Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління

Вид материала

Содержание

Сурмін Ю.П.
Методологія успішного державного управління в умовах кризи
Воротін В.Є.
Модифікація законодавчих механізмів державного управління соціально-економічним розвитком регіонів україни

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 26

Сурмін Ю.П.,
д.соц.н., професор,
заслужений діяч науки і техніки України, перший заступник директора Інституту проблем державного управління і місцевого самоврядування
НАДУ при Президентові України

МЕТОДОЛОГІЯ УСПІШНОГО ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УМОВАХ КРИЗИ

Сучасна цивілізація вступила в епоху криз і зокрема глобальних, які, видно, супроводжуватимуть її розвиток постійно. Це істотно ускладнює управління взагалі і державне управління зокрема. Тому обгрунтування методології успішного державного управління в умовах кризи є виключно актуальним. Парадокс полягає в тому, що, не дивлячись на значний розвиток теорії і практики антикризового управління, чітких і обґрунтувань методологічного взаємозв'язку і взаємообумовленості кризи і управління немає.

На наш погляд, цей взаємозв'язок має три прояви.

По-перше, управління може виступити одній з основних причин кризи. При цьому може бути два підваріанти співвідношення управління і кризи. Перший зводиться до того, що криза є результатом невдалого управління, викликається погано усвідомлюваними помилками. В цьому випадку кризу ніхто не чекав, а вона прийшла як результат такого управління, яке зовсім недавно здавалося бездоганним. Другий підваріант характеризується тим, що криза викликається до життя свідомо таким управлінням, яке отримало назву кризового управління, призначення якого полягає саме в створенні кризи. У ряді випадків, пов'язаних з особливою зашкарублістю системи, кризове управління може виступити як необхідний інструмент її змін.

Другий аспект взаємозв'язку кризи і управління виявляється у феномені антикризового управління, який також має два підваріанти. Перший є антикризовим управлінням як профілактикою, недопущенням кризи, а другий варіант – це управління в процесі подолання кризи, що трапилася.

Нарешті третім варіантом співвідношення кризи і управління є криза управління, коли в кризовому стані знаходиться управлінська система, її принципи і підходи, методи і інструменти, кадри і стиль тощо. Таке управління потребує негайного оновлення, приведення у відповідність із запитами суспільства і держави.

У пострадянських державах в практиці державного управління є в наявності практично всі співвідношення кризи і управління: спостерігаються дуже важкі поєднання криз в суспільстві, з кризами управління, антикризового управління з кризовим управлінням.

Звідси витікають мета статті, яка полягає у пошуках методологічної обумовленості управління кризами, обґрунтуванні основних характеристик успішного управління.

Успішне антикризове управління характеризується відповідними принципами, підходами, практиками і технологіями

Серед принципів як найбільш загальних правил здійснення успішного антикризового управління виділяються:

Системний і комплексний підходи, які припускають системну аргументированность засобів подолання кризи. При цьому кожна дія повинна розглядатися в системі дій, що впливає на систему держави.
Принцип максимуму функціональності і мінімуму дисфункціональності нагадує принцип «Не нашкодь!» у медицині, припускає постійну оцінку дій з погляду співвідношення їх користі і шкоди.
Принцип синергізму, який припускає пошук у точках біфуркації найбільш перспективних напрямів розвитку, здійснення таких дій, які ведуть до помноженого позитивного ефекту.
Принцип об'єктивності, що припускає отримання і використання об'єктивної інформації, відділення її від оцінок, бажань і відчуттів.
Принцип наукового супроводу кризи і антикризових дій, що припускає розвиток антикризового експертного співтовариства, організацію наукових досліджень, постійного моніторингу кризових процесів, привчання учених до систематичної роботи з кризою, осмислення результативності антикризових дій.
Принцип громадського миру та громадській підтримки антикризових дій орієнтує на постійну взаємодію управлінців з громадянським суспільством, підвищення рівня розуміння ним суть кризи і антикризових дій, отримання позитивного відношення до антикризових змін, розвиток громадській активності при здійсненні змін.
Принцип адекватності і технологічності засобів по подоланню кризи примушує шукати найбільш адекватні способи виходу з кризи і реалізації їх у вигляді реальних технологій на кожному етапі кризи.
Принцип кореляції причин кризи, його змісту, зпасобів по його подоланню і наслідків від їх застосування припускає вибудовування ланцюжків «причина кризи - зміст кризи - антикризові заходи».
Принцип зворотного зв'язку, що припускає корекцію поглядів і дій з подолання кризи після їх реалізації залежно від результатів.
Принцип команди на чолі з ефективним керівником інтегрує в собі командну роботу на чолі з формально-инструментально-неформальным лідером на всіх етапах кризи.

Поведінка людей в кризових ситуаціях різних епох характеризувалася індивідуальними, груповими і національними антикризовими практиками, недоліки і достоїнства яких представлені у таблиці 1.

Таблиця 1.

Порівняльна характеристика достоїнств і недоліків антикризових практик

Суть антикризової практики	Її достоїнства	Її недоліки
1. Рятуйся, хто як може!»	Швидка евакуація із зони кризи	Нікуди бігти при світовій глобальній кризі
2.«Поддержим незахи-щені верстви населення, останні рятуються самі»	Посилення захищеності незахищених шарів	Зростання наванта-ження на середній клас, погіршення його стратифікації
3.«Спасаемся разом!»	Мобілізація суспіль-ства на боротьбу з кризою	Небезпека виникнення паніки
4.«Завалим кризу ресурсами, якщо їх немає, то візьмемо кредити і засиплемо яму кризи»	Можливість швидкої зупинки кризи	Перевитрата ресурсів, важко утриматися від подальшого сповзання до ями кризи
Продовження таблиці 1.
Суть антикризової практики	Її достоїнства	Її недоліки
5.«Мобилизуемо населення, затягнемо пояси, понизимо споживання»	Мобілізація суспіль-ства на боротьбу з кризою, переклад ре-сурсів із споживання на антикризові заходи.	Зниження споживчого попиту бідних і середніх шарів, гальмування товарно-грошових відносин.
6.«Централизуем систему управління, підсилимо контроль»	Підвищення керова-ності, включення централізовано-ієрар-хічних інструментів управління.	Відсутність контролю і корекції помилок верхніх ланок управління
7.«Висунем харизматичного лідера нації»	Об'єднання суспіль-ства навколо лідера з високим рівнем довіри до нього	Помилковий харизматизм, нездатність лідера до ефективного управління.
8.«Сузим сферу ринку, підсилимо контроль за цінами і розподілом ресурсів»	Заборона ринкової стихії державним контролем за цінами.	Заборона розвитку ринкової економіки
9.«Скорочимо апарат управління, ліквідуємо зайві його ланок»	Ліквідація зайвих ланок в апараті управління, підвищення його професіоналізму	Імітація скорочення, усунення з апарату опонентів-професіоналів.
10.«Повисимо податки, збори, мите»	Швидке отримання фінансових ресурсів	Зниження стимулів економічного зростання
11. «Відвернемо населення від кризи за допомогою розваг і інформаційної гри»	Відволікає населення від паніки, ажіотаж-ного попиту, міграції тощо	Стримує усвідомлення кризи і формування антикризової поведінки

Продовження таблиці 1.
Суть антикризової практики	Її достоїнства	Її недоліки
12.«Висунемо національну ідею, ідеологему, сформуємо мотиви»	Цільова консолідація суспільства, спонука людей до антикризових дій.	Труднощі формування і великі витрати на пропаганду національної ідеї, ідеологеми, формування мотивів
13.«Примем ефективні закони, сформуємо нормативно-правове забезпечення для боротьби з кризою»	Формування нормативно-правової основи для антикризових засобів.	Абсолютизація ролі законів в подоланні кризи, заборона розробки антикризових засобів.
14.«Введемо режим загальної економії, перш за все, за рахунок ресурсозберігаючих технологій»	Зниження витрат, формування додаткових ресурсів	Помилки політики економії, що приводять до заборони антикризових програм
15.«Обучим населення антикризовій поведінці»	Недопущення паніки, чітка орієнтація життєвих програм і поведінки населення	Неефективність самих програм і тренерів.
16.«Створімо концепцію, стратегію, програму і плани боротьби з кризою»	Наявність чіткої системи технологічних антикризових дій	Нереалістичність, не-технологічність, ресу-рсна незабезпеченість антикризових страте-гій, програм, планів
17.«Впроваджимо інноваційні технології»	Оновлення виробництва	Значні витрати ресурсів, яких немає.
18.«Посилимо роль держави як центру боротьби з кризою»	Узгодженість дій органів державної влади	Придушення держа-вою бізнесу, органі-зацій громадянського суспільства

Аналіз представлених у таблиці практик дозволяє зробити виводи про те, що не існує однозначно позитивних, простих і результативних антикризових практик. Вони повинні бути складними науково обґрунтованими і забезпеченими ресурсами багаторівневими соціальними технологіями, серед яких виділяються дві їх основні різновиди:

По-перше, це технології виходу з кризи або подолання з кризи. Вони застосовуються у тому випадку, коли система вже знаходиться в кризі. Завдання цих технологій полягає в тому, щоб забезпечити її виведення з кризи.

По-друге, технології профілактики кризових процесів в системі. Призначення їх полягає в тому, щоб виявляти кризові процеси і ліквідовувати їх.

Технологія виходу з кризи включає чотири блоки дій:

1. Діагноз кризи, яка передбачає визначення його типу, етапу і механізму.

2. Оцінку можливостей виходу з кризи в аспекті внутрішніх ресурсів, зовнішніх умов чинників і ресурсів, прихильників, супротивників і можливостей команди.

3. Формування передумов виходу з кризи, у складі яких виділяються: створення команди, вироблення концепції, програми і технології, створення організації і формування ресурсів.

4. Вихід з кризи, тобто реалізацію програми і технології, розширення соціальної бази реформ, моніторинг проблем і змін, що відбуваються, коректування програми і технологій.

Технологія профілактики кризових процесів складається з чотирьох етапів:

Діагноз ситуації в системі, що припускає формулювання проблеми, формування концепції діагнозу, визначення методів діагностики, збір необхідних фактів, їх аналіз.
Планування дій з нормалізації ситуації: пошук ідей в аспекті можливих рішень, розробку і оцінку альтернатив, планування дій з нормалізації ситуації.
Впровадження плану дій, до складу якого входять: створення програми, формування і навчання команди, організація і контроль за впровадженням.
Перевірка ефективності реалізації плану дій, тобто з'ясування відповідності планованих дій діям, що реалізовуються, оцінка ефективності реалізованих дій, внесення доповнень до робочої програми дій.

Реалізація антикризових технологій припускає декілька найважливіших умов:

По-перше, наявність у суспільстві громадянського миру і злагоди, його єдність, прагнення до консолідації, розвиток партнерства між різними соціальними і політичними силами. Як тільки починає наростати соціальна напруженість, так, як правило, знову посилюються деструктивні кризові процеси.

По-друге, наявність у суспільстві інтелектуально-етичного потенціалу, який припускає етичну стійкість еліти суспільства перед тяжкими випробуваннями, здатність подолати падіння духу, зрозуміти суть кризи і виробити способи його подолання.

По-третє, наявність і зміцнення в суспільстві культури, політичної волі і організованості в процесі вироблення цілей, програм і здійснення діяльності.

По-четверте, здатність еліти сформувати і допомогти людям усвідомити свої інтереси і можливості, закласти дисипативні структури, джерела оновлення і позитивні синергетичні процеси.

По-п'яте, одне з основних положень кризології свідчить: із кризи неможливо виплигнути, з неї потрібно зростати, бо криза найчастіше виступає як закономірний етап розвитку суспільства. Вона природно наступає і природно, без чудодійних сил долається. І це подолання вимагає необхідної зрілості суспільства. Криза виступає вчителем, який наставляє і мобілізує людей, примушує їх діяти конструктивно

Таким чином, ефективне державне управління в умовах кризи припускає творче конструювання управлінської діяльності в аспекті цілісного методологічного комплексу, що включає принципи, метод і апробовані на практиці антикризового управління технології.

Воротін В.Є.,

д.держ.упр., професор,

перший заступник директора

Національного інституту стратегічних досліджень,

керівник Центру нормопроектного забезпечення

діяльності Президента України

МОДИФІКАЦІЯ ЗАКОНОДАВЧИХ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИМ РОЗВИТКОМ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

Питання управління соціально-економічним розвитком регіонів займає ключове місце у системі регіональної політики України. Кожному регіону властиві різні спрямованість і динаміка розвитку. Модернізація продукції, що випускається, залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій, впровадження прогресивних наукомістких технологій, технічне переозброєння та модернізація устаткування, виробництво конкурентоспроможної продукції, підвищення рівня зайнятості населення, якості його життя вимагають адекватного перетворення форм і методів управління регіональною економікою. Такі характеристики значною мірою варіюються по об'єктах управління навіть схожих за основними економічними показниками об’єктах (регіонах), що і вимагає вироблення певного консолідованого підходу щодо здійснення і впровадження регіональної політики у всіх регіонах.

У цьому напрямі традиційно проводять дослідження науковці Національного інституту стратегічних досліджень, акцентуючи увагу на пріоритетах формування сучасної регіональної політики в Україні, сутності та механізмах державного управління територіальним розвитком, стратегічних орієнтирах структурних змін на рівні регіональної економіки, проблемах формування державної регіональної соціально-економічної політики тощо. Практична діяльність щодо розроблення регіональних стратегій (зокрема, Стратегії економічного та соціального розвитку Луганської області на період до 2015 року) і теоретичні дослідження Національного інституту стратегічних досліджень дозволили виявити основні тенденції, що визначають напрями формування та раціоналізації системи управління територіальним розвитком в сучасних умовах глибоких ринкових перетворень. Насамперед необхідність розвитку систем управління обумовлена динамічною зміною складності об'єкта управління та його сутнісних характеристик.

Проте, структура органів управління, ступінь деталізації функцій і вибір оптимальних методів управління багато в чому залежать від конкретних соціально-економічних умов – концентрації виробництва, його спеціалізації, кількості суб'єктів економічної діяльності (основних, допоміжних, обслуговуючих), розгалуженості зв'язків, кількості високотехнологічних виробництв, наявності навчальних закладів та ін. Тому вироблення дієвих заходів регіональної політики є актуальним завданням науки і практики й вимагає нових підходів.

Метою даного дослідження є формування заходів, що сприятимуть модифікації механізмів державного управління соціально-економічним розвитком регіонів відповідно до нових умов суспільного життя. Досягнення мети базується на виконанні завдань: виявлення умов, що спричинили необхідність модифікації механізму управління регіонами та дослідження їх впливу на діяльність місцевих органів виконавчої влади.

Регіональну політику, на нашу думку, слід розуміти як комплекс заходів, спрямованих на розроблення та реалізацію ефективних механізмів управління економічним, соціальним, культурним та екологічним розвитком регіональних суспільно-географічних систем на основі узгодження державних та регіональних інтересів і раціонального використання специфічного потенціалу регіонів.

У цьому контексті регіональна політика тісно пов’язана з іншими сферами державної політики, що реалізується на різних рівнях територіальної організації влади у спосіб, що показано на рис. 1.

Одним із механізмів реалізації регіональної політики є її нормативно-правове забезпечення. Важливим кроком у цьому напрямі стало прийняття Закону України „Про стимулювання розвитку регіонів”, який визначає правові, економічні та організаційні засади реалізації державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів та подолання депресивності регіонів. Згідно із Законом, організаційне забезпечення державного стимулювання розвитку регіонів здійснюється відповідно до основ державної регіональної політики, державних програм економічного і соціального розвитку України, законів про Державний бюджет України, загальнодержавних програм, інших законів та актів законодавства України, а також програм економічного і соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, місцевих бюджетів.

Рис. 1. Місце регіональної політики в системі державної соціально-економічної політики України

На виконання вказаного Закону Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову „Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року”, яка визначила ключові проблеми регіонального розвитку, пріоритети державної регіональної політики з точки зору загальнонаціональних потреб та інтересів.

Суб’єктами управління соціально-економічним розвитком регіонів та їх основними завданнями визначено наступні:

1. Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади. Визначення основних напрямів внутрішньої політики та створення нормативно-правового поля регіонального розвитку, спрямування процесів комплексного соціально-економічного розвитку регіонів, моделювання інструментів та механізмів регіонального розвитку.

2. Місцеві органи виконавчої влади. Задіяння інструментів та механізмів регіонального розвитку, визначених державою на місцевому рівні з метою розв’язання найбільш актуальних проблем економічного і соціального розвитку.

3. Органи місцевого самоврядування. Задіяння інструментів та механізмів регіонального розвитку на місцевому рівні, ґрунтуючись на місцевій ініціативі та з урахуванням інтересів територіальних громад.

Об’єктом управління виступає регіональна соціально-економічна система, яка має такі особливості:

- є динамічною системою, що складається з керуючої та керованої підсистем, має велику кількість комунікативних зв’язків, змінюється з часом та відчуває значний вплив різноманітних факторів зовнішнього середовища;

- характеризується окресленням меж цілісністю, відносною відокремленістю від зовнішнього середовища, неоднорідністю елементів та розбіжністю їх інтересів, багатофункціональністю тощо;

- у процесі функціонування та розвитку має багато суперечностей, зокрема між спеціалізацією та комплексністю;

- чутлива до найменших змін, які відбуваються у зовнішньому та внутрішньому середовищах.

Механізми, що характеризують регулюючий вплив держави на соціально-економічний розвиток регіонів, наведено на рис. 2.

Р

ис. 2. Механізми державного регулювання розвитку регіонів

Незважаючи на необхідність застосування правових інструментів управління соціально-економічним розвитком на регіональному рівні, кількість нормативно-правових актів, предметом регулювання яких виступає власне регіональний рівень державної політики, є незначною. Крім зазначених, це закони України „Про місцеве самоврядування в Україні”, „Про місцеві державні адміністрації”, а також „Концепція державної регіональної політики”, затверджена Указом Президента України (2001 р.), „Концепція державної регіональної політики” (затверджена на засіданні Кабінету Міністрів України 2 липня 2008 р., на стадії розгляду знаходиться проект Розпорядження Кабінету Міністрів України „Про затвердження плану заходів з реалізації Концепції державної регіональної політики”) тощо.

Питань регіонального розвитку торкаються також окремі норми Бюджетного та Земельного кодексів. Однак, не існує базового закону щодо регулювання розвитку регіонів. Таку прогалину нині намагається заповнити Проект закону України „Про засади державної регіональної політики”, який розробляється за дорученням Кабінету Міністрів України як реалізація Концепції державної регіональної політики (2008 р.). Такий закон має стати умовою для створення правової основи реалізації нової державної регіональної політики її суб’єктами.

Однією з вимог іншого системоутворюючого нормативно-правового документа – Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 р. – є прийняття на рівні областей стратегій регіонального розвитку, узгоджених з положеннями Державної стратегії. На основі затверджених регіональних стратегій між Кабінетом Міністрів України та Верховною Радою АР Крим, обласними, Київською, Севастопольською міськими радами можуть укладатися Угоди щодо регіонального розвитку. Однак, станом на березень 2010 р. їх укладено лише чотири: з Донецькою, Львівською, Волинською та Вінницькою областями.

На перешкоді укладанню угод стоїть той факт, що процес стратегічного планування в деяких регіонах зіткнувся з низкою серйозних перешкод. З огляду на це, досі не всі регіони мають затверджені стратегії розвитку до 2015 року. Зокрема, пріоритети довгострокового розвитку АР Крим та м. Севастополя визначено відповідними державними програмами, а не власними розробленими стратегічними документами, що не дає можливості цим регіонам повноцінно враховувати власні потреби та наявний потенціал тощо.

Наявність конфліктів між обласними державними адміністраціями, обласними радами та групами впливу на рівні регіону, а також різні бачення пріоритетів розвитку регіону суттєво перешкодили своєчасності підготовки відповідних регіональних стратегій. Так, наприклад, низка регіонів (зокрема Херсонська, Житомирська, Луганська, Запорізька, Тернопільська області тощо) затвердили стратегії розвитку на період до 2015 р. лише у 2008 р., при тому, що Постанова Кабінету Міністрів від 21 липня 2006 р. № 1001 зобов’язала всі регіони подати проекти стратегій на затвердження обласних рад у тримісячний термін. Частково з причин наявності зазначених конфліктів досі не затверджено стратегії розвитку Дніпропетровської та Харківської областей.

Недоліками стратегічного планування розвитку регіонів і, як наслідок, причинами низької ефективності соціально-економічної політики на рівні регіону є наступні:

- надмірна формалізація процедур розроблення і затвердження стратегій. Так, наприклад, шаблонне використання розробниками стратегій відповідних Методичних рекомендацій Міністерства економіки України хоча й підвищує шанси регіону на позитивне вирішення у подальшому питання про укладання Угоди, але при цьому залишає поза увагою значну частину важливих проблем розвитку тієї чи іншої території;

- декларативний характер більшості стратегій розвитку регіонів. Попри те, що стратегія розвитку відповідного регіону до 2015 р. в більшості випадків рішеннями обласних державних адміністрацій визначається як обов’язковий до виконання документ, зміст цих стратегій часто далекий від власних потреб та можливостей розвитку цих регіонів;

Другим показовим чинником, який значною мірою впливає на формування механізму управління соціально-економічним розвитком територій, є зміни в організації системи управління на рівні регіонів.

Специфіку перетворення регіонального управління на сучасному етапі визначає показова тенденція до використання все більшої кількості різновидів організаційних нововведень на рівні основної ланки управління регіоном (сьогодні це місцеві державні адміністрації), запровадження нових структурних підрозділів, допоміжних структур, широкої розмаїтості сфер і способів їхнього впливу. Суб’єкт управління намагається якомога більше відповідати об’єкту. Це підтверджує думку, що в кожному регіоні вдосконалення систем управління має бути досить специфічним, враховувати конкретні умови функціонування та розвитку. Таким чином, у сфері управління регіоном повинна знайти відображення відповідна переорієнтація від типізації використовуваних форм і методів управління до їх необхідного різноманіття та дієвості.

Незважаючи на те, що в реальній практиці ще не повною мірою (у силу причин переважно суб'єктивного характеру) використовується самостійність суб'єктів регіонального управління, встановлена законодавчими актами, досвід діяльності місцевих органів влади підтверджує тенденцію збільшення функцій, що ними виконуються, за рахунок делегування на нижчі рівні значної кількості повноважень і управлінських функцій.

З урахуванням Конституційної реформи, саме на регіональний рівень лягає основне навантаження та відповідальність за здійснення економічної політики і, зокрема реалізації більшості з наведених вище функцій, зокрема, планування та прогнозування, управління технічним розвитком, управління сферою зайнятості, а також в галузі кредитно-фінансової і зовнішньоекономічної діяльності. На нашу думку, роль держави поступово зводитиметься до координування та взаємоузгодження інтересів усіх учасників процесу регіонального управління.

З огляду на це, першочерговими завданнями регіональної соціально-економічної політики є такі:

- пошук компромісу у питаннях економічної свободи регіонів;

- реалізація принципу розширення міжрегіональної економічної взаємодії;

- запровадження механізмів подолання асиметрії розвитку регіонів та підтримки депресивних територій;

- стимулювання інноваційно-інвестиційного розвитку на основі ефективного використання потенціалу регіонів;

- зміцнення матеріальної бази територіальних громад шляхом переходу до взаємовідносин державного бюджету безпосередньо з бюджетами органів місцевого самоврядування;

- активізація розвитку транскордонного співробітництва в економічній сфері.

Перерозподіл функцій управління між центральними та місцевими органами влади практично означає перехід частини управлінських зв'язків із зовнішніх у внутрішні. При цьому збільшення внутрішніх зв'язків у системі управління регіоном одночасно супроводжується підвищенням їхньої складності. Це об'єктивно обумовлено тим, що розширення самостійності обов'язково пов’язано з підвищенням відповідальності за якість прийнятих і реалізованих керуючих впливів.

Очевидно, що пасивний «супровід» ходу реалізації рішення, прийнятого на вищестоящому рівні, яке, до того ж, не завжди враховує конкретні умови, не сприяє прояву творчого ставлення до праці працівників регіонального апарату управління. Коли обрані керівники регіону та фахівці, виходячи з наявної ситуації самостійно розробляють, обґрунтовують, приймають і реалізують рішення щодо розвитку підприємства, вони і морально, і матеріально зацікавлені в забезпеченні максимальних кінцевих результатів, що значною мірою активізує їхню діяльність з пошуку найбільш ефективних варіантів управлінських рішень. Це формує спонукальний мотив як щодо розвитку міжфункціональних зв'язків у керуючій системі для забезпечення високої обґрунтованості прийнятих рішень, так і щодо поглиблення і деталізації суб’єктно-об’єктних відносин, що чітко орієнтують на досягнення поставленої мети.

Збільшення внутрішніх зв'язків між суб’єктами економічної діяльності регіонального рівня, зростання їхнього значення характеризують таку тенденцію розвитку систем управління, як підвищення їхньої цілісності, що, безсумнівно, має велике значення для вдосконалення загальних засад управління регіоном.

Також важливо відмітити необхідність зміни змісту керуючого впливу, доданню йому більшої економічної обумовленості. Виконання прийнятих управлінських рішень у перспективі має забезпечуватися насамперед під впливом економічних, а не адміністративних методів управління, шляхом формування та взаємопогоджуваної реалізації індивідуальних, територіальних і суспільних інтересів. Така тенденція обумовлена одночасним впливом зміни внутрішніх і зовнішніх умов функціонування та розвитку регіонів у наступний спосіб.

По-перше, збільшення питомої ваги недержавного сектору підвищує самостійність суб'єктів соціально-економічної діяльності, призводить до скорочення вертикальних зв'язків стосовно управління об'єктами економічного розвитку, розвитку різних форм самоврядування. При цьому спостерігається не тільки зменшення кількості керуючих впливів з боку апарату суб'єктів регіонального управління, але і перетворення їхнього якісного змісту – за рахунок переорієнтації на поєднання інтересів (як суб'єктів економічної діяльності, так і регіону в цілому) на основі застосування переважно економічних важелів і стимулів.

По-друге, розвиток інформаційних технологій, прискорення науково-технічного прогресу істотно підвищують вимоги до процесу управління, розроблення рішень, прийняття та реалізації оптимальних варіантів. Це стає обов'язковою умовою досягнення таких кінцевих результатів управління економікою, що можуть забезпечити стійке фінансове становище й ефективний розвиток регіону. На цій основі керуючий вплив сприймається як економічно обумовлена необхідність, оскільки його реалізація здійснюється з метою задоволення інтересів усіх учасників економічної діяльності.

Однак прийняті та реалізовані на регіональному рівні управлінські рішення на сьогодні ще далекі від відповідності таким вимогам. Серед недоліків у прийнятті управлінських рішень на регіональному рівні можна виділити такі:

- великий обсяг прийнятих рішень («перенасичення») призводить до невиконання значної їх частини;

- знову прийняті рішення не враховують попередні, дублюють одне одного;

- відбувається трансформація мети рішення в процесі його руху по ієрархічних рівнях;

- приймаються так звані «псевдорішення», що тільки імітують реальні керуючі впливи;

- недостатня технологізація процесів підготовки і прийняття рішень (передусім типових, тих, які регулярно повторюються);

- незбалансованість керуючого впливу на різні підсистеми об’єкту управління (невідповідність «обсягу уваги» значимості розвитку тієї або іншої економічної сфери);

- відсутність процедури узгодження рішень з їхніми виконавцями;

- тривалий термін процесу підготовки і прийняття рішень, їхнє «запізнювання»;

- нереальні «мобілізуючі» терміни, установлені для виконання рішень;

- низька питома вага інноваційних, стратегічних рішень, у рішеннях невелика кількість елементів «виконавчого задуму»;

- недостатнє інформаційне забезпечення процесу прийняття рішень;

- відсутність на початковому етапі розроблення рішення детальної діагностики вихідного стану об'єкта управління і моделювання бажаного стану;

- недостатня ефективність механізму оцінки виконання рішень.

Цей перелік, безумовно, може бути продовжений. Навіть відносно укрупнене виділення причин неякісних управлінських рішень на регіональному рівні дозволяє намітити та здійснити заходи для підвищення їхньої якості. Однак для значного підвищення ефективності управління важливо забезпечити комплексність здійснюваних заходів, названі причини неякісного управління доцільно деталізувати, здійснити обстеження кожного з етапів процесу прийняття та реалізації управлінських рішень і кожного з елементів систем управління.

Таким чином, в сучасних умовах глибоких ринкових перетворень управління територіальним розвитком стає ключовою ланкою механізму державного управління, що формується під впливом багатьох факторів, певна сукупність яких створює підвалини його теоретичних засад і посилення регіональних і місцевих впливів. Проте існують проблеми управління розвитком територій, зумовлені складним взаємопроникненням природних, просторових, економічних, політичних і соціальних суперечностей, що пов’язано зі значною неоднорідністю територій країни та великою поліструктурністю територіальної організації влади. При цьому спостерігаються протиріччя та конфлікти інтересів між зацікавленістю учасників місцевого розвитку і фактичною компетенцією органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, задоволенням територіальної громади в управлінських послугах і можливостями щодо забезпечення їх якості тощо.

Роль держави щодо забезпечення розвитку регіонів у сучасному світі не обмежується лише регуляторними функціями – стимулювання економічного зростання, раціонального використання трудового потенціалу, забезпечення прогресивних зрушень у галузевій і територіальній системах, підтримки експорту продукції та послуг. Головною метою державного управління регіональним розвитком стає забезпечення економічної й соціальної стабільності, захист вітчизняних виробників на світових ринках, гармонізація майнових відносин, зміцнення існуючого ладу, демократизація управління, транзит держави в європейські та євроатлантичні структури.

Blog

Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління

Содержание