Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління

Вид материала

Документы

Содержание Соціальні реформи, як економічний механізм подолання кризових явищ у суспільстві Управління розвитком житлово-комунального господарства в кризових умовах Антикризове управління сільськогосподарським підприємством Проблеми розвитку ринку кредитних спілок в україні Позитивні та негативні наслідки можливого створення мегарегулятора фінансових ринків

Подобный материал:

• С. Я. Салига [та ін.]; Запоріжський інститут державного та муніципального управління(зідму)., 96.87kb.
• «Модернізація управління економічним розвитком територіальних спільнот базового рівня», 185.1kb.
• Львівський національний університет імені івана франка тимчук олексій леонідович, 286.09kb.
• В Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національної академії, 51.51kb.
• Спеціальності галузі знань “державне управління”, за якими здійснюється підготовка, 331.23kb.
• Національна академія державного управління при Президентові України, 91.51kb.
• 1. Управління та менеджмент,принципи та завдання менеджменту, 1231.67kb.
• Правила прийому до Міжрегіональної Академії управління персоналом в 2012р, 3922.25kb.
• Правила користування електронною поштою в Дніпропетровському регіональному інституті, 15.68kb.
• Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного, 582.47kb.

Близнюк В.В.,

аспірант кафедри управління

суспільним розвитком

НАДУ при Президентові України


СОЦІАЛЬНІ РЕФОРМИ, ЯК ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ У СУСПІЛЬСТВІ


Сьогодні, Державну політику пронизує практично «відокремлене» розуміння «економічного» та «соціального», завдяки чому соціальні заходи зберігають своє вторинне значення у порівнянні з економічними, політичними, адміністративними питаннями. В такому разі, вирішення проблем соціального характеру, як правило відкладється на потом, до часів економічного зростання та пожвавлення, та виникає «залишковий» принцип фінансування соціальних програм. Проте соціальне та економічне – це дві складові єдиного суспільного процесу, який є поліструктурною і поліфункціональною складною системою.[1]

Одним із показників економічної стабільності Держави, звичайно є показник соціальної захищеності, та рівня життя суспільства, відсоток середнього класу.

В умовах сучасної світової фінансової кризи, що на думку багатьох фахівців є безпрецедентною за масштабами, вкрай важливим постає питання шляхів подолання кризових явищ у суспільстві, та необхідності докорінного переосмислення механізмів та моделей державного регулювання економічних і, відповідно, соціальних процесів.

Фінансово–економічна криза впливає на всі без винятку сфери суспільного життя. Найважливіші наслідки світової кризи – соціальні: зниження ділової активності веде до падіння рівня зайнятості й добробуту людей, зростання безробіття, зниження платоспроможності, скорочення надходжень до бюджетів усіх рівнів. Активна соціальна політика є не обмежувачем, а каталізатором економічного зростання.[1]

Але слід зазначити, що збільшення соціальних виплат населенню, за рахунок фіскального навантаження на платників податків, та надходжень грошової маси від приватизації об’єктів що знаходяться у власності Держави не є позитивним напрямком соціальних реформ, подібна тактика змінює ситуацію в короткостроковій перспективі, тим самим залишаючи глобальні зміни ще більш недосяжними.

Слід відмітити дуже низьку ефективність соціальної сфери порівняно з високими витратами. Так згідно даних державного комітету статистики України, доходи населення за ІІІ квартал 2009 р. складались на 40,3% із заробітної плати; 19,5% із змішаного доходу; 3,6% доходів від власності та 36,6% соціальні допомоги та інші одержані поточні трансферти, а Україна й досі залишається однією з найменш захищених в соціальному плані Держав. Принцип «надати знаряддя для добування їжі, а не їжу» повинен бути основним в процесі формування соціальної політики. [2]

В таких складних економічних умовах, акцент потрібно робити не на збільшення соціальних витрат, за рахунок платників податків, що приводить до проїдання значної частини бюджету, а акцентувати увагу на збільшенні попиту та покупної здібності населення вітчизняних товарів, що в кінці кінців призведе до оздоровлення вітчизняного виробника. Також слід зупинитися на проблемі зменшення імпорту та дефіциту торгового балансу: на протязі 2000-2005 р.р. експорт перевищував імпорт, але починаючи з 2006 р, ситуація змінилась на протилежне. Згідно статисти стичної звітності, за 9 міс. 2009 р. імпорт перевищив експорт на 1,1 млрд. дол. США. [2]

Отже основними механізмами подолання кризи, має бути:

• Оновлення основного капіталу, як за рахунок бюджетних відрахувань, так і за рахунок інвестицій, цьому має сприяти нещодавнє підвищення рейтингу України від Fitch Ratings та Standard & Poor’s;
  
• Зменшення імпорту дозволить звільнити ринок для вітчизняних виробників, що буде сприяти відновленню національного виробника. Зменшиться дефіцит торгового балансу;
  
• Необхідно залучати іноземних виробників для виробництва їхньої продукції саме в Україні, через будівництво нових заводів, що збільшить робочі місце, та зменшить рівень безробіття;
  
• Зменшення ставок залучення депозитів, сприятиме доступності кредитування населення, що в свою чергу збільшить покупну здібність;
  
• Збільшення зайнятості за рахунок проведення суспільних робіт. [3]
  

Таким чином, створення нових робочих місць, оновлення інвестиційного клімату, збільшення покупної здібності населення, це ті основні передумови, які сприятимуть поступовому виходу з кризи та подоланню кризових явищ у суспільстві.

Література:

1. Україна як соціальна держава: гасло для політичної конкуренції чи шлях до солідаризації суспільства? / О. М. Пищуліна, Я. А. Жаліло, С. І. Лавриненко Д. С. Покришка / за заг. ред. В. Є. Воротіна – К. : НІСД, 2009. – 108 с.
   
2. ссылка скрыта / Соціально – економічний розвиток України за січень 2010 року/ Державний комітет статистики України/ ссылка скрыта
   
3. Економіко-правова библіотека - режим доступу: ссылка скрыта
   

Гарасимчук В.М.,

магістр державного управління


УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА В КРИЗОВИХ УМОВАХ


Рівень життя населення залежить від наявності розвинутої соціальної інфраструктури, що, в свою чергу, баланс побутових і соціально-культурних потреб громадян. Тому забезпечення населення житлом і комунальними послугами є необхідною передумовою успішної реалізації планів оптимального розміщення та підвищення ефективності виробництва [1]. Реалії сьогодення свідчать про те, що держава має суттєво вдосконалити механізм ринкових відносин у житлово-комунальній сфері, розробити та впровадити єдину фінансову та соціальну політики на регіональному та муніципальному рівнях, що докорінно змінить існуючі форми та методи державного управління. На наш погляд, реформування житлово-комунального господарства має відбуватися через запровадження нових форм управління, зокрема – делегованого управління, впровадження системи договірних відносин, зумовлених появою в цій сфері господарюючих суб’єктів різних організаційно-правових форм на рівні територіальних громад.

В Україні питання управління розвитком житлово-комунального господарства (далі – ЖКГ) є надзвичайно актуальним за наступних причин:·

1. Енергоємність ВВП в Україні у 3-4 рази перевищує аналогічні показники для розвинутих країн світу, що значно здорожує продукцію, яка виробляється на вітчизняних підприємствах та обумовлює низьку конкурентоспроможність країни на світових ринках.

2. Україна є енергодефіцитною країною та імпортує більше 70 % природного газу від обсягів власного споживання в одного постачальника. Вартість природного газу стрімко зростає, що є небезпечним для функціонування промисловості та, зокрема, житлово-комунальної сфери.

3. Історично Україна мала суто «символічні» ціни на енергетичні ресурси та житлово-комунальні послуги, що спонукало промисловість до використання енерговитратних технологій та обладнання, сприяло нехтуванню ними втрат ресурсів, створювало умови щодо відсутності культури енергоспоживання у населення. З огляду на це перехід на світові ціни на енергоносії буде надзвичайно важким для держави і суспільства як з економічної, так і з моральної точок зору.

4. Надзвичайно високі втрати води, тепла, низька якість водовідведення та невирішеність питань щодо поводження з побутовими відходами призводить до необґрунтовано подорожчання житлово-комунальних послуг і негативно впливає на навколишнє середовище й умови проживання населення, обумовлює занадто високе споживання енергетичних ресурсів, зокрема, газу, відволікає бюджетні кошти на компенсацію різниці в тарифах за енергоносії замість спрямування їх на соціально-економічні проекти, що відповідають пріоритетам економічного розвитку України.

Найкрупнішими категоріями споживачів природного газу є населення (житлово-комунальні послуги), електроенергетика, металургія та хімічна промисловість. Тому, однією з найважливіших складових у реформі ЖКГ є приведення у відповідність тарифів на житлово-комунальні послуги. Сама ідея централізованої системи управління вичерпала себе, і Україна будує нове громадянське суспільство, яке характеризується децентралізацією влади, високим рівнем громадського самоврядування. На наш погляд, для подолання кризових наслідків необхідно створити таку систему державного регулювання, яка забезпечить найефективніше управління комунальною власністю при вирішенні власного головного завдання - забезпечення споживачів якісними житлово-комунальними послугами, і як наслідок - комфортними умовами існування.

Ефективність виробничо-фінансової діяльності підприємств ЖКГ територіальних громад залежить від рівня тарифів, ефективності управління, що визначає певний рівень витрат підприємств. Сьогодні невизначеність тарифної політики на середньо- та довгострокову перспективу, порушення основних її принципів на користь політичної доцільності є передумовою цілої низки системних проблем, що існують в галузі житлово-комунального господарства та є основною перепоною для запровадження ринкової моделі господарювання в цій сфері.

Метою реформування ЖКГ повинно стати найбільш повне й якісне забезпечення населення всіма видами житлово-комунальних послуг, з одночасним зниженням частки витрат на них у фактичному кінцевому споживанні всіх споживачів [2]. Таким чином, для вдосконалення системи управління необхідно поступово забезпечити:

• наукову організацію праці й управління в сфері ЖКГ на основі новітніх досягнень світової науки й техніки, передового вітчизняного й закордонного досвіду, підвищення кваліфікації кадрів усіх рівнів;
  
• розробку перспективних і довгострокових правил взаємин між виробниками й споживачами житлово-комунальних послуг, їх відкритість і обов’язковість виконання всіма учасниками, невідворотність покарань (морального й матеріального) за їх порушення, критеріїв і показників кількісного і якісного росту;
  
• створення (відтворення) інститутів місцевого житлового самоврядування в кожному мікрорайоні (багатоквартирному будинку) з метою широкого контролю за виконанням організаційно-технічних заходів по реформуванню ЖКГ міста.
  

Література:

1. Манцевич Ю. М. Соціально-економічні проблеми розвитку житлового господарства України і стратегія його удосконалення. / Ю. М. Манцевич. – К. : Профі, 2007. – 388 с.

2. Кучеренко А. Ю. Реформирование жилищно-коммунального хозяйства / А. Ю. Кучеренко // Теория и практика управления. – 2005. – № 6. – С. 2–4.


Гончарський І.Л.,

директор Скадовського технікуму державного вищого навчального закладу “Херсонський державний аграрний університет ”

аспірант Херсонського державного аграрного університету


АНТИКРИЗОВЕ УПРАВЛІННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИМ ПІДПРИЄМСТВОМ


Сільськогосподарське виробництво у світі все більше набуває глобальної значущості, що пов’язано із забезпеченням потреб зростаючої кількості населення Землі якісними продуктами сільського господарства. Темпи світового виробництва сільськогосподарської продукції відстають від темпів зростання населення Землі. Україна, як володар значних світових запасів чорнозему, має усвідомити відповідальність такого становища у світі та заповнити нішу, що утворилася в результаті об’єктивних процесів глобальних світових процесів. Однак поки що в Україні сільськогосподарське виробництво, на жаль, у занепаді. Україна не забезпечує навіть власні потреби у сільськогосподарській продукції, яку щороку імпортує. Так, наприклад, за 2008 рік імпорт продукції сільського господарства і продовольства становив близько 6,8 млрд. дол. США [1, с.6]. Сільське населення постійно скорочується, щороку зникають села. Постійно зростає сільське безробіття, занепадає соціальна інфраструктура села, продуктивність сільського господарства постійно знижується, спостерігається зниження рівня агрокультури, депопуляція населення та інші негативні явища.

У цьому контексті забезпечення суспільно необхідної ефективності функціонування сільськогосподарського підприємства є чинником національної безпеки України [2,с.47-89; 3]. Відомо, що ефективність сільськогосподарського підприємства залежить від багатьох чинників. Ми зупинимося на одному з них: макроекономічному прогнозуванні та плануванню їх діяльності. Актуальність даного чинника зросла у зв’язку з переходом економіки України на ринкові механізми господарювання.

Перш за все потрібно виявити основні суперечності, які супроводжують ринкову систему господарювання [4]. Йдеться про співвідношення держави та сільськогосподарських підприємств. Дане співвідношення має будуватися на врахуванні об’єктивної суперечності між самостійністю сільськогосподарського підприємства та макроекономічному впливу держави на підприємство.

Держава не має втручатися у діяльність сільськогосподарського підприємства, однак підприємство не в змозі планувати виробництво сільськогосподарської продукції без держави, тому що її функції ринок виконати не може. При відсутності централізованої інформації про те, що має бути вироблено у наступному році, підприємства приймають рішення про виробництво сільськогосподарської продукції на основі інформації, яка поступає до них у кінці року. Закономірним наслідком даної макроекономічної стихії у виробництві сільськогосподарської продукції є дефіцит та високі ціни на певну продукцію в один рік та перевиробництво продукції й низькі ціни на другий рік.

Такий стан сільськогосподарського виробництва в Україні маємо тому, що держава не виконує макроекономічної функції – прогнозувати, планувати, організовувати, стимулювати, контролювати, оцінювати виробництво сільськогосподарської продукції без лінійного, одностороннього “втручання” у діяльність сільськогосподарських підприємств.

Кожен із суб’єктів сільськогосподарського виробництва (держава та підприємства) має виконувати свої функції, які неможливо виконати іншим суб’єктам. Держава має виконувати макроекономічні функції – забезпечувати суб’єктів господарювання превентивною інформацією про майбутні якісно-кількісні параметри продуктів сільського господарства. Сільськогосподарські виробники мають забезпечувати ефективне виробництво продукції.

Отже, успішність антикризового управління сільськогосподарським підприємством залежить перш за все від оптимізації функцій держави та сільськогосподарських підприємств, кожен з яких має виконувати свої функції у повному обсязі, які не можуть бути виконані іншими суб’єктами.


Література:

1. Кваша С.М. Вплив світової фінансової кризи на розвиток аграрного сектору вітчизняної економіки // Економіка АПК. – 2009. – №5. – с.3-8.

2.Коваленко М.А., Нагорна І.І., Сіленков Б.В. Управління економічною безпекою регіону: сутність та механізм реалізації: Монографія / за заг. ред.. к.е.н., доц.. М.А.Коваленка. – К.: Олді- плюс, 2006. – 440 с.

3. Суперсон В.І. Продовольча безпека України та деякі апекти її формування в сучасних умовах/ В.І.Суперсон // Економіка АПК. – 2008. – №12. –с.13-18.

4. Мартиненко В.Ф. Земля як інвестиційний ресурс у системі суспільного розвитку// Демократичне врядування: наук. вісник Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України – Вип 3. – Львів: ЛРІДУ НАДУ – 2009. – Режим доступу: nofollow" href=" " onclick="return false">ссылка скрыта.


Гусак В.А.,

аспірант Академії муніципального управління


ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ РИНКУ КРЕДИТНИХ СПІЛОК В УКРАЇНІ


В умовах трансформації економіки України дуже важливу роль відіграють фінансові інституціональні суб`єкти, від яких залежить стабільність і розвиток економіки. В небанківському фінансовому секторі одними з таких суб’єктів, на нашу думку, є кредитні спілки. Кредитні спілки є досить специфічною формою господарювання за своєю соціально-економічною природою. Кредитна спілка — це неприбуткова організація, яка створюється групою фізичних осіб з метою задоволення потреб у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг на основі кооперації [1].

Діяльність кредитних спілок зорієнтована на задоволення фінансових потреб населення, а також малих та середніх підприємств у різних галузях економіки. Частка сукупного ВВП, яка припадає на долю малих та середніх підприємств провідних країн світу досить значна. Стабілізація економіки та поновлення темпів її зростання багато в чому залежить від розвитку цих підприємств. Кредитні спілки є досить ефективним та вагомим механізмом у забезпеченні необхідними фінансовими ресурсами підприємств малого та середнього бізнесу.

До початку фінансової кризи 2008 року основні показники діяльності кредитних спілок свідчили про збільшення активів, капіталу та обсягу наданих послуг [3].

Проте в умовах фінансової кризи кредитні спілки опинилися у важкому фінансовому становищі. Основні причини такої ситуації наступні:

• криза ліквідності кредитних спілок;
  
• стрімке збільшення частки прострочених кредитів в структурі кредитного портфелю;
  
• масовий відтік депозитних вкладів [2].
  

В Україні кредитні спілки можуть відігравати вагому роль в підтримці стабільного економічного розвитку, проте існує ряд факторів, що перешкоджають їх нормальному функціонуванню та розвитку. Основні з них зазначено в Концепції розвитку системи кредитної кооперації, яка була схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України:

1) недосконалість діючого законодавства в сфері регулювання діяльності кредитних спілок;

2) відсутність системи гарантування вкладів членів кредитної спілки;

3) велика частка споживчих кредитів у кредитних портфелях кредитних спілок;

4) функціонування на ринку кредитних спілок значної кількості псевдоспілок;

5) проблема взаємовідносин державного регулятора та кредитних спілок (складність процедур реєстрації кредитних спілок, ліцензування);

6) проблема залучення дешевих та довгострокових ресурсів [4].

Для вирішення вище вказаних проблем необхідно приведення діючого законодавства України до відповідності з міжнародними стандартами, враховуючи специфічні особливості діяльності кредитних спілок в Україні, створення ефективної системи гарантування вкладів на депозитні рахунки в кредитних спілках та відповідної інфраструктури, створення адекватної системи підтримки ліквідності кредитних спілок України, при цьому активну роль у вирішенні цього питання повинні відігравати не тільки кредитні спілки, але й держава (в даний момент необхідно розробити процедуру рефінансування кредитних спілок та розпочати роботу щодо її функціонування), проведення діяльності по виявленню псевдоспілок, які дискредитують саму ідею соціально-економічної кооперації, а також перегляд стратегії розвитку ринку кредитних спілок; зведення ролі Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України до коригування та направлення розвитку кредитної кооперації, а не активного втручання в господарські процеси кредитних спілок.

Очевидність активних дій у сфері регулювання діяльності кредитних спілок та перегляд підходів до такого регулювання назріла досить давно. Наявна економічна криза лише поглиблює хронічні фінансово-організаційні проблеми кредитних спілок в Україні.


Література:

1. Закон України «Про кредитні спілки» №1096-IV від 10 липня 2003 р. із змінами та доповненнями.
   
2. Калустова К. Аналіз фінансової звітності кредитних спілок – членів НАКСУ за 10 та 11 місяців 2008 року // Бюлетень кредитних спілок України. – Листопад 2008 р.- лютий 2009 р.. – №6-1. – с. 26-32
   

Денисенко О.М.,

аспірант Академії муніципального управління


ПОЗИТИВНІ ТА НЕГАТИВНІ НАСЛІДКИ МОЖЛИВОГО СТВОРЕННЯ МЕГАРЕГУЛЯТОРА ФІНАНСОВИХ РИНКІВ

В УКРАЇНІ


Створення мегарегулятора фінансових ринків на фінансовому просторі України є темою жвавого обговорення в науковому та фінансовому середовищі. В Верховну Раду України внесений законопроект, яким передбачено злиття наглядових функцій Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг (Держфінпослуг) та Національного банку України (Дирекція з банківського регулювання та контролю). Мотивами творців даного законопроекту є: створення в Україні потужного центру регулювання ринків фінансових послуг, вирішення конфлікту інтересів всередині Національного банку України та виведення країни на новий рівень державного регулювання ринків. Водночас, до позитивних наслідків створення такого органу слід віднести зменшення витрат на фінансування діяльності наглядових органів та концентрацію відповідальності за становище на фінансових ринках під «одним дахом».

Однак, проаналізувавши причини створення мегарегуляторів в інших країнах (внутрішні – універсалізація фінансових інституцій, створення фінансових конгломератів, загальна тенденція до ускладнення продуктів, що надаються фінансовими посередниками на ринку, входження на фінансовий ринок суб’єктів реального сектору економіки та зовнішні – глобалізація та швидкий транскордонний перетік капіталів, що здатний розбалансувати економіку окремо взятої країни) та екстраполюючи їх на терени фінансового простору України слід відзначити і те, що Україна не готова до створення такого органу, зокрема з таких обставин:

- в Україні відсутні потужні універсальні фінансові інститути, про що свідчить співставлення активів, наприклад, найбільшого українського банку – ПриватБанку та найбільшого російського банку – «Ощадбанку Росії», а саме 11 млрд. дол. США [1] проти 237 млрд. дол. США [2] відповідно. В Росії не йдеться про створення мегарегулятора, навіть попри те, що фондовий та страхові ринки в Росії розвинені набагато краще (принаймні в кількісних показниках);

- українські фінансові інституції є монопрофільними, банки зосереджені в основному на кредитуванні, страхові компанії займаються переважно страховою діяльністю, а тимчасово вільні ресурси зберігають в основному консервативно – на депозитах у комерційних банках. Недержавні пенсійні фонди надто малі навіть у співставленні з іншими фінансовими інституціями України;

- відсутні потужні конгломерати, ядром яких виступали б фінансові установи;

- фінансові продукти, що надаються клієнтам, є нескладними, спрощеними за своєю суттю.

Крім того, що в Україні не склалися фундаментальні передумови створення мегарегулятора фінансових ринків, при його створенні неминуче розпочнеться тривалий процес реформування сфери нагляду. Дуже суперечливим є виведення наглядових функцій з-під юрисдикції Національного банку України. Нові важливі, складні завдання, які стоять перед банками і регулятивно-наглядовими органами країн, які запроваджують у банківську практику положення Угоди Базель ІІ, посилюють один з аргументів проти передачі регулятивно-наглядової банківської функції фінансовому мегарегулятору, а також проти створення автономного від НБУ наглядового банківського органу. Існує небезпека у такому разі зниження ефективності банківського регулювання та нагляду. Це вкрай небезпечно, враховуючи те, що Україна – яскравий приклад країни з банкоцентричною моделлю фінансового ринку.

Не відкидаючи ідею створення мегарегулятора фінансового ринку на основі інституціонального принципу, слід визначитись з основними передумовами для його створення, які полягають у наявності зрілого фінансового ринку, а також великих і диверсифікованих фінансових інституцій. Поки що Україна не має ані першого, ані другого, тому, на думку автора, не слід поспішати зі створенням такого органу в Україні.


Література:

1. tbank.ua/info/index1.stm?url=/info/balance/balance_bank.ssc
   
2. ru/moscow/ru/press_center/all/index.php?id114=11002038