піклування і виховуються в спеціалізованих загальноосвітніх школах встановлено, що в порушення вимог ст. 71 Житлового кодексу Української РСР рішенням виконавчого комітету Надвірнянської міської ради від 30.06.2000 року за № 448 однокімнатну квартиру, яка розташована в м. Надвірна та закріплена за вихованцем Перегінської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернат для розумово відсталих дітей гр. Г. В., тимчасово зарахована, до настання повноліття останнього, у службовий фонд Надвірнянського ЖРЕД НГВУ «Надвірнанафтогаз» та надана черговому електрику ЖРЕД гр. К. С. Прокурором внесено протест.
З наведеного вбачається, що захист права особи, в даному випадку житлового, здійснюється безпосередньо державним органом (прокуратурою) під час проведення перевірки дотримання вимог житлового законодавства, без волевиявлення особи, права якої порушено.
Враховуючи вище зазначене, вважав би за доцільне викласти вище зазначену норму Цивільного кодексу України в такій редакції: «Право на захист здійснюється особою на свій розсуд, у межах визначених чинним законодавством України, а також уповноваженими на те державними органами».
З приводу визначення поняття «право на захист» об’єктивно висловився Галянтич М. К., який зазначив, що право на захист можна визначити як надану уповноваженій особі можливість застосування заходів правового характеру для відновлення її порушеного права або права, що оспорюється [3, с. 29].
В той же час, захист у сфері житла, науковець розглядає як передбачені законодавством заходи, що здійснюються державними органами, з визнання порушення та поновлення цих прав і законних інтересів як наймачів державного житлового фонду, так і власників житла. Захист також включає заходи спрямовані на припинення правопорушення та застосування до правопорушників передбачених законом заходів відповідальності [4, с. 510-511].
З метою повного та об’єктивного дослідження поняття «захист» житлових прав, необхідно останнє розмежувати із терміном «охорона» житлових прав.
Охорона житлових прав – це сукупність законодавчо закріплених заходів, які спрямовані на встановлення, покращення та розвиток суб’єктивних житлових прав осіб. Коли ж такі права порушуються, виникає право на захист. Законодавчо дозволені дії, які спрямовані на відновлення порушених житлових прав чи охоронюваних законодавством інтересів осіб являють собою «захист». Вище зазначенні поняття тісно переплітаються між собою, складають одне ціле, оскільки спрямовані на одну мету – захист охоронюваних житлових прав та інтересів фізичних осіб.
Захист права власності на житло здійснюється в передбачено законом порядку, тобто шляхом застосування належної форми, засобів і способів захисту. Для захисту застосовується юрисдикційна форма захисту, тобто діяльність уповноважених державних органів, які здійснюють комплекс організаційних заходів для захисту порушених прав. Суть цієї діяльності полягає у тому, що особа, інтереси якої порушені неправомірними діями посадових осіб, звертається за захистом до відповідних держаних органів, уповноважених вжити необхідні заходи для поновлення порушеного права й припинити правопорушення.
Деякі автори до таких форм захисту відносять судовий, кримінальний, адміністративний та нотаріальний захист порушених житлових прав осіб, а вибір таких форм захисту залежить від виду порушення та найоптимальніших способів реагування на нього [5, с. 376]. Проте, їх доцільніше розглядати як засоби захисту (судовий, нотаріальний) та види відповідальності (кримінальна, адміністративна) у сфері житлових правовідносин.
Особливе місце серед правових норм, які визначають способи захисту цивільних прав посідає ст. 16 Цивільного кодексу України, яка виділяє спосіб, як вид матеріально – правових вимог, які управнений суб’єкт, чиє суб’єктивне цивільне право було порушене, може безпосередньо пред’явити до правопорушника [6, с. 124].
Згідно змісту вище зазначеної норми, існують такі способи захисту, як визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов’язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної ( немайнової ) шкоди; визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб.
На мою думку, останній спосіб захисту цивільних прав та інтересів осіб, який може бути застосований в сфері житлових правовідносин, деталізований законодавцем, на відміну від всіх інших, та містить розуміння таких способів як: визнання правочину недійсним, припиненням дії, яка порушує право, зміна та припинення правовідношення.
В проекті Житлового кодексу отримали закріплення інші способи захисту: застосування негайних заходів щодо запобігання порушення при самозахваті жилого приміщення; застосування грошового стягнення замість відшкодування збитків при руйнуванні або псуванні житла; при систематичному порушенні прав та інтересів сусідів; при використанні житла не за призначенням.
Щодо засобів захисту, законотворець виділяє самозахист, захист прав та інтересів органами державної влади та місцевого самоврядування, нотаріальний захист, а також судовий захист.
Враховуючи вище наведене слід зазначити, що захист житлових прав фізичних осіб перебуває на стадії становлення та формування, який не знайшов свого повного відображення в нормативно-правових актах, що регулюють дану сферу правовідносин. Беручи до уваги той факт, що без захисту прав осіб не можуть існувати самі права, а «законодавча невизначеність» призводить до «волокіти» та «тяганини» в державних коридорах влади, законодавцю необхідно конкретизувати та законодавчо закріпити поняття «захисту житлових прав», правовий механізм його реалізації, визначити уповноважених фізичних та юридичних осіб та їх повноваження в сфері житлових відносин.
Отже, захист житлових прав осіб – це сукупність правомірних дій осіб, що здійснюють захист житлових прав, та заходів уповноважених фізичних та юридичних осіб, які спрямовані на припинення правопорушень в житловій сфері, поновлення таких порушених прав та законних інтересів потерпілих осіб та притягнення правопорушників до передбаченої законом відповідальності.
Література:
- Давиденко Г.И. Золотарь В. А. Конституционное право на жилище.- К., 1986. – С. 3
- Марткович И. Б. Жилищное право. – М., 1990 – С. 29
- Галянтич М. К. Коментар судової практики розгляду житлових спорів. – К., 2007. – С. 29
- Галянтич М. К. Житлове законодавство України: стан та шляхи удосконалення. – К., 2006. – С. 510-511
- Тульчевська Н. В. Особливості способів захисту права на житло // Держава і право,2008. - № 41. – С. 376
- Ярема А. Г., Карабань В. Я. та інші. Науково – практичний коментар до цивільного законодавства України. – К., - С. 124
Хащівська Н.В.,
аспірант Науково-дослідного інституту
приватного права і підприємництва
Академії правових наук України
СТРОК, ЯК ІСТОТНА УМОВА ДОГОВОРУ ОРЕНДИ ДЕРЖАВНОГО ТА КОМУНАЛЬНОГО МАЙНА
Відносини, пов’язані з переданням майна у платне тимчасове володіння і користування оформляються договорами майнового найму, зокрема такими його різновидами, як оренда, лізинг, прокат тощо.
Велике значення відіграє належне цивільно-правове регулювання строків укладення і дії договорів про передання майна у тимчасове користування. Однак сучасне цивільне законодавство у сфері регулювання орендних відносин характеризується суперечливістю й нестабільністю, що зумовлює порушення, зокрема, строків у даній групі договорів та спори між їх учасниками. Саме у зв’язку з цим і виникає необхідність належного дослідження цих питань.
Визначення договору оренди майна у сфері господарювання дано у ч. 1 ст. 283 ГК України [1]: за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У статті 2 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» [2] під орендою розуміється основане на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України [3] договір є укладеним, якщо сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов. Істотними є умови про предмет і ті умови, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Особливістю договору оренди державного та комунального майна є визначений законом перелік його істотних умов. Так, згідно із ч. 1 ст. 284 ГК України і ст. 10 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» однією із істотних умов договору оренди є саме термін, на який укладається договір.
Як правило, всі умови, які повинні бути дотримані при виконанні зобов’язання (предмет, строк, спосіб, місце), мають однакове значення і недотримання будь-якої з них є рівнозначним невиконанню зобов’язання. Разом із тим, згідно з ч. 2 ст. 763 ЦК України, якщо строк договору найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. Кожна із сторін у цьому разі може відмовитися від договору у будь-який час, попередивши про це другу сторону за один місяць, а в разі найму нерухомого майна – за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк.
Мабуть стосовно договору оренди, як зазначає В. В. Луць, слід керуватися не загальними нормами про майновий найм, а спеціальними правилами Закону України «Про оренду державного і комунального майна», за якими умова про строк оренди належить до істотних умов цього договору (ст. 10), а договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення домовленості з усіх істотних умов і підписання сторонами тексту договору (ст. 12 Закону) [4].
Часто буває так, що після закінчення строку договору орендар продовжує користуватися майном, виконує інші обов’язки за договором, а орендодавець проти цього не заперечує. За правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного і комунального майна», у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Реалізація суб’єктивних прав та виконання обов’язків у тому чи іншому виді договору про передання майна у тимчасове користування, в тому числі і в договорі оренди державного та комунального майна обмежена абсолютно різними часовими межами.
Сучасне цивільне законодавство поруч зі строками виокремлює терміни. Різниця їх полягає у тому, що строк є періодом у часі, а термін є моментом у часі.
На наш погляд застосування у Законі України «Про оренду державного і комунального майна» поняття «термін, на який укладається договір оренди» суперечить чинному законодавству, зокрема ЦК, який у ст. 251 дає чітке відмежування цих понять. Більш того у змісті ч. 4 ст. 10 Закону України «Про оренду державного і комунального майна» має місце і поняття «строку дії договору оренди», а ст. 12 цього ж Закону говорить про момент укладення договору оренди, який по суті у даному випадку виступає терміном його укладення. Тому з метою усунення суперечностей діючих законодавчих актів та приведення їх у відповідність один до одного пропонується внести відповідні зміни до Закону.
Поряд зі строками здійснення цивільних прав та виконання цивільних обов’язків існують і строки захисту цивільних прав. При цьому конкретними строками здійснення цивільних прав є: 1) строки існування певного суб’єктивного права; 2) присікальні (преклюзивні) строки; 3) гарантійні строки, а строками захисту, в свою чергу, є претензійні строки та строки позовної давності.
Отже, договір оренди державного та комунального майна відноситься до групи договорів про передання майна у тимчасове користування. Особливостями орендних відносин є те, що: - по-перше, орендні відносини мають виключно договірний характер і не можуть виникати на підставі адміністративно-управлінських актів; - по-друге, оренда передбачає передачу майна у користування (без надання права орендареві розпоряджатися орендованим майном); - по-третє, таке користування є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у визначених розмірах; - по-четверте, оренда передбачає передачу майна у строкове (тимчасове) користування. У разі закінчення строку, на який було укладено договір оренди, цей договір припиняється.
Література:
- Господарський кодекс України: Офіційний текст. – К.: Кондор, 2004. – 208 с.
- Закон України «Про оренду державного та комунального майна» // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 15. – Ст. 99; № 31. – Ст. 244.
- Цивільний кодекс України: Прийнятий 16 січня 2003 року. – К.: Істина, 2003. – 368 с.
- Луць В. В. Контракти в підприємницькій діяльності: навч. посіб. – 2-е вид., перероб. і допов./ В. В. Луць. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 576 с.
Шульц О.А.,
викладач кафедри теорії, історії держави і права
та конституційного права
Академії муніципального управління
ДІЯЛЬНІСТЬ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ У СФЕРІ ЗАХИСТУ ПРАВ ДІТЕЙ В УКРАЇНІ
У спеціальній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Карпачова Н. констатувала погіршення ситуації щодо реалізації прав дітей в Україні [1]. Очевидно, що вирішення проблеми захисту дітей в нашій державі виключно урядовими засобами недостатньо, тому участь у цьому процесі авторитетних міжнародних організацій може виявитись доречною. Крім того, Конституція України містить правові норми, що передбачають діяльність на території держави міжнародних організацій та можливість захисту громадянами своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів у цих міжнародних організаціях (ст. 9, 36, 55).
Серед міжнародних організацій, які активно діють у сфері захисту прав дітей в Україні, варто відзначити: Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), Організацію Об'єднаних Націй з питань освіти, науки i культури (ЮНЕСКО), Раду Європи, Міжнародний фонд «Відродження» (заснований 1990 р.) та інші.
На урядовому рівні за сприяння Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) реалізуються Програми співпраці на 2006-2010 рр. :
1.«Адвокація, інформаційна та соціальна політика» [2] – метою виступає покращення становища дітей в Україні за допомогою ефективнішої національної політики, моніторингу прав дитини та залучення дітей до участі у прийнятті рішень, що їх стосуються;
2. «ВІЛ/СНІД, Діти та Молодь» [3] – мета цієї програми – у захисті жінок та дітей від ВІЛ/СНІДу, водночас захищаючи права людей, що живуть з ВІЛ;
3. «Захист дитини» [4] – дана програма передбачає розробку системи заходів для запобігання від відмови, насильства та жорстокого поводження щодо дітей;
4. «Здоров‘я та розвиток дитини» [5] - програма спрямована на забезпечення здорового повноцінного розвитку дітей раннього віку.
Однією з найвідоміших ініціатив ЮНЕСКО в Україні є реалізація Проекту асоційованих шкіл [6] – головна мета якого, забезпечення якісної шкільної освіти, спрямованої на впровадження проектів по підтримці знань у галузі прав людини, демократії, міжкультурних зв‘язків та захисту довкілля в системі ООН. В Україні першим навчальним закладом, що приєднався до цього проекту у 1967 р. була Слов'яногорська середня школа Донецької області. У своїй діяльності такі навчальні заклади (школи, дитсадки тощо) керуються законодавством України у галузі освіти, рекомендаціями ЮНЕСКО щодо Проекту асоційованих шкіл, Положенням про Національну комісію України у справах ЮНЕСКО.
Цікавим видається ініціатива Ради Європи – “Проект із зміцнення та захисту прав жінок і дітей в Україні” [7] , мета якого, полягає у з‘ясуванні проблем захисту прав дітей та розробці пропозицій щодо їх законодавчого вирішення у відповідності з нормами міжнародних конвенцій.
Міжнародний фонд «Відродження» започаткував в липні 2009 р. нову Антикризову гуманітарну програму заради допомоги людям, культурницьким та громадським осередкам, найбільш зачепленим фінансово-економічною кризою [8] з початковим бюджетом 300 тисяч доларів. Мета проекту – підтримка соціальних, культурних та гуманітарних проектів, націлених на збереження освітніх та оздоровчих програм для дітей та молоді із сільської місцевості та депресивних регіонів; збереження селищних культурницьких інституцій, перетворення їх на центри громадської активності та дитячої позашкільної зайнятості.
Світова фінансова криза, нестабільна політико-економічна ситуація в Україні не інтенсифікувала діяльність міжнародних організацій у сфері захисту прав дітей. Основними проблемами залишаються: фінансування програм та проектів; географія реалізації більшості ініціатив обмежується обласними центрами чи окремими регіонами; недостатня поінформованість громадськості про існуючі програми, може сприяти формальному підходу у захисті прав дітей міжнародними організаціями в Україні.
Література:
- Карпачова Н. Стан дотримання Україною міжнародних стандартів у галузі прав і свобод // Право України. – Додаток .– 2009. - № 1.
- Офіційний сайт Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) / Електронний ресурс – Режим доступу: ссылка скрыта
- Проект асоційованих шкіл ЮНЕСКО в Україні / Електронний ресурс – Режим доступу: ссылка скрыта
ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ У СУСПІЛЬСТВІ
(Секція 2)
Мних М.В.,
д.е.н., професор,
проректор-директор ІПКК
Академії муніципального управління
Трестер В.О.,
аспірант АМУ
ЕФЕКТИВНІСТЬ СИСТЕМИ ФІНАНСІВ В УКРАЇНІ З ТОЧКИ ЗОРУ СТАЛОГО ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
Історія економічної думки свідчить про безперервний науковий пошук відповіді на ключове питання економіки, яке полягає в протиріччі постійно зростаючих потреб суспільства та обмеженості ресурсів, що вимагає створення умов для постійно зростаючого виробництва матеріальних благ та пошуку механізму ефективного використання наявних ресурсів.
Вирішення цього питання полягає в створені фінансової системи, яка б забезпечувала сталий економічний розвиток через ефективне використання, розподіл та перерозподіл фінансових ресурсів, оскільки розподіл є одним з чинників економічного зростання, та складовою економічного розвитку.
В Україні на даний час спостерігається глубока деформація економіки, яка ще більше поглиблюється в зв’язку із неефективною системою державного регулювання фінансових відносин. Політика накопичення іноземних боргів призводить до втрати економічної безпеки країни, оскільки кошти отримані від МВФ за програмою кредитування «Stand-By» спрямовуються, не на розвиток та модернізацію реального виробництва, а насамперед, на фінансування бюджетного дефіциту та погашення корпоративного боргу, натомість міжнародна спільнота нав’язує свою «монетарну» політику, яка не зовсім адаптована до українських реалій.[1]
Стрімке зростання довгострокового споживчого кредитування призвело до інфляційного збільшення цін в 2006-2008 роках, а в 2009 року перетворилось на проблемну заборгованість, через падіння доходів населення, зростання курсу та відсутності надійної системи оцінки та страхування фінансових ризиків. Відсутність гарантування надійності збереження капіталовкладень в банківський системі та нестабільність самої системи, призвело до вилучення з депозитних рахунків банків вільних коштів населення, які б могли інвестуватись в економіку у вигляді кредитів підприємствам, які зараз змушені припиняти діяльність та звільняти людей через брак коштів. Разом з цим відсутність інвестиційної привабливості та недосконалість національного фондового ринку не дала можливості ефективного перерозподілу фінансових ресурсів на національному ринку, та залучення додаткових ресурсів. Недосконала грошово-кредитна політика не змогла підтримати валютний ринок в зв’язку з суттєвим зниженням пропозиції іноземної валюти (зменшення експортних надходжень) та зростання попиту на неї (відтік короткострокового капіталу, ажіотажний попит населення, спекулятивні дії деяких банків), через яку кожен українець відчуває на собі наслідки девальвації національної валюти. Економічно не обгрунтований податковий тягар, призвів до тенізації доходів та зменшення податкових надходжень до бюджету. Все це вплинуло на ліквідність фінансової системи, падіння національного виробництва та уповільнення темпів економічного розвитку.
Оцінка ефективності функціонування фінансової системи потребує створення фінансової моделі та розробки об’єктивних показників, за якими здійснюється оцінка стану економіки країни з точки зору забезпечення її сталого розвитку.
Критерієм ефективності функціонування фінансової системи є такий стан бюджетної, грошово-кредитної, банківської, валютної системи та фінансових ринків, який характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних загроз, здатністю забезпечити ефективне функціонування національної економічної системи та економічне зростання [2].
Методичною основою визначення інтегрального показника ефективності фінансової моделі є методологія багатофакторного аналізу. Базовий алгоритм багатофакторної функції для розрахунку інтегрального показника має такий вигляд:
Z = а1X1 + а2X2 + а3X3 + а4X4 + а5X5 + аnXn - a0,
де Z - інтегральний показник ефективності фінансової моделі ;
X1, X2 …..Xn - незалежні змінні функції (фінансові індикатори);
а1, а2….... аn - параметри функції (вагомість впливу окремих індикаторів на загальний інтегральний показник);
а0 - вільний член функції (стандартне відхілення).
Таким чином фінансова модель за допомогою об’єктивних показників дозволить визначити параметри, за яких система буде знаходитись в збалансованому стані та сприятиме економичному розвитку.
Література:
1. Меморандум про економічну та фінансову політику, підготовлений у рамках реалізації програми МВФ «Stand-By». Лист директору розпоряднику МВФ пану Домініку Стросс- Кану від 23.07.2009р.
2. Наказ міністерства економіки від 2 березня 2007 року N 60 Про затвердження Методики розрахунку рівня економічної безпеки України (відповідно до Положення про Міністерство економіки України, затвердженого Указом Президента України від 23.10.2000 N 1159/2000