Geum.ru

Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління

Вид материалаДокументы

Содержание


Основні проблеми правового регулювання повноважень органів самоорганізації населення
Обмежувальна роль адміністративного законодавства у цивільних правовідносинах
Мамука С.Л.
Нормативно-правові аспекти регулювання сфери телебачення і радіомовлення в контексті європейського досвіду
Строки виконання відчужувачами обов'язків по переданню майна у власність набувачам за договорами з оплатної реалізації майна
Окремі організаційно-правові аспекти подолання деяких проблем в органах дпс україни
Територіальний устрій як важлива передумова дієвого функціонування органів публічної влади
Становлення і розвиток муніципального процесу в україні
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   26

ПРО ДЕЯКІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ЩОДО ДАЛЬШОГО КОМПЛЕКСНОГО РЕФОРМУВАННЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ, УДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВЧОЇ БАЗИ СТОСОВНО СУДОУСТРОЮ, СУДОЧИНСТВА, СТАТУСУ СУДДІВ


Концептуальним принципом для розбудови держави є принцип формування законів життя держави. Наші національні пріоритети такі: правда і істина дорожче закону; моральне домінування у відношенні до аморального закону; відповідальність общини за свого представника.

За роки незалежності Україна повною мірою не змогла здобути переваги нової незалежної правової держави, і передусім через деякі властивості системи, успадковані нею з минулого.

В основі правової держави лежить принцип розподілу влади на основі системи стримувань і противаг саме для того, щоб максимально скоротити небезпеки встановлення режиму необмеженої влади та створення умов для функціонування держави на засадах верховенства права, яку можна було б визнати правовою.

Iснуюча система правосуддя, яка сформувалася за період державної незалежності України, виконала низку фундаментальних завдань зі ствердження молодої Української держави. Однак сьогодні ця система, так само, як і — за останніми заявами вищих керівників країни — вся система державної влади і управління в Україні, вичерпала себе.

Після набуття незалежності України одною з перших було проголошено судово-правову реформу, концепцію якої затвердила Верховна Рада України у квітні 1992 року [4]. Головну мету реформи – формування незалежної судової системи, вдосконалення судочинства, максимального наближення судів до населенняа.вою реформою передбачалося створення незалежної судової системи, створення нового законодавства, вдосконалення форм. та створення нового законодавства – не реалізовано до цього часу. Навпаки сигнали європейської спільноти [8] свідчать про те, що Україна опинилася у чорному списку країн, які не виконують рішення Європейського суду і національних судів. Збільшення з року у рік звернень громадян України до Європейського суду свідчать про серйозні проблеми з функціонуванням судової системи, а відтак необхідно на законодавчому рівні врегулювати функції судової влади, щоб закласти юридичні передумови утворення справді громадянського суспільства і правової держави. Саме судова влада спроможна ефективно гарантувати законні інтереси і права громадян, забезпечити діяльність держави необхідною легітимністю, надати їй відповідну правову основу, без якої вона рано чи пізно вироджується в політичне свавілля і насильство над людиною і суспільством.

Указом Президента України утворено Робочу групу з питань судової реформи[7]. Україна має використати шанс створити таку судову владу, коли правосуддя виконуватиме в суспільстві глибоко інтегруючу роль, стабілізуючу функцію, до того ж поряд з правом стане найважливішим гарантом прав учасників правовідносин, фундаментальних прав і свобод людини.

Основні завдання судової реформи. Внесення змін до Конституції України із визначенням судової влади; оптимальної моделі судоустрою, про визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду, встановлення граничного віку 40 років на право зайняття посади судді.

Зміни до Закону України «Про Конституційний Суд» мають містити норму про всенародне обрання суддів Конституційного Суду, їх кількість має бути скорочена вдвічі. Члени Вищої Ради юстиції мають обиратися всенародно, працювати на постійній основі, їх кількість має дорівнювати кількості суддів Конституційного Суду, а посадовці беруть участь у роботі Вищої ради юстиції з дорадчим голосом.

Докорінно має бути змінена процедура призначення суддів, реєстр кандидатів стає відкритим, відомості про кандидата доступні для огляду громадянами, процедури відбору та іспитів чіткі, для всіх претендентів вводиться обов’язкове тестування шляхом психо-фізіологічної лабораторії. Відбір і підготовка кандидатів на посаду судді здійснюватиметься у національній Академії суддів України. Цей заклад має набути важливої державної ваги, а опікунську раду академії має очолити Президент України.

У системі судоустрою мають функціонувати Департамент державної виконавчої служби і Департамент судової адміністрації.

Україні потрібна обов’язкова державна програма з контролю за процесом виконання судових рішень, підвищення ефективності роботи державної виконавчої служби.

Для зайняття суддями адміністративних посад у судах необхідно ввести виборчу процедуру, яка застосовується у Верховному Суді.

Судді повинні прямо залежати від якості своєї суддівської діяльності. Якщо такого механізму саморегуляції не знайдено, тоді в дію має вступати постійно діючий аппарат контролю і очищення судових структур від шкідливих елементів (хабарників, злочинців тощо). Вісутність зворотного зв'язку на результат дії суддів призводить до іхнього мафіозного переродження. Історичний досвід доводить, що відсутність такого зв'язку призводить до розкрадання, зради і розвалу держави.

Положення і норми про присяжних і народних засідателей потребують удосконалення. Судова влада має контролюватися з боку представників суспільства за справедливим застосуванням закону і норм моралі, з урахуванням місцевих традицій і звичаїв [6].

Гарантії незалежності суддів, зокрема засади оплати їх праці, повинні бути закріплені в законі.


Література:
  1. Конституція України // Відомості верховної Ради україни. – 1996 . – № 30. – Ст. 141;
  2. Закон України „Про Вищу раду юстиції” // Відомості Верховної Ради Украї­ни,- 1998.- № 25.
  3. Закон України «Про судоустрій України» // Офіційний вісник України. – 2002.– № 10;
  4. Про Концепцію судово-правової реформи в Україні: Постанова Верховної Ради України // Відомості Верховної ради України. – 1992. –
    № 30;
  5. Доклад Совета Федерации Федерального Собрания Российской Федерации 2007 года «О состоянии законодательства в Российской Федерации» / Под общ. ред. С.М. Миронова, Г.Э. Бурбулиса – М.: Совет Федерации, 2008.
  6. Городовенко В. В. Проблеми становлення незалежної судової влади в Україні: Монографія. – К.– Фенікс, 2007. – 224 с.
  7. Указ Президента України «Про робочу групу з питань судової реформи» // Портал Президент України Віктор Янукович. – Офіційне інтернет–представництво. – ссылка скрыта
  8. Європейська конвенція про транскордонне телебачення. [Електронний ресурс] Режим доступу ссылка скрыта



Маріц Д.О.,

викладач кафедри цивільно-правових дисциплін

Академії муніципального управління


СТРОКИ ВИКОНАННЯ ВІДЧУЖУВАЧАМИ ОБОВ'ЯЗКІВ ПО ПЕРЕДАННЮ МАЙНА У ВЛАСНІСТЬ НАБУВАЧАМ ЗА ДОГОВОРАМИ З ОПЛАТНОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ МАЙНА

(НА ПРИКЛАДІ ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ І ДОГОВОРУ ПОСТАВКИ)


До групи договорів, які передбачають передачу майна у власність належать: договір купівлі-продажу; договір роздрібної купівлі-продажу; договір поставки; договір контрактації сільськогосподарської продукції; договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу; договір міни (бартеру); договір дарування; договір ренти; договір довічного утримання.

Як зазначав Гавзе Ф.И., однією з умов належного виконання зобов’язання - є його виконання в обумовлений строк, який визначається договором, законом чи іншим нормативно-правовим актом33.

На наш погляд, виконання договірних зобов’язань з оплатної реалізації майна, в першу чергу, полягає у здійсненні сторонами усіх умов в обумовлені строки , що передбачені договором, а саме здійснення всіх прав і виконання всіх обов’язків.

Найбільш розповсюдженим договором, що укладається як фізичними так і юридичними особами є договір купівлі-продажу. При цьому виявляється тенденція до універсалізації (консолідації) правил про товарний обіг на основі договору купівлі-продажу, тобто загальні положення про купівлю-продаж поширюються й на інші вищезазначені договори, якщо інше не передбачено в самому договорі, законі або не випливає з характеру конкретних взаємовідносин сторін2.

За договором купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до статті 530 цього Кодексу (ст. 663 Цивільного Кодексу України – далі ЦК). Відповідно до ст.530 ЦК, якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов’язку не встановлений або визначений моментом пред’явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов’язок у семиденний строк від дня пред’явлення вимоги, якщо обов’язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Що стосується договору роздрібної купівлі-продажу, варто зазначити, по-перше, такий договір є публічним; по-друге, до відносин за участю покупця фізичної особи не врегульованих ЦК, застосовується законодавство про захист прав споживачів. Враховуючи специфіку даного договору: відповідно і строки виконання відчужувачем обов’язку по переданню товару залежать від умов, які включені до змісту договору. Якщо договір роздрібної купівлі-продажу укладено з умовою про доставку товару покупцеві, продавець зобов’язаний у встановлений договором строк доставити товар за місцем, указаним покупцем, а якщо місце передання товару покупцем не вказане, - за місцем проживання фізичної особи-покупця або місцезнаходженням юридичної особи-покупця. Договір роздрібної купівлі-продажу з умовою про доставку товару покупцеві є виконаним з моменту вручення товару покупцеві, а у разі його відсутності – особі, яка пред’явила квитанцію або інший документ, що засвідчує укладення договору або оформлення доставки товару, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов’язання. Якщо договором не встановлений строк доставки товару для вручення його покупцеві, товар має бути доставлений у розумний строк після одержання вимоги покупця (ст. 704 ЦК).

Беручи до уваги, що законодавець не деталізує часові межі «розумного строку» то можна припустити, що продавець зобов’язаний доставити товар у семиденний строк після одержання вимоги покупця. Тобто, на нашу думку, необхідно керуватись положеннями ст. 530 ЦК. На думку Л.Костенко, поняття «розумність» у загальному вигляді означає юридичні дії, вчинені, керуючись розсудливістю, здоровим глуздом, доцільністю, усвідомленим оперуванням понять, опираючись на їх природу і зміст3.

Одним із видів договорів купівлі-продажу є договір поставки. Він є найдоцільнішою правовою формою регулювання господарських зв’язків у тих випадках, коли необхідне тривале й систематичне постачання товарів суб’єктам підприємництва4. Відповідно до ч.2 ст. 712 ЦК до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Деякі особливості регулювання відносин з поставок, порівняно із загальними положеннями про купівлю продаж, відображені у Господарському кодексі України (далі -ГК). Це, зокрема, стосується строків і порядку поставки товарів. Виходячи із визначення договору поставки, строк є його істотною умовою.

Згідно ч.1 ст. 267 ГК договір поставки може бути укладений на один рік, на строк більше одного року (довгостроковий договір) або на інший строк, визначений угодою сторін, якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік. Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством (ч.2 ст. 267 ГК). Якщо в довгостроковому договорі кількість поставки визначено лише на рік або менший строк, у договорі повинен бути передбачений порядок погодження сторонами строків поставки на наступні періоди до закінчення строку дії договору (ч.3 ст. 267 ГК). У договорі поставки з згодою сторін може бути передбачений порядок відвантаження товарів будь-яким видом транспорту, а також вибірка товарів покупцем (ч. 5 ст. 267 ГК).

Таким чином можна зробити висновок, що строки виконання відчужувачами обов’язків щодо передання майна у власність це здійснення такої дії, яку вправі вимагати контрагент, які визначені законом або договором. Процес виконання зобов’язання, щодо передання майна у власність набувача може бути тривалим і складним і складатися з великої кількості різних дій (зокрема у договорах поставки).


Література:

1. Цивільний кодекс України. – К.: Видавничий дім «Скіф», 2009. – 260 с.

2. Господарський кодекс України: Офіційний текст. – К.: Кондор, 2004. -208 с.

3. Гавзе Ф.И. Обязательственное право. Минск, из. БГУ им. В.И.Ленина./ Гавзе Ф.И. 1968. – С.60.

4. Луць В.В. Контракти в підприємницькій діяльності: навч.посібник. – 2-е вид., перероб. і допов. / В.В. Луць. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 576 с. – Бібліогр.: с. 572-573.

5. Л.Костенко. Розумні строки у відносинах купівлі-продажу/ Л. Костенко. - Юридичний журнал . – 2009. № 5 (71). – С. 114-117.


Машковська І.Л.,

науковий співробітник Міжвідомчого

науково-дослідного центру з проблем боротьби з

організованою злочинністю при РНБО України


ОКРЕМІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПОДОЛАННЯ ДЕЯКИХ ПРОБЛЕМ В ОРГАНАХ ДПС УКРАЇНИ


На сьогодні в органах Державної податкової служби України (далі – ДПС України) існує значний перелік проблемних питань, які потребують нагального вирішення. Одними з основних є організаційно-правові проблеми у сфері оподаткування податком на додану вартість (далі ― ПДВ), а саме тінізація у відшкодуванні коштів з Державного бюджету України завдяки прихованим корупційним діянням, що є актуальною науковою проблемою.

Вирішенню вищезазначених проблем присвячені праці П. В. Мельника, М. Я. Азарова, П. Т. Геги, М. П. Кучерявенка, М. І. Мельника, Т. В. Корнякової, Л. П. Скалозуба, О. А. Долгова, Л. К. Воронової, А. О. Сігайова, В. В. Лисенка та багатьох інших провідних науковців.

Керівництвом ДПС України та Урядом постійно піднімають питання щодо проведення реформування в системі ДПА України. На сьогодні нормативно-правова база постійно поповнюються змінами до чинних документів та новими нормативними документами з метою їх удосконалення в даній сфері, зокрема:

- Законом України від 3 квітня 1997 року № 168/97–ВР «Про податок на додану вартість»;

- Законом України від 25 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування»;

- Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2009 року № 1612 “Про схвалення Стратегії реформування податкової системи” (цим документом Уряд скасував розпорядження Кабінету Міністрів України від 19 лютого 2007 року № 56 “Про схвалення Концепції реформування податкової системи”, згідно з яким реформування податкової системи повинно було проводитися до 2015 року). Дана Стратегія покликана внести значні зміни в податкову систему та має на меті проведення податкової реформи, спрямованої на побудову сучасної конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки, інтегрованої в ЄС, забезпечення сталого економічного зростання на інноваційно-інвестиційній основі, реалізація збалансованої бюджетної та соціальної політики на середньострокову перспективу. Досягнення поставленої мети можливе лише за умови реалізації виваженої державної податкової політики, що передбачає прийняття Податкового кодексу України для забезпечення балансу інтересів держави та платників податків [1]. У межах основних напрямів реформування безпосередньо передбачені заходи щодо реформування ПДВ, зокрема: забезпечення ефективності сплати ПДВ шляхом вирішення питання організації його відшкодування;

- Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 6 лютого 2008 р. № 262 “Про заходи щодо вдосконалення системи адміністрування податку на додану вартість” та ін.

Крім того, чимало нормативно-правових актів направлені на боротьбу з корупцією, зокрема, прийнятий цілий антикорупційний пакет таких законів, а саме закони України: “Про засади запобігання та протидії корупції”, “Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень” та “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення”, прийнятих Верховною Радою України 11 червня 2009 року, строки набуття чинності яких перенесено з 1 квітня 2010 року на 1 січня 2011 року. Також з метою кардинального покращення ситуації у сфері боротьби з корупцією в Україні Указом Президента України від 26 лютого 2010 року створено Національний антикорупційний комітет, до складу якого увійшов нинішній голова Державної податкової адміністрації О. О. Папаіка.

Про покращення роботи Управління внутрішньої безпеки ДПС України та підпорядкованих йому регіональних підрозділів внутрішньої безпеки, які безпосередньо ведуть боротьбу з корупцією в ДПС України, свідчать нижченаведені дані, згідно з якими впродовж 2009 року по працівниках ДПС України за фактом отримання хабара порушено 64 кримінальні справи (у 2008 році – 51, 2007 – 37), 39 кримінальних справ – щодо адміністрування ПДВ. Згідно з судовим розглядом до кримінальної відповідальності притягнуто 21 працівника податкових органів та за порушення вимог Закону України „Про боротьбу з корупцією” щодо податківців складено та направлено до суду 315 адміністративних протоколів (у 2008 році – 444, у 2007 – 536) [2].

Саме корупція в сфері бюджетного відшкодування ПДВ займає на сьогодні одне з провідних місць. Державні урядові та податкові органи постійно вдосконалюють механізми боротьби з незаконним відшкодуванням ПДВ та боротьбою з корупцією в податковій сфері, адже вони неабияк пов’язані між собою.

Проте, незважаючи на останні зміни, багатьма експертами ПДВ називається одним з найкримінальніших податків, тому що процедура його відшкодування породила масу корупційних схем і відтоків. З кожним роком отримати відшкодування ПДВ підприємствам усе важче, а “мзда” за його повернення з боку податкових органів зростає [3].

Аналіз динаміки надходжень ПДВ за 2008–2009 роки призводить до висновку щодо суттєвого зниження значення ПДВ як бюджетоутворюючого податку, оскільки його частка з товарів, вироблених в Україні, складає лише 7,1 % у доходах Держбюджету України [3].

У 2009 році сума ПДВ з вироблених в Україні товарів знизилася на 8,6 % відносно 2008 року, при зменшенні загальної суми надходжень до бюджету від цього податку з урахуванням імпорту на 0,3 %. При цьому бюджетне відшкодування зросло на 12 %, але його все одно не вистачає для погашення боргів навіть минулих років, про наявність яких свідчать звернення від підприємств [3].

На нашу думку, з метою вирішення вищезазначених проблемних питань доцільно, в першу чергу, приділити значну увагу: врегулюванню нормативно-правової бази (шляхом спрощеності і доступності) та зниженню ставки ПДВ (поступово знижуючи її на 2–5 % або шляхом диференціювання), що, в свою чергу, прискорить зменшення податкового навантаження на платників податків та відродження економіки України; перегляду методом відбору посадових окладів працівників органів ДПС України; зробити жорсткішою відповідальність за корупційні правопорушення (з подальшою забороною працювати на державних посадах, посиленням кримінальної відповідальності) та прийняти Податковий кодекс України для забезпечення балансу інтересів держави та платників податків.


Література:

1. Офіційний веб-портал Верховної Ради України / [Електронний ресурс] – Режим доступу :

da.gov.ua.

2. Машковська І. Л. Корупція в органах Державної податкової служби України / І. Л. Машковська // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). — 2010. — № 22.

3. Офіційний веб-портал ФПУ / [Електронний ресурс] – Режим доступу :

ссылка скрыта.


Міщук В.В.,

старший викладач кафедри правового забезпечення

діяльності водного транспорту юридичного факультету

Київської державної академії водного транспорту

ім. гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного


ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ЯК ВАЖЛИВА ПЕРЕДУМОВА ДІЄВОГО ФУНКЦІОНУВАННЯ ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ


На геополітичній карті світу існує понад двісті держав, яким властива своя система органів публічної влади. Цілісна система органів державної влади та органів місцевого самоврядування утворюється і функціонує відповідно до територіального устрою певної держави. Територіальний устрій – це територіальне влаштування держави, тобто її поділ на певні частини. Тій чи іншій державі властивий національний територіальний устрій, а відтак існує специфіка взаємовідносин між центральними та місцевими органами влади. Метою даного дослідження є аналіз ступеня залежності місцевих органів від центральної влади в унітарних державах, позаяк Україна за формою політико-державного устрою є саме такою державою.

Відомо, що більшість країн світу є унітарними, серед яких є досить успішні і високорозвинуті держави, зокрема Італія, Франція, Великобританія, Японія, Китай, Фінляндія, Туреччина. Іспанія, Данія, Египет та ін. Унітарним державам властива відповідна система правових механізмів, завдяки яким зберігається державна єдність і територіальна цілісність, а саме: 1) єдина система вищих органів державної влади; 2) наявність єдиного державного органу законодавчої влади; 3) єдине громадянство; 4) єдина податкова система; 5) єдина ієрархічна система нормативно-правових актів, на вершині якої знаходиться конституція; 6) поділ держави на відповідні адміністративно-територіальні одиниці, правовий статус яких визначають центральні органи влади; 7) здійснення контролю центральними органами влади за органами влади на місцях у спосіб та в межах, визначених національним законодавством. Зауважу, що даний перелік правових механізмів унітарних держав є невичерпним, проте основним.

Незважаючи на те, що унітарним державам властива відносно цілісна система механізмів правового регулювання, проте такі держави різняться між собою характером зв’язків між центральними і місцевими органами влади. Унітарні держави за ступенем залежності місцевих органів від центральних поділяються на централізовані, відносно децентралізовані та децентралізовані.

У централізованих унітарних державах одноособові керівники місцевих органів державної влади призначаються центральними органами влади. Органи місцевого самоврядування безпосередньо підпорядковуються центральним органам влади, наприклад як у Фінляндії, Болгарії, Польщі, або ж самоврядні органи взагалі відсутні як у Судані. Нігерії, Малавії тощо. Цікаво, що в Болгарії існує обласний рівень територіального поділу, проте самоврядні органи тут відсутні, оскільки управління здійснюється урядовими чиновниками, які призначаються на ці посади вищестоящими органами.

У відносно децентралізованих унітарних державах місцеві самоврядні органи співіснують з органами державної влади, де останні наділені повноваженнями здійснення контролю за першими. Водночас місцеві самоврядні органи наділені значним обсягом повноважень у контексті вирішення питань місцевого значення, наприклад, Франція.

У децентралізованих унітарних державах існує чіткий розподіл компетенції між центральними та місцевими органами влади. Водночас центральні органи влади здійснюють опосередкований контроль за самоврядними органами, наприклад, в частині фінансово-бюджетного регулювання. В адміністративно-територіальних одиницях як обласного, так і середнього рівня управління здійснюється самоврядними органами, оскільки тут відсутні чиновники, призначені центральною владою. Такі унітарні держави за специфікою публічного управління наближені до федерацій, наприклад, Великобританія.

Отже, загальний порівняльний аналіз ступеня залежності місцевих органів від центральної влади в унітарних державах показав, що Україна, подібно Франції, належить до відносно децентралізованих унітарних держав, що опосередковує утвердження демократичних цінностей у суспільстві та державі.


Носова В.М.,

аспірант Інституту

законодавства Верховної Ради України


СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК МУНІЦИПАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ


Муніципальний процес є складним і комплексним явищем, похідним від двох самостійних галузей права – муніципального та процесуального. Він охоплює всю багатоманітність суспільних відносин, що виникають в сфері місцевого самоврядування в зв’язку з діяльністю суб’єктів системи місцевого самоврядування (зокрема, територіальних громад; сільських, селищних, міських, районних у містах, районних, обласних рад; виконавчих органів місцевих рад; сільських, селищних, міських голів; органів самоорганізації населення) та інших суб’єктів муніципального права (наприклад, депутатів місцевих рад, постійних та тимчасових комісій місцевих рад, ініціативних груп з місцевого референдуму тощо).

Муніципальний процес має свою внутрішню цілісність та відокремленість і розгортається у вигляді послідовно-регламентованих, спрямованих на забезпечення реалізації конституційно передбаченого (ст. 140 Конституції України [1] ) права територіальних громад на місцеве самоврядування.

Специфічною ознакою муніципальних правових норм є те, що вони не володіють таким високим ступенем «конкретизації», як, наприклад, кримінально-процесуальні чи цивільно-процесуальні норми, які зосереджені у відповідних процесуальних Кодексах. Фактично муніципальні правові норми містяться у всіх видах нормативно-правових актів, що приймаються представницькими органами публічної влади та їх посадовими особами, і до сьогодні ще не підлягали систематизації на загальнодержавному рівні. Їх особливість полягає також в тому, що більшість з цих норм приймається на локальному рівні. Тому проблема впорядкування форм вираження муніципальних процесуальних норм залишається актуальною і потребує свого вирішення.

Взагалі термін «процес» (від лат. processus — проходження, просування вперед) тлумачиться в юридичній науці в декількох значеннях. Наприклад, у великому юридичному словнику «процес» визначається як напрямок розгляду справ в суді або адміністративних органах, судочинство, судова справа [2, c. 503]. Його відрізняють від поняття «рух», оскільки останній означає усяку зміну структурних елементів, процес же – послідовна зміна станів системи, взаємодія її елементів та інститутів з означеними функціями [3, c. 36]. В юридичній енциклопедії «процес у праві» - це визначена законом процедура застосування матеріальних правових норм (наприклад, виборчий процес, бюджетний процес, законотворчий процес тощо) [4, c. 187].

Можна виділити два основних зрізи змісту поняття «муніципальний процес».

По-перше під муніципальним процесом слід розуміти діяльність суб’єктів системи місцевого самоврядування та інших суб’єктів муніципального права щодо реалізації територіальними громадами права на місцеве самоврядування. Так, наприклад, відповідно до Закону України „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міських рад та сільських, селищних, міських голів” такими суб’єктами є: виборці; виборчі комісії, сформовані відповідно до цього Закону, Закону України “Про Центральну виборчу комісію” та інших законів України; кандидати у депутати та кандидати на посаду сільського, селищного, міського голови; місцеві організації партій (блоки), які висунули кандидатів у депутати або кандидатів на посаду сільського, селищного, міського голови [5].

По-друге муніципальний процес можна інтерпретувати як сукупність процесуальних норм муніципального права, які регламентують порядок застосування (а в широкому розумінні – і реалізації) матеріальних норм, встановлюючих, муніципальні процедури, суб’єктами муніципального процесу.

Таким чином, з одного боку, муніципальний процес уявляється як діяльність – послідовні дії суб’єктів муніципального процесу, регламентовані відповідними нормами. З іншого боку, - це сукупність правових норм, які регламентують ці послідовні дії суб’єктів муніципального процесу.

Х.В. Приходько визначає муніципальний процес як форму діяльності суб’єктів місцевого самоврядування з реалізації визначеної Конституцією та законами України компетенції, урегульовану нормами муніципального процесуального права [6, c. 613], та наводить такі його ознаки:

1) є різновидом соціального процесу;

2) має відповідне правове забезпечення муніципальним процесуальним правом, формалізованим у відповідних джерелах;

3) проходить у формі діяльності суб’єктів місцевого самоврядування у визначених Конституцією та Законом «Про місцеве самоврядування в Україні»;

4) кожен різновид муніципального процесу складається зі стадій та етапів, регламентованих у відповідних джерелах;

5) кожен з видів муніципального процесу характеризується наявністю процесуальних строків;

6) є цільовим та телеологічно навантаженим;

7) кожен із різновидів муніципального процесу фіксується різними документальними, технічними, інформаційними засобами; [6, c. 609-610]

Все викладене вище дає підстави вести мову про формування в Україні нової галузі права – муніципального процесуального права України. Разом із тим формування муніципального процесуального права детермінується матеріальним муніципальним правом. У зв’язку з цим, при вдосконаленні чинного законодавства України в сфері місцевого самоврядування в нові закони необхідно обов’язково включати процесуальні норми. Це дозволить забезпечити можливість створення цілісної законодавчої бази місцевого самоврядування, що є необхідною умовою для розвитку як матеріального муніципального права, так і муніципального процесуального права.


Література:
  1. Конституція України: Прийнята на 5-й сесії Верховної Ради Украни 28 червня 1996 року. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8 грудня 2004 року № 2222 – IV. Серія видань «Офіційний документ». - К.: Велес, 2005. – 48с.
  2. Большой юридический словарь / Под ред. А.Я. Сухарева, В.Е. Крустких. – 2-е изд., перераб. И доп.- М.: ИНФРА – М, 2000. – 704с.- (Серия „Библиотека словарей „ИНФРА- М”). – С. 503.
  3. Основи політичної науки: курс лекцій. - Л.: Кальварія, 1997. – С. 36.
  4. Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. – К.: „Укр. Енцикл.”, 1998 – Т.5.: П – С. – 2003. – С. 187.
  5. Закон України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, міських рад та сільських, селищних, міських голів» // Відомості Верховної Ради. – 2004. - №30-31.-Ст. 382
  6. Муніципальне право України: Підручник / За ред.. Баймуратова М.О. – 2-ге вид. доп. – К.: Правова єдність 2009. – С. 613.