Академія муніципального управління до 15-річчя Академії муніципального управління

Вид материала

Документы

Содержание Концептуальні засади формування інноваційно-інвестиційної стратегії розвитку промислових підприємств Управління державним боргом в умовах світової фінансової кризи Вістяка Г.І. Вексельна форма мобілізації кредитних ресурсів підприємств Стратегічне планування економічного розвитку в державному управлінні як механізм подолання кризових явищ у суспільстві Кластерна форма організації економіки регіонів

Подобный материал:

• С. Я. Салига [та ін.]; Запоріжський інститут державного та муніципального управління(зідму)., 96.87kb.
• «Модернізація управління економічним розвитком територіальних спільнот базового рівня», 185.1kb.
• Львівський національний університет імені івана франка тимчук олексій леонідович, 286.09kb.
• В Дніпропетровському регіональному інституті державного управління Національної академії, 51.51kb.
• Спеціальності галузі знань “державне управління”, за якими здійснюється підготовка, 331.23kb.
• Національна академія державного управління при Президентові України, 91.51kb.
• 1. Управління та менеджмент,принципи та завдання менеджменту, 1231.67kb.
• Правила прийому до Міжрегіональної Академії управління персоналом в 2012р, 3922.25kb.
• Правила користування електронною поштою в Дніпропетровському регіональному інституті, 15.68kb.
• Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного, 582.47kb.

Овчар О.С.,

здобувач НТУУ «КПІ»


КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНО-ІНВЕСТИЦІЙНОЇ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ


В умовах фінансової кризи одним з ключових завдань є більш повна переорієнтація у напрямі інноваційного розвитку. У Державній програмі розвитку промисловості України підкреслюється, що створення сучасного, інтегрованого у світове виробництво промислового комплексу можливо на підставі реалізації інноваційної моделі, формування ефективної структури промислового виробництва з підвищенням питомої ваги наукоємких галузей, широкого запровадження нових технологій. Реалізація інноваційного напряму розвитку потребує надійного інвестиційного забезпечення. Низький рівень фінансування у сфері науки, техніки, технологій, незрілість фінансових систем та ринкових ситуацій, недостатність власних коштів у промислових підприємств гальмують інноваційний розвиток промисловості України. Саме тому актуальною є постановка і вирішення проблеми розробки концептуальних засад формування стратегії інноваційно-інвестиційного розвитку промислових підприємств.

Основні засади формування інноваційно – інвестиційної стратегії розвитку промислових підприємств

І. Визначення спроможності підприємства до інноваційного розвитку :

• усвідомлення необхідності здійснення власних інновацій;
  
• формування цілей інноваційної діяльності;
  
• вивчення ринку та конкурентів;
  
• визначення стратегічних напрямів інноваційної діяльності.
  

ІІ. Вибір стратегічного напрямок діяльності підприємства :

• прикладні дослідження та розробки;
  

• виробництво;
  
• послуги;
  
• збут.
  

ІІІ. Визначення інноваційно – інвестиційного потенціалу підприємств:

1. Виробничо – господарський потенціал:

• ресурсний потенціал – сукупність потрібних для розроблення та запровадження нововведень фінансових, кадрових, матеріальних, технічних, інформаційних та енергетичних ресурсів;
  

● кадровий потенціал – професійно-кваліфікаційна структура персоналу організації, можливості підприємства щодо розвитку та навчання персоналу, а також залучення експертів з інших підприємств;

● інтелектуальний потенціал – сучасні досягнення та перспективні можливості персоналу підприємства створювати та впроваджувати інновації. До чинників інтелектуального потенціалу, який істотно впливає на ефективність менеджменту інноваційної та інвестиційної діяльності, належить також стратегічне мислення керівників та персоналу організації. Інтелектуальний потенціал багато науковців відносять до кадрового потенціалу. Але практика показує, що не завжди наведені показники збігаються.

● управлінський потенціал – наявність на підприємстві досвіду ефективного управління та сприйнятливість керівництва до інновацій. Важливим складовим елементом управлінського потенціалу підприємства, на мою думку, є впровадження та реалізація стратегічної концепції управління підприємством;

● виробничий потенціал – сукупність виробничих чинників, які можна використати і пристосувати до експлуатації в процесі реалізації інвестиційно-інноваційного проекту. Сюди можна віднести основні засоби підприємства, рівень їх використання і працездатності, діючі технології, виробничі площі, обладнання тощо.

2.Маркетинговий потенціал:

• інформаційний потенціал – сукупність інформаційних систем та зв'язків, а також засобів збирання, передання та аналізу інформації, здатних забезпечити керівників повною, своєчасною та достовірною інформацією, потрібною для прийняття ефективних інвестиційних рішень;
  

● комунікаційний потенціал – наявність розвиненої системи надійних зв'язків з партнерами, постачальниками ресурсів, каналами розподілу і збуту продукції;

● імідж підприємства на ринку – складова частина ринкового успіху підприємства, яку можна використовувати для підвищення ефективності виводу нового товару чи послуги на ринок

3. Фінансовий потенціал:

• власні кошти підприємств (амортизаційні відрахування, виручка від реалізації окремих видів майна, нерозподілений прибуток й інші грошові нагромадження;
  

● кредитні ресурси (кредити банків, фінансовий лізинг, кошти Державного інвестиційного Фонду та Фонду фундаментальних досліджень);

● бюджетні кошти (державного і місцевого рівня);

● вітчизняні та іноземні інвестиції (гранти, міжнародні програми, пайові внески іноземних інвесторів, кошти іноземних наукових фондів).

4. Впровадження інноваційно – інвестиційної стратегії розвитку в діяльність підприємств

Застосовуючи дані рекомендації щодо формування інноваційно – інвестиційної стратегії в промисловість підприємства має всі шанси для підвищити рівня розвитку та добробуту.

Отже, вихід нашої країни з фінансової кризи та поступове зростання економіки, як свідчить практичний досвід економічно розвинутих країн, можливе тільки при розробці та впровадженні інноваційно-інвестиційної стратегії розвитку промислового підприємства.


Стецький В.О.,

викладач кафедри державних та

місцевих фінансів

Академії муніципального управління


УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМ БОРГОМ В УМОВАХ СВІТОВОЇ ФІНАНСОВОЇ КРИЗИ


Фінансова криза характеризується розладом процесу функціонування фінансового ринку, порушенням рівноваги у валютній, фінансово-кредитній системах, що мають віддзеркалення у нестабільності фінансів підприємств і кредитно-фінансових установ, масовому їх банкрутстві, знеціненні національної валюти, виснаженні валютних резервів і дефолті за суверенними боргами, виражене в різкому падінні ВВП, порушенні процесу формування та розподілу централізованих фондів держави.

На сьогодні, коли світова економіка характеризується ескалацією кризових явищ – питання управління державним боргом є надзвичайно актуальним.

Слід зазначити, що при перших ознаках фінансової або економічної нестабільності механізм запозичень, в більшості випадків дає збій. Це проявляється у відмові кредиторів надавати позики, або надають позики під високі відсотки. Країни, не маючи можливості для рефінансування боргів, відмовляються від виконання своїх фінансових зобов’язань в односторонньому порядку, тобто оголошують дефолт.

Одним з головних показників боргового навантаження на економіку країни є відношення суми зовнішнього державного боргу до ВВП у відсотках. Згідно з критеріями Міжнародного банку реконструкції та розвитку критичний рівень цього показника дорівнює 80 -100%. Але слід зазначити, що цей рівень може бути прийнятний для високо розвинутих країн, з огляду на рівень розвитку фінансово-економічної системи який характерний для них. Також важливим показником є відношення величини боргу й відсоткових платежів до експорту, і не повинно перевищувати 220%

Першою країною, яка опинилася в зоні ризику оголошення дефолту стала Ісландія, зовнішній борг якої у 12 разів перевищив ВВП. Подібна доля спіткала також Пакистан, Аргентину, Угорщину, Литву, Латвію, Естонію.

Усе вищенаведене, а також риторика, щодо імовірності дефолту України, яка точиться в політичних колах актуалізує проблему підвищення ефективності управління державним боргом України. А саме вдосконалення методів та інструментів на науково обґрунтованих засадах, з урахуванням як індивідуальних, так і загальних рис, характерних для всіх країн з ринковою економікою.

Ефективність використання державних запозичень значною мірою визначається системою управління державним боргом, що включає в себе комплекс заходів з визначення умов залучення коштів, їх розміщення та погашення, забезпечення платоспроможності держави. В кінцевій меті, політика управління боргом повинна сприяти найвищому ефекту від фінансування за рахунок запозичених коштів та уникнути макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в довгостроковій перспективі.

Саме управління розміщенням запозичених коштів є головним елементом системи управління державним боргом. Оскільки характер і напрям використання запозичених ресурсів визначає фінансову стійкість держави в майбутньому. Позичкові ресурси повинні мати інвестиційне спрямування для збільшення доданої вартості, яка в свою чергу, повинна бути джерелом погашення та обслуговування державного боргу. При цьому потрібно збільшувати виробництво експортних товарів, що збільшить надходження валютної виручки в країну для обслуговування і погашення державного боргу. В протилежному випадку, платежі з обслуговування боргу досягнуть неприпустимо високої частки експорту та вітчизняного виробництва.

Отже, можна дійти висновку, що проблема полягає не стільки у розмірах державних запозичень, як у їх ефективному використанні. На нашу думку, цілком заслуговують на увагу висновки про те, що розмір річних державних запозичень повинен дорівнювати обсягу капітальних вкладень в економіку.


Вістяка Г.І.,

асистент кафедри фінансів підприємств

Академії муніципального управління

Вістяка О.І.,

бакалавр Академії муніципального управління


ВЕКСЕЛЬНА ФОРМА МОБІЛІЗАЦІЇ КРЕДИТНИХ РЕСУРСІВ ПІДПРИЄМСТВ


В умовах платіжної кризи серед ефективних засобів її подолання можна виділити вексель [3]. Проблема платежів (включаючи взаємні) і досі залишається невирішеною. Неплатежі тісно пов’язані із виробництвом. З одного боку, подальше загострення платіжної кризи гальмує хід стабілізації та розвитку економіки, а з іншого, - якщо не створити повноцінних ринкових відносин між суб'єктами господарювання, не налагодити ефективного виробництва, не підвищити платоспроможного попиту населення та не відтворити внутрішній ринок. Вийти із цього становища не вдасться.

Однією з причин неплатежів є обмеженість в господарському обороті практики комерційного кредиту (попередньої поставки продукції з відстрочкою оплати) і, як наслідок, кредитних (торгових) грошей. Вексель, будучи засобом оформлення комерційного кредиту, позбавляє підприємство від необхідності попередньої оплати. Цей кредитно-розрахунковий інструмент здатний погасити взаємні борги дебіторів і кредиторів, зберігати оборотні кошти, забезпечувати цільове використання кредитів і повернення боргів, знижує потребу у банківських кредитах, що особливо актуально в умовах кризи банківської системи. За причин відсутності комерційного кредиту, який в основному обслуговує короткостроковий капітал, цю нішу зайняв банківський кредит. Завдяки цьому скоротилися обсяги середньострокового і довгострокового кредитування та постала монополія банків на кредитні ресурси. Вексель як кредитно-розрахунковий інструмент зменшує ціну кредиту і обсяг кредитної емісії, забезпечує збалансування товарно - грошової маси та мінімізацію інфляційних наслідків при наданні централізованих кредитних ресурсів, прискорює розрахунки. Незважаючи на зазначене, застосування векселів повинно проводитись із певною обережністю, оскільки, поряд із наявністю позитивних здобутків, існують і недоліки, що обумовлені певними особливостями вексельного права та суперечливістю національного вексельного законодавства. А саме: низький рівень захисту вексельних бланків від підробок; відірваність векселя від матеріальних відносин, що його спричинили; складність виявлення незабезпечених векселів; ризики документарного обігу, тощо.

Успіх використання векселів багато в чому залежить від рівня теоретико-методологічного опрацювання і узагальнення методів оцінки ефективності вексельного обігу, що є науковою основою розробки практичних рекомендацій для запровадження нових механізмів застосування векселів в розрахунках між суб’єктами господарювання.

Окрім того розрахунки у вексельній формі є взаємовигідними для усіх суб'єктів підприємницької діяльності.

По-перше, це зручно. Для особи-векселедавця, яка хоче щось купити або отримати послугу і не має вільних коштів для розрахунку одразу, є можливість видати вексель за отриманий товар (послугу) та розрахуватися пізніше, а особа-векселедержатель, яка продає (надає послугу) знає напевно коли отримає кошти. У випадку несплати, векселедержатель має можливість стягнути кошти уникнувши судової тяганини.

По-друге, це вигідно. Якщо суб'єкти господарювання використовують вексель у понятті, згідно зі ст.3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», тобто як цінний папір, то, проводячи операції з відчуження векселів, вони можуть отримувати додаткові фінансові вигоди і при цьому не сплачувати податок на додану вартість відповідно до п.п.3.2.1. ст.3 Закону України «Про податок на додану вартість».

По-третє, це економно. Адже витрати на купівлю вексельних бланків та сплата державного мита за таку купівлю відносяться до складу валових на підставі п.п.5.2.1., п.п.5.2.5. Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», що у свою чергу, дозволяє зменшити податкове навантаження [4].

Переваги запровадження вексельної форми розрахунків очевидні для всіх суб’єктів господарських відносин, і це підтверджує світовий досвід її широкого застосування. Товаровиробники і споживачі товарів і послуг через широке використання кредиту за допомогою векселів одержують можливості здійснювати розрахунки, не звертаючись до послуг комерційних банків; вексельні розрахунки забезпечують прискорення розрахунків, ліквідацію взаємних боргів, прискорення обіговості коштів, зменшують потребу в банківському кредиті, що, врешті-решт, зменшує грошову масу і сприяє гальмуванню інфляційних процесів [2].

Отже, необхідно не тільки теоретично визначити, що являє собою вексель і яку роль він може відігравати в економічному розвитку країни, а й закріпити його функції законодавчо, офіційно визнавши його право на виконання пев­них завдань на загальнодержавному рівні.


Література:

1. Аваков А.Б. Вексельное обращение. – Харьков, -2000. –420с.
   
2. Алехин Б.И. Рынок ценных бумаг. Введение в фондовые операции.: Научное издание. – С.: 1992, -160с.
   

Бережний Я.В.,

аспірант НАДУ при Президентові України

СТРАТЕГІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ ЯК МЕХАНІЗМ ПОДОЛАННЯ КРИЗОВИХ ЯВИЩ У СУСПІЛЬСТВІ


Необхідність підтриманя динаміки системи управління в сучасних умовах спричинила до розвитку та вдосконалення існуючих управлінських практик. В державному управлінні, кожна з них відштовхується від певного механізму реалізації державної політики. Найбільшого поширення набуло стратегічне планування в різних його проявах – від використання цілісного процесу планування до застосування його окремих елементів чи інструментарію.

Стратегічне планування в державного управління як механізм покликаний виявляти центральні проблеми, що стоять перед суспільством на шляху до майбутнього і розглядається в ролі важливої частини організаційного менеджменту, що, у свою чергу, поєднується із стратегічним управлінням. Концентрація стратегічного планування на безпосередній проблемі-першопричині визначає його цілепокладальну роль і робить джерелом балансування економічної системи шляхом подолання виникаючих перешкод зовнішнього і внутрішнього середовища [4, с. 57].

Стратегічне планування встановлює синергетичні зв'язки, під якими потрібно розуміти виго­ди, що витікають з того які переваги системи при зміні поля її активності відображаються, по можливості, максимально. Виявлення цих синергетичних зв'язків відбувається шляхом зондування навколишнього світу відносно можливої стратегічної переваги, для чого заздалегідь оцінюють можливості і межі системи управління [1, с. 417-418].

Істотним є і те, що під час розгляду будь-якої проблеми за допомогою стратегічного планування кількісні і якісні методи аналізу і планування комбінуються на основі систематичного підходу щодо повторюваних у минулому політичних дилем [5, с. 17].

Такі конструкції дозволяють гнучко запобігати виникненню найбільш поширених випадків соціально-економічної напруги в суспільстві і створювати нові механізми побудови моделей розвитку держави і відповідно моделювати її державну політику.

Стратегічне планування|планерування| не може розглядатися у контексті таких функцій управління, як організація|наказувати|, мотивація чи в рамках оперативного управління. Хоча й визнається, що кожна з цих функцій або компонентів управління може бути формально визначена і протиставлена одна одній|, в умовах щоденного управлінського процесу – щодня, щотижня|щотижня|, навіть|ще| протягом року.

Однак будь-які порушення в реалізації цих окремих компонентів управління жодним чином не здатні зруйнувати систему управління за використання стратегічного планування. Для спрощення розуміння цього виділяється два види управління. Так здійснення управління на вищому рівні організаційної структури – це стратегічне управління. Все інше |ще|– оперативне управління. Відповідно, стратегічне планування|планерування| – підоснова |підтримки стратегічного управління. Звичайно, стратегічне управління має широку базу, однак|та зате| стратегічне планування залишається головним процесом у визначенні стратегічного управління. При цьому стратегічне і оперативне|експлуатаційне| управління досить міцно|сильно| пов'язані.

Стратегічне управління забезпечує|надає| керівництво, напрям|керівництво|, і межі|кордони|, для оперативного|експлуатаційного| управління. Тільки|лише| таким чином стратегічне управління життєво стурбоване|заклопотане| оперативним|експлуатаційним| управлінням, а відтак і стратегічне планування|планерування|, стурбоване|заклопотане| конкретними діями [2, с. 45]. Але|та зате| центр|фокус| і акцент|наголос| стратегічного планування|планерування|, як і|із| стратегічного управління направлений, в першу чергу, на стратегії ніж на поточні|більше| дії. З технологічної точки зору, стратегічне планування знайшло своє відображення в ідеях академіка В.Глушкова [3] з приводу створення за допомогою комп'ютерного моделювання “ситуаційних кімнат” для аналізу проблем, які виникають в економічній сфері або в будь-якому іншому суспільному сегменті з метою формування тих або інших стратегій поведінки в майбутньому зважаючи на потенційні і приховані загрози виникнення кризових явищ. Унікальність таких розробок до визначення взаємопроникнення в економічній системі стала однією з передумов формування широких комбінацій інструментів стратегічного планування в державному управлінні та місцевому самоврядуванні.

Звідси, стратегічне планування|планерування| у сучасних управлінських практиках нерозривно вплітається в змістовну|цілковиту| тканину|виріб| управління, надаючи йому еластичності та гнучкості щодо процесу запобігання та подолання кризових ситуацій та явищ. А також, усвідомленні та розумінні державними службовцями зв’язку між їх безпосередньою роботою та результатами, що отримує організація у процесі втілення окремих стратегій. Крім того, будь-який управлінець залежно від складності управлінського процесу, що він здійснює, може використовувати стратегічне планування саме як універсальний механізм здатний до модифікації.


Література:

1. Матвієнко В.Я. Прогностика – К.: Українські пропілеї, 2000. – 484 с.
   
2. Розенфельд, Реймонд А. Лекції з державної політики. - К.: Вид. “К.І.С”, 2002. – 60 с.
   
3. Сергієнко І.В. Наукові ідеї В.М.Глушкова та розвиток сучасної інформатики // Вісник НАН України. – 2008. – № 12. – С. 9-29
   
4. Gilligan|, Colin|; Wilson|, Richard| M. S. Strategic| marketing| planning| – Oxford|: Butterworth-Heinemann|, в 2003. – 628 p.
   

Бичков О.О.,

аспірант Академії муніципального управління


КЛАСТЕРНА ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНІВ


Вступ. Потреби вдосконалення взаємодії підприємств та організацій в умовах подолання кризи і негативних загроз глобалізація активізували пошук якісно нових форм об'єднання суб'єктів суспільного виробництва. Провідного з них стали кластери. Для прискорення процесу вдосконалення продуктивних сил регіонів на усуненняневизначенності їх галузевої спеціалізаціїкластерна форма об'єднаннь пропонє учасникам спільне використання досвіду і здобутків науково-технічного прогресу, гнучкі форми і методи управління, стратегії й тактикита стабільні стимули динамічного розвитку.

Дослідження процесу активізації інноваційного розвитку й ефективного використання дивізіональної структуриуправління виробничо-збутовою діяльністю сучасників на принципах комерційногорозрахунку присвяченого праці Є. Безвушка, М.Бойнаренка, О.Волкова, А.Галічинського, В.Геєця, М.Денисенка, М.Портера та інших вітчизняних і зарубіжних авторів. Водночас проблема розвитку продуктивних сил регіонів України з урахуванням їхніх демографічних, історичних, соціальних і природньо-кліматичних особливостей ще не розв'язана, тому потребує наступних досліджень та впровадження наукових форм організації. Насамперед, на нашу думку, слід обгрунтувати економічну суть переваг кластерної форми управління, головнимкритерієм якої є спільність соціально-економічних інтересів і задач суб'єктів підприємництва, регіональної громадськості й економіки України в цілому.

Виклад основного матеріалу. Сівтова практика й започатковані в окремих регіонах об'єднання кластерів кластерів спираються на економіко-географічні та виробничо близькі підприємницькі структури. Досить часто до числа взаємопов'язанихміж собою підприємствпевної галузі або сфери діяльності входять підприємницькі структури постачальників спеціалізованого оснащення і новітніх технологій та сировини, науково-дослідні й дослідно-конструкторські центри й представники виробничо-збутової інфраструктури. У багатьох випадках на принципах економічної демократії та зменшення ризикових підприємств і впровадження новітніх форм конструювання та виробництва товарів і технологічного вдосконалення організаційних структур управління у кластерах задіяніпредставники дослідних університетів, центрів стандартизації, торгівельних асоціацій та органів місцевого самоврядування.

Об'єднання капіталу та інтелектуальної власності й застосування гнучких форм управління в межах кластера стає потужним джерелом зростання продуктивних сил регіону, усуває невизначеність його галузевої спеціалізації спеціалізації, оптимізує ефективне використання наявних природно-кліматичних та економічних умов. Більше того, спільне використання виробничого досвіду й застосування гнучких форм управління та вдосконалення самоорганізації суттєво покращують якість і конкурентноспроможність їхньої продукціїна внутрішньому і світовому ринках, оптимізують цінову політику та створюють відповідні умови для здійснення комплексу заходів інноваційної моделі менеджменту і розвитку.

Інноваційна активність підприємницьких структур кластерів, на нашу думку, є визначальною. Раціональному природокористуванню й ефективному використанню трудових ресурсів сприяє орієнтація кластерів на самоконтроль та співробітництво у цілеспрямованому впровадженні нововведень на принципах взаємозв'язку і взаємокористування в досягненні цілей регіональної інтеграції.

Суттєво обмежує ризики та їх негативну дію координація взаємозвязків учасників кластерів та впровадження досконалих форм організації праці й управління виробництвом, розробка взаємоузгоджених фінансових планів і балансів.

Пом'якшує дію регіональних ризиків інвестування взаємодія кластерів з органами місцевого самоврядування та співпраця з підприємствами комунальної форми власності. Економічно інтегрований простір об'єднання у форми кластера допомогає краще пристосовуватися до місцевого законодавства і вимог споживачів, лише долати зовнішньоторгівельні перешкоди в реалізації продукції екпортного характеру. Водночас впровадження досконалих форм організації праці й управління в системі кластера забезпечує збереження регіональних і національних особливостей територій та використання ряду визначальних переваг.

Ключовими з них є:

• Можливість оперативно залучати внутрішні заощадження і зовнішні інвестиції у піднесення ефективності використання територіально – регіональних ресурсів та оновлення виробничого апарату й реформування економіки регіону;
  
• Взаємне збагачення знаннями, досвідом та ідеями учасників об'єднання формує синергічний ефект зростання пордуктивної сили складових частин кластеру. Завдяки реалізації спільних організаціно-економічних заходів єдності фінансової підтримки бізнесових проектів забезпечується динамічне зростання потенціалу регіону та стабільні поставки товарів і послуг високої якості;
  
• Відкриваються можливості для поєднання внутрішніх капіталовкладень учасників з оперативним доповненням фінансування державними ц іноземними інвестиціями, що забезпечує доступ регіональної економіки до досягнень новітніх технологій і обладнання та стимулює виробництво конкурентноспроможної продукціїна внутрішньому ринку і для експорту;
  
• Переваги кластерної форми організації інноваційно-інвестиційної діяльності демонструє досвід Запорізької області. На основі реалізації інтеграційних процесів у виробничий апарат і гнучкі форми управління та створюються належні стимули для динамічного зростання якості й продуктивності праці.
  

Висновок. Формування кластерів як нової відкритої системи взаємодії підприємств, фірм, організацій та компаній регіону забезпечує оперативне узгодження виробничо-збутових програм учасників, впровадження гнучких форм і методів формування та управління інвестиціями. Успішно втілюється у життя концепція побудови якісно нового типу інноваційної економіки на принципах регіонально-територіального взаємозв'язку, взаємопристосування й самоорганізації учасників.


Література:

1.Безвушко Є. Кластери та їх роль у відродженні економіки Поділля // Перспективні дослідження - 1999. - №2. - С.17-23.

2. Войнаренко М. Концепція кла­стерів - шлях до відродження виробництва на регіональному рівні // Еко­номіст. - 2000. - №1. - С.29-33.

3. О.І.Волков, М.П. Денисенко, А.П. Гречан та ін. Інноваційний розвиток промисловості України /Під ред. проф.. О.І Волкова, проф. М.П. Денисенка.-К.: КНТ, 2006.-648 с.

4. А. С. Гальчинський, В. М, Геєць та ін. Стратегія економічного і соц­іального розвитку України (2004-2015 роки) "Шляхом європейської інтег­рації"/ Нац. Ін-т стратег, дослідж., ін -т екон. прогнозування НАН України, М-во економіки та з питань європ. інтегр. України. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. - 416 с.

5. Портер М. Конкуренция: Пер.с англ.: Уч. пос. - М.: Издательский
дом "Вильямс", 2001. - 495 с.