Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління

Вид материала

Документы

Содержание Політична влада і місцеве самоврядування Законодавча база формування міжбюджетних відносин в україні Організаційно-правові аспекти формування стратегії прикордонної безпеки російської федерації

Подобный материал:

• С. Я. Салига [та ін.]; Запоріжський інститут державного та муніципального управління(зідму)., 96.87kb.
• «Модернізація управління економічним розвитком територіальних спільнот базового рівня», 185.1kb.
• Львівський національний університет імені івана франка тимчук олексій леонідович, 286.09kb.
• В Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національної академії, 51.51kb.
• Спеціальності галузі знань “державне управління”, за якими здійснюється підготовка, 331.23kb.
• Національна академія державного управління при Президентові України, 91.51kb.
• 1. Управління та менеджмент,принципи та завдання менеджменту, 1231.67kb.
• Правила прийому до Міжрегіональної Академії управління персоналом в 2012р, 3922.25kb.
• Правила користування електронною поштою в Дніпропетровському регіональному інституті, 15.68kb.
• Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного, 582.47kb.

Література:

1. Statut der Beamten der Europaischen Gemeinschaften
   [Електронний ресурс]: Статут публічних службовців Європейських Співтовариств. – 1.05.2004. – P. 133. - Режим доступу: .eu/civil_service/docs/toc100_de.pdf.
   
2. Beschaftigungsbedingungen fur die sonstigen Bediensteten der Europaischen Gemeinschaften [Електронний ресурс]: Умови найму для інших службовців Європейських Співтовариств. – 1.05.2004. – P. 41. - Режим доступу: .eu/civil_service/docs/toc100_de.pdf.
   
3. Amtsblatt der Europäischen Union [Електронний ресурс]: Офіційний Вісник Європейського Союзу. – Режим доступу: uropa.eu/JOIndex.do
   
4. Das Europaisches Amt fur Personalauswahl [Електронний ресурс]: Офіційний web-сайт Європейського бюро з відбору персоналу (EPSO)
   – Режим доступу: /epso/index_de.php.
   

Карамаш М.П.,

к.ю.н., доцент,

доцент кафедри цивільно-правових дисциплін Академії муніципального управління


ПОЛІТИЧНА ВЛАДА І МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ

В ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ


Минуло понад 300 років з того часу, коли свідоме українство встало на шлях конституційного закріплення системи політичної влади і місцевого самоврядування.

Першою в Європі повідомила про систему політичної влади і місцевого самоврядування Конституція гетьмана Пилипа Орлика. В якості офіційного докумен6та вона була схвалена 5 квітня 1710 року, розглядалася як договір між гетьманом, генеральною старшиною та Військом Запорозьким, враховувала досвід зарубіжних країн про взаємодію громадських рад з органами політичної влади.

В Конституції писалось про те, якщо в самодержавних країнах, як в мирний час, так і в час війни, шанується корисний державному устрою порядок; коли задля загального блага вершаться приватні і громадські ради, і навіть самі самодержці особисто присутні на них, а головуючі, не заперечують проти того, щоб піддати свої рішення розсуду і схваленню міністрів і радників, то чому ж би тоді й серед вільної нації не дотримуватись такого-от благотворного ладу у взаємовідносинах між владою і радою [1].

Закріплюючи взаємовідносини між громадськими та іншими радами і політичною владою Конституція гетьмана Пилипа Орлика враховувала стан речей, який склався в Україні після смерті гетьмана Богдана Хмельницького. Оцінюючи його, українці того часу характеризували цей період так: «Від Богдана до Івана не було гетьмана» [2]. Козацтво не знайшло політика і полководця рівного покійному Богдану Хмельницькому. Виснажену довготривалою боротьбою за незалежність Україну, підточену постійними зрадами вчорашніх союзників, оточували сили коли й не відверто ворожі, то принаймні байдужі до її долі. Саме козацтво, поділене територіально, а також протилежними політичними орієнтирами на «Схід» і «Захід» мимоволі опинялось у стані війни з самим собою.

В стані руїни, війни з самим собою українці знаходяться і сьогодні, оскільки їхній особистий егоїзм, як і раніше, панує над здоровим глуздом, коли більше третини свідомих українців дивиться на «Схід», трохи менше третини – на «Захід», майже третина дорослого населення, як показали останні вибори президента України, невідомо чого хоче, бо не прийняли участі в голосуванні.

Результати голосування свідчать про те, що населення України, як і 300 років тому, залишається роз’єднаним ідеологічно, політично, економічно. Цього не враховує сучасна Конституція України як Основний Закон, закріплюючий найважливіші, стійкі, розраховані на тривалий час нормативно-правові положення.

Все те, що роз’єднує українців враховує і використовує у власних інтересах сучасна національна буржуазія, її дії спрямовані не на усунення, а на консервування та удосконалення давно відомого принципу «розділяй і владарюй».

Використання названого принципу не забороняє Конституція України. Але в ній наголошується (ст.11): «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації…» [3]. Ця політична декларація нікого і ні до чого не зобов’язує, бо невідомо яким чином держава повинна сприяти об’єднанню нації, хто у цьому процесі зобов’язаний приймати участь, які засоби вправі використовувати, розуміючи, що від консолідації української нації залежить доля українців, самої України як держави.

Якщо розглядати державу як форму організації публічної політичної влади, де на передній план виступають державні органи законодавчої, виконавчої та судової влади, їх участь в консолідації нації потрібно чітко і однозначно визначити в Конституції України, звертаючи увагу на забезпечення ідеологічної, політичної та економічної єдності як складових консолідації.

Віддаючи належне забезпеченню ідеологічної єдності гетьман Пилип Орлик, як і його попередники гетьмани Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, цінував християнську віру. Тому в Конституції 1710 було записано, що оскільки між трьома богословськими чеснотами головне місце належить вірі, гетьман повинен її дотримуватися, добре пильнувати і рішуче перешкоджати впровадженню в країні будь-якої чужої релігії, не давати дозволу на проживання в Україні послідовникам чужовір’я, перш за все – послідовникам облудного, притворного, лицемірного та агресивного іудаїзму, який проповідує свою винятковість та богообраність [4].

Минуло більше 300 років, але за цей період мало що змінилось в агресивному крилі іудаїзму. Його негативні риси, принципи не зникли, вони дещо облагородились та доповнились новими правилами організації життя послідовників іудаїзму. Торкаючись цих правил сучасні дослідники іудаїзму звертають увагу на те, що як іслам в мусульманському світі, так і іудаїзм в єврейському – це не тільки релігія, не тільки відносини людини з Богом. Іудаїзм в широкому розумінні цього слова – це сукупність ідеологічних, політичних, економічних та інших норм поведінки, які забезпечують:

1. Генетичну і культурну самосегрегацію, самовідокремлення послідовників іудаїзму від інших груп людей;

2. Успішну конкуренцію в сфері майнових відносин послідовників іудаїзму, а не інших груп людей;

3. Інтелектуальний захист послідовниками іудаїзму своїх доктрин та теорій антисемітизму.

Іудаїзм розглядає себе як земну релігію, направляє своїх послідовників на досягнення земних успіхів, матеріального достатку та політичної і економічної влади. Успіх, багатство і влада розглядаються названими послідовниками як смисл, мета людського буття, освяченого релігією іудаїзму [5].

Названих норм послідовники іудаїзму в більшій чи меншій мірі дотримуються як мінімум дві з половиною тисяч років. Найбільш успішними в цьому плані стали останні 200 років, коли інтереси послідовників іудаїзму подаються завуальовано у формі національних загальнолюдських цінностей, навіть закріплюються в конституціях.

Оскільки відповідні конституційні норми в Україні та в інших країнах не завжди виконувались та виконуються, слова як слід не перетворюються в справи, в результаті мільйони людей стають на грань виживання, змушені шукати причини своєї тяжкої долі. Знаходять їх в поведінці послідовників іудаїзму, а відповідальність поширюють на всіх без винятку євреїв і не тільки на них. Це можна підтвердити заглядаючи, наприклад, в глибини німецького фашизму, українського голодомору, київських погромів, радянських репресій.

З чимось подібним Україна може зіткнутись, якщо не буде враховувати особистість та пропорційну кількість тих громадян, які входять до складу української нації, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, якщо не забезпечить відповідно участь всіх виборців у формуванні органів політичної та економічної влади.

Відомо, що в Україні з часів гетьманату в голосуванні приймали участь всі виборці, а вибрані особи зобов’язані були, отримавши універсал від гетьмана, прибути точно у визначений час у гетьманську резиденцію для обговорення актуальних питань [6].

У наш час майже третина виборців може не прийти на вибори, вибрані особи, наприклад, ті ж депутати можуть з невідомих причин не приймати участь у розв’язанні важливих питань. За таку бездіяльність відповідальність законом не передбачена.

До вибраних осіб Конституція Пилипа Орлика відносила гетьмана, генеральних старшин, полковників, генеральних радників. З ними гетьман повинен був радитися, розв’язувати питання про безпеку Вітчизни, про спільне благо і про всі громадські справи.

Що стосується генеральних старшин, вони розв’язували питання, які стосувались військових справ. Кожний генеральний радник, обраний у своєму полку повинен був разом з міським полковником забезпечувати в місті необхідний правопорядок, брати участь в управлінні справами міста, враховувати загальні поради виборців, а також рішуче виступати проти необґрунтованих кривд і утисків посполитого люду [7]. Все це те, що можна було б врахувати організуючи діяльність державних структур та органів місцевого самоврядування, закріплюючи найважливіші стійкі розраховані на тривалий час положення в Основному Законі України.

Основним Законом України повинна передбачатися справедлива боротьба з корупцією, як з негативним явищем використання посадовими особами своїх службових обов’язків з корисливою метою; з підкупом хабарами, з продажністю посадових осіб, політичних діячів, чиновників [8]. Ще Конституція Пилипа Орлика освятила цей шлях боротьби з корупцією в армії, поліції (міліції), органах державної політичної влади та органах місцевого самоврядування.

В інтересах організації збереження і правомірного використання державного та міського майна обирались підскарбії. Генеральний підскарбій опікувався військовою скарбницею, пильнував доходи та обертав їх на громадські потреби, а не на «власний зиск».

Сам же гетьман не повинен був мати жодного права і не зазіхати ані на військовий скарб, ані на надходження до військової скарбниці, не обертати їх на власну користь. Він був не вправі особисто привласнювати громадські маєтності, чи передавати їх іншим людям на будь яких підставах.

Що стосується полкових підскарбіїв, вони повинні були відати полковими цивільними прибутками і податками посполитих осіб. Підскарбії здійснювали збір і нагляд у їх полках за належними до військової скарбниці прибутками.

Полковники не повинні були зазіхати на полкові та інші зібрані кошти, а мусили задовольнятися доходами і пільгами своїх посад.

Згідно Конституції Пилипа Орлика військові і посполиті урядовці повинні були обиратися в процесі вільного голосування, результати виборів затверджуватися владою гетьмана. Такого ж порядку потрібно було дотримуватися полковникам і не обирати сотників чи інших урядовців на місцях за хабарі чи на основі особистої прихильності, нехтуючи вільним голосуванням виборців [9].

Думається, що досвід наших попередників, а не тільки досвід інших країн, може бути використано в розбудові нового власного українського Основного Закону, який повинен:

1. Прямо і однозначно заборонити корупцію на всіх рівнях політичної та економічної влади, в армії, міліції, службі безпеки;

2. Забезпечити участь у формуванні органів політичної та економічної влади всіх правоздатних та дієздатних виборців;

3. Чітко і однозначно визначити, яке майно і гроші керівники органів політичної і економічної влади вправі обертати на власну користь;

4. Надати територіальним громадам право контролювати дії політичної та економічної влади щодо використання майнових, фінансових та інших ресурсів в інтересах розвитку відповідних територій;

5. Закріпити види відповідальності юридичних та фізичних осіб за зумисне порушення, не виконання чи неналежне виконання конституційних положень.


Література:

1. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика.1710 рік/[Пер. з латин. Та приміт. М.С. Трофимука; Передм. Та загальна наукова редакція О. Пріцака; Післяслово О.П. Трофимук та М.С. Трофимука. – К.: Веселка, 1994, с. 30.

2. Там же, с. 62.

3.Конституція України (Остання ред.. від 11.03.2010). –a.gov/ua

4. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика…, с. 23-24.

5. Попов О. Еврейский этнос, иудаизм и этническая конкуренция. //Статья на сайте, 2005. – ссылка скрыта.

6. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика…, с. 31-32.

7. Там же, с. 31-33.

8. Семотюк О.П. Сучасний словник іншомовних слів. – 2-ге вид., доп. – Х.:Веста: Видавництво «Ранок», 2008, с.317.

9. Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика…, с. 35-37.


Ліщук О.П.,

магістр економіки,

Радник міністра економіки


ЗАКОНОДАВЧА БАЗА ФОРМУВАННЯ МІЖБЮДЖЕТНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ


Система міжбюджетних відносин на Україні в умовах її становлення як самостійної бюджетної системи, побудованої на принципах децентралізму, сформована сьогодні таким чином, що вона не є послідовною та раціональною, чим викликає дискусії з приводу її вдосконалення на всіх рівнях влади. Існують значні суперечливості процесу становлення та реформування бюджетної системи та законодавчої бази формування місцевих бюджетів в Україні. Аналіз літературних джерел з питання міжбюджетних відносин показує, що досі в Україні слабка теоритчна база та мало фундаментальних наукових праць у галузі науки про місцеві фінанси.

Загалом, міжбюджетні відносини на Україні регулюються такими нормативними актами: Конституцією України, Бюджетний кодексом України, Законом України „Про місцеве самоврядування”,
Законами України, стосовно щорічних Державних бюджетів прийнятих ВРУ, Постановами КМУ, Європейською Хартією місцевого самоврядування.

Прийняття Бюджетного кодексу стало першим кроком до реформування бюджетної системи згідно з Конституцією України та нормами і стандартами відповідного законодавства Європейського Союзу. Основним завданням Бюджетного Кодексу було впорядкування бюджетного устрою відповідно до чинних законодавчих положень про закріплення бюджетної самостійності за органами місцевого самоврядування [1].

Кодекс визначає суть міжбюджетних відносин як відносин між державою та органами місцевого самоврядування щодо забезпечення ресурсами, необхідними для виконання ними функцій, передбачених Конституцією України та законодавством. Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених за бюджетами законодавством України, та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень. Згідно з новим підходом обласні і районні бюджети та бюджети міст і селищ діють паралельно і незалежно один від одного.

Сільські, селищні та міські ради можуть передавати видатки на виконання всіх або частини власних повноважень районній раді чи раді іншої територіальної громади з передачею коштів до відповідного бюджету у вигляді міжбюджетного трансферту. Можливість об'єднувати бюджетні кошти для фінансування спільних програм дає змогу реалізувати суспільно-корисні заходи, які для одного бюджету є складними або взагалі неможливими.

Порівняльний аналіз бюджетів областей, міст та районів свідчить, що сьогодні одним з найбільш проблемних видів місцевих бюджетів як і з законодавчої, так і з практичної точки зору є районні бюджети [2]. Чинне законодавство обмежується положеннями про те, що районні Ради представляють спільні інтереси територіальних громад, а районні бюджети призначені для фінансування спільних соціально-економічних та культурних програм. Однак у випадку районних бюджетів немає ані спільних рішень первинних суб’єктів місцевого самоврядування, ані спільного фінансування видатків.

Поглиблюється суперечність між тими завданнями, що покладаються на місцеві органи самоврядування та місцеві органи виконавчої влади і їхніми фінансовими можливостями. Як наслідок - знизилися стандарти якості життя людей, слабкий розвиток соціально-культурної сфери.
Нагальною стала необхідність вирішення наступних проблем бюджетної політики в частині міжбюджетних відносин: створення власної стабільної дохідної бази місцевих бюджетів; відповідність обсягів податкових надходжень власним і делегованим повноваженням місцевих бюджетів; утвердження самостійності бюджетів адміністративно-територіальних одиниць; збільшення прозорості місцевих бюджетів шляхом посилення контролю за їхнім виконанням, переходу від стратегії дотацій до стратегії субвенцій, введення єдиної методики планування доходів і видатків.

Отже, в Україні процес реформування міжбюджетних відносин зводився лише до відокремлення місцевих бюджетів від Державного і забезпечення самостійності первинних суб’єктів місцевого самоврядування. Практичний досвід переконує, що реформування міжбюджетних відносин потрібно проводити на рівні чіткого визначення функціональних повноважень всіх суб’єктів міжбюджетних відносин, закріплення за ними рівня доходів у відповідності до їх повноважень.

Важливим напрямком вдосконалення міжбюджетних відносин є розширення дохідної частини місцевих бюджетів шляхом реформування податкового законодавства, а також перекладанням певної частини видатків місцевих бюджетів на кінцевого користувача, що надасть змогу вивільнити значну частину бюджетних коштів для фінансування програм соціального та економічного розвитку регіонів.


Література:

1. Бюджетний кодекс України від 21.06.2001, № 2542-III. // www. zakon1.rada.gov.ua.

2. Луніна І.О. Районні бюджети у контексті ефективної системи міжбюджетних відносин // Економіка України - 2003.- № 5.


Мельников О.Г.,

генерал-лейтенант, заступник Голови Державної прикордонної служби України,

Адміністрація Держприкордонслужби України


ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ СТРАТЕГІЇ ПРИКОРДОННОЇ БЕЗПЕКИ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ

Реалізація завдань із забезпечення прикордонної безпеки російською стороною здійснюється за двома основними схемами, в залежності від країн - сусідів. Так, на кордонах з державами антиросійської (пронатовської) орієнтації збережена військова складова та забезпечена готовність прикордонних органів до припинення будь-яких, у тому числі збройних акцій. На кордонах з дружніми для Росії країнами, з якими налагоджено стійкі політичні та економічні зв’язки, передбачається застосування переважно оперативно-розшукової та кримінально-розвідувальної системи охорони кордону, спільних адміністративно-режимних та інших заходів.

Російськими експертами на початку 2000 років проведений аналіз чинного законодавства у прикордонній сфері. За його результатами встановлена безсистемність і хаотичність його формування, насамперед за рахунок фрагментарного удосконалення окремих норм. Зважаючи на викладене керівництвом Росії було прийняте рішення про перебудову зазначеної державної сфери. Реформування прикордонного відомства Російської Федерації – з самостійної Федеральної прикордонної служби РФ у Прикордонну службу Федеральної служби безпеки – почалося на підставі Указу Президента РФ № 308 від 11 березня 2003 року “Про заходи щодо удосконалення державного управління в галузі безпеки РФ” (практична реалізація з 1 липня 2003 року). Підставами для цього були:

а) невідповідність рівня охорони державного кордону сучасним загрозам національній безпеки на кордоні;

б) економічна неефективність наявного рівня охорони державного кордону та дублювання функцій, низький рівень взаємодії та координації спеціальних, правоохоронних структур;

г) невиправдана “роздутість” управлінських структур, їх функціональна застарілість, наявність “зайвих” елементів у вертикальній структурі відомства.

У рамках удосконалення системи прикордонної безпеки Державною прикордонною комісією та Прикордонною службою Федеральної служби безпеки Росії у 2008 році ініційовано створення нової Державної системи забезпечення прикордонної безпеки країни.

За задумом, до основних функцій Державної системи забезпечення прикордонної безпеки належатимуть:

-формування та реалізація прикордонної політики;

-сприяння забезпеченню стійкого соціально-економічного розвитку прикордонних регіонів;

-виявлення й нейтралізація загроз безпеці Російської Федерації у прикордонній сфері;

-виявлення і припинення негативних транскордонних потоків;

-виявлення, попередження і припинення транскордонної злочинної діяльності;

-надійний захист державного кордону, а також життєво важливих об’єктів, розташованих у прикордонних регіонах.

У контексті зазначених організаційно-практичних заходів, керівництвом Російської Федерації розроблено Стратегію розвитку Прикордонної служби Федеральної служби безпеки Росії на період до 2020 р. Її загальний задум полягає в поетапному й збалансованому нарощуванні потенціалу служби і можливостей його використання з метою ефективної протидії всьому спектру загроз безпеці Росії у прикордонній сфері.

У рамках реформування Прикордонної служби, вдосконалення системи охорони кордону та прикордонного контролю заслуговує на увагу рішення керівництва РФ про встановлення на території країни прикордонних зон. Так, 20.04.06 Президентом РФ підписано зміни до закону “Про державний кордон Російської Федерації”, згідно яких право встановлювати розміри прикордонних зон та визначати порядок перебування в них громадян, транспортних засобів, здійснення господарської, промислової діяльності, проведення суспільно-політичних, культурних та інших заходів надано директору Федеральної служби безпеки Росії, який відповідними наказами встановив прикордонні зони по периметру території Росії.

Активні заходи російського керівництва також спостерігалися й у питаннях удосконалення міграційного законодавства. До числа найбільш значущих законів, що були прийняті у цій сфері слід віднести Федеральні закони:

• від 18.07.06 № 109-ФЗ “Про міграційний облік іноземних громадян та осіб без громадянства в Російський Федерації”;
  
• від 18.07.06 № 110-ФЗ “Про внесення змін у Федеральний закон "Про правове положення іноземних громадян в Російській Федерації”;
  
• від 05.11.06 № 189-ФЗ “Про внесення змін у Кодекс Російської Федерації про адміністративні правопорушення (у частині посилення відповідальності за порушення порядку залучення до трудової діяльності в Російській Федерації іноземних громадян і осіб без громадянства)”.
  

На наш погляд, для держав європейського спрямування російський досвід не може слугувати моделлю, тому що не забезпечує адекватну протидію сучасним викликам та загрозам, перш за все, тероризму.