Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління

Вид материала

Содержание

Росіхіна В.Ю., ст. викладач кафедри муніципального права Академії муніципального управління
В сфері реалізації права нга свободу об’єднання
Юридична природа застави
Напрями реформування юридичних служб органів місцевого самоврядування
Механізми взаємодії верховної ради україни

Подобный материал:

1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 26

Росіхіна В.Ю.,
ст. викладач кафедри муніципального права
Академії муніципального управління

ПРАВОВІ ПОЗИЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

В СФЕРІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НГА СВОБОДУ ОБ’ЄДНАННЯ

В ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Стаття 36 Конституції України 1996 р. закріпила право громадян України на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації [1]. В процесі конституціоналізації цих об’єднань громадян особлива роль належить єдиному органу конституційної юрисдикції в Україні – Конституційному Суду, який юридично виступає гарантом додержання принципів і положень Конституції України [2, c. 114], в тому числі й про об’єднання громадян.

Необхідним елементом діяльності Суду є правові позиції, під якими необхідно розуміти результат інтерпретаційної діяльності Конституційного Суду у формі висновків, роз’яснень, правоположень, доктрин, у яких містяться тлумачення неявного смислу закону, правова оцінка або правове визначення, сукупність правових уявлень та знань щодо вирішення конкретної ситуації, які є обов’язковими для всіх суб’єктів правовідносин [3, c. 21].

Враховуючи те, що при формуванні правових позицій Конституційний Суд керується не лише конституційними нормами, а й конституційними традиціями та звичаями, принципами конституційного права та положеннями наукової доктрини, можна вести мову про так зване прецедентне право Конституційного Суду України, яке й представляє собою сукупність правових позицій Суду з конкретних категорій справ, в тому числі й в сфері реалізації громадянами України права на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації.

Серед Рішень Конституційного Суду України, що безпосередньо стосуються статусу об’єднань громадян, необхідно згадати наступні:

Рішення у справі про об’єднання громадян в Автономній Республіці Крим від 3 березня 1998 р. № 2-рп/98 [4];
Рішення у справі про профспілку, що діє на підприємстві від 29 жовтня 1998 р. № 14-рп/98 [5];
Рішення у справі про свободу утворення профспілок від 18 жовтня 2000 р. № 11-рп/2000 [6];
Рішення про молодіжні організації від 13 грудня 2001 р. № 18-рп/2001 [7];
Рішення у справі про утворення політичних партій в Україні від 12 червня 2007 р. № 2-рп/2007 [8];
Рішення у справі про утворення та реєстрацію партійних організацій від 16 жовтня 2007 р. № 9-рп/2007 [9].

Аналіз зазначених вище рішень Конституційного Суду України та правових позицій, що в них містяться, дозволяє зробити певні висновки.

По-перше, забезпечуючи верховенство Основного Закону [1] в системі нормативно-правових актів України шляхом визнання неконституційними відповідних правових актів, єдиний орган конституційної юрисдикції фактично здійснює функцію конституційного контролю, в результаті якого закони або їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення ним рішення про їх неконституційність. У такий спосіб Конституційний Суд України ефективно впливає на сферу правотворчості та правозастосування не лише тих органів держави, акти яких визнані неконституційними, а й інших органів публічної влади та безпосередньо об’єднань громадян.

По-друге, наслідком аналізу Судом оспорюваних в конституційних поданнях положень чинного законодавства України є прийняття актів, у яких звертається увага на відсутність у даної судової інстанції повноважень щодо усунення недоліків у законодавстві. Так, наприклад, в Рішенні № 18-рп/2001 від 13 грудня 2001 р. [7] Конституційний Суд України зазначив, що приведення Закону України “Про молодіжні та дитячі громадські організації” у відповідність з цим Рішенням покладається на Верховну Раду України. Фактично це означає, що правові позиції Суду виступають своєрідною моделлю нового правового регулювання, впливаючи відповідним чином на розвиток законодавства України та на діяльність законодавця.

Таким чином, реалізуючи функції конституційного контролю та офіційного тлумачення Конституції і законів України, Конституційний Суд України здійснює здебільшого функцію судового захисту гарантованого Конституцією права громадян України на свободу об’єднання в громадські організації та політичні партії. У процесі реалізації своїх повноважень він формулює загальнообов’язкові правові позиції, які, з одного боку, спрямовані на захист конституційних принципів об’єднань громадян, а з другого – містять своєрідні правові орієнтири вдосконалення цього інституту на законодавчому рівні. Цим діяльність Суду відрізняється від діяльності судів загальної юрисдикції, які, поряд з функцією судового захисту конституційного права громадян, здійснюють щодо нього також функцію судового контролю, завдяки якому об’єднання громадян інтегруються в механізм здійснення єдиних цілей, завдань і функцій держави.

Література:

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 8.12.2004 р. № 2222-ІV. “Офіційний документ”. – К.: Велес, 2005. – 48 с.
Кампо В.М. Конституційна юстиція: теорія і практика. Збірка праць: 1975-2008 / Упорядники: Барвіцький В.Ю., Савчин М.В. – К., 2008. – 159 c.
Ткачук П. Правові позиції Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. – 2006. - № 2. – С. 10-21.
Рішення КСУ у справі про об’єднання громадян в АРК від 3 березня 1998 р. № 2-рп/98 // Офіційний вісник України. – 1998. - № 24. – Ст. 101.
Рішення КСУ у справі про профспілку, що діє на підприємстві від 29 жовтня 1998 р. № 14-рп/98 // ссылка скрыта
Рішення КСУ у справі про свободу утворення профспілок від 18 жовтня 2000 р. № 11-рп/2000 // ссылка скрыта
Рішення КСУ у справі про молодіжні організації від 13 грудня 2001 р. № 18-рп/2001// Офіційний вісник України. – 2002. - № 1. – Ст. 28.
Рішення КСУ у справі про утворення політичних партій в Україні від 12 червня 2007 р. № 2-рп/2007 // Вісник Конституційного Суду України. – 2007. - № 4. – С. 5-14.
Рішення КСУ у справі про утворення та реєстрацію партійних організацій від 16 жовтня 2007 р. № 9-рп/2007 // Вісник Конституційного Суду України. – 2007. - № 5. – С. 16-18.

Сельвейструк Л.П.,

асистент кафедри адміністративно-правових дисциплін

Академії муніципального управління

ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ЗАСТАВИ

На етапі побудови і утворення суверенної демократичної України з соціально орієнтованою економікою, який розпочався з проголошенням незалежності, особливого значення набуває проблема реалізації закладених в Конституції України принципів регулювання майнових відносин фізичних та юридичних осіб.

Комплексні теоретичні дослідження з питань правового регулювання засобів забезпечення виконання зобов’язань на основі новітньої нормативної бази практично відсутні, що, у свою чергу, породжує проблеми їх застосування та використання.

Одним із найдійовіших юридичних елементів за умов ринку є інститут застави.

Застава – один із найдавніших способів забезпечення виконання зобов’язань.

З моменту виникнення застави як виду забезпечення виконання зобов’язання питання про її правову природу не знаходить однозначного вирішення в юридичній науці. Так, досі не вирішено питання, до якого цивільно правового інституту відноситься застава: речового чи зобов’язального. Деякі юристи роблять акцент на речовому характері застави, інші на зобов’язальному [1,5]. Прибічники речового характеру заставних відносин посилаються на право переважного задоволення вимог перед іншими кредиторами заставодавця і на характерне для застави право необмеженого слідування, а також на абсолютний захист прав заставодержателя. На противагу зазначеному вказують, що згідно із законом, задоволення вимог кредитора здійснюється з вартості заставленого майна, а це передбачає його публічний продаж. Д.М. Гриджук, В.О. Олійник вважають, що заставу не слід відносити до речового права, оскільки «речовість» застави існує доти, доки вона здатна забезпечити виконання основного зобов’язання [2,39]. Інші українські науковці стоять на позиції, яка характеризує природу застави як подвійну [3,35]. Це пояснюється тим, що застава містить в собі елементи як речових, так і зобов’язальних правовідносин. З однієї сторони, застава – це спосіб забезпечення зобов’язання боржника шляхом встановлення відносного правового зв’язку з кредитором, а з другої – безпосередній правовий зв'язок заставодержателя і речі.

На сьогодні найбільш обґрунтованою щодо питання природи застави є позиція прибічників зобов’язально-правової природи застави [4,67]. Як аргументи на користь своєї позиції вони наводять такі положення, по-перше, предметом застави можуть бути не тільки речі, але й майнові права (вимоги). Це не типово для речового права, оскільки самі майнові права в якості самостійного об’єкта не можуть бути предметом речового права. По-друге, право застави може бути встановлено на майбутню річ, по відношенню до якої не може бути встановлене ні право власності, ні будь-яке інше речове право. По-третє, у випадку загибелі предмета застави заставодавець має право замінити його іншим рівноцінним майном. Аналогічне правило не можливо застосовувати по відношенню до майна, що має режим права власності або іншого речового права. По-четверте, заставодержатель має право передати свої права за договором з дотриманням положень про уступку вимоги. Що стосується речових прав, то вони не можуть передаватися іншій особі в порядку цесії. По-п’яте, тільки зобов’язально-правовою природою заставних правовідносин пояснюється та обставина, що за ліквідації боржника, в тому числі в порядку банкрутства, майно що є предметом застави, не виключається із загальної маси майна боржника, а вимоги кредитора-заставодержателя підлягають задоволенню в першочерговому порядку, в тому числі з майна, яке не було під заставою. І насамкінець, вимоги кредитора можуть бути задоволені шляхом продажу майна на публічних торгах. Цивільний кодекс РФ так само, як і Цивільний кодекс України, виключає можливість залишення у власності заставленого майна. Така мотивація щодо зобов’язально-правової природи застави сприймається і українськими науковцями. Ці положення знаходять своє відображення і в українському законодавстві, і в судовій практиці.

Підсумовуючи викладені позиції стосовно правової природи заставних правовідносин, можна констатувати, що заставні правовідносини мають зобов’язально-правовий характер. Така позиція підтверджується положеннями чинного законодавства, сучасними дослідженнями цивілістичної науки.

Література:

Гриджук Д.М., Олійник В.О. Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язань. –К.: Оріон, 2002.
Завальна Ж.В., Старшинський М.В. Заставне право України: Навч. посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2004.
Новицький И.Б. Римское право. – М.,1996.
Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательстве. – М., 1950.

Слобожан О.В.,

аспірант Інституту проблем державного управління

та місцевого самоврядування

НАДУ при Президентові України

НАПРЯМИ РЕФОРМУВАННЯ ЮРИДИЧНИХ СЛУЖБ ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ

Все більше зростає роль юридичних служб органів місцевого самоврядування (далі ЮС), оскільки вони повинні бути основною ланкою охорони прав територіальних громад, забезпечення законності в діяльності органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб, попередження правопорушень у сфері муніципального управління. ЮС має забезпечити гармонійне поєднання загальнодержавних та місцевих інтересів з одного боку, та баланс інтересів територіальної громади та окремих її членів з іншого. На нашу думку, реформування ЮС суттєво вплине на ефективність захисту ними законних інтересів відповідних територіальних громад та органів місцевого самоврядування, правового забезпечення та супроводу діяльності останніх. У загальному вигляді можна виокремити такі напрями реформування ЮС: удосконалення нормативно-правового забезпечення їх діяльності; реформування організаційно-функціональної структури; оптимізація кадрового забезпечення.

Корегування наявних та запровадження нових нормативно-правових засад діяльності ЮС – це перший крок реформування. Які, у свою чергу, мають бути забезпечені відповідними інструктивно-методичними матеріалами. Тільки в такому разі будуть створені необхідні передумови переходу до юридичного супроводу діяльності органів місцевого самоврядування на якісно новий, сучасний рівень. Ми виділяємо наступні складові нормативно-правового забезпечення роботи ЮС: законодавство в сфері місцевого самоврядування, а також інші нормативно-правові акти, що відображать специфіку надання адміністративних послуг та здійснення адміністративних процедур; нормативно-правові акти, що регламентують порядок створення та організацію роботи ЮС; державні стандарти діловодства, юридичного зокрема; трудове законодавство та нормативно-правові акти, що регулюють трудові відносини в місцевому самоврядуванні. На нашу думку, удосконалення нормативно-правового забезпечення ЮС може бути здійснено завдяки комплексу заходів:

на рівні ВРУ – прийняття Адміністративно-процедурного кодексу України, в якому врегульвано різноманітні процесуальні відносини в управлінській діяльності органів місцевого самоврядування;
на рівні ГУДС України – розробка та затвердження Модельного положення про ЮС, в якому визначено їх статус в сфері забезпечення законності в діяльності органів та посадових осіб місцевого самоврядування, закріплено завдання, функції, напрями, форми та методи діяльності, прописано повноваження в кординаційно-регулюючій та контрольній сфері;
на рівні КМУ – внесення відповідних змін в Примірну інструкцію з діловодства (Постанова КМУ №1153 від 17.10.1997 р.), в частині юридичного супроводу;
на рівні Міністерства юстиції України – розробка та прийняття Методичних рекомендацій з питань організації загально-правової, договірної, претензійно-позовної, нормотворчої роботи; наказу про визначення індикаторів ефективності правової роботи в місцевому самоврядуванні;
на рівні Міністерства праці та соціальної політики України – розробка та прийняття Нормативів чисельності працівників ЮС органів місцевого самоврядування, де визначено норми часу на всі види робіт, що виконуються працівниками юридичної служби та норми чисельності працівників в залежності від трудомісткості робіт й факторів, що мають найбільший вплив на їх величину;
на рівні Державного комітету статистики України – розробка та прийняття Інструкції зі статистики правової роботи в місцевому самоврядуванні.

Реформування організаційно-функціональної структури ЮС має відбуватися на принципах системи управління якістю. Необхідно змінити статус ЮС з допоміжного виконавчого органу на функціональний шляхом формального закріплення у відповідних Положеннях. Наступним кроком є визначення ролі та місця ЮС в сфері забезпечення законності діяльності органу місцевого самоврядування шляхом запровадження в діяльність ЮС наступних методик: організації загально-правової, договірної, претензійно-позовної, нормотворчої роботи; взаємодії з іншими структурними підрозділами; з використання інтрументарію стратегічного планування тощо. В яких визначити критерії дієвості ЮС – індикатори результативності та ефективності діяльності; прописати принципи та механізми аудити правової роботи та юридичного супроводу. На основі цього прописати алгоритми формування та організації роботи ЮС.

Оптимізація кадрового забезпечення ЮС полягає в необхідності використання спеціальних методик добору працівників, формування і контролю їх професійної компетентності, які б враховували: значно вищі вимоги до рівня професійної компетентності, що визначаються високим ступенем відповідальності; особливі вимоги до освітнього рівня (універсальність та різноплановість підготовки у сфері юриспруденції, економіки та державного управління); необхідність безперервного навчання та підвищення кваліфікації з питань конституційного, адміністративного та муніципального права; чітку регламентованість та розподілення професійних обов’язків; оптимальність навантаження та інтенсивності праці; обов’язкові навички роботи з пошуково-аналітичними правовими системами. Засобом досягнення цього може бути використання професіограм та психограм при профвідборі та кар’єрному просуванні працівників ЮС.

Троян А.В.,

асистент кафедри муніципального права,

здобувач Академії муніципального управління

МЕХАНІЗМИ ВЗАЄМОДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

ТА ОРГАНІВ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ЯК ЗАСІБ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ У ДЕРЖАВІ

Відомо, що відсутність визначеної вертикалі між Верховною Радою України та органами місцевого самоврядування зовсім не означає відсутності між ними певних взаємовідносин, управлінських зв’язків та форм взаємодії.

На сьогоднішній день питання вдосконалення механізму взаємодії Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування не отримали необхідного достатнього нормативно-правового регулювання і тому залишаються досить відкритими, набуваючи особливої актуальності саме в період фінансово-економічної кризи в державі.

Адже підставам, формам та методам впливу системи державної влади на місцеве самоврядування наукою приділена чимала увага, а вплив системи місцевого самоврядування на органи державної влади як важливий елемент механізму їх взаємодії не отримав детального дослідження.

Для забезпечення відповідних потреб, при розробці та затвердженні державної політики щодо місцевого та регіонального розвитку, представницькі органи влади повинні співіснувати як цілісні системи з метою підтримання економічної стабільності в державі. Але недосконалість норм, правил, процедур такої взаємодії знижує ефективність діяльності вищеназваних владних суб'єктів, породжує компетенційні спори та інші конфлікти.

Це зумовлює необхідність пошуку таких механізмів взаємодії між зазначеними структурами, які б ґрунтувалися на відносинах не підлеглості, а партнерства.

Згідно Конституції України парламент відносно органів місцевого самоврядування наділений широкими повноваженнями. Насамперед, одними із головних завдань Верховної Ради є: створення законодавчої бази, від якої у значній мірі залежить життєзабезпечення територіальних громад; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері місцевого самоврядування (муніципальної політики); затвердження урядової команди, яка реалізує цю політику, затвердження доходів і видатків на місцеве самоврядування в Державному бюджеті України; парламентський контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування у формах і межах, визначених законодавством тощо [1].

Зворотній вплив органів місцевого самоврядування на парламент є завдяки практиці самоврядування, звернення до Конституційного Суду, Президента України, Кабінету Міністрів та безпосередньо до самої Верховної Ради України.

У свою чергу, пропозиції щодо антикризових заходів мають базуються на реальній оцінці ситуації та місцях, тому у розробках програм виходу з кризи, безпосередню участь мають приймати лідери місцевого самоврядування: депутати та голови сільських, селищних, міських і, особливо обласних, районних рад.

Крім того, важливе місце в конституційно-правовому механізмі впливу органів місцевого самоврядування на державну владу займають добровільні об’єднання, щонайперше - асоціації органів місцевого самоврядування.

На відміну від інших засобів, асоціації мають організаційно-інституційний легалізований характер та забезпечують залучення до такого впливу широкого кола органів місцевого самоврядування. Вони надають можливість органам місцевого самоврядування, що в переважній своїй більшості далекі від “коридорів влади”, маловпливові і нездатні фінансувати кампанії впливу на органи державної влади, бути представленими на більш високому, ніж локальний, соціально-політичному рівні.

Інформація, якою асоціації місцевих рад при цьому оперують, фактично становить відомості про наслідки того управляючого впливу, який зазнає місцеве самоврядування з боку державної влади, а співвіднесення їх з метою цього впливу надає можливість встановити причини відступу від завданої мети. Це обумовлює роль асоціацій як каналів зворотного зв’язку, який є дуже важливим на сьогодні.

Інформація, отримана органами державної влади від асоціацій місцевих рад – це, по-суті, своєчасно усунені недоліки, які попереджають цілу низку несприятливих для органів державної влади наслідків, що, в свою чергу, можуть виникати через ігнорування та пряме порушення місцевих інтересів [2].

В подальшому такі пропозиції та проекти щодо антикризових заходів повинні обговорюватись на рівні керівництва Уряду, Парламенту та Президента України, аби на їх підставі ухвалити відповідні урядові та парламентські рішення.

Особлива увага при цьому має бути приділена встановленню обов’язку органів державної влади погоджувати, зокрема, з асоціаціями проекти нормативно-правових актів, що зачіпають права і законні інтереси територіальних громад, адже це сприятиме забезпеченню принципу поєднання державних та місцевих інтересів, і в остаточному результаті – розвитку місцевого самоврядування.

Таким чином, механізми взаємодії Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування (правові, економічні, соціальні, організаційні) – повинні стати необхідними знаряддями та засобами щодо розробки антикризових заходів, а також способами, за допомогою яких можна досягти розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць та держави в цілому.

Література:

Конституція України: Науково-практичний коментар / В.Б. Авер’янов, О.В.Батанов, Ю.В.Баулін та ін.; Ред. кол. В.Я.Тацій, Ю.П.Битяк, Ю.М. Грошевой та ін. – Харків: Видавництво «Право»; К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.
Бодрова І. І. Взаємодія органів державної влади та місцевого самоврядування: конституційно-правовий аспект // www. fmd. org.ua/ Programs/.../128/ .