Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління
| Вид материала | Документы |
- С. Я. Салига [та ін.]; Запоріжський інститут державного та муніципального управління(зідму)., 96.87kb.
- «Модернізація управління економічним розвитком територіальних спільнот базового рівня», 185.1kb.
- Львівський національний університет імені івана франка тимчук олексій леонідович, 286.09kb.
- В Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національної академії, 51.51kb.
- Спеціальності галузі знань “державне управління”, за якими здійснюється підготовка, 331.23kb.
- Національна академія державного управління при Президентові України, 91.51kb.
- 1. Управління та менеджмент,принципи та завдання менеджменту, 1231.67kb.
- Правила прийому до Міжрегіональної Академії управління персоналом в 2012р, 3922.25kb.
- Правила користування електронною поштою в Дніпропетровському регіональному інституті, 15.68kb.
- Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного, 582.47kb.
Література:
- Науково-технічна та інноваційна діяльність в Україні у контексті євроінтеграційних процесів: [Монографія] / І.Ю. Єгоров, І.А. Жукович, Ю.О. Рижкова, М.В. Пугачева; Наук.-техн. Комплекс стат.дослідж. – К.: [ІВЦ Держкомстату України], 2006.-223 с.
- Смоленюк П.С. Державне регулювання інвестиційно-інноваційної діяльності / Смоленюк П.С. // Інноваційна економіка. - 2007. - №3. - С. 141-147.
- Бублик С.Г. Аналіз національних наукових інвестицій провідних держав світу / Бублик С.Г. // Проблеми науки. – 1999. - № 2. - С. 40-50.
Молодченко Т.Г.,
к.е.н., доцент кафедри управління
проектами в міському господарстві
і будівництві Харківської національної
академії міського господарства
Ткаченко А.Ю.,
аспірант Харківської національної
академії міського господарства
ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ ЯК ЗАПОРУКА МУНІЦИПАЛЬНОГО РОЗВИТКУ
Докорінні трансформаційні зрушення в економіці України, викликані зміною економічної моделі господарювання, суттєво впливають на взаємозв’язки економічних агентів, що в умовах високої ентропії зовнішнього середовища призводять до виникнення кризових явищ. Надзвичайно тісна взаємопов’язаність і переплетеність фінансових систем призвела до того, що криза на американському ринку переросла в кризу світового масштабу, яка вплинула на економіку нашої країни, тим самим загостривши питання антикризового управління не тільки на рівні підприємства, а на державному рівні.
Згортання програм кредитування, інфляційні процеси та девальвація національної валюти призвели до збитковості і банкрутства багатьох підприємств і як наслідок, невиконання державного і місцевих бюджетів. Однак незважаючи на те, що з кризою з одного боку, пов'язані руйнівні сили: скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, політична напруга, а з другого – криза прискорює відмирання застарілих економічних систем, вона одночасно є важливою ланкою, що прискорює технічне і технологічне оновлення виробництва, структурну перебудову економіки [1].
Саме кризові явища в економіці України призвели до того, що на сьогодні особливої актуальності набувають питання реформування податкової системи.
Податкова система країни є складною системою з багаторівневою структурою до складу якої входять елементи, які об’єднуються у підсистеми, що в свою чергу вступають у взаємодію як певні цілісності, а саме податкові відносини, нормативно-правові акти, що регулюють ці відносини, конкретні форми оподаткування, фіскальні установи, що здійснюють стягнення податків і контроль за їх сплатою.
На нашу думку, саме недосконалість системи місцевих податків і зборів є основним гальмом ефективного сталого розвитку регіонів, бо фінансове забезпечення функціонування органів місцевого самоврядування, в розрізі делегованих їм державою повноважень, є передумовою надання соціальних гарантій населенню і стимулювання фінансово-економічної діяльності підприємств на певній території.
Згідно вимог Європейської хартії місцевого самоврядування: частина фінансових ресурсів місцевого самоврядування має надходити у вигляді місцевих податків і зборів. Місцеві податки і збори становлять у загальній сумі доходів місцевих бюджетів Австрії – 72%, США – 58%, Японії – 55%, Франції – 48%, Німеччини – 40%, Англії – 38%[2].
Проаналізувавши податкові системи місцевих органів влади найбільш розвинених країн світу, можна зазначити, що найбільшу питому вагу у доходній частині місцевих бюджетів займає податок на нерухоме майно, що є передумовою належного фінансування суспільних послуг місцевої влади. Виходячи з проведеного аналізу, можна запропонувати наступний механізм введення податку на нерухомість в Україні.
По-перше, податок на нерухомість вводиться як місцевий податок, тобто усі надходження від нього будуть спрямовані в місцеві бюджети.
По-друге, об’єктом оподаткування стають об’єкти нерухомості як єдині комплекси нерухомого майна, що включають в себе землю, будівлі та споруди, які розташовані на ній. Реалізувати це можливо тільки за умови формування єдиного кадастру нерухомості, який акумулював би всі необхідні дані.
По-третє, податкова база буде визначатися, виходячи з ринкової вартості об’єктів нерухомості, яка буде розрахована із застосуванням методів масової оцінки.
По-четверте, методика оцінки має бути затверджена на державному рівні й містити декілька варіантів оцінювання (від складних до спрощених), з яких регіони й муніципалітети можуть обирати варіант, який найбільше їм підходить, виходячи із рівня розвитку ринку нерухомості, кваліфікації персоналу та ін.
По-п’яте, максимальну ставку для податку на нерухомість доцільно зробити єдиною, однак дозволити місцевим органам влади диференціювати її за видами нерухомості (не за видами власників).
По-шосте, платниками податку стануть фізичні та юридичні особи, які володіють нерухомістю, розташованого на території села, селища або міста. При неможливості встановлення власника об’єкта нерухомості платником податку може виступити його користувач.
На перший погляд, очевидними є соціальні й економічні вигоди від оподатковування нерухомості, але для того, що б забезпечити ефективне виконання вказаних функцій, необхідно опрацювати різні аспекти оподаткування за ринковою вартістю, виходячи зі сформованої ситуації в конкретній країні та створити всі умови проведення ефективного обліку об’єктів нерухомості, а саме створення єдиного кадастру.
Література:
- Балдин К.В.:Антикризисное управление: макро и микроуровень. – М.: Дашков, 2005. - 316 с
- Бюджетна політика у контексті стратегії соціально-економічного розвитку України : У 6 т. / Редкол.: М.Я. Азаров (голова) та ін. – К.: НДФІ, 2004 – Т. 5: Реформування міжбюджетних відносин і зміцнення фінансової основи місцевого самоврядування / М.Я. Азаров, Ф.О. Ярошенко, В.Г. Бодров та ін. – 2004. – 400 с.
Мущинська Н.Ю.,
к.е.н., доцент кафедри управління проектами
в міському господарстві і будівництві
Харківської національної академії міського господарства
ПРОГРАМУВАННЯ ЯК СПОСІБ ВИРІШЕННЯ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОБЛЕМ
Кризові явища в економіці стимулювали переосмислення причин виникнення проблем і пошуку механізмів подальшого розвитку країни. Визначальна роль в ефективному вирішенні проблем регіонального соціально-економічного розвитку належить програмно-цільовому методу.
Ґрунтуючись на вивченні вітчизняного й закордонного досвіду праці таких вчених-економістів, як Абалкін Л., Амітан В., Адамеску А., Бандман М., Бутко М., Долишний М., Данилишин Б., Каблов В.А., Корольовв В.Ю., Любовний В., Полонська Н., Попов В., Федоренко М., Чурікова К. і ін., можна стверджувати про необхідність програмно-цільового планування і управління відповідно до специфіки вирішення регіональних проблем.
Програмування як спосіб вирішення економічних проблем застосовується в різних ланках організаційної структури економіки. Найважливіші програми, спрямовані на розв'язання загальнодержавних і загальносуспільних проблем, які формуються, виходячи з стратегічних цілей держави, здобувають статус національних програм. В Україні національні цільові комплексні програми розробляються і реалізуються згідно з Постановами Верховної Ради, Указами Президента, Розпорядженнями Кабінету Міністрів.
Важливим елементом складання програми розвитку є визначення несуперечливих цілей і критеріїв їх досягнення як в рамках однієї програми, так і між програмами одного чи різних типів. Цілі можна поділити на чотири основні групи [1] та визначити такі основні критерії їх оцінки:
1. Ринкові цілі (критерії – доля самозабезпечення за рахунок продукції та послуг, що виробляються в регіоні; обсяг валового регіонального продукту; економічні пріоритети).
2. Фінансово-економічні цілі (критерії: обсяг бюджету, прибуток, рентабельність, фінансова стійкість, приріст фондів, розгалуженість виробничої бази, ступень кваліфікації трудових ресурсів, потужність та ін.).
3. Соціальні цілі (критерії: рівень життя населення, кількість населення за межею бідності, рівень побутових послуг, охорони здоров’я, освіти, існуюча та прогнозована кількість та вікова структури трудових ресурсів).
4. Екологічні і природоохоронні цілі (критерії: рівень забруднення водного та повітряного басейнів, ґрунтів та ін..).
При плануванні розвитку регіонів залучають у виробництво місцеві ресурси, державні інвестиції, позабюджетні кошти. Неможливо планувати місцеві програми із залученням додаткових власних ресурсів, не знаючи заходів державних програм на території. Кожний проект оцінюється за вкладом, який він вносить в досягнення поставлених цілей за програмою, в рамках якої він реалізується.
Необхідна чітка стратегія соціального і економічного розвитку держави, без якої буде стримуватись впровадження програмно-цільового планування і управління. Без програмно-цільового управління неможливе належне прогнозування і управління регіональним розвитком.
Сьогодні портфель державних програм не прив’язаний до соціальної і економічної стратегій розвитку України. В Україні реалізується дві сотні державних програм, тисячі регіональних та місцевих програм і проектів. Всі вони системно не пов’язані, не узгоджені за цілями, строками і ресурсами, не забезпечені фінансами і управлінням [2]. Аналіз програмних заходів і загальної структури документів свідчить про те, що програми не є по суті цільовими регіональними програмами, які б відповідали принципам програмно-цільового планування і управління, вони не охоплені повною мірою інформаційно-методичним забезпеченням щодо їх реалізації і являють собою по суті зведення актуальних проблем для даного району, часто не підкріплених ресурсами, що потрібні для їх реалізації [3].
Таким чином, можна сказати, що вимагає комплексного перегляду регламент як програмно-цільового управління, так і управління окремими програмами. Окрім цього, заслуговує на окрему увагу, ідея створення Державного фонду та мережі агенцій регіонального розвитку, Національної координаційної ради регіонального розвитку та мережі координаційних рад розвитку регіонів [4]. Необхідність запровадження такого фінансового інструменту продиктована перш за все відсутністю у значної частини громад необхідної економічної бази забезпечення наповнення місцевих бюджетів розвитку.
Необхідною умовою для запровадження нової державної регіональної політики особливо в умовах кризи є комплексний перегляд регламенту як програмно-цільового управління, так і управління окремими програмами і проектами, що передбачає збалансований підхід до формування портфеля програм розвитку держави і місцевих програм.
Література:
1. Модели и методы оптимизации региональных программ развития / [Андронникова Н.Г., Баркалов С.А., Бурков В.Н., Котенко А.М.]. – М.: ИПУ РАН, 2001. – 60 с.
2. Уроки кризи і оновлене бачення будівництва (інтервью міністра регіонального розвитку та будівництва України Василя Куйбіди) "Дзеркало тижня"- Режим доступу: ua/news/analits101.php
3. Корольов В.Ю. Організаційно-методичне забезпечення програмно-цільового управління промислового регіону: автореф. дис. канд. екон. наук: спец. 08.10.01 „Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка” /НАН України, Інститут економіко-правових досліджень. — Донецьк, 1998. – 20 с.
4. Пояснювальна записка до проекту Закону України "Про засади державної регіональної політики" – Режим доступу: o.org.ua/img/upload/pz.doc
Павлюк А.П.,
к. е. н., старший науковий співробітник,
провідний науковий співробітник,
Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України
АНТИКРИЗОВА РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ: ПРІОРИТЕТНІ ЗАВДАННЯ
Визначення пріоритетних завдань та механізмів регіональної політики для подолання наслідків економічної кризи повинно ґрунтуватись на аналізі особливостей прояву кризових явищ в розвитку регіонів.
Фінансово-економічна криза в Україні вразила економіку всіх без винятку регіонів, засвідчила недосконалість моделей розвитку регіональних соціально-економічних систем, їхню нестійкість, структурну диспропорційність, значну залежність від зовнішніх впливів. Аналіз динаміки основних економічних показників за 2008-2009 рр. дозволив виявити загальні тенденції прояву економічної кризи в регіонах, зокрема:
- суттєве скорочення інвестиційної діяльності в усіх регіонах внаслідок погіршення фінансового становища підприємств, відсутності банківського кредитування реального сектора економіки та суттєвого зменшення обсягів іноземних інвестицій в українську економіку;
- суттєве зменшення обсягів промислового виробництва в усіх регіонах внаслідок втрати ринків збуту для експортної продукції та зменшення внутрішнього попиту з боку підприємств і населення;
- найбільш постраждалою виявилась будівельна галузь, яка в абсолютній більшості регіонів удвічі скоротила обсяги виробництва;
- найбільш стійким виявилось сільське господарство, приріст обсягів його продукції, хоч і знизився, проте в переважній більшості регіонів залишався позитивним. Саме діяльність цього сектора економіки пом’якшила втрати від кризи в менш промислово розвинених регіонах та економічне самопочуття сільського населення;
- в умовах кризи не відбулося зростання диспропорцій регіонального розвитку, за окремими показниками рівень диференціації навіть зменшився. Проте це є наслідком суттєвого економічного спаду в східних регіонах, які мають великий вплив на формування середніх показників;
- економічна криза спричинила суттєву напругу на регіональних ринках праці та зростання безробіття економічно активного населення;
- економічна криза суттєво обмежує можливості регіонів щодо проведення активної політики регіонального економічного розвитку через скорочення податкової бази, а, отже, й наповнення місцевих бюджетів, та необхідність вирішення нагальних соціальних проблем;
- криза засвідчила слабкість економічної бази розвитку більшості регіонів та населених пунктів. Особливо загострились проблеми монофункціональних міст та районів з моноструктурною експортно-орієнтованою економікою.
Загалом регіони зі схожою структурою економіки характеризувались спільними тенденціями розвитку в умовах кризи. Це підтверджує, по-перше, важливість структурної перебудови для забезпечення стійкості регіональних економічних систем, по-друге, можливість вироблення спільної стратегії для груп регіонів щодо подолання наслідків економічної кризи.
Очевидно, що в період подолання наслідків економічної кризи зусилля й фінансові ресурси держави будуть спрямовані на вирішення макроекономічних і соціальних проблем. За цих обставин необхідно кардинально переглянути пріоритети та інструменти регіональної політики, сконцентрувавши увагу на кількох ключових напрямах.
У посткризовий період, внаслідок кардинальної структурної перебудови світової економіки та переорієнтації кон’юнктури світових ринків на конкурентну інноваційну продукцію кінцевого призначення, повернення до старого розподілу сил в регіональному розрізі буде неможливим. Експорт та міжнародні кредитні ресурси, які забезпечували високі темпи зростання економіки України протягом останніх років, будуть відігравати менш важливу роль в майбутньому. У найближчій перспективі саме внутрішні чинники матимуть вирішальний вплив на економічний розвиток регіонів.
Антикризова регіональна економічна політика має бути спрямована на мобілізацію внутрішніх ресурсів територій та залучення зовнішніх фінансових і матеріальних ресурсів, зміцнення конкурентних позицій регіонів, недопущення подальшого загострення структурних проблем та зниження соціальних стандартів життя населення.
В цих умовах зростає відповідальність за соціально-економічний розвиток територій місцевих органів влади, які покликані віднаходити й запроваджувати нові механізми залучення інвестицій в розбудову регіональної економіки.
Значний потенціал для забезпечення регіонального розвитку має механізм державно-приватного партнерства. Формування тісної співпраці регіональних і місцевих органів влади і приватного бізнесу на засадах ефективності і взаємної вигоди дозволить реалізувати важливі для територій інвестиційні та інфраструктурні проекти, розпочати реформування житлово-комунального сектору, підвищити рівень і якість надання послуг населенню.
Пилипенко О.О.,
к.е.н., доцент кафедри фінансів підприємств
Академії муніципального управління
УПРАВЛІННЯ ФІНАНСОВИМИ РЕСУРСАМИ В УМОВАХ ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ
Фінансові ресурси як складова частина фінансового механізму займають визначальне місце у структурі фінансових відносин та фінансової діяльності як суспільства, так і будь-якого підприємства. Вони потрібні для створення валового внутрішнього продукту, формування матеріальних і нематеріальних благ, національного доходу. Саме тому від їх стану та ефективності використання залежить можливість задоволення суспільних потреб, фінансова стійкість країни.
Отже, дослідження теоретичних і прикладних аспектів фінансових ресурсів та ефективності їх використання є досить актуальними, особливо на сучасному етапі діяльності в нестабільному фінансово-економічному середовищі.
Над даним питанням постійно працюють вітчизняні та зарубіжні вчені, наприклад М.О. Данилюк, Г.Г. Нам, С.Я. Огородник, В.М. Опарін Ю.В. Петленко, М.Г. Сичов, В.М. Родіонова, Федосов В.М. та інші. Сучасна теорія та практика управління фінансовими ресурсами підприємства розробила цілий ряд положень і підходів до визначення, класифікації та інформаційно-методичного забезпечення управління фінансовим ресурсами та його впливу на фінансовий стан. Однак, практично відсутні дослідження щодо формування та використання фінансових ресурсів за умов економічної кризи, які б враховували ймовірність настання певних подій, зміну ринкової кон'юнктури та одночасно розробляти моделі поведінки підприємства за зміни ситуації з матеріальними, трудовими та фінансовими ресурсами.
В найбільш загальному вигляді фінансові ресурси - це централізовані і децентралізовані грошові фонди цільового призначення, які формуються в процесі розподілу і перерозподілу національного багатства, сукупного суспільного продукту і національного доходу та призначені для використання у відповідності з завданнями соціально-економічного розвитку суспільства та трудових колективів окремих підприємств. В умовах ринкової економіки для підприємств усіх форм власності й організаційно-правового статусу основними джерелами формування фінансових ресурсів підприємства можуть є як власні фінансові ресурси, так і позикові.
Структура фінансових ресурсів за сучасних умов має розглядатися в тісному зв'язку з вартісною структурою продукції, що виробляється підприємством: за джерелами створення; за напрямками використання. Завдяки такому розгляду стає можливим визначити рівень використання фінансових ресурсів підприємства у розподільчих процесах; дати характеристику ефективності функціонування фінансового механізму; прослідкувати рух кожної складової частини фінансових ресурсів.
Розгляд фінансових ресурсів за джерелами створення у зв'язку з напрямками використання має значення для визначення межі функціонування фінансових ресурсів. На рівні підприємства фінансові ресурси - це частина грошових надходжень і доходи, що призначені для виконання фінансових зобов'язань і здійснення витрат по забезпеченню розширеного відтворення. Джерелами створення фінансових ресурсів підприємств є внески засновників, прибуток, амортизаційні відрахування, цільове надходження, кредити всіх форм, кредиторська заборгованість підприємства. Для ефективного функціонування підприємства важливе значення має визначення оптимальної потреби у фінансових ресурсах, забезпечення структури, джерел їх формування та обґрунтованих напрямків їх використання.
Більша частка фінансових ресурсів створюється за рахунок прибутку. Крім того, частина фінансових ресурсів виражає перенесену вартість основних фондів (амортизаційні відрахування). Отже, основна частина фінансових ресурсів представляє собою грошове надходження новоствореної вартості.
Розмір власних оборотних коштів, що закріплені за підприємством, не є постійною величиною. Сума власних оборотних коштів під час складання фінансового плану щорічно уточнюється у зв'язку зі зміною обсягу виробництва, асортименту продукції, умов постачання і збуту. Окрім того, на підприємствах виникають проблеми з несвоєчасним надходженням коштів за відвантажену продукцію, нагромадженням на складі нереалізованої готової продукції, несвоєчасним і неповним виконанням договірних зобов'язань постачальниками та через інші обставини, що спричиняють потребу в додаткових коштах.
Покрити цю потребу лише власними джерелами стає практично неможливим. Тому формувати оборотні кошти лише за рахунок власних джерел економічно недоцільно, оскільки це знижує можливості щодо фінансування власних витрат.
У такому разі підприємство вимушене звертатися до залучення фінансових ресурсів у вигляді короткострокових кредитів банку та інших видів кредитів. Призначення банківських кредитів - фінансування витрат, пов'язаних з придбанням основних і поточних активів, із сезонними потребами підприємства, тимчасовим збільшенням виробничих запасів, податковими платежами та іншими зобов'язаннями.
Однак за сучасних умов можливість використання такого джерела формування фінансових ресурсів для переважної більшості підприємств також обмежена (відсутність ресурсів у комерційних банків та високі кредитні ставки).
Кредит має двоїстий вплив на фінансове положення підприємства в цілому і на стан оборотних коштів зокрема. З одного боку, без залучення в оборот кредитних ресурсів в умовах дефіциту власних засобів підприємству необхідно чи скорочувати цілком припиняти виробництво, що загрожує серйозними фінансовими проблемами, може призвести до банкрутства. З іншого боку, рішення виниклих проблем тільки за допомогою кредитів викликає підвищення залежності підприємства від кредитних ресурсів внаслідок збільшення позичкової заборгованості. Це приводить до збільшення нестабільності фінансового стану, зникають власні оборотні кошти, переходячи у власність банку, оскільки підприємства не забезпечують норму прибутку на вкладений капітал, задану у вигляді банківського відсотка. Кредиторська заборгованість відноситься до позапланових залучених джерел формування оборотних коштів. її наявність означає участь в обороті підприємства засобів інших підприємств і організацій. Частина кредиторської заборгованості закономірна, тому що випливає з діючого порядку розрахунків. Поряд з цим кредиторська заборгованість може виникнути в результаті порушення платіжної дисципліни.
Умови ринкової економіки вимагають якісного планування фінансових ресурсів. За сучасних економічних умов воно обмежується: 1) високим рівнем невизначеності на товарному та фінансовому ринках, яка пов'язана з тривалими глобальними змінами у всіх сферах суспільного життя; 2) відсутністю ефективної нормативно-правової бази у сфері внутрішнього планування фінансових ресурсів. Для державних підприємств така правова основа впроваджена з 2001 року; для підприємств недержавної форми власності вона має рекомендаційний характер; 3) обмеженістю фінансових можливостей у більшості підприємств для залучення висококваліфікованих спеціалістів з метою виконання складних фінансових розрахунків. Особливо це стосується малих і середніх підприємств, у яких потреба у плануванні фінансових ресурсів є гострішою через їх обмеженість та значно більшому впливу зовнішнього середовища на їх діяльність.
Таким чином, управління фінансовими ресурсами у сучасних умовах має забезпечувати: безперервність процесу виробництва; врахування інтересів підприємства, акціонерів та інших інвесторів при розподілі прибутку; визначення ефективних напрямів вкладення капіталу, оцінка раціональності його використання; встановлення раціональних фінансових відносин із суб'єктами господарювання; банками, страховими компаніями; виконання зобов'язань перед бюджетом і державними цільовими фондами, банками та іншими кредиторами; виявлення внутрішньогосподарських резервів та мобілізація всіх видів ресурсів з метою збільшення прибутку від звичайної діяльності, зростання інших доходів, включаючи і позареалізаційні; забезпечення контролю за фінансовим станом, платоспроможністю і кредитоспроможністю підприємства.