М. Сімферополь м. Ялта Проблеми та перспективи формування гуманітарної політики в Україні / Матеріали круглого столу 24 квітня 2009 р

Вид материала

Документы

Содержание Почути голоси крізь мовчання Сахно Марія Іванівна Чорна Тетяна Григорівна Мій народе, не зрадь могил згорьованих дідів Оценка качества жизни населения украины Целью данной статьи Качество жизни

Подобный материал:

• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Проблеми аналізу та вдосконалення, 947.51kb.
• Запрошуємо Вас взяти участь у круглому столі, 33.13kb.
• Інноваційна інфраструктура: проблеми, перспективи, рішення, 172.41kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Матеріали круглого столу київ, 12 грудня 2007 року київ 2008, 1598.86kb.
• "Проблеми та перспективи формування інноваційної парадигми економіки України в контексті, 32.23kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• Вступ, 351.28kb.

система соціального захисту людей з особливими потребами: світовий та вітчизняний досвід


Історія розвитку проблеми інвалідності, сутність якої полягає у правових, економічних, психологічних, комунікативних особливостях взаємодії інвалідів з оточуючим світом, свідчить про те, що пройшовши шлях від ідей фізичного знищення, ізоляції «неповносправних» членів суспільства до концепцій залучення їх до праці, людство підійшло до розуміння необхідності всебічної інтеграції осіб з функціональними обмеженнями у суспільне життя. Поступова ґенеза світової суспільної думки стосовно даної категорії громадян сприяла розробці концептуальних моделей допомоги людям з особливими потребами: регресивних (медичної, економічної, функціональної, адміністративної) і прогресивних (соціальної, культурного плюралізму).

В сучасному світі, в якому значна частина країн уже здійснила перехід до постіндустріального суспільства та в якому активно розвивається нове – інформаційне суспільство, повноцінна соціальна інтеграція людей з інвалідністю вимагає дійсного, а не декларативного переходу від застарілих регресивних моделей трактування інвалідності до більш відповідних сьогоденню прогресивних моделей. Останні наголошують, що обмеженість можливостей людей з інвалідністю є наслідком недостатніх зусиль суспільства з подолання фізичних, психічних, сенсорних, соціальних, культурних, законодавчих перешкод, які не дозволяють людині з особливими потребами бути інтегрованою у соціум і приймати участь у його житті на рівних умовах з іншими членами суспільства.

З переміщенням головних акцентів оцінки інвалідності з органічних порушень конкретної людини на непристосованість соціальних умов середовища до її можливостей простежується еволюція терміну «реабілітація» від «діяльності, спрямованої на максимально можливе відновлення втрачених функцій організму» до «комплексу заходів соціального, медичного, психологічного та іншого характеру, спрямованих на необхідне облаштування об’єктів соціального значення та навчання особи з інвалідністю функціонувати у змінених умовах, вести незалежний спосіб життя» [1, 59].

На формування підходів щодо вирішення проблем людей з особливими потребами, котрі визначають ступінь забезпеченості прав та свобод цієї категорії осіб, вирішально впливає певна модель соціального захисту, яку обрала та чи інша держава. Дослідники виділяють інтеграційний та сегрегаційний підходи до розв’язання проблем людей з особливими потребами. Перший підхід передбачає створення рівних можливостей для життєдіяльності та розвитку людей з особливими потребами у суспільстві. Другий підхід – відокремлення людей з особливими потребами від життя у соціумі, створення для їх утримання закритих спеціалізованих установ.

На сучасному етапі міжнародне співтовариство, випробувавши на життєвій практиці різноманітні моделі допомоги особам з функціональними обмеженнями (як-от, «Хвора людина», «Загроза суспільству», «Об’єкт жалю», «Об’єкт обтяжливої добродійності»), впроваджує концепцію нормалізації, яка є основою інтегрованого життя людей з особливими потребами у суспільстві. Ця концепція ґрунтується на визнанні за кожною людиною права жити таким життям, яке є нормою в її культурі. На даний час вітчизняний і закордонний досвід засвідчує наявність принаймні двох основних стратегій соціальної допомоги, соціального забезпечення і захисту осіб з функціональними обмеженнями.

Перша більшою мірою орієнтована на підтримку функціонування системи інституційних закладів (інтернатів, будинків інвалідів тощо), призначених для утримання дітей, молодих і дорослих осіб з особливими потребами. Одночасно ця стратегія орієнтована на тих, хто мешкає вдома, але її пріоритетними напрямами є, передусім, грошове утримання (виплата пенсій та матеріальної допомоги) і, до певної міри, соціальний патронаж. Дана стратегія має певні переваги з погляду економії бюджетних видатків, якщо йдеться про населення загалом. Але стосовно сімей, які виховують дітей і молодь з функціональними обмеженнями, подібні переваги виявляються лише тимчасовими. Адже сьогоденна мінімізація видатків на соціальну інтеграцію цієї категорії населення неминуче обертається необхідністю утримувати у майбутньому за рахунок того ж бюджету дорослих осіб з функціональними обмеженнями, які не є підготовленими до самостійного життя [3, 115].

Інша стратегія соціальної допомоги, соціального забезпечення та захисту осіб з функціональними обмеженнями базується на пріоритеті такого напряму діяльності, який передбачає соціальну адаптацію дітей і молоді, (зокрема, прищеплення навичок самостійного дорослого життя, професійне навчання, розвиток творчого потенціалу) та реалізується завдяки функціонуванню системи центрів соціальної реабілітації. Практика свідчить, що значна частина людей з обмеженими можливостями, яка була охоплена реабілітаційними заходами у відповідних центрах, виявляється спроможною у подальшому займатися фізичною чи розумовою працею, мистецтвом, іншими видами людської діяльності, тим самим роблячи внесок у розбудову суспільства [3, 115]. Така стратегія застосовується у багатьох західних країнах, але особливості соціально-економічних умов в Україні поки що не дозволяють запровадити її у вітчизняну практику повною мірою.

Згаданим стратегіям соціального захисту і соціального забезпечення відповідають наступні моделі соціалізації людей з особливими потребами: модель підпорядкування та модель інтересу. Ці моделі характеризують протилежні способи інтеграції людини у політичне та соціально-економічне життя. В умовах функціонування СРСР соціалізація людини з інвалідністю відбувалася за моделлю підпорядкування. Соціальні заходи допомоги особам з функціональними обмеженнями жорстко регламентувалися діяльністю кількох суспільних інститутів. Людині з інвалідністю відводилися чітко фіксовані рольові функції у суспільстві (наприклад, пенсіонер, утриманець, інтелектуально чи фізично обмежений працівник низької кваліфікації та ін.). Люди з особливими потребами були відокремлені від суспільства і позбавлені можливості вести повноцінний спосіб життя, оскільки умови їх життєдіяльності обмежувались середовищем інститутів сегрегаційного характеру – спеціальних інтернатних закладів. На жаль, в умовах незалежності України така система реабілітації людей з функціональними обмеженнями залишається панівною [2, 28].

Альтернативою описаній моделі підпорядкування може слугувати модель інтересу, якій притаманне функціонування механізму вибору особистістю власної соціальної ролі на підставі своїх потреб, інтересів, цінностей, усвідомлення інтелектуальних, фізіологічних і психічних можливостей, набутих знань, умінь та навичок [2, 29].

Беззаперечно, що у наш час основою системи соціальної реабілітації людей з інвалідністю мають бути реабілітаційні заклади відкритого інтегрованого типу, при побудові яких доцільно використовувати особливості, притаманні саме моделі інтересу. Лише такий підхід забезпечить повноцінне включення людей з особливими потребами у суспільне життя.

Однією з найсуттєвіших ознак сучасного стану соціальної політики щодо інвалідів є пошук вітчизняної моделі установи соціальної реабілітації людей з вадами здоров’я, створення методологічного підґрунтя розбудови єдиної національної системи реабілітації. Вона має об’єднати як державні, так і недержавні (громадських організацій та благодійних фондів) реабілітаційні центри, відділення соціальної реабілітації та адаптації дітей і молоді з вадами здоров’я, професійної реабілітації дорослих [4, 33].

Сьогодні в Україні вже почалася трансформація застарілого підходу до соціальної інтеграції людей з функціональними обмеженнями у більш сучасний, загальновизнаний у світі, але поки що цей процес гальмується відсутністю належного економічного підґрунтя та пануванням у суспільній свідомості стереотипів сприйняття людей з інвалідністю як економічного і соціального тягаря для оточуючих.

Література

1. 
   Басенко О. Проблеми трудової реабілітації та соціального функціонування молодих людей з інтелектуальною недостатністю // Соціальна політика і соціальна робота. – 2001. – № 3. – С. 56-73.
   
2. Зайнятість молоді з функціональними обмеженнями / О.О. Яременко, К.П. Бондарчук, Н.М. Комарова та ін. – К.: Державний інститут проблем сім’ї та молоді, 2003. – 139 с.
   
3. Левін Р.Я. Соціальні проблеми сімей з дітьми, які мають функціональні обмеження // Український соціум. – 2005. – № 2-3. – С. 114-133.
   
4. Шевцов А. Якість діяльності установ соціальної реабілітації // Соціальний захист. – 2004. – № 11. – С. 33-36.
   

Зоц Ірина Олександрівна

Інститут безперервної фахової освіти

Придніпровської державної академії

будівництва та архітектури (Дніпропетровськ)


голодомор: ПОЧУТИ ГОЛОСИ КРІЗЬ МОВЧАННЯ


Ми ще не виконали свій обов’язок перед мільйонами жертв.

Ми мусимо згадати їх всіх поіменно, впорядкувати їх могили, збудувати меморіали, навчити себе і наших дітей

приходити до них…

В. Ющенко


Важливо знайти відповідь на питання про причини того, як такий страшний злочин став можливим. Громадяни теперішньої України повинні побачити, як тоді її вели до пекла. Як і чому робився крок за кроком. Нам треба зрозуміти, чи можна було десь зупинитися, зійти зі смертельної дороги і знайти причину, чому цього не було зроблено.

Насправді ця тема й досі невичерпна, бо в трагедії Голодомору були мільйони дійових осіб. Кожен з них жив у Країні Рад, у тій тоталітарній системі. Були люди, що ділилися хлібною пайкою з чужими дітьми, а були ті, хто божеволів і їв людське м’ясо.

Сахно Марія Іванівна, 1906 року народження, жителька села Веселе:

«Ми з чоловіком на той час працювали в місцевому колгоспі. Діточок у нас уже було шестеро. Злидні та голод змусили чоловіка влаштуватися на роботу на залізницю в м. Красноармійськ. За це мене вигнали з колгоспу і я залишилася без роботи. Чоловік додому приїжджав дуже рідко ( проживав у місті), а мені діточок нічим було годувати. Їли лободу, дубці з кукурудзи перетирали і пекли коржики, ловили ховрахів і їли. І все-таки я не змогла вберегти дітей від голодної смерті. В ті голодні тридцяті роки у нас померло четверо діток…»

Чорна Тетяна Григорівна, 1917 року народження, жителька селища Межова, згадує:

«Особливо тяжко було весною 1933 року, хоч весна того року була звичайною. Веселе сонечко гріло, трава ніжно зеленіла, птахи заливались різноголосим співом.

Але люди! Люди були як тіні – похмурі, сумні, в’ялі. Ледве рухались у пошуках якоїсь їжі. Після кожної ночі в хатах із тих мешканців, що звечора лягали спати, на ранок прокидалася половина, а то й зовсім хати пустіли. Цілі родини вимирали з голоду.

Їли гірчаки, цвіт акації, з лободи варили суп. А з просяної потовченої лузги та борошенця, з помелених на жорнах качанів з облузаної кукурудзи, замість хліба пекли «ліпеники». Їли котів, на скотомогильниках розшукували дохлих коней та варили те м’ясо, виливали ховрашків.

На той час мені було вже 15 років. Я була сиротою, бо мої батьки померли раніше. Жила я з дорослими братами, а пізніше мене забрала до себе старша сестра. Голод був страшний. Неподалік нас жила сім’я, то мати їхня померла від голоду, а дорослі сини вбили свого батька та й з’їли. То нас дорослі попереджали, щоб ми не відходили далеко від домівки, бо й вас, кажуть, уб’ють та з’їдять.

Голодну людину сили полишають, вона слабіє, більше лежить. Ноги товстіють, від пухлин обличчя брякне, очі робляться безколірними, запалими. Гірчаки та козельці роздуваючи живіт, не могли підживити організм, він танув, як віск на вогні.»

Зрозуміти всі причини, через які став можливим голодомор, через які люди ставали катами і байдужими свідками, є нашим обов’язком не лише перед мертвими. Це наш обов’язок перед нашими дітьми й онуками, яким жити в Україні, працювати та народжувати дітей. Поки немає такого розуміння, ми не гарантовані, що знову не відчиняться пекельні двері.

Лише розуміння причин, опис їх у книжках, газетах, статтях не зможе стати такою гарантією. Кожен громадянин, суспільство та держава повинні щодня уважно вдивлятися в те, що відбувається навколо. Вдивлятися, щоб якомога раніше побачити і бити на сполох, як тільки двері до біди знову почнуть відчинятися. Правда та пам'ять про Голодомор мають бути спрямовані не в минуле, а насамперед в теперішнє і майбутнє.

Історія не закінчилася…

Сучасний світ не знайшов формули всеосяжної гармонії, і, можливо, ніколи її не знайде…

Все живе навколо України переживає тепер абсолютно нові зрушення. Важко передбачити, якими будуть його протиріччя, полюси сили і союзи вже через кілька десятків років. Українцям треба бути готовими до нових викликів і загроз, навчитися бачити їх тоді, коли вони ще майже непомітні. Бачити і не мовчати, говорити і активно діяти. Надто часто в нашій історії траплялись трагедії, а те, що сталося один раз, може трапитись знову.

Як глибоко переорав і споганив Голодомор долі наших людей, як пригнобив духовно і принизив гідність нашу. Ще належить зробити надто велику роботу, аби зберегти, записати для поколінь прийдешніх свідчення тих небагатьох, що вижили…

Це тяжка й велика робота. Роботи вистачить усім. Адже безпам’ятство перед мертвими – гріх живих. Ми повинні повернути пам'ять і правду, щоб ніколи більше така трагедія на землі українській не повторилася, бо життя людське – найсокровенніший дар Божий. Кожен – дорожче над усі цінності земні й небесні, кожен має зберегти в пам’яті поколінь і нинішніх, і грядущих.

Зараз навіть не мислиме штучне винищення українського народу голодом, бо наш народ має свою незалежну державу.

Любімо нашу Україну завжди, любімо навіть в це «врем’я люте»!

… Мій народе, не зрадь могил згорьованих дідів, -

Зазнавши мору і колючок дроту,

Не дожили до заповітних днів.

…Єднайся, мій народе!

Твій час настав, зоря твоя зійшла.

Не допусти, щоб маревом Свобода

До тебе вічно йшла і… не дійшла.

Народе мій, ставай мерщій на ноги,

У праці крила дужче розправляй, -

І ти спізнаєш радість Перемоги,

Збагатиш свій чудовий ріднокрай!

І. Гончар (м. Кременчук)


Доможилкина Ирина Вячеславовна

Донецкий национальный университет, г. Донецк


ОЦЕНКА КАЧЕСТВА ЖИЗНИ НАСЕЛЕНИЯ УКРАИНЫ


Глубокий всесторонний кризис в Украине сопровождается появлением острых социально-экономических проблем, которые ведут к серьезным изменениям качества жизни населения, проявляющимся, прежде всего, в трудном экономическом положении населения страны. Усиливаются такие негативные тенденции, как ухудшение физического здоровья, сокращение средней продолжительности жизни, рост преступности, увеличение дифференциации доходов различных групп населения, ухудшение социальной защищенности и др. Поэтому изучение и исследование качества жизни приобретает стратегическую значимость и актуальность.

Целью данной статьи является оценка качества жизни населения Украины.

В последние годы понятие «качество жизни» заняло в общественном мнении и научном обороте прочное положение. Однако в научной среде, еще не сложился единый подход к содержанию самого понятия «качество жизни», нет общепризнанной методологии и методики его измерения. Качество жизни рассматривается и как общесоциологическое, и как социально-экономическое, и как чисто экономическое понятие. Изучив несколько понятий, можно отметить следующее:

Качество жизни – это комплексное понятие, в сопоставимой в пространстве и времени форме отражающее степень удовлетворения материальных, культурных и духовных потребностей человека, оцениваемое как по уровню удовлетворенности человеком своей жизнью по его собственной субъективной самооценке, так и измеряемое компетентными и информированными специалистами по  набору объективных показателей.

В данной статье мы сосредоточим основное внимание на изучении экономического аспекта качества жизни. Это связано с тем, что главная стратегия улучшения качества жизни в Украине заключается в повышении эффективности труда и росте доходов населения.

Принципиально важное значение при оценке качества жизни имеет разработка его стандарта. Каждое сообщество разрабатывает систему показателей оценки качества жизни населения самостоятельно, исходя из своих идеалов. Более полный перечень критериев качества жизни, используемых в международных и национальных оценках стран, включает такие блоки, как доходы населения, использование рабочей силы, демографические процессы и пр.

Наиболее известным и интегрированным показателем оценки качества жизни является Индекс человеческого развития (ИЧР), который рассчитывается ООН с 1990 г. Украина в рейтинге ПРООН за 2008 год заняла 76-е место в мировом ИЧР из 177 стран, не изменив позиции по сравнению с 2007 г., и попала в группу стран со средним уровнем развития человеческого потенциала (в 2006 году Украина занимала 77-е место, в 2005 г. – 78-е, 2004 г. – 70-е).

В целом же качество жизни в Украине оценено как одно из самых низких среди всех европейских и стран бывшего СССР, страна в рейтинге по качеству жизни в 2008 г. заняла 57-е место из 63, опередив Индию, Казахстан, Македонию, ЮАР и Парагвай. Таковы результаты исследования «Оценка социально-экономических результатов и потенциала Украины» при участии государственных и негосударственных организаций.

Рассмотрим ИЧР показатель по регионам Украины. Самые низкие показатели индекса человеческого развития на востоке — в Донецкой и Луганской областях, несмотря на самые высокие уровни зарплат по стране. Причиной этого является высокий уровень экологического загрязнения и чрезмерная индустриализация. Таким образом, чем более экономически развит регион Украины — тем хуже там живется населению. К такому выводу пришли эксперты ООН, подготовившие Национальный отчет по человеческому развитию в Украине. В то же время наиболее привлекательными для жизни признаны Закарпатская, Хмельницкая и Полтавская области. Наиболее высокий уровень качества жизни среди городов Украины, по версии журнала "Фокус", признан в Черновцах, на втором месте оказался Киев, третью позицию занимает курортная Ялта.

Проанализируем качество жизни населения Украины по трем основным блокам: уровень демографического развития, использование рабочей силы и уровень доходов населения.

Численность населения Украины после обретения независимости постоянно сокращается. По данным Всесоюзной переписи населения в 1989 г. в Украине проживало более 51 млн. чел., в 2004 г. в стране оставалось уже 47 млн. граждан, а к 2008 г. численность населения уменьшилась до 46 млн. человек. Сокращение численности населения Украины имеет два источника: естественный и миграционный прирост (убыль). С 1991 г. в Украине наблюдается естественное сокращение численности населения, и в 2008 г. данный показатель составил 5,3‰. Депопуляция населения сохраняется, несмотря на то, что уровень рождаемости на протяжении последних 5 лет растет.

Пессимистические прогнозы численности населения Украины заставляют обратить внимание на второй его компонент – миграцию. Это единственный показатель, который остается положительным на протяжении последних пяти лет. Однако он не является обнадеживающим, так как уровень миграции составляет всего 0,3‰. В перспективе, большого миграционного притока пока не ожидается, а это значит, что население Украины будет непрерывно сокращаться. Так, к 2050 г., население страны может уменьшиться в 2 раза до 26 млн.чел., а его трудоспособная часть составит 20% (по данным института демографии и социальных исследований НАН Украины).

Еще одним негативным моментом для развития Украины является старение населения и связанный с ним рост числа пожилых людей. Данный показатель за последние пять лет возрос на 1,6 %, тогда как численность молодых и граждан в среднем возрасте сократилась на 3,6 %. Для населения нашей страны характерна и низкая продолжительность жизни. Так, мужчины в среднем живут 62 года, женщины – 73 года, что на 10-12 лет ниже, чем в странах ЕС.

Нельзя получить полное представление о качестве жизни населения страны, не проанализировав ситуацию на рынке труда. На протяжении последних лет в Украине наблюдались позитивные|положительные| тенденции в сфере занятости. Уровень занятости в 2008 г. за январь-сентябрь увеличился на 1,1 %, а уровень безработицы снизился на

0,2 %. До начала финансового и экономического кризиса в Украине ситуация на рынке труда имела позитивные |положительные|изменения. Однако, если в октябре 2008 г. безработных в стране было 1,9%, то уже в декабре - 3% от трудоспособного населения (844,9 тыс. чел.). В течение января 2009 года количество официально зарегистрированных безработных возросло на 0,2% и на 1 февраля их насчитывалось 900,6 тыс. чел. (3,2% населения трудоспособного возраста). По некоторым прогнозам, реальный уровень ссылка скрытаы в Украине в 2009г. будет не менее 20%.

Что же касается уровня доходов населения Украины, то в 2008 г. по сравнению с 2007 г. наблюдается рост номинальных доходов граждан на 38,7%. Наявный доход, который может быть использован населением на приобретение товаров и услуг, увеличился на 38,1 %, а реальный, рассчитанный с учетом ценового фактора – на 10,3%. Таким образом, ускорение инфляционных процессов обусловило снижение реального влияния номинального роста дохода на качество жизни населения. Так, в реальном измерении заработная плата за январь-сентябрь 2008 г. выросла всего на 9,4 %. Средняя заработная плата в 2008 г. составила 1808 грн., что на 25 % выше, чем в 2007 г. Однако в период кризиса заработная плата снизилась и в феврале 2009 г. составила всего 1723 грн. , это на 16 % меньше, чем в декабре 2008 г.

Социальный эффект заработной платы ослабляется значительной ее дифференциацией в региональном измерении. Самый высокий уровень заработной платы в 2008 г. был зафиксирован в пяти регионах: в г. Киеве – 2798 грн., Донецкой – 1988 грн, Днепропетровской – 1854 грн., Киевской – 1795 грн., и Запорожской областях – 1776 грн. Самый низкий уровень заработной платы наблюдается в Тернопольской области – 1250 грн. Разность между максимальным и минимальным уровнем заработной платы достигла 45%, тогда как по международным стандартам этот показатель не должен превышать 20%.

Проблема нарастающего обесценения труда является главенствующей. Именно денежная выплаченная заработная плата на основной работе в сумме с мизерными пенсиями, стипендиями, пособиями и т.п. определяет качество жизни большинства населения нашей страны. К сожалению сегодняшние доходы граждан на могут обеспечить полное удовлетворение всех их жизненных потребностей.

Очередной кризис, с наибольшей силой проявился как кризис в качестве жизни, по своим масштабам намного превзошедший общеэкономический. Всякая потеря человеческих ресурсов независимо от характера и конкретных причин, как в количественном, так и в качественном отношении, дестабилизирует и ослабляет страну, становясь угрозой национальной безопасности. Основной путь решения этой проблемы – улучшение качества жизни населения.


Дашкевич Анна Олександрівна

Буковинська державна фінансова академія, м. Чернівці