Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління

Вид материала

Документы

Содержание Бойко-Бойчук О.В. Теоретичні проблеми розробки ефективних механізмів державного регулювання розвитку міст та шляхи їх подолання Сучасні тенденції модернізації

Подобный материал:

• С. Я. Салига [та ін.]; Запоріжський інститут державного та муніципального управління(зідму)., 96.87kb.
• «Модернізація управління економічним розвитком територіальних спільнот базового рівня», 185.1kb.
• Львівський національний університет імені івана франка тимчук олексій леонідович, 286.09kb.
• В Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національної академії, 51.51kb.
• Спеціальності галузі знань “державне управління”, за якими здійснюється підготовка, 331.23kb.
• Національна академія державного управління при Президентові України, 91.51kb.
• 1. Управління та менеджмент,принципи та завдання менеджменту, 1231.67kb.
• Правила прийому до Міжрегіональної Академії управління персоналом в 2012р, 3922.25kb.
• Правила користування електронною поштою в Дніпропетровському регіональному інституті, 15.68kb.
• Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного, 582.47kb.

Бойко-Бойчук О.В.,

к.т.н.,

докторант кафедри регіонального розвитку,

місцевого самоврядування та управління містом

НАДУ при Президентові України


ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ РОЗРОБКИ ЕФЕКТИВНИХ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ МІСТ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ


Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими та практичними завданнями. Україна – країна глибоких системних трансформацій. Разом з тим, Україну де-факто можна віднести високоурбанізованих країн [4, c.223] світу. Поєднання цих двох тверджень, визначальних для нашого подальшого розвитку, дозволяє стверджувати, що основні трансформаційні процеси в українському суспільстві проходитимуть в її містах. Майбутнє України розгортатиметься в її містах, тому тема ефективних відносин пари цілих «Держава-Місто» набуває вже сьогодні надактуальності.

Держава, за визначенням, є для міста зовнішнім середовищем. Вона ж одночасно є й єдиним інституційним будівничим для міста, створюючи «правила гри» для територіальних громад. Останнє актуалізує тему розробки ефективних механізмів державного регулювання розвитку міст України і виводить її до найважливіших тем подальшого розвитку країни.

Аналіз останніх досліджень та публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор. Розробкою механізмів державного управління розвитку міст та урбанізованих територій активно займаються представники української науки державне управління. А саме: В. Бабаєв, О.Берданова, В.Вакуленко, В.Куйбіда, В.Кравченко, В.Кравченко, О.Лебединська, Ю.Лебединський, В.Мамонова, Ю.Шаров й багато інших є авторами теоретико-методологічних засад механізмів державного управління розвитку міст та територій по багатьох напрямках.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується стаття. Попри все багатоманіття публікацій та досліджень з проблематики механізмів державного управління поза увагою авторів поки що залишається тема взаємовпливів цих механізмів, проектних підходів, здатних забезпечити непротирічність їхнього впливу та взаємопоєднання і взаємодоповнення під час дії на об’єкт управління. А саме – все те, що відповідає принципу цілісності державного управління розвитку міста.

Формування мети та завдань статті. Метою статті є актуалізація питання цілісності державного регулювання розвитку міст та формування підходів до її забезпечення на етапі проектування механізмів розвитку міст. Відповідно завдання статті є: довести існуючу фрагментарність державного регулювання розвитку міст України й зафіксувати її наслідки; визначити основні теоретико-методологічні проблеми, які перешкоджають формуванню цілісної політики державного регулювання розвитку міст; запропонувати бачення щодо вирішення цих сформульованих проблем.

Викладення основного матеріалу дослідження з обґрунтуванням отриманих результатів. Відносини «Держава-місто» в суб’єкт-об’єктній диспозиції умовно можна представити рис.1.




Рис.1 Умовна схема державного управління містом

На рис.1. номерами 1,2...n позначені механізми державного управління, наприклад, державні плани, програми, проекти розвитку міст; державні фонди підтримки розвитку міст; бюджети розвитку міст; податки і пільги; цільові державні гранти і конкурси; тематичні прогнози, передбачення; аналітичні дослідження; «зелені» і «білі» книги з питань розвитку міст; всілякі ради, комісії, робочі групи з питань...; системи підготовки місцевих кадрів; містобудівні норми тощо.

Зрозуміло, що відобразити все багатоманіття можливих механізмів державного управління (регулювання) складно з причини наростаючого багатоманіття предметів управління (регулювання) взаємовідносин різних соціальних груп, як всередині територіальних громад, так в їх стосунках із зовнішнім середовищем. Втім, навіть представленого на рис.1 переліку механізмів достатньо аби унаочнити складність координації та взаємозв’язків при дії цих існуючих механізмів. Навіть на теоретичному рівні наочні певні об’єктивні проблеми ефективного використання механізмів державного управління (регулювання). Сформулюємо деякі з них. Для спрощення викладу матеріалу будемо виходити з уявлення про те, що розробники механізмів державного управління є фахівцями високої кваліфікації і сумлінно вирішують поставлені перед собою завдання, а отже неякість у проектуванні механізмів, зумовлену людським (суб’єктивним) фактором у наших розвідках не враховуємо.

Разом з тим, зауважимо, що створення всього багатоманіття механізмів державного управління (регулювання) проходило і проходить зараз в умовах принципової зміни парадигми державного управління в Україні. Адже ми є свідками й безпосередніми учасниками системної трансформації України як від республіки у складі СРСР до України, як незалежної суверенної держави, яка будується на відмінних принципах державного будівництва.

Зміна парадигми державного управління в інтерпретації автора наведена на рис.2.



Горизонтально-вертикальна цілісність держави як сукупності територіальних громад



Цілі (ознаки) системи управління

Вертикально-горизонтальна

цілісність господарського

комплексу СРСР

Рис.2. Зміна парадигми державного управління в Україні


В умовах руйнації радянської школи державного управління і складного та повільного становлення власної української школи різні групи розробників (що представляють різні органи влади) на практиці розробляли й розробляють механізми державного управління (регулювання) розвитку різних сфер міста. Об’єктивно цим перехідним станом зумовлено:

• Певне неусвідомлення об’єктивної зміни ролей, функцій і компетенцій суб’єктів управління, нової сучасної ролі міста (ролі, зумовленої статусом України як високоурбанізованої держави, яка розгортає у державному будівництві принцип децентралізації) у триаді відносин «держава»-«регіон»-«місто»;
  
• Багатовекторність поглядів розробників як на сам соціотехноприродний феномен міста, так і на підходи до рішення проблем розвитку сучасних міст;
  
• Відсутність уніфікованих підходів до проектування механізмів державного управління (регулювання) розвитку міст.
  

За таких умов цілком природною є певна конфліктність, протирічність, незбалансованість і фрагментарність, а, зрештою, неефективність державних механізмів управління (регулювання) розвитку міст. Наслідками цієї концептуальної двозначності є: масові практичні проблеми та конфлікти на рівні міст у сферах землекористування, міського будівництва, житлово-комунального господарства та у всіх інших сферах життєдіяльності та господарювання територіальних (міських) громад [2].

В результаті, місто стало, так би мовити, заручником тимчасового об’єктивного своєрідного світоглядного й управлінського «хаосу», що є притаманним періоду глибоких трансформацій будь-якої країни.

Подолання цієї ситуації в практичному плані ґрунтується на швидкому засвоєнні і поширенні в українському державному управлінні чітких уявлень про сутність соціотехноприродного феномену міста в сучасному урбанізованому світі, зміни характеру й природи (тобто, принципів) відносин пари цілих «Держава»-«Місто» (більш детально про це див [4]). У практичному плані це вимагає побудови широкої (тобто, такої, яка б давала б можливості її використання для рішення багатьох управлінських завдань) концептуальної моделі міста.

Разом з тим, побудова такої моделі міста є необхідною, але не достатньою умовою для подолання фрагментарності політики державного управління (регулювання) містом. Велика купа протиріч, навіть при єдиній моделі об’єкту управління, може закладатися різними підходами, що реалізують при створенні механізмів управління. Не дарма ще древні греки підмітили прямий зв’язок між способом і результатом дій. Автор є прихильником проектного підходу у формуванні механізмів державного управління, який технологічно передбачає наявність: уніфікованої широкої моделі механізмів державного управління, уніфікованих підходів до розробки технічних завдань на об’єкт проектування, уніфікованого алгоритму та процедур проектних дій.

На наш погляд, така концептуальна, проектна та технологічна єдність допоможе усунути більшість потенційних протиріч, що виникають під час практичного створення механізмів державного управління (регулювання) міст.

Побудова широкої узагальненої концептуальної моделі міста, яка б охоплювала більшість наявних локальних моделей, має починатися з переосмислення самої категорії «міста» з позиції сучасного наукового знання.

В контексті такого завдання цікавим є аналіз узагальненого визначення категорії «місто» в найбільш вагомому енциклопедичному виданні радянських часів – Великій радянській енциклопедії [5,с.321]: «місто – крупний населений пункт, мешканці якого зайняті головним чином у промисловості, торгівлі, сферах обслуговування, управлінні, науки, культури. Місто, зазвичай, є адміністративним і культурним центром району, що його оточує...». Як ми бачимо, головною ознакою міста в цьому визначенні є його виокремленість, (адже місто є «пункт») і концентрація населення, та зовнішні функції, які визначаються пріоритетними видами діяльності цього населення. Наочним є типовий індустріальний погляд на місто. У визначені не відображено ані феноменальність міста як цілісного історично сформованого середовища життєдіяльності та господарювання поколінь його мешканців, ані особливості спільності мешканців міста, що разом утворюють громаду міста - соціокультурний феномен якісно інший від спільності «радянський народ».

Зрозуміло, що наслідками цих закладених у визначенні радянської доби концептуальних поглядів стали:

• однотиповість та висока уніфікація урбаністичного простору радянських міст;
  
• домінування виробничих інтересів при формуванні містобудівної, екологічної й інших політик розвитку міста;
  
• підлеглість системи управління містом центральним органам управління вищого рівня;
  
• ігнорування де-юре і нівелювання де-факто соціокультурного феномену – громада міста;
  
• пряма залежність розвитку міст України від народно-господарських планів СРСР.
  

Зміна парадигми державного будівництва і державного управління вимагає переосмислення концептуальних поглядів на українське місто і відповідного нового витлумачення категорії «місто». Автор ґрунтує свої наукові розвідки на просторовому підході до моделювання міста, на принципах: цілісності соціотехноприродного феномену міста, нерозривної єдності соціокультурного стану територіальної громади міста і стану функціональних просторів життєдіяльності та господарювання цієї громади; каркасоутворюючої ролі міста в умовах урбанізації для інших макро-, мега- й метацілих – регіону, держави, цивілізації (детальніше аналіз категорії «місто» наведено [1]).

Просторовий підхід до моделювання такої складної соціотехноприродної системи як місто дозволяє вивчати її у трьох контекстах, а саме: а) досліджувати розвиток виокремлених функціональних просторів міста (інституційних – влади й управління, економічного, соціокультурного тощо, а також просторів господарювання: містобудівного, житлово-господарського, туристичного, промислового тощо); б) вивчати місто як інтегровану сукупність функціональних (інституційних та господарських) і природних просторів життєдіяльності та господарювання територіальної громади; в) досліджувати місто як первинний елементарний складовий простір інших просторів – регіону, держави, цивілізації.

Поєднання принципу цілісності міста із просторовим поглядом на його функціонування та розвиток наповнює новим смислом завдання державного регулювання розвитку міст України [3,с.180] – як підвищення рівня цілісності функціональних й інтегральних просторів життєдіяльності та господарювання громади міста, а також підвищення рівня цілісності (вбудованості) просторів міста у простори іншого порядку (регіону, держави, цивілізації).

Принцип єдності, нерозривності й інтегрованості функціональних та природних просторів міста та територіальної громади міста вимагає усвідомлення прямої взаємозалежності, взаємозв’язності та взаємовпливів їх станів, підвищує відповідальність держави, яка для міста є не тільки зовнішнім середовищем, але й єдиним легітимним будівничим інституційної оболонки, за стан міст. Цей принцип також унаочнює автомодельність зміцнення громади міста при підвищенні рівня цілісності її функціональних просторів і, навпаки, унаочнює глибинний смисл тенденції зміни пріоритетів розвинутих країн світу у накопиченні суспільних капіталів, яку демонструє рис.3. (композиція «а»).


«а» «б»

Рис.3. Зміна пріоритетів у накопиченні суспільного капіталу в розвинутих демократичних країнах світу


Створює підґрунтя для подальших змін у суспільних пріоритетах на користь природного капіталу як первинного домінуючого та визначального для всіх інших типів капіталу (див. Рис.3 композиція «б»).

Принцип каркасності міста (в умовах урбанізації) для інших макроцілих суттєво змінює підходи до забезпечення стійкого (сталого) розвитку суспільства. Місто несе головну відповідальність за екологічні проблеми планети та руйнацію природного капіталу. Міський рівень – це найменший масштаб, в якому ці проблеми можуть знайти конструктивне інтегральне цілісне рішення.

Місто не має право експортувати свої проблеми і порушення рівноваги у зовнішнє середовище або у майбутнє. Виконання останнього робить автомодельним стійкий розвиток більших за масштабом систем – регіону, країни, цивілізації. Наведене по суті є новим поглядом на застосування закону техно-гуманітарного балансу (А.Назаретяна [6, с.96]), переносячи його дію на локальний (в умовах урбанізації – міський) рівень. Ці ідеї вже знайшли своє практичне відображення у сучасних міжнародних документах розвинутих країн світу з регулювання розвитку міст.

Зрозуміло, що наслідком таких змін є принципово нова роль держави у процесах розвитку міст. Відповідно має змінитися смислова складова механізмів державного регулювання розвитку міста, критерії оцінки їх ефективності.

Разом з тим, наявність єдності концептуальних поглядів на феномен міста, перегляд відносин пари цілих «Держава»-«Місто» у контексті наведених вище нових принципів, які відображають найсучасніші тенденції цивілізаційного розвитку, є обов’язковою, але не достатньою складовою цілісності механізмів державного регулювання розвитку міст. Як вище вже вказувалося, умовою їхньої інтегрованості має бути також певна уніфікація у підходах до їх проектування. Підґрунтям такої уніфікації має стати узагальнена, широка (з точки зору обсягу охоплення) модель механізмів державного регулювання.

У наших розвідках ми виходимо з того, що таку широку модель можливо побудувати, відштовхуючись від найбільш загальної закономірності будь-якого цілого, а саме – від єдності, пов’язаності та залежності: смислу, форми та змісту будь-якого цілого.

У нашому випадку смисл механізмів державного регулювання визначатиметься змінами у просторах міста, на які спрямовані ці механізми; форма механізмів визначатиметься відповідно до смислу формою документів, організацій та заходів (дій), через які реалізовуватиметься той чи інший механізм; зміст дії механізму, на нашу думку, буде визначатися функцією управління, яку забезпечує даний механізм, видом відповідного забезпечення та методом державного управління, який реалізовуватиметься. Узагальнену модель механізму державного регулювання представляє схема рис.4





Рис.4 Узагальнена модель механізму державного регулювання


Наведена на рис.4 структуризація складових механізму державного регулювання дозволяє у найбільш загальній формі описати всі відомі автору механізми регулювання розвитку міст.

Створення узагальненої широкої моделі механізмів державного регулювання є підґрунтям широкої типологізації цих механізмів і відповідно уніфікації процесу їх проектування, що включає й уніфікацію: процесу розробки технічного завдання на механізм державного регулювання, проектного алгоритму, баз даних видів забезпечення проектного процесу.

Висновки:

1. Знаходження України у фазовому переході на принципово іншу від радянської модель державного управління об’єктивно зумовлює фрагментарність поля механізмів державного регулювання розвитку міст України, їх певну протирічність, непоєднуваність, концептуальну неузгодженість тощо.
   
2. Наслідками такої фрагментарності є проблеми, які утворилися в українських містах вже за роки незалежності й які додалися до проблем міст, накопичених за радянську добу. Для України, яка де-факто є високоурбанізованою, ця тенденція стрімкого накопичення проблем в її містах є вкрай небезпечною.
   
3. Проектування механізмів державного регулювання складає заключну частину проектного циклу формування практичної політики розвитку міст. Тому механізми несуть у собі концептуальні уявлення управлінців про соціотехноприродний феномен міста, їх підходи до теоретичної і практичної розробки механізмів регулювання.
   
4. Подолання ситуації фрагментарності механізмів державного регулювання можливо через активну розбудову (формування) на базі найсучасніших уявлень про соціотехноприродний феномен міста та його роль у розвитку технократичної цивілізації, цілісного концептуального бачення місця, ролі та закономірностей розвитку українських міст і відповідної зміни підходів до регулювання розвитку міст з боку держави, а також через уніфікацію проектного процесу їх створення.
   
5. Побудову нових концептуальних засад розвитку українських міст слід починати з перегляду самої категорії «місто», формулювання визначальних принципів моделювання розвитку міста.
   
6. Застосування проектного підходу до моделювання феномену міста та розгортання принципів: цілісності міста; залежності станів його функціональних просторів та стану територіальної громади; каркасності міста для цілих іншого більш високого рівня організації (регіону, держави, цивілізації) дозволяє з найбільш широким охопленням моделювати процеси розвитку сучасного міста.
   
7. Підґрунтям уніфікації при проектуванні механізмів державного регулювання слугуватиме узагальнена модель механізму державного регулювання, яка дозволяє розгорнути широку типологію механізмів державного регулювання, сформувати типове технічне завдання й уніфікувати алгоритм проектування механізму державного регулювання.
   
8. Концептуальна, проектна та технологічна цілісність при створенні механізмів державного регулювання розвитку міст забезпечує поєднуваність, інтегрованість і непротирічність цих механізмів не зважаючи на те, що процес проектування здійснюється різними групами розробників у різні часові періоди. Останнє слугуватиме підґрунтям забезпечення цілісності всього поля механізмів державного регулювання із відповідним об’єктивним покращенням ситуації у містах України.
   

Перспективи подальших розвідок у даному напряму. Реалізація викладених підходів у практичні методики проектування потребує теоретичного обґрунтування технологічних принципів розробки механізмів державного регулювання розвитку міст України.


Література:

1.Бойко-Бойчук О. Категорія «місто»: сутність, визначення // Управління сучасним містом. – 2005. - № 3-4/7-12 (19-20). – С.47-60.

2.Бойко-Бойчук О. Місто як елементарне ціле техносфери: проектний та футурологічний потенціал нового погляду// Управління сучасним містом. – 2006. – №1-2/1-6 (21-22). – С.26-39.

3.Бойко-Бойчук О. Місто як об’єкт державного регулювання// Збірник наукових праць НАДУ. – 2007. – № 2. – С.169-182.

4.Бойко-Бойчук О.Розвиток міст як пріоритет внутрішньої політики держави // Управління сучасним містом. – 2006. - № 3-4/7-12 (23-24). – С.221-230.

5. Большая советская энциклопедия. Гл.ред. А.М. Прохоров. Третье издание. Т.7. – М.: Изд-во «Советская энциклопедия», 1972. – 606 с.

6.Назаретян А.П. Цивилизационные кризисы в контексте Универсальной истории: Синергетика, психология и футурология. – М.: ПЕР СЭ, 2001. – 239 с.


Грицяк І.А.,

д.держ.упр., професор,

завідувач кафедри європейської інтеграції

НАДУ при Президентові України


СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ


В основі сучасних тенденцій модернізації державного управління на регіональному рівні залишаються явища і процеси, базовані на принципах децентралізації, деконцентрації та субсидіарності. Ці принципи, починаючи з 80-х років минулого століття, стали провідними в європейській політиці на регіональному рівні і залишаються такими до цього часу. Передусім вони проявилися в рамках відомої концепції «багаторівневого врядування», яка отримала практичне застосування у багатьох європейських країнах, що спричинило у свою чергу радикальні зміни в публічному управлінні на регіональному рівні. Крім того, багаторівневе врядування є складником більш масштабного врядування – глобального, яке все більше розвивається й зміцнюється і теоретичних розробленнях, і в практичному застосуванні.

Важливо звернути увагу на те, що публічне управління на регіональному рівні притаманне всім тим країнам, де поєднується діяльність державних та недержавних органів влади. Таке поєднання дістало в західній науці назву «врядування» (англ. – «governance»). В Україні поки що така взаємодія є більше декларативною, ніж реальною, оскільки недержавні структури типу асоціацій, агенцій, фондів, фундацій і т.і. надто невиразно проявляються на регіональному рівні.

Процеси децентралізації, які продовжують тривати у багатьох європейських країнах, і зокрема в державах-членах ЄС останніх приєднань 2004 та 2007 років, супроводжуються введенням і реалізацією принципів досконалого управління (закріплених в acquis communautaire) під впливом європейської регіональної політики, яка останнім часом отримала назву політики згуртованості. Яке з двох термінологічних словосполучень у науково-практичному використанні є більш правильним   «регіональна політика» чи «політика згуртування» (оскільки вони використовуються паралельно) – сьогодні ще важко визначити. Тим не менше, збірка офіційних документів Європейського Союзу і коментарів до них, що складає нормативно-правову базу чинної політики на регіональному рівні, має назву «Політика згуртування 2007- 2013» [1]. Аналіз положень документів цієї збірки показує, що політика згуртування за своєю суттю означає якісно новий підхід Європейського Союзу до забезпечення рівномірного і стабільного соціально-економічного розвитку регіонів. Сучасна Європейська політика згуртування   це офіційна назва політики, яку ЄС проводить, працюючи над посиленням економічного і соціального згуртування, зменшенням нерівностей (диспропорцій) між регіонами, удосконаленням їхньої інфраструктури, підвищенням конкурентоспроможності, покращенням добробуту громадян, розвитком людських ресурсів і розвитком соціального капіталу.

Модернізація державного управління на регіональному рівні має здійснюватися через наближення національної системи державного управління до європейських принципів врядування. Це означає, що в організації управління на регіональному рівні мають відбуватися трансформаційні явища і процеси за якісними й кількісним показниками. Тому вони потребують грунтовного й системного дослідження, чого можна досягти завдяки з’ясуванню насамперед таких невирішених питань, як: «що саме необхідно оптимізувати за європейськими стандартами у сучасному державному управлінні на регіональному рівні?»; «які принципи європейської регіональної політики (політики згуртування) можуть бути прийнятними для застосування в Україні?»; «в який спосіб та за рахунок яких ресурсів може бути забезпечено запровадження цих принципів?».

Очевидно, що кожне з цих питань потребує окремого ґрунтовного дослідження. Проте в рамках цього виступу лише фрагментарно можна зупинитися на найбільш важливих окремих питаннях цих проблем. Крім того, з огляду на неодноразовість постановки і тривалість пошуку шляхів вирішення цих проблем, вже традиційними для України, як справедливо наголошують вітчизняні науковці [2, c.60] одночасно й паралельно постають питання: удосконалення адміністративно-територіального устрою; неврегульованості відносин «центр-регіони»; міжрегіональних відносин; відносин органів державної влади і місцевого самоврядування на регіональному рівні; формування та розвитку мережі інституцій управління регіональним розвитком.

Варто зазначити, що в останні роки у розв’язанні цих проблем був досягнутий певний прогрес, і передусім у частині теоретичних напрацювань. Проте, замість практичного втілення, вони набули більше декларативного характеру у найрізноманітніших формах, вироблених як різними політичним силами, так і державними структурами. Тому цілком очевидно, що на даному етапі необхідно повернутися до вирішення цих проблем.

Світовий досвід демонструє наявність найрізноманітніших систем управління на регіональному рівні, які відрізняються між собою насамперед специфікою поєднання функцій і компетенцій, законодавчо закріплених за регіональними органами управління й органами місцевого самоврядування. В Україні застосовується континентальна система державного (публічного) управління на регіональному рівні, характерною ознакою якої є активна роль держави у місцевих справах. Згідно з цією системою, на регіональному рівні діють територіальні підрозділи центральних органів виконавчої влади, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.

Однак замість злагодженої й ефективної діяльності цих суб’єктів публічного врядування на регіональному рівні ми спостерігаємо: перманентну неузгодженість і дублювання повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, що у свою чергу, зумовлює невизначеність меж їхньої відповідальності; відсутність належного ресурсного забезпечення виконання делегованих повноважень; невизначеність принципів типологізації регіонів для цілей державного управління їхнім розвитком; відсутність механізмів запровадження у практику регіонального управління договірних відносин на всіх рівнях – від національного до місцевого [2, с.61].

Варто зазначити, що в абсолютній більшості європейських країн існують державні органи на регіональному рівні (який ще називають проміжним рівнем) і які є важливим елементом системи публічного управління цих держав. У більшості випадків вони створюються саме за рішенням центральних органів влади для виконання певних завдань. Проміжний рівень управління є навіть в маленьких європейських країнах, де немає реального місця для регіонів. Варто звернути увагу і на той факт, що в європейських країнах існує три типи управління на регіональному рівні: регіональне управління, регіональне державне управління, місцеве регіональне врядування (міжмуніципальні асоціації, асамблеї тощо).

Завдяки європеїзаційним процесам в Україні також відбувається диференціація управління на рівні регіонів з врахуванням багатоманітності організаційних зв’язків, що дало вітчизняним науковцям підстави поділити державне управління на регіональному рівні, державне регулювання регіонального розвитку та регіональне врядування [2, с.63].

Про «європейськість» сучасних тенденцій в модернізації державного управління на регіональному рівні свідчать окремі положення законопроекту «Про засади державної регіональної політики» в тій частині, де зазначено, що вона здійснюється на основі таких принципів:

• конституційності та законності – відповідності Конституції та законам України, актам Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України;
  
• координації – просторового узгодження секторальних політик, цілей, пріоритетів та дій центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування;
  
• єдності – неодмінності забезпечення просторової, політичної, економічної, інформаційної, соціальної, гуманітарної цілісності України;
  
• децентралізації – збалансованого розподілу владних повноважень з управління розвитком територій між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування з передачею відповідних ресурсів;
  
• деконцентрації – перерозподілу владних повноважень у межах системи органів виконавчої влади – від центральних до місцевих;
  
• субсидіарності – прийняття рішень та надання публічних послуг на найближчому до громадянина рівні, відповідні повноваження можна передавати на вищий рівень управління лише з міркувань ефективності та економії;
  
• партнерства – узгодження цілей, пріоритетів і дій органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з іншими суб’єктами регіонального розвитку, забезпечення тісного співробітництва, кооперації та солідарності між ними в процесі формування та реалізації державної регіональної політики;
  
• відкритості – прозорості, прогнозованості, передбачуваності діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері формування та реалізації державної регіональної політики;
  
• сталого розвитку – розвитку суспільства, що дає змогу задовольняти потреби нинішнього покоління з урахуванням інтересів майбутніх поколінь;
  
• історичної спадкоємності – врахування та збереження позитивних надбань попереднього розвитку регіонів [3].
  

Конкретніший зміст принципів державної регіональної політики, який в багатьох позиціях співзвучний з положеннями вищезгаданої європейської політики згуртування, викладено у Державній стратегії регіонального розвитку і зводиться до наступного:

• програмування. Політика регіонального розвитку здійснюється на основі взаємозв’язаних довгострокових стратегій, планові програм розвитку як на державному, так і на адміністративно-територіальному рівні. Цей принцип також передбачає щорічне планування необхідних витрат державного бюджету, що сприяє забезпеченню прозорості, стабільності та синхронізації в політиці розвитку регіонів;
  
• концентрації. У зв’язку з обмеженістю державних фінансових ресурсів під час виконання завдань, визначених цією Стратегією, ресурси концентруються на певних територіях, встановлюється ієрархічність пріоритетів відповідно до сформульованих цілей, визначаються вимоги до економічної ефективності їх використання;
  
• поляризованого розвитку. Передбачається формування «опорних регіонів» (полюсів, локомотивів зростання), в яких концентруються фінансові, адміністративно-управлінські, людські та інші ресурси, з подальшим посиленням інноваційної активності в інших регіонах. Цей принцип застосовували держави, що перебували на початкових стадіях соціально-економічного піднесення, коли інноваційна хвиля тільки починала формуватися та набувала масштабності за рахунок її концентрації в окремих «полюсах зростання»;
  
• додатковості. Передбачено, що фінансову підтримку регіонального розвитку здійснюють за рахунок державного та місцевих бюджетів. За цим принципом фінансування з державного бюджету здійснюватимуть без зменшення фінансування з місцевих бюджетів;
  
• збалансованого розвитку. Зумовлює диференційованість надання державної підтримки регіонам з урахуванням їхнього потенціалу, умов, критеріїв і строків, визначених законодавством [4].
  

Сучасні виклики і тенденції глобального врядування певною мірою впливають і на регіональний розвиток України, що у свою чергу зумовлює необхідність вироблення принципово нової державної регіональної політики.

Однією з сучасних тенденцій модернізації державного управління на регіональному рівні є, на думку науковців, формування нової парадигми – регіонального саморозвитку, який полягає у створенні умов для реалізації інтересів регіонів під відповідальність місцевої влади. Отже, має бути проведена децентралізація та деконцентрація публічної влади. Під нові повноваження має бути сформована відповідна ресурсна база, посилена політико-юридична відповідальність органів публічної влади. Це, зокрема, означає й зміну обсягів фінансування з різних джерел, оскільки не тільки бюджет має бути джерелом фінансування регіональних соціальних програм. Останнє, до речі, стимулюватиме місцеву владу до пошуку додаткових джерел фінансування та ефективнішого використання виділених коштів [5, с. 172].

Проте, всім відомо, яка ситуація слалася в системі місцевої влади. Тому, як цілком справедливо наголошують науковці, за відсутності власного, національного досвіду впровадження структурних реформ на рівні регіональної економіки у нагоді стає світовий досвід, зокрема, досвід інституційного забезпечення регіонального розвитку у країнах ЄС. В процесі вироблення основних засад національної державної регіональної політики (та структурної регіональної політики як її невід’ємної складової) для України особливої актуальності набуває питання пошуку коштів на потреби реалізації структурних перетворень. Одним з реальних джерел щодо цього є структурні фонди ЄС [6, с.365].

Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок про те, що сучасним тенденціям модернізації державного управління на регіональному рівні властиві такі особливості:

• нинішні виклики і тенденції глобального та європейського врядування цілком об’єктивно впливають і на регіональний розвиток України, що у свою чергу зумовлює необхідність їх врахування та вироблення в процесі модернізації державної регіональної політики на принципово нових засадах.
  
• державне управління на регіональному рівні може бути ефективним завдяки створенню умов для збалансованого розвитку регіонів; інтеграції регіонів у єдиному політичному, правовому, економічному, інформаційному, культурному просторі; ефективному використанню потенціалу регіонів з урахуванням їхніх географічних, природних, історичних, економічних, екологічних, демографічних та інших особливостей, етнічних і культурних традицій; підвищення конкурентоспроможності регіонів тощо.
  

Література: