Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління

Вид материала

Содержание

Підготовка управлінських кадрів
Антикризове муніципальне управління
Організаційно-правові аспекти подолання кризових явищ в органах державної влади та місцевого самоврядування
Економічний конституціоналізм як інструмент подолання кризових явищ у місцевому розвитку: проблеми методології
Кураташвили Анзор Альфредович
Правовое регулирование рыночной экономики – как необходимый путь выхода из глобального кризиса
Про необхідність юридичного визначення наукою поняття «інформаційний ресурс»
Засади адміністративно – правового статусу
Кримінально-правові аспекти подолання кризових явищ, шляхом забезпечення екологічної безпеки
Бенюх Н.Ф.
Правове забезпечення євроінтеграції україни
Розвиток підрядних договірних відносин як один із напрямів реформування житлово-комунального господарства україни
Функціонування європейського бюро з відбору персоналу як чинник підвищення ефективності адміністрування підбору персоналу до євр

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 26

Іванова Т.В.,

к.е.н., професор,

проректор з науково-педагогічної роботи

Академії муніципального управління

ПІДГОТОВКА УПРАВЛІНСЬКИХ КАДРІВ

ДЛЯ РЕГІОНАЛЬНОГО ТА МУНІЦИПАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Інтеграція України у світовий простір, постійно зростаюча глобалізація та конкуренція на ринку праці висувають нові вимоги до забезпечення якості вищої освіти взагалі, і зокрема, до вузів, які готують кадри для управлінської сфери. Особливо актуальним це питання є в контексті напрацювання антикризових механізмів розвитку держави.

Академія муніципального управління – вищий державний навчальний заклад ІV рівня акредитації пропонує своє бачення і аргументацію підходів до основних питань реформування вищої освіти.

По-перше, підготовка управлінських кадрів муніципальної сфери потребує концептуальної спрямованості самого навчання. З цією метою необхідно розробити і затвердити на державному рівні Модель підготовки управлінських кадрів, в т.ч. і муніципального рівня (адже проблема рівня освіти посадових осіб місцевого самоврядування стоїть набагато гостріше, ніж для державних службовців [2]), передбачивши реальні фінансові і матеріальні ресурси для реалізації цієї Моделі.

Другим кроком повинно стати визначення базового (спеціалізованого) вузу для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців-управлінців (на наш погляд, таким закладом в Україні може стати Академія муніципального управління).

Для переходу до інноваційної моделі навчання фахівців-управлінців із застосуванням інноваційної технології при підготовці підручників, посібників, методичних розробок тощо, потрібно на державному рівні створити гнучку систему організації і підтримки інноваційних освітніх процесів, яка б здійснювала їх фінансову, інформаційну, консалтингову, маркетингову підтримку.

По-друге, маємо перейти на світові стандарти навчання фахівців-управлінців (тим більше, що Україна є учасником Болонського процесу)[1], при цьому роль держави у регулюванні державних стандартів має бути суттєво змінена. На наш погляд, навчальний заклад, як виробник освітньої послуги, має бути більш самостійним у виборі освітніх траєкторій.

Для підвищення якості навчання пропонуємо запровадити у всіх навчальних закладах ІV рівня акредитації внутрішній аудит із залученням міжнародних експертів до визначення якості навчальних програм і їх відповідності світовим стандартам.

Важливим питанням залишається питання “чи потрібен диплом державного зразка?” “Чи є він інструментом якості підготовки фахівців?” Створення національної рейтингової шкали вузів – вирішить питання значимості і ваги диплому навчального закладу, а вузи стануть конкурувати за якість освітньої послуги, а не за об‘єми набору. Потрібно, щоб на ринку освітніх послуг держава звертала увагу не лише на національні вузи (хоча це правильно), але й визначала, які вузи роблять позитивні кроки в сфері надання якісних освітніх послуг і підтримувала їх.

По-третє, роботодавці мають включатись в освітній процес більш активно, впливати на проходження практики і зміст програм навчання. Їм має бути вигідно працювати з вузами, щоб потім не витрачати кошти на перенавчання своїх фахівців. А вузам, при формуванні навчальних планів, потрібно виділяти більше годин на проходження практичного навчання. В європейських вузах на практику відводиться 2/3 навантаження, причому починаючи з І-го курсу.

На наш погляд, важливо також запровадити перехід до елементів заочного навчання для студентів денних відділень: збільшення в навчальних програмах частки самостійних занять студентів. Це принципово важливе, адже оцінкою знань випускника має бути рівень знань, а не кількість годин, яка відводиться на вивчення предмету.

Наступне. Необхідно ввести систему академічних ступенів, сумісних з Болонською декларацією, а саме “бакалавр” – “магістр”. Освітньо-кваліфікаційний рівень “спеціаліст” не сумісний з Болонською моделлю, (хоча велика доля студентів у вузах України проходить підготовку саме за цим рівнем) та розробити систему національних кваліфікацій сумісну із загальною європейською системою кваліфікацій.

В рамках цього вважаємо за потрібне оптимізувати перелік спеціальностей освітньо-кваліфікаційного рівня “магістр” з врахуванням національних і світових потреб ринку праці, також сформувати ідеологію стандартів нового покоління, яка дозволяє в рамках вузівської компоненти формувати різні підходи для підготовки бакалаврів і магістрів з врахуванням потреб регіонального ринку праці. Ввести в дію державні освітні стандарти вищої освіти третього покоління, сформовані на основі компонентного підходу і системи залікових одиниць.

І останнє, одним з пріоритетних напрямків визначити розвиток міжнародних відносин, продовжуючи практику проведення міжнародних, національних конференції, семінарів, “круглих столів” за участю усіх зацікавлених сторін з питань якості освіти.

Література:

Наказ МОН N 612 від 13.07.2007 "Про затвердження Плану дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року"
Борсук М.О. Проблемні питання проходження служби в органах місцевого самоврядування України та шляхи їх вирішення// Удосконалення механізмів державного управління та місцевого самоврядування: Матеріали наук.-практ.конф. за міжн.участю (10.04.09) / За заг.ред. В.К.Присяжнюка, В.Д.Бакуменка, Т.В,Іванової.–К.: Видав.-поліграф.центр АМУ, у 2-х част., Ч.1., 2009. – 272 с., с.23-29

Шаров Ю.П.,

д.держ.упр., професор,

завідувач кафедри менеджменту та управління проектами

ДРІДУ НАДУ при Президентові України

АНТИКРИЗОВЕ МУНІЦИПАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ:

ПРОЕКТНИЙ ПІДХІД ЯК ЗАСІБ ДОСЯГНЕННЯ РАЦІОНАЛЬНОГО РЕЗУЛЬТАТУ

Традиційна обмеженість ресурсів муніципального управління сягає критичної межі у кризові періоди, особливо у часи такої системної глобальної кризи, яку країна зараз переживає. Управлінська теорія та практика життя підтверджують, що криза – не катастрофа, а тимчасові труднощі, що криза має й позитивну функцію оновлення системи [3]. Проте, для виживання у кризі та реалізації нових можливостей менеджери організації мають бути не тільки готові до змін, а й озброєні певним інструментарієм їх здійснення. Лише тоді організація отримає додаткові шанси самозбереження та перемоги в конкуренції за будь-які державні і приватні ресурси.

Очевидно, що під час кризи доцільно тимчасово відмовитися від амбітних цілей, зосередитись на короткострокових намірах, які дозволяють утримати ключові переваги й компетенції, обіцяють швидкий соціально-економічний ефект. В умовах муніципального управління йдеться, здебільшого, про вибір пріоритетів, що мають першочергове значення для територіальної громади й реалізація яких забезпечує збереження довіри населення до влади.

Обґрунтований вибір пріоритетів, процес якого навіть в кризових умовах може бути достатньо демократичним, є лише першою половиною справи. Іншою є дійовий механізм реалізації ключових рішень, що критично важливе задля ефективного управління взагалі, а під час кризи «управлінська диктатура» виконання рішень стає безумовною вимогою. Відомий консультант з бізнес-менеджменту І. Адізес коментує це таким чином: хороше управління – це демократія в прийнятті рішень і «диктатура» в їх реалізації, що він інтегрує дуже виразним терміном «демократура» [1].

Визнаним у світі інструментом системної реалізації змін та досягнення визначених цілей є проектний підхід, який відноситься до класу програмно-цільових методів управління. Переваги проектного підходу до розв’язання проблем полягають у створенні проектними засобами «системної оболонки» високоорганізованого виконання необхідних дій. Команда проекту на чолі з його керівником концентрує управлінську відповідальність за вироблення продукту проекту й досягнення запланованого результату в умовах ресурсних обмежень (час, обсяг фінансування, людські та інші ресурси) та вимог до якості продукту. Раціонально формалізована технологія планування проекту передбачає: визначення переліку необхідних робіт та їх системне впорядкування за змістом і спорідненістю у вигляді «дерева робіт»; формування системи центрів відповідальності та схеми їх взаємодії; побудову матриці відповідальності за виконання робіт, деталізованої до ролей (відповідальний виконавець, інформування, консультування, узгодження, затвердження й т.п. за необхідністю); розподіл фінансових ресурсів по роботам і центрам відповідальності; побудова лінійних або мережевих графіків виконання робіт у часі з визначенням критичного (найбільш тривалого) шляху з можливістю оптимізації за часовими і ресурсними критеріями. Отже, жорсткий проектний «скелет» виконання рішення забезпечує доцільне програмування діяльності, концентрацію відповідаль-ності, зусиль і ресурсів, чіткий розподіл обов’язків учасників проекту, що радикально підвищує вірогідність досягнення запланованих результатів у конструктивному форматі «демократури».

Природною передумовою застосування в публічному управлінні проектно-орієнтованих підходів, зокрема в умовах кризи, є контрактний менеджмент [2; 4]. Контракт представницького органу влади, який формує стратегічні цільові настанови й несе відповідальність перед громадянами за їх виконання, з внутрішнім (структурний підрозділ, що відповідає за професійне виконання робіт) або зовнішнім (приватна чи громадська структура) оферентом обумовлює весь цикл управління – від постановки цілей і завдань оференту до контролю за їх досягненням. Оцінювання діяльності здійснюється за кінцевим результатом надання послуги з урахуванням думки споживачів. При цьому запобігається втручання політиків у оперативну діяльність (визначення кількості виконавців, система оплати і заохочень, графік роботи тощо), з’являються додаткові можливості стимулювання професійної активності виконавців у межах контрактних ресурсів.

У кризових умовах, коли нерідко вимагається скорочення адміністративних видатків, поєднання методології контрактного менеджменту та проектного підходу дозволяє обґрунтовано визначити напрями економії обсягу трудових, матеріальних і фінансових ресурсів. Вироблення окремих послуг може бути передано на взаємовигідних умовах (на конкурсних засадах) зовнішнім виробникам, які відчувають нестачу в ринкових замовленнях. Для органу муніципального управління доцільним уявляється розгляд можливостей переходу до раціональних економічних структур матричного (проектного) типу, що робить складний процес скорочення працівників керованим.

Слід окремо зауважити, що системне поєднання контрактингу та проектного підходу логічно ув’язується з ідеєю програмно-цільового бюджетування, коли акценти робляться на тому, чого конкретно і скільки потрібно зробити для задоволення нагальних потреб громадян і скільки це буде коштувати платникам податків. У такій системі забезпечується конкуренція проектів (зокрема й на підставі контрактів) за ресурси, що стимулює до максимального скорочення планованих витрат на проект, а це має особливо важливе значення в кризові періоди.

Викладене в черговий раз ставить на порядок денний питання щодо доповнення програм підготовки державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування тематикою з управління проектами та антикризового управління, запровадження відповідних спеціалізацій.

Література:

Адизес И. Управляя изменениями: как эффективно управлять изменениями в обществе, бизнесе и личной жизни. ПИТЕР, 2008. – 224с.
Шаров Ю. П. Стратегічне планування в муніципальному менеджменті: концептуальні аспекти: Монографія. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 302 с.
Шаров Ю.П. Управління змінами: Навч. посіб. – К.: Вид-во УАДУ, 1997.

4. Шрьодер П. Нове публічне адміністрування або як досягнути ефективного врядування /Петер Шрьодер/ Київ, Фонд ліберальної політики, 2008. – 57 с.

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ В ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ ТА МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

(Секція 1)

Кампо В.М.,

суддя Конституційного Суду України,

заслужений юрист України

ЕКОНОМІЧНИЙ КОНСТИТУЦІОНАЛІЗМ ЯК ІНСТРУМЕНТ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ У МІСЦЕВОМУ РОЗВИТКУ: ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ

Протягом останніх років термін «світова фінансово-економічна криза» став одним з найуживаніших у всьому світі. Не стала виключенням і Україна, де криза охопила усі найважливіші сфери економічного життя. Кризові явища призвели до знецінення національної валюти, підвищення вартості товарів та послуг, скорочення робочих місць та обсягів виробництва тощо.

За цей час організаційним, економічним та іншим аспектам подолання кризових явищ в державі присвячено достатньо багато публікацій, висловлено чимало конструктивних ідей та пропозицій. Хочемо звернути увагу наукової громадськості на доктрину економічного конституціоналізму, яка може стати методологічним та технологічним інструментом подолання кризових явищ, зокрема, в питаннях місцевого розвитку.

Економічний конституціоналізм як інструмент подолання кризи пов'язаний з конституційною модернізацією, тобто тенденцією до оптимізації та раціоналізації системи конституційного управління справами держави, суспільства і територіальних громад тощо. Комплексних монографічних досліджень такої модернізації в Україні ще не має^¹⁰, але при цьому необхідно зазначити, що Україна постала перед проблемою модернізації конституційної системи (конституційна модернізація^¹¹), особливо сьогодні, коли виникла зазначена криза. Конституційна модернізація робить особливо актуальною проблемою вивчення різноманітних аспектів українського конституціоналізму, одним з яких є економічний конституціоналізм.

На наш погляд, однією з найбільших проблем українського конституціоналізму^¹² є його об’єктивно необхідний зв’язок з матеріальною основою суспільства – економічною системою. Цей зв’язок в сучасній Україні майже не усвідомлений юристами, політиками та економістами, а тому потребує глибокого і всебічного вивчення^¹³. Формування на основі цього зв’язку доктрини економічного конституціоналізму, очевидно, могло б стати відповіддю на суспільні запити і потреби щодо подолання економічної кризи, встановлення оптимальних відносин між перехідною ринковою економікою та конституційним механізмом публічної влади.

В формуванні доктрини економічного конституціоналізму беруть участь різні органи влади. Важлива роль у цьому процесі належить єдиному органу конституційної юрисдикції – Конституційному Суду України, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України. Формуючи доктрину економічного конституціоналізму, він об’єктивно впроваджує інноваційні механізми подолання кризових явищ, зокрема, в питаннях місцевого розвитку.

Серед знакових рішень Конституційного Суду України, що сприяють формуванню доктрини економічного конституціоналізму та можуть виступати інструментом подолання кризових явищ, зокрема, на місцевому рівні, можна згадати рішення Суду, що стосуються загальноекономічних питань: від 27 листопада 2008 року № 26-рп/2008^¹⁴, від 23 червня 2009 року № 15-рп/2009^¹⁵, тощо, а також рішення Суду, які мають відношення до економічних аспектів місцевого розвитку або місцевого самоврядування: від 20 червня 2007 року № 5-рп/2007^¹⁶, від 16 лютого 2010 року № 5-рп/2010^¹⁷, тощо.

За роки свого існування Конституційний Суд України ухвалив значну кількість рішень, присвячених місцевому самоврядуванню^¹⁸, починаючи від Рішення у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статей 3 та 5 Закону України "Про статус народних депутатів місцевих Рад народних депутатів" (справа щодо статусу депутатів рад)^¹⁹ і закінчуючи Рішенням у справі за конституційним зверненням Акціонерного товариства "Страхова компанія "Аванте" щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 1 Закону України "Про систему оподаткування", статті 15 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"^²⁰. Дані Рішення дозволили суттєво модернізувати інститут місцевого самоврядування, наповнити реальним змістом політику місцевого розвитку: конкретизувати, часом шляхом розширеного тлумачення відповідних повноважень територіальних громад та органів місцевого самоврядування, забезпечити реальний захист і гарантування їх прав тощо.

У часи ж світової фінансово-економічної кризи відповідні нормативно-правові акти органів влади неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України^²¹. Дані питання тільки побіжно стосувалися місцевого розвитку, однак досліджуючи їх Суд першочерговими своїми завданнями завжди вважав захист прав і законних інтересів територіальних громад. Саме муніципальні цінності лежать в основі всіх його рішень з даного питання і мають визначний вплив не тільки на формування державної муніципальної політики, а й на розвиток територіальних громад сіл, селищ та міст України. У поєднанні з іншими рішеннями Конституційного Суду України, що стосуються питань місцевого самоврядування, вони формують антикризові механізми місцевого розвитку, в основі яких ідеї економічного конституціоналізму, тобто верховенства Конституції України як основи управління економічним розвитком держави і територіальних громад.

Отже, Конституційний Суд України в силу свого конституційно-правового статусу, ролі та значення в системі конституційного устрою держави відіграє важливу роль в економічному житті територіальних громад та формуванні доктрини економічного конституціоналізму.

Таким чином, попри всі зміни, що відбуваються в українському суспільстві, Конституційний Суд додержується правової ідеології, яка полягає в утвердженні верховенства Конституції України, як акта установчої влади та найвищої юридичної сили, якому мають відповідати закони та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України та правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Саме це дає підстави вважати, що головний зміст правової ідеології рішень Суду складає конституційна ідеологія.

Об’єктивно конституційна модернізація є завданням всіх органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які відповідно до своїх конституційних повноважень покликані забезпечувати реалізацію, захист та охорону Конституції України. Громадяни та їх об’єднання беруть участь у конституційній модернізації, причому саме від них в кінцевому рахунку залежить її результат.

Але ключове завдання правової ідеології Конституційного Суду України – це покращення захисту прав і свобод громадян. Тому і організація діяльності Конституційного Суду України і принципи його функціонування мають бути підпорядковані в кінцевому рахунку завданням захисту прав громадян, а тому Суд може виходити за класичні догми розуміння своїх функцій, якщо цього потребує захист прав і свобод громадян. Для цього власне і потрібна правова ідеологія Конституційного Суду України, яка б відображала постулати цивілізаційного, а не чисто структурно-функціонального типу і сприяла б формуванню відповідних ідей серед населення.

Кураташвили Анзор Альфредович,

д.э.н., ассоциированный профессор гуманитарно-социального факультета Грузинского технического университета, Вице-Президент Международной академии социально-экономических наук, действительный член Нью-Йоркской академии наук

ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ РЫНОЧНОЙ ЭКОНОМИКИ – КАК НЕОБХОДИМЫЙ ПУТЬ ВЫХОДА ИЗ ГЛОБАЛЬНОГО КРИЗИСА

Рыночная экономика подразумевает, как известно, рыночное регулирование экономики. Притом регулирование экономической жизни рыночными механизмами имеет своей целью получение максимальной прибыли, что общеизвестно и не подлежит сомнению.

Вместе с тем, истинное назначение экономики – служить интересам человека, что без вмешательства государства, с использованием правового фактора, практически не осуществимо.

Следовательно, защита конституционных прав и интересов человека с объективной необходимостью требует правового регулирования рыночной экономики, так как, в противном случае, могут иметь место серьезные антисоциальные явления.

Необходимо отметить, что для защиты прав и интересов человека особое значение имеет социальная ориентация рыночной экономики.

Таким образом, одним из необходимых условий защиты конституционных прав и интересов человека является функционирование социально ориентированной рыночно-экономической системы [1].

Считаю нужным обратить здесь внимание также на то, что социально ориентированная рыночная экономика фактически представляет собой цивилизованную рыночную экономику, ибо социальная ориентация рыночно-экономической системы невозможна без цивилизованных рыночных отношений, так же, как и цивилизованные рыночные отношения не могут реально существовать без социальной ориентации рыночной экономики.

Однако и социально ориентированная рыночно-экономическая система не лишена противоречий, для преодоления которых принципиальное значение имеет использование правового фактора в интересах защиты конституционных прав, свобод и социально-экономических интересов человека [2].

Следовательно, соблюдение конституционных прав и свобод каждого человека должно рассматриваться как необходимое условие эффективного функционирования любой государственной власти.

Вместе с тем, мировой экономический кризис начала XXI века создал множество проблем во всех сферах жизни общества в глобальном масштабе и, тем самым, еще более осложнил проблемы защиты конституционных прав и социально-экономических интересов человека.

Притом, с учетом всеобщего характера рыночных отношений, а также с учетом обострения проблем в результате глобального кризиса, принципиальное значение приобретает правовое регулирование рыночной экономики в интересах защиты прав и интересов человека.

Важно особо обратить внимание на то, что даже в бескризисных условиях формирование и эффективное функционирование социально ориентированной рыночной экономики весьма сложная проблема, так как движущая цель рыночной экономики – стремление к получению максимальной прибыли, а социальная ориентация рыночной экономики подразумевает ориентацию на реализацию интересов народа.

Именно экономическая цель социально ориентированной рыночной экономики – стремление к получению максимальной прибыли, и ее социальная ориентация – ориентация на реализацию социально-экономических интересов каждого человека, рождают основное противоречие социально ориентированной рыночно-экономической системы, преодоление которого невозможно без эффективного использования правового фактора.

Заслуживает быть особо отмеченным то, что правовое регулирование социально ориентированной рыночной экономики должно быть направлено на решение двуединой задачи.

В частности, с одной стороны, правовое регулирование социально ориентированной рыночной экономики должно быть направлено на достижение максимально возможной экономической эффективности, т.е. на достижение возможно большего пополнения государственного бюджета. И, с другой стороны, что самое главное, оно должно быть непосредственно направлено на защиту прав и реализацию интересов каждого человека, ибо именно в этом заключается необходимость правового регулирования рыночной экономики, так же, как и необходимость правового регулирования всех сфер жизни общества – как необходимого пути выхода из глобального кризиса.

Литература:

Кураташвили Анзор А. Социально ориентированная рыночная экономика и влияние правового фактора на ее эффективное функционирование (монография на грузинском языке). Тбилиси: Международное издательство «Прогресс», 2008.

2. Кураташвили Анзор А. Рыночная экономика и правовой фактор. BULLETIN "Medicine, Science, Innovation and Business New" ("Новости медицины, науки, инновации и бизнеса – голос профессионалов и бизнесменов США, СНГ и других стран мира"). Volume 6, Number 7 (57), July, 1999. New York, USA.

Соснін О.В.,

д.політ.н., професор

НАДУ при Президентові України

ПРО НЕОБХІДНІСТЬ ЮРИДИЧНОГО ВИЗНАЧЕННЯ НАУКОЮ ПОНЯТТЯ «ІНФОРМАЦІЙНИЙ РЕСУРС»

Розмірковуючи про нове століття, ми найчастіше говоримо про перехід людства до постіндустріального або інформаційного суспільства. Для його характеристики використовується також термін «суспільство знань», який більше підкреслює значення основного ресурсу подальшого суспільно-економічного розвитку, інформації, яка стрімко змінює характер організації всіх процесів і процедур нашого життя, перекладаючи важелі розвитку в площину творчо-інноваційної активності людини.

Однак, говорячи про інноваційну економіку, ми повинні усвідомлювати, що стрімке впровадження інформаційно-комунікативних технологій вже різко дестабілізувало традиційні технології роботи з інформацією, а Інтернет взагалі створив принципово нові економічні, технологічні та правові проблеми в цій сфері. Можна навіть сказати, що інноваційний розвиток, який пов’язаний саме з процесами інтенсивного впровадження знань в економіку, істотно ускладнив взаємопроникнення економіки і права в процесах розвитку державних інституцій.

Сьогодні, скажімо, с правовий захист у сфері авторських прав просто не встигає за прискореним ритмом інноваційних процесів, вступаючи в суперечність з інтересами як творців нових продуктів (несанкціоноване копіювання), так і споживачів (використання фальшивих брендів і т. п.). Це обумовлює потребу більш тісної співпраці економістів та юристів із творцями нових ідей і технологій заради вирішення низки теоретичних і практичних питань з правового регулювання інформаційних відносин нової доби, розробки нових стандартів, технічних умов, норм і навіть правил поведінки в інформаційній сфері. Важливо, зокрема, важливо строго і точно визначити поняття «інформаційний ресурс» в категоріальному апараті юридичної науки.

Класичні роботи російських вчених А.Б. Антольського, І.І. Бачіло, Є.К. Волчинської лише окреслюють контури його розуміння та використання в ієрархії понять «інформація», «знання» тощо. Проте повне визначення поняття «інформаційний ресурс» вимагає, на наш погляд, більш повного усвідомлення його не тільки в розумінні права (інформаційного), але і в розумінні процесів, які обумовлює інформаційна діяльність, впливаючи на соціально-політичну сферу життя й управління суспільством. В умовах, коли за право володіти та керувати нашими інформаційними ресурсами проти нас ведуться інформаційні війни різного масштабу і різної інтенсивності.

Саме тому, вирішуючи технологічні питання інформатизації суспільства, входження його в розгалужені глобальні інформаційно-комунікаційні системи та мережі, вводячи до них свої масиви інформації, ми повинні вирішувати низку практичних завдань щодо забезпечення інформаційної безпеки своїх держав. По-перше, відстоюючи свою державну незалежність, а по-друге, забезпечуючи конкурентні переваги національного інформаційного середовища.

Сьогодні це важко зробити тому, що ми розглядаємо як статичне поняття «інформаційний ресурс» у відриві від динамічно зростаючих дій людини і розвитку технологій, які вона використовує при роботі з інформацією, здійснюючи в суспільстві свою місію. Як перший крок до створення повних і точних законів інформаційної доби розвитку людства.

Прийнято чомусь вважати, що у вітчизняних доктринальних і концептуальних документах розвитку інформаційної сфери викладаються найбільш важливі напрямки діяльності державної влади і ставляться такі цілі, які мають спричинити стратегічні зміни в житті країни. На жаль, це не завжди так. В більшості наших доктрин закладено застарілі ідеологеми, які взагалі не можуть бути підставою для ефективного системного управління правовою державою. Їх тексти сформовано часто виключно з огляду на масові сподівання, надії, мріяння, безпідставні прагнення народу, а також на процеси, які мають реалізуватися самі по собі. Це заздалегідь дозволяє владі стверджувати, що прийняті раніше програми реалізовано, концепції – здійснено, доктрини – втілено в життя. Можна запропонувати деякий контур загальної формули інформаційного ресурсу як складної сукупності базових сховищ інформації та корпоративних галузевих знань, пов’язаних із технологіями роботи з інформацією та її носіями, серед яких, безумовно, є і людина – як творець, інноватор, а також соціум, в якому людина живе і працює. Безумовно, для загального і структурно повного визначення поняття «інформаційний ресурс» необхідно точно враховувати інтереси кожної групи, яка формує ресурс з метою свого розвитку і домінування на сучасному ринку праці. Це, зокрема, підтверджує наш негативний досвід останніх років життя. Зазнавши суттєвого впливу з боку провідних країн світу, в яких роль енергії, роботи і капіталу, як факторів економічного розвитку, поступалася зростаючій ролі і вагомості нематеріальних активів та інвестицій (до них, як відомо, належать, перш за все, наукові знання та інформація в складній комбінації з системою освіти та професійної підготовки фахівців та управлінців). Ми не відреагували адекватно на цей виклик часу своєю юридичною наукою і практикою. На жаль, ми не змогли ефективно відгукнутися на виклик часу і реалізувати можливості інформаційного потенціалу СРСР. Зокрема, не змогли ефективно провести конверсію науково-технічних досягнень військово-промислового комплексу в цивільні технології. Не змогли запропонувати творцям науково-технічної продукції більш ефективні умови для інноваційної діяльності, що вимагало необхідності внесення змін до законодавчої бази щодо майнових прав винахідників новітніх ідей, безпеки умов їх поширення у світі. Відстежуючи, як вибудовується глобальна єдність світу, і, одночасно, цивілізаційне протистояння народів світу, не усвідомили, що «інформаційний ресурс» накопичувався в світі нерівномірно, і можна припустити, що ми лише сьогодні знаходимося лише на порозі усвідомлення тих цінностей, які ми успадкували. [1]

Оглядаючи контури сьогоднішньої інформаційної політики України на фоні процесів глобалізації, ми бачимо, що наслідком недосконалості нашої законодавчої бази сьогодні стало те, що наш народ знаходиться у небезпеці. Йому, зокрема, доводиться приносити у жертву потреби свого матеріального та духовного існування, а саме в ньому акумулюється ставлення нації до всієї сукупності суспільно-політичних інститутів, матеріальних і духовних цінностей нації і це загрожує перетворитися на проблему, яка може поставити хрест на майбутньому пострадянських держав як скільки-небудь значущих державах в політичному і економічному просторі ХХI століття.

Саме тому, на наш погляд, законодавцеві потрібно уважно відслідковувати проблематику розвитку інформаційної сфери на досягнутому рівні розвитку теорії національної безпеки, а вона ґрунтується на трьох базових елементах: інтереси – загрози – захист, глибоко дослідити в контексті проблем розвитку інноваційної економіки на тріаду через призму понять, які формує розвиток інформаційно-комунікаційної сфери, зокрема, через поняття «інформаційний ресурс».

Література:

1. Соснін О.В. Політико-правові проблеми розвитку інформаційної сфери в Україні / О. В. Соснін // Держава і право. – 2008. – № 41. – С. 620–631.

Кононенко Л.М.,

к.ю.н., професор,

завідувач кафедри адміністративно –

правових дисциплін

Академії муніципального управління

ЗАСАДИ АДМІНІСТРАТИВНО – ПРАВОВОГО СТАТУСУ

ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

Головною особливістю становища громадян як суб’єктів адміністративного права є те, що вони виступають як приватні особи, тобто реалізують свої особисті, загальногромадянські права та обов’язки у сфері державного управління.

Громадяни – найбільша група суб’єктів адміністративно – правових відносин. Конституція України надає перевагу інтересам, правам та свободам громадян перед інтересами, правами і свободами інших учасників правових відносин, виходячи із приорітету загальнолюдських цінностей. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність^²²

Адміністративно – правовий статус громадянина України є складовою частиною його загального статусу, що встановлений Конституцією України, Законом України «Про громадянство України» (від 18 січня 2001р.) та іншими законодавчими актами України^²³.

Правове положення громадян визначається обсягом і характером адміністративної правосуб’єктності Тобто правоздатності і дієздатності громадян. На думку М. Боярцевої правосуб’єктність громадян, зокрема адміністративна, поділяється на загальну та спеціальну^²⁴. Відповідно розрізняють загальний і спеціальний адміністративно – правові статуси. Кожен громадянин наділений передусім загальним статусом, який здебільшого рівний для всіх, і в той же час може бути носієм одного або кількох спеціальних статусів. Досить часто спеціальний статус впливає на загальний, обмежуючи та змінюючи його.

Конкретизація основних прав і обов’язків здійснюється залежно від віку, професійного, сімейного та інших станів особи. Іноді сукупність спеціальних прав і обов’язків називають правовим модусом. Спеціальний правовий статус свідчить про особливе правове становище суб’єктів даної групи відносин, що характеризується специфічним правовим методом регулювання, тобто специфікою правової реалізації їх інтересів.

В теоретичному розумінні і правоздатність і дієздатність – це здатність або можливості суб’єкта, які не містять у собі конкретних прав і обов’язків, не надають та не забезпечують реального блага, а лише дозволяють мати або своїми діями здійснювати передбачені законом права та обов’язки.

У юридичному енциклопедичному словнику московського видання 1987р. (Стр.359) правоздатність громадянина визначена як здатність мати права і обов’язки^²⁵.

Колпаков В.К. та Кузьменко О.В. визначають правоздатність як здатність мати суб’єктивні права та обов’язки, передбачені нормами адміністративного права^²⁶. Таке визначення, на нашу думку, найбільш точне, оскільки тут мова іде про конкретні права людини, які визначені законодавством.

Таким чином, природне право людини наступає з моменту її народження, але здатність набувати конкретне суб’єктивне право, а разом з цим і обов’язки можуть наступити за конкретних умов та визначені законодавчим актом. В теорії про державу і право в основу визначення природи правосуб’єктності (правоздатність і дієздатність) фізичної особи лежать два критерії:

вікова характеристика (певний вік);
зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів.

Правоздатність, як самостійне правове явище, отримала закінчений розвиток у цивільному праві. Це чітко проглядається у нині діючому Цивільному Кодексі України, в статті 25 якого записано, що цивільна правоздатність фізичної особи виникає з моменту її народження. У випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. І це правомірно, оскільки тут мова іде про власність, яка може належати дитині, а держава зобов’язана захистити усі її майнові права, що встановлені Цивільним кодексом, або іншим законом.

Правоздатність – основа для правоволодіння і вона пов’язується у випадках, встановлених законом, з досягненням фізичною особою відповідного віку (п.3 Ст.25 Цивільного кодексу України).

Як зазначають цивілісти, з народженням людина здатна володіти не всіма цивільними правами та обов’язками. Сам факт народження не означає, що у новонародженого виникла цивільна правоздатність у повному обсязі, деякі її елементи виникають лише з досягненням певного віку (право вступу до кооперативу тощо).

На фоні цивілістичної науки та на основі природного права ми можемо стверджувати, що в реальному житті при визначенні адміністративної правоздатності потрібно також виходити із вікової характеристики особи (певного віку) та зрілості її психіки.

В повному обсязі адміністративна дієздатність виникає з досягненням 18-літнього віку, в окремих випадках – з більш старшого віку, наприклад, придбання алкогольних напоїв, отримання права на керування деякими видами транспортних засобів і т.д. Обмежена дієздатність виникає по досягненні 16-річного віку: (наприклад, право на керування мотоциклами, отримання паспорта громадянина України та інше). Адміністративна дієздатність може наставати у деяких випадках і до досягнення 16-річного віку – право і обов’язок на працю^²⁷, а з шестирічного віку – право навчатися в школі та отримати відповідну освіту, але не з моменту народження.

На нашу думку, в залежності від вікового критерію необхідно розрізняти такі види адміністративної правоздатності і адміністративної дієздатності:

повна – з 18 років (в окремих випадках – з 21 року);
обмежена – з 16 років;
часткова – наприклад, з моменту зарахування до школи.

Тобто правоздатність і дієздатність, на нашу думку, співпадають за віком і це питання необхідно врегулювати в законодавчому порядку.

Литвин О.П.,

к.ю.н., професор, декан юридичного

факультету Академії муніципального управління

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ, ШЛЯХОМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ

Подолання кризових явищ у забезпеченні екологічної безпеки. залежить від загальної криміногенної обстановки в Україні, яка на теперішній час визнається доволі напруженою.

Серед злочинів проти екологічної безпеки особливе місце займають злочини, предметом яких є земля, як елемент довкілля. Відповідно до статті 14 Конституції України, земля віднесена до основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави. Основний закон, зважаючи на виключно важливе значення землі у всіх сферах життєдіяльності людини, виділяє землю серед інших об’єктів довкілля.

В умовах кризових явищ, земля, як основне національне багатство, потребує збереження її якості, належної охорони, за допомогою державно-правових засобів, з метою обмеження спонтанної і шкідливої людської діяльності, яка здатна змінити її якісні характеристики. Тому охорона цього елемента довкілля спрямована на захист земельних ресурсів від негативного суспільно-небезпечного антропогенного та техногенного впливу, збереження родючості ґрунтів, підвищення їх продуктивності, використання земельних ресурсів у відповідності з їх цільовим призначенням, недопущення забруднення та псування земель шкідливими для життя та здоров‘я людей або довкілля елементами тощо.

Серед нормативно-правових документів, які містять положення щодо охорони землі, зокрема, положення щодо їх забруднення або псування, чільне місце займає КК України. У ст.239 КК передбачена кримінальна відповідальність за забруднення або псування земель.

Взагалі, суспільна небезпечність забруднення або псування земель полягає в тому, що ці дії завдають шкоди навколишньому природному середовищу в цілому та земельним ресурсам держави, зокрема, і, крім того, можуть негативно впливати на життя та здоров'я людей.

Необхідною умовою кваліфікації таких діянь є встановлення причинового зв'язку між порушенням спеціальних правил і настанням суспільно небезпечних наслідків. Злочин може вчинюватись як діями винного, так і його бездіяльністю.

Спеціальні правила - правила щодо запобігання забруднення або псування земель, викладені у ЗК, Законах «Про відходи», «Про пестициди і агрохімікати» від 2 березня 1995 р., постанові КМУ «Про затвердження Порядку одержання дозволу на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів» від 20 червня 1995 р., а також в інших нормативно правових актах міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування, виданих у межах їх повноважень, спрямованих на запобігання дій, що можуть створити не безпеку для життя, здоров'я людей чи довкілля.

Забороняється незаконне ввезення на територію України відходів і вторинної сировини (ст. 268 КК).

Відповідно до постанови КМУ «Про затвердження Порядку одержання дозволу на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів» від 20 червня 1995 р. підприємства, а також громадяни-підприємці повинні одержати дозвіл на виробництво, зберігання, транспортування, використання, захоронення, знищення та утилізацію отруйних речовин, у тому числі продуктів біотехнології та інших біологічних агентів (далі - дозвіл). Без відповідного дозволу провадження зазначеної діяльності забороняється[13].

Відповідно до Положення про Державну інспекцію з контролю за використанням і охороною земель затвердженого постановою КМУ від 25 грудня 2002 р. в Україні діє Державна інспекція з контролю за використанням і охороною земель (Держземінспекція) є урядовим органом державного управління, який діє у складі Держкомзему і йому підпорядковується.

Отже, на перший погляд, в Україні створена і діє система органів управління і контролю в галузі використання й охорони природних ресурсів (органи державної влади, місцевого самоврядування, органи сапмоорганізації населення, громадські організації), які можуть в межах своєї компетенції виконувати повноваження в сфері природокористування передбачені чинним законодавством. Але, не зважаючи на те, що повноваження прописані, проте на практиці не виконується. Наприклад, відповідно до плану роботи на 2008 рік Держкомзему необхідно було розробити 27 законодавчих актів. Фактично Верховною Радою України було прийнято 2 Закони України, а Кабінетом Міністрів України затверджено 5 постанов. Першочерговими на 2009 рік так і залишилися законопроекти «Про ринок земель», «Про державний земельний кадастр», «Про державну земельну службу», «Про внесення змін до статті 20 Земельного кодексу України (щодо зміни цільового призначення)», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо надання Державній інспекції з контролю за використанням і охороною земель більш дієвих повноважень», Загальнодержавна програма використання та охорони земель.

Не вдалося сформувати законодавчу базу для створення повноцінного ринку земель, забезпечення його прозорості та конкурентності, повноти надходжень до бюджетів усіх рівнів. Не створено автоматизовану систему ведення державного земельного кадастру як складової гарантування прав землевласників в Україні, що мало б створити необхідні передумови для переходу на якісно новий рівень державного управління земельними ресурсами, землеустрою, моніторингу земель, державного контролю за використанням та охороною земель, планування та справляння земельного податку.

Практично не виконувалися заходи з охорони земель, на здійснення яких у 2008 році було виділено всього 9,5 млн. грн. з державного бюджету. Вкрай незадовільне використання коштів, що надходять на спеціальні рахунки місцевих органів самоврядування при вилученні земельних угідь сільськогосподарського та несільськогосподарського призначення для несільськогосподарських потреб. Так, торік на заходи з охорони земель було використано лише 7,2%.

На завершення слід зазначити, що поки підприємці при здійсненні господарської діяльності будуть забруднювати або псувати земелі і не усвідомлять того, що своїми діями завдають велику шкоду природним ресурсам, зокрема землі, доти життя людей не стане кращим. Забруднюючи і руйнуючи те, що дала нам природа, людина руйнує саму себе, оскільки сама є частиною природи.

Бенюх Н.Ф.,

к.фарм.н., доцент,

заступник директора-начальник

Центру з питань європейської

та євроатлантичної інтеграції України ІПДУМС

ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

В КОНТЕКСТІ УЗГОДЖЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА

Перспективи розвитку України як демократичної соціально орієнтованої країни пов’язані насамперед з європейським вибором і проголошенням незалежності Української держави у грудні 1991 року. Започаткування співпраці з Європейським Союзом розпочалося 14 червня 1994 року з підписанням Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС (УПС), яка набула чинності 1 березня 1998 року після її ратифікації 15 державами-членами ЄС. На виконання положень УПС Указом Президента України від 11 червня 1998 року №615/98 затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу, що визначало основні напрями роботи органів виконавчої влади на найближчу перспективу. З метою реалізації зазначеної Стратегії було розроблено і Указом Президента України від 14 вересня 2000 року № 1072/2000 схвалено Програму інтеграції України до Європейського Союзу. Механізмом реалізації програмних пріоритетів є щорічні Плани - дій, складовою частиною яких є плани робіт з адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Завдяки такому механізму Програма інтеграції є гнучким і відкритим для удосконалення інструментом просування України за визначеним курсом. Новим поштовхом до європейської інтеграції України можна вважати Послання Президента України до Верховної Ради України „ Європейський вибір, де визначені Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки ”. З метою оптимізації функціонування державних органів відповідно до УПС утворено українські частини Ради та Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС. У статті 71 УПС у розділі „ Співробітництво у соціальній галузі ” передбачено боротьбу з бідністю і соціальною незахищеністю, у тому числі шляхом поліпшення ефективності надання державними органами соціальних послуг громадянам України. В цьому контексті є актуальними завдання подальшого розвитку соціалізації діяльності Комітету шляхом створення в ньому підрозділу, що займатиметься суто соціальними питаннями, зокрема охорони здоров'я, соціального захисту, розвитку організацій громадянського суспільства. Просування України по цьому шляху буде неможливим без створення ефективної системи соціальних гарантій українському населенню[2]. Соціальні гарантії будучи системою обов’язків держави перед своїми громадянами стосовно задоволення їхніх соціальних потреб включає зобов'язання щодо створення нормальних умов для життєдіяльності людини, які б відповідали певному етапу соціально-економічного розвитку України, з врахуванням цілого комплексу європейських норм та стандартів. Тому курс на європейську інтеграцію вимагає від України прориву у напрямах зовнішньополітичному та соціальному-економічному. Зближення українського законодавства із сучасною європейською системою права забезпечить розвиток політичної, підприємницької, соціальної, культурної активності громадян України, і сприятиме економічному розвитку держави і поступальному зростанню добробуту громадян, відповідно до рівня країн членів Європейського Союзу. У сучасних умовах для України є актуальним завдання перегляду принципів співробітництва з ЄС і здійснення певних кроків назустріч асоційованому членству. В межах нової рамкової Угоди, стаття 4 Закону України від 10 листопада 1994 року, передбачено більш глибокий рівень співпраці, ніж той, що забезпечувався Угодою про партнерство та співробітництво, яка завершилася у 2008 році. Нова Угода охопила більш широкий спектр відносин між сторонами з акцентом на створення Зони Вільної Торгівлі між Україною та ЄС. Для України формування ЗВТ є одним з важливих інструментів модернізації економіки, який дозволить збільшити товарообіг з ЄС, подолати нетарифні обмеження, запровадити прозорі та зрозумілі правила гри [1].

З огляду на це аналіз та групування нормативно-правових документів з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України у вигляді збірників нормативно-правових актів є актуальним як в теоретичному так і в практичному аспекті враховуючи необхідність формування правових передумов для європейської інтеграції України та розвитку зовнішньополітичного діалогу, торгівлі, інвестиційного процесу на шляху завершення переходу до ринкової економіки. Тематичний спектр правових питань європейської та євроатлантичної інтеграції України, дозволятиме аналізувати закордонний досвід державного управління європейських країн, що сприятиме ефективності впливу держави на процес демократичного врядування і адаптації України до стандартів Європейського Союзу та матиме перспективу подальшого опрацювання правових документів стосовно співробітництва з Радою Європи, Європейським Союзом та іншими європейськими інституціями розвитку транскордонного співробітництва. Поетапна адаптація України до нормативно-правової бази Європейського Союзу забезпечить розвиток конструктивних зовнішньополітичних взаємовідносин та створення основ для взаємовигідного співробітництва в контексті підтримки зусиль України щодо зміцнення демократії, здійснення адміністративної і судової реформ, розбудови демократичного суспільства та забезпечення прав і свобод громадянам України.

Література:

1.Н.Ф.Бенюх, С.О.Грибань, А.Й. Яскевич та інш.Покажчик до електронного збірника нормативно - правових актів з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України (1995 – 2009 роки), - 25 с., ссылка скрыта

2.С.О.Грибань // Проблеми гармонізації нормативно-правового забезпечення державного управління України із Законодавством Європейського Союзу// Науковий вісник академії муніципального управління . -2009 . - № 1(7) . – С.134 – 142.

Гриняк А.Б.,

к.ю.н.,

завідувач сектору проблем цивільного права

НДІ приватного права і підприємництва

АПрН України

РОЗВИТОК ПІДРЯДНИХ ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИН ЯК ОДИН ІЗ НАПРЯМІВ РЕФОРМУВАННЯ ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ

Житлово-комунальне господарство – це одна із важливих та пріоритетних галузей національного господарського комплексу, яка забезпечує життєдіяльність населених пунктів та суттєво впливає на розвиток економічних взаємовідносин у державі.

Проте в даному секторі економіки накопичено ряд проблем, що ставлять під загрозу можливість його сталого функціонування. Тому реформування ЖКГ через пошук нових підходів до такого реформування є надзвичайно актуальним та пріоритетним завданням, оскільки попередні спроби покращити ситуацію в системі забезпечення населення якісними житлово-комунальними послугами загалом закінчились невдачами. Наші пропозиції реформування ЖКГ базується на необхідності демонополізації цього сегменту економіки та поступовому розширенні договірних відносин між споживачами і виробниками послуг.

Разом з тим, зволікання законодавця із прийняттям Житлового кодексу України змушує і надалі користуватись Житловим кодексом УРСР, норми якого в переважній більшості є застарілими та такими, що не відповідають потребам сучасності [1, с. 6]. Саме тому фінансування ЖКГ відбувається за остаточним принципом, а переважання адміністративних заходів щодо регулювання цієї сфери ще більше сприяє кризовим явищам у цьому секторі економіки, що не може не відобразитись на житті наших громадян.

Динаміка економічних відносин, зокрема у сфері виробництва і розподілу, та успішне функціонування ринку товарів, робіт і послуг вимагають, щоб правові форми, в які втілюються різні за характером суспільні відносини, були адекватні новому економічному змісту. Основною та найбільш стійкою в часі правовою формою є договір, роль якого докорінно змінилася в умовах ринкової економіки.

Основним джерелом правового регулювання підрядних відносин виступає Цивільний кодекс України [2]. Разом з тим, традиційним вважається паралельне існування різнорівневих нормативно-правових актів (Господарський кодекс України [3], Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві» [4], Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження правил побутового обслуговування населення» [5] тощо).

В ЦК України окремим видам підрядних договорів, що містяться в главі 61, передує так звана «загальна частина», функції якої виконує параграф 1 «Загальні положення про підряд». Його статті застосовують і до окремих видів цього договору, зокрема договорів побутового підряду, будівельного підряду, на виконання проектних та пошукових робіт, а також і до інших підрядних підприємницьких договорів (наприклад договорів на проведення аудиту тощо). Норми «Загальних положень про підряд» діють у випадках, коли мова йде про моделі підряду, які не відносяться до жодного із виділених в ЦК різновидів цього типу договорів, а на ті що виділені, поширюється дія загальних норм лише за умови, якщо вони не суперечитимуть спеціальним нормам або ж спеціальні норми, присвячені регулюванню даних різновидів підрядних договорів, відсутні.

Таким чином, слід здійснювати поступовий відхід (в межах необхідного) від адміністративного до договірного регулювання даним сектором економіки, чим надати суб’єктам ЖКГ більшої свободи. Однак виникає питання, яким чином це можна здійснити та чи не завдасть це шкоди ЖКГ, управління яким в нашій державі здійснювалось саме адміністративними методами?

Насамперед необхідно відзначити, що проведення будь-яких реформ – це складний та довготривалий процес, який базується на дослідженні питань реформування галузі та поступового впровадження прийнятих рішень. Тому до перших кроків реформуванні ЖКГ у договірній сфері слід віднести трансформацію житлово-експлуатаційних організацій (далі – ЖЕК) в керуючі компанії. На сьогоднішній день ЖЕКи виступають і як замовники, і як підрядники, що є однією з причин зниження їхніх вимог до якісних параметрів діяльності. Крім того, така ситуація дає можливість житлово-експлуатаційним організаціям завищувати власні витрати, платити заробітну плату, фактично не виконуючи визначених обсягів робіт. Для усунення цих недоліків слід зберегти за ЖЕКами лише управлінські функції, перетворивши їх у керуючі компанії зі статусом юридичної особи та збереженням комунальної форми власності. Керуючій компанії слід визначати обсяги та контролювати якість робіт з обслуговування житлового фонду; планувати проведення робіт з капітального ремонту та реконструкції, контролювати технічний стан житлових будинків тощо.

Разом з тим, функції, пов’язані з залученням підрядних організацій щодо обслуговування житлового фонду, укладання з ними контрактів і прийняття рішення щодо подальшої співпраці, а також – виконання поточних робіт щодо утримання житлового фонду в належному стані слід делегувати будинковим майстрам.

Введення інституту будинкових майстрів і є наступним кроком у реформуванні. Це мають бути фізичні особи, зареєстровані відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» [6] як підприємці, які на договірних умовах займатимуться пошуком виконавців певних видів робіт, контролем за їх діяльністю і прийняттям рішення щодо подальшої співпраці з ними, стимулюванням збору платежів з населення; виконанням окремих робіт з утримання житлових будинків та прибудинкової території, поточним обслуговуванням внутрішньобудинкових мереж, дрібними поточними ремонтними роботами (за договорами підряду) тощо.

Наступний крок полягає у реформування системи управління житловим фондом. Розмежування функцій замовника і підрядника, введення інституту будинкових майстрів передбачатиме зміну ролі і місця органів влади, які відповідають за утримання та експлуатацію житлового фонду.

Після завершення процесу реформування в районі, роль
влади зводитиметься лише до виконання контрольних функцій та загального управління, що дозволить певним чином розвантажити органи місцевого самоврядування та зменшити кількість чиновників у цій сфері.

Важливим кроком проведення реформ видається реформування фінансової системи. Проведення змін в житловому господарстві є неможливим без реформування фінансової системи. В першу чергу мова йде про створення прозорого фінансового механізму, який би дозволив уникати непередбачуваних чи незапланованих витрат. Для цього слід визначати обсяги фінансування тих чи інших видів робіт, про що інформуватиметься керуючу компанію. Крім того, слід визначати і мінімальні параметри (кількісні та якісні), яких мають дотримуватися безпосередні виконавці робіт. Надалі керуючі компанії (будинкові майстри) самостійно приймають рішення щодо залучення тих чи інших виконавців, оплати виконаних ними робіт, а зекономлені таким чином кошти залишатимуться в їх розпорядженні.

Таким чином, запропонований підхід реформування ЖКГ з поступовим відходом (в межах необхідного) від адміністративного до договірного регулювання даним сектором економіки дозволить забезпечити надійність, комфортність і безпеку умов життєдіяльності та підвищить якість обслуговування населення, забезпечить розвиток підприємницької активності, створить конкурентне середовище на ринку житлово-комунальних послуг та забезпечить залучення таких довгоочікуваних інвестицій в галузь.

Література:

Галянтич М.К., Дрішлюк А.І., Лічман Л.Г. Здійснення та судовий захист суб’єктивних житлових прав. Монографія / Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва АПрН України. – Київ – Тернопіль: Підручники і посібники, – 496 с.
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року № 435-IV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 363.
Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року № 436-IV // Голос України. – 2003. – 14 березня (№ 49).
Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Загальних умов укладення та виконання договорів підряду в капітальному будівництві» від 01.08. 2005 р. – № 668.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження правил побутового обслуговування населення» від 16. 05. 1994 р. – № 313.
Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» від 15. 05. 2003 р. – № 755-IV.

Ісаєнко І.А.,

головний спеціаліст

Департаменту кадрової політики

Міністерства оборони України

ФУНКЦІОНУВАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО БЮРО З ВІДБОРУ ПЕРСОНАЛУ ЯК ЧИННИК ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ АДМІНІСТРУВАННЯ ПІДБОРУ ПЕРСОНАЛУ ДО ЄВРОПЕЙСЬКИХ СТРУКТУР

Після останнього розширення в багаточисельних структурах Європейського Союзу працює близько 40 000 співробітників, із них, наприклад, лише 5 000 в Європейському Парламенті.

За забезпечення всіх інституцій і установ Європейського Союзу (Європейського Парламенту, Ради ЄС, Європейської Комісії, Суду ЄС, Європейського Омбудсмену, Палати аудиторів, Економічного і соціального комітету, Комітету регіонів) кваліфікованим персоналом із всіх країн-членів ЄС відповідає Європейське бюро з відбору персоналу (European Personnel Selection Office - EPSO), яке знаходиться в Брюсселі.

EPSO створювалася з огляду на розширення 1 травня 2004 року Європейського Союзу з 15 до 25 держав-членів. Бюро засноване 26 липня 2002 року, а розпочало свою роботу 1 січня 2003 року.

При заснуванні EPSO основна мета діяльності цієї установи полягала в запровадженні відкритої загальної процедури відбору для громадян з нових країн-членів, а також для прискорення процесу відбору великої кількості потенційних співробітників і співробітниць з цих країн. Тобто, EPSO створювалося, в першу чергу, для організації і координації всіх конкурсів, які проводили європейські установи по набору нових співробітників. Виходячи з цього, Європейське бюро з відбору персоналу на постійній основі виконує функції оголошення відкритих конкурсів, їх адміністрування та відбору претендентів. Необхідно відзначити, що EPSO організує конкурсний відбір на посади в установах ЄС до певного рівня. Сьогодні EPSO – це центральне місце для всіх громадян ЄС, які бажають працювати в європейських інституціях і установах.

Трудові відносини в установах ЄС регулюються Статутом публічних службовців Європейських Співтовариств (Staff Regulations of Officials of the European Communities) [1] і Умовах найму для інших службовців Європейських Співтовариств (Conditions of Employment of other Servants of the European Communities) [2]. Це офіційні документи, які описують права і обов'язки всіх посадових осіб Європейських Співтовариств.

Оголошення про вакансії публікуються в офіційному Віснику Європейського Союзу (Official Journal of the European Union) [3], а також на офіційному web-сайті EPSO в Інтернеті [4]. На цьому web-сайті розміщуються не лише оголошення про конкурси на посади чиновників та працівників по договорам, а і умови їх роботи та оплати праці, зразки конкурсних тестів, відповіді на запитання, вказівки на додаткові інформаційні джерела та інша корисна інформація для тих, кого цікавлять можливості кар’єри на публічній службі ЄС. Сайт містить пояснення до процесу подачі заяв для участі у конкурсному відборі. Перспективні кандидати будуть за бажанням проходити інтерактивне тестування ще до заповнення анкет кандидатів. Це дозволяє їм самостійно оцінити свою готовність взяти участь у відборі. З 4 березня 2009 року оголошення установ ЄС про вакансії публікуються 23 офіційними мовами Євросоюзу. Доступ до інформації безкоштовний. Отже, головним завданням офіційного сайту є забезпечення гласності, тобто вільного доступу до необхідної інформації про проведення відкритих конкурсів по відбору кандидатів на роботу до ЄС інституцій.

У відкритих конкурсах може приймати участь кожний громадянин країн-членів ЄС, який відповідає відповідним вимогам, серед яких особливо важливими є такі як володіння мінімум двома іноземними мовами, виконання військового обов’язку для військовозобов’язаних на своїй батьківщині.

Ідея спільної служби найму для ЄС інституцій і установ вийшла із Білої книги з питань адміністративної реформи. Головною метою реформ, які стартували у 2000 році, була модернізація управління і підвищення ефективності адміністрування. Раніше кожна окрема установа проводила свій власний підбір і наймала для себе кадри за своєю власною процедурою, застосовуючи при цьому різноманітні методи. Тому створення EPSO повинно було сприяти процесу гармонізації, раціоналізації процедур відбору та дозволити отримати економію ресурсів за рахунок ефекту масштабу. Так, від початку роботи Європейським бюро з відбору персоналу було організовано більше 300 конкурсів, понад 116 000 кандидатів взяли участь у комп’ютерних вступних іспитах, біля 11 000 кандидатів успішно пройшли всі процедури конкурсного відбору, із них 8 400 були прийняті на роботу в європейські інституції [4].

Чисельність Європейського бюро з відбору персоналу складає 140 осіб. Очолює структуру директор, а контролює роботу Комітет з питань управління EPSO, до складу якого входять представники всіх інституцій і установ ЄС. У 2004 році була заснована Мережа експертів EPSO з підбору персоналу. Його членами є представники органів управління держав-членів, які відповідають за відбір службовців.

Сьогодні зусилля EPSO зосереджуються на підвищенні якості послуг кандидатам, маркетингу та рекламі вакансій для конкретних цільових груп задля забезпечення достатньої кількості кандидатів бажаної компетенції.

Blog

Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління

Содержание