М. Сімферополь м. Ялта Проблеми та перспективи формування гуманітарної політики в Україні / Матеріали круглого столу 24 квітня 2009 р
| Вид материала | Документы |
- Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
- Проблеми аналізу та вдосконалення, 947.51kb.
- Запрошуємо Вас взяти участь у круглому столі, 33.13kb.
- Інноваційна інфраструктура: проблеми, перспективи, рішення, 172.41kb.
- Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
- Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
- Матеріали круглого столу київ, 12 грудня 2007 року київ 2008, 1598.86kb.
- "Проблеми та перспективи формування інноваційної парадигми економіки України в контексті, 32.23kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Вступ, 351.28kb.
ПРОБЛЕМИ ГЕНДЕРНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ
Досягнення рівності між жінками і чоловіками є однією з передумов забезпечення стабільного розвитку українського суспільства на засадах демократії.Україна підписала міжнародні документи, в яких визначається гендерна дискримінація, і взяла зобов’язання щодо її подолання ( Державна програма з утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на період до 2010 року).
Стаття 24 Конституції України та стаття 2 Кодексу законів України про працю гарантують свободу від всіх форм дискримінації, в тому часлі і за ознакою статі.Крім того, Україною ратифіковані міжнародні угоди, які стосуються заборони та викорінення дискримінації у різних сферах суспільного життя.
Однак, питання гендерної рівності відкидає Україну у світовому рейтингу держав на останнє місце щодо дотримання прав людини та рівня людського розвитку.
Звернемось до показників.У Закарпатській області жінки представлені у органах влади на 70%, проте майже ні одної на керівних посадах, Жінки займають посади, починаючи з 7-8 категорії та й зарплата жінок на 30 % менша, ніж у чоловіків.У Львівській області до інспекції праці у 2004 році надійшло 374 скарги, 224 з яких- від жінок; а тільки за січень цього року- 19 скарг від жінок.Проте тільки 20% скарг потребують втручання інспекторів, а решту проблем можна було розв’язати на місцях.
А ось результати гендерного моніторингу у науці.Жінки у нас складають понад половину випускників вузів, проте в середині 90-х років минулого століття лише 14 % їх ставали докторами наук, серед академіків та член-корреспондентів НАНУ було тільки 4%.У Київському національному університеті 41% жінок-кандидатів наук, але вього 16%-докторів наук, тільки 9% жінок серед вчених з науковими ступенями на факультетах фізичному та кібернетики.На кінець 90-х років кількість жінок- докторів наук зросла до 26%. Але це є результатом кризових явищ у суспільстві, відтоку чоловіків з наукової сфери діяльності- виїзду вчених за кордон.Порівняно з претендентом- чоловіком, жінка-вчена повинна мати набагато більшу продуктивність, ніж чоловік, щоб бути оціненою як «рівнокомпетентна».
Європейський парламент ухвалив резолюцію, в якій висловився проти дискримінації жінок у процесі навчання (01.02.2007), тобто дана проблема є актуальною не лише у нас.
В Україні жінки все активніше розгортають свою діяльність у роботі громадських жіночих організацій, проте цих організацій вього три:це громадська організація «Жінки в науці», всеукраїнська асоціація «Жінки в науці і освіті» та Севастопольська асоціація жінок-вчених та освітянок.
Існують жіночі стереотипи у виборі професії, як наприклад, стереотип про те, що математика-чоловіче заняття, оскільки жіноче виховання культивувало інші цінності.Професійна діяльність жінки-вченої частіше потерпає від необхідності змінювати місце роботи, нерівності зарплат, привелегійованості безперервної кар’єри при прийнятті на роботу.Проте основним фактором є те, що необхідно поєднувати сім’ю, материнство та професійну діяльність.
В даний час у суспільстві також спрацьовує стереотип, що мужчина може виконати будь-яку роботу краще, ніж жінка.В результаті жінки все більше витісняються в низькооплачувані сфери послуг та державний сектор або шукають роботу у нерегульованому тіньовому секторі.Багато жінок вимушені їхати за кордон в пошуках роботи.
Чоловіки і жінки не мають рівного становища не тільки на роботі, а й вдома, де вони працюють набагато більше за чоловіків.Саме жінки вистоюють у чергах, носять повні сумки, годинами чистять, нарізають, перемішують, миють.Нелегка домашня робота та виховання дитини не вважається роботою як такою.Якби жінка отримувала належну державну матеріальну підтримку за домогосподарство та виховання дітей, а також відчула повагу від суспільства, то випадків дискрімінаціїї було б набагато менше.
Проблеми гендерної дискримінації закладаються нами ще з дитинства.Ми самі навчаємо дітей:хто є сильною половиною людства, а хто- слабшою.Діють стереотипи, що жінки повинні сидіти вдома, а чоловіки приносити гроші.
З метою досягнення реальних результатів у вирішенні зазначених проблем в українському суспільстві розробляється власна концепція розвитку науки та інших сфер суспільного життя, яка спрямована на підвищення ролі жінок і вирішення гендерних проблем.
Кондратович Уляна Дмитрівна
Науковий керівник:
Томаш Леонід Васильович
Буковинська державна фінансова академія м.Чернівці
ПРОБЛЕМИ ЕФЕКТИВНОСТІ МЕХАНІЗМУ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ
В нинішніх умовах господарювання розвиток ринкових відносин характеризується підвищенням ефективності зростання експортно-імпортних операцій, розширенням партнерських стосунків з зарубіжними державами, впровадженням найновіших досягнень інноваційного та організаційного прогресу.
В Україні за останні роки відбулися помітні зрушення в розвитку національної економіки, визначені головні пріоритети її стратегії. Проте посилення розвитку інноваційної стратегії не може здійснюватися без належного вивчення і обґрунтування не тільки ролі та значення інвестиційно-інноваційної діяльності у теорії економічного зростання, а й вирішення проблеми правової основи захисту інтелектуальної власності в державі. Діючі законодавчі акти не в повній мірі відповідають вимогам глобалізації світової економіки та захисту прав інтелектуальної власності, що не дає можливості активно співпрацювати з високорозвинутими країнами. В зв’язку з цим проблеми інтелектуальної власності і захист авторського права стають надзвичайно важливими [1, с.39].
Вітчизняні та російські науковці Цибульов П.М., Демьохін В.А., Олійник О.С., Базилевич В.Д., Пархоменко В.Д., Антонюк Л.Л., Поручник А.М., Касьян Є.О., Савчук В.С., Слатвінський М.А., Дроб’язко В.С., Копіца Ю.М., Мальчевський І.А., Чеботарьов В.П., Зінов В.Г. досліджують різноманітні економічні та правові аспекти інституту інтелектуальної власності.
Найважливішим завданням сучасної інноваційної політики в економічному розвитку держави та регіонів є впровадження у виробництво найновіших досягнень науково-технічного прогресу, який базується на рівні розвитку інтелектуального потенціалу. Інтелектуальна власність відіграє важливу роль у формуванні державної стратегії розвитку, економічного потенціалу, випуску конкурентноздатної продукції. Таким чином, суб’єкти права інтелектуальної власності потребують не тільки вміння всебічного фахового забезпечення процесів їх створення, а й правової охорони та захисту авторських прав.
В Україні відзначається суттєве відставання від економічно розвинених країн в сфері виробництва наукомісткої продукції. Частка на світових ринках високотехнологічної продукції становить приблизно 0,05-0,1 %. Дана ситуація зумовлена не в останню чергу недосконалістю системи правової підтримки з боку держави у сфері інтелектуальної власності та механізмі реалізації результатів наукових досліджень і дослідно-конструкторських розробок.
Невизначеність у законодавстві багатьох моментів регулювання правовідносин у сфері інтелектуальної діяльності та відсутність належного захисту приватних прав власності на результати інтелектуальної діяльності призводять до високого рівня правопорушень. Зокрема, таких як піратство, розповсюдження підробленої продукції, незаконне використання торговельних марок, нечесна конкуренція, що разом завдає величезних збитків у галузях, де переважає інтелектуальна діяльність. Така ситуація не може не викликати занепокоєння з боку наших торговельних партнерів, особливо США, які є світовим технологічним лідером, і дає підстави для звинувачення України в низьких стандартах охорони інтелектуальної власності [2, с.24]. У 2007 р. США визначили Україну, яка посідає верхні позиції в списку держав – найбільших піратів, тобто визнали, що наша країна не в змозі забезпечити відповідний рівень захисту інтелектуальної власності. У результаті були накладені значні торговельні санкції, що коштували Україні 75 млн.дол. США. Неспроможність забезпечити належний захист прав інтелектуальної власності негативно впливає на імідж України як економічного партнера і за умов несприятливого клімату для інвестування обумовлює низький показник високотехнологічного експорту на душу населення, за яким Україна відстає майже вдесятеро від його світового значення. Основні претензії до України стосуються охорони комп’ютерного забезпечення і баз даних, аудіовізуальної продукції, фармацевтичних препаратів, захисту від недобросовісної конкуренції, охорони знаків для товарів і послуг.
За такого стану справ, крім інструментів захисту результатів інтелектуальної діяльності, що включають правовий захист і здійснення реєстраційних процедур, є можливим використання на українських підприємствах й інших видів захисту (табл.1).
Таблиця 1
Форми захисту інтелектуальної власності
| Нова ідея | ||
| Правовий захист | Секретність | Інші механізми захисту |
| Патент Зареєстроване оформлення Авторське право Зареєстрована торгова марка | Вбудований захист Секретний інгредієнт Внутрішнє знання | Швидке удосконалення Низькі операційні витрати Цільові ринки Оформлення продукції Маркетинг і брендинг Обслуговування клієнтів |
Правові механізми захисту інтелектуальної власності складні для реалізації і призводять до повного розголошення інформації щодо винаходу (за винятком авторського права). Якщо ж продукт складно з технологічної точки зору розібрати на складові, але досить легко відтворити, прийнятним є використання інструментів засекречення інформації (табл.2).
Таблиця 2
Інструменти секретних механізмів охорони інтелектуальної власності
| Вбудований захист | Використовується, коли секретна складова виробу вмонтована так, що спроба її розбору призводить до руйнування |
| Секретний інгредієнт | Передбачає існування секретного складника, наприклад, в рецепті харчових продуктів, що ускладнює повтор формули |
| Внутрішні знання | Застосовується у виробництві, де особлива технологія створення забезпечує унікальний результат і може бути збережена в таємниці |
Однак не у всіх галузях промисловості це можливо. Наприклад, в фармацевтиці – формулу лікарського препарату потрібно розсекретити для схвалення Міністерством охорони здоров'я.
Інші механізми захисту інтелектуальної власності передбачають використання технологічних і економічних інструментів (табл.3).
Таблиця 3
Інші механізми охорони інтелектуальної власності
| Швидке удосконалення | Боротьба за покращення виробів і технологічних процесів |
| Низькі операційні витрати | Зменшення витрат таким чином, що вони є найнижчими і за рахунок чого підприємство конкурентноспроможне |
| Цільові ринки | Концентрація на секторах ринку, які інші підприємства вважають важкими для конкуренції або просто такими, які не заслуговують уваги |
| Дизайн виробу | Передбачає, що вироби завжди найвищої якості, а дизайн як практичний, так і естетичний |
| Маркетинг і брендинг | Продумана маркетингова стратегія і ретельний брендинг виробу можуть забезпечити високий рівень конкурентоспроможності |
| Обслуговування клієнтів | Приділення значної уваги задоволенню потреб клієнтів і впевненість, що вони повністю задоволені наданим обслуговуванням – один із кращих способів забезпечення конкурентоспроможності |
Будь-який інструмент охорони інтелектуальної власності в повній мірі не захищений від судових позовів, конкуренції чи відкриттів, зроблених іншими винахідниками. Одним із шляхів зменшення впливу може бути використання компонованого захисту інтелектуальної власності, який складається, обов’язково, як і з правового, так і інших механізмів захисту (наприклад, патент, зареєстрована торгова марка, секретний інгредієнт, маркетинг і брендинг). Такий вид охорони дає можливість більш стійкого захисту, навіть за умови судових позовів, і може бути створений з будь-яких вище вказаних методів.
Отже, в умовах неефективного державного механізму правового захисту інтелектуальної власності, патентний захист може бути доповнений іншими інструментами, що також передбачають уникнення несанкціонованого використання винаходів чи інших результатів інтелектуальної праці. Крім того, останні забезпечують охорону результатів інтелектуальної діяльності на невизначений період, тоді як правові інструменти передбачають часткове розголошення інформації та обмежений період захисту.
Список використаної літератури:
- Демьохін В.А. Інноваційна політика держави і проблеми інтелектуальної власності // Економіка і прогнозування. – 2005. - № 2 – С. 37-44.
- Касьян Є.О. Проблеми захисту прав інтелектуальної власності в Україні // Держава і регіони. – 2008. - № 3. – С. 24-28.
- Олійник О.С. Інноваційна діяльність та охорона інтелектуальної власності в Україні // Економіка і прогнозування. – 2004. - № 2. – С. 60-75.
- Слатвінський М.А. Захист інтелектуальної власності в перехідній економіці Україні // Вісник Київського інституту бізнесу та технологій. – 2008. - № 1 (8). – С.85-87.
Литвин Наталя Миколаївна
Київський національний торговельно-економічний університет, Київ
ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ В УКРАЇНІ (ЮРИДИЧНИЙ АСПЕКТ ПРОБЛЕМИ)
Сьогодні у вітчизняному законодавстві існує чимало проблем у відносинах, пов’язаних із захистом прав споживачів. Хоча Україна першою із пострадянських республік прийняла Закон «Про захист прав споживачів» (а саме 12.05.1991 р.), великої користі від цього не було. Адже закон закріпив лише основні положення у цих відносинах. Більш детально вони мали б врегульовуватися підзаконними актами, які однак не завжди були зваженими і подеколи передбачали зовсім інший порядок, ніж визначав Закон.
Аналіз відносин у сфері захисту прав споживачів дає підстави стверджувати, що у переважній більшості випадків продавці товарів чи виконавці робіт (послуг) відмовляються задовольнити вимогу споживача. Така ситуація є типовою для нашої держави і винуватими у цьому є деякою мірою самі споживачі. Адже не зажди при заявлені своїх вимог вони можуть документально їх підтвердити. Юридична неосвіченість останніх призводить до зловживання із боку продавців, які не прагнуть видавати усі документа на товар. Утім основною підставою відмови споживачам у задоволенні їх вимог є посилання продавців на порушення правил користування чи зберігання товару споживачем.
Відповідно до ч.4 ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів», коли під час гарантійного терміну необхідно визначити причини втрати якості товару (роботи, послуги), продавець (виконавець) забов’язаний у триденний термін з дня одержання від споживача письмової заяви організувати проведення експертизи товару (роботи, послуги). Експертиза товару проводиться за рахунок продавця (виконавця). Таким чином, законодавець визначив одну єдину підставу відмови споживачеві у випадку його звернення протягом гарантійного терміну. Такою підставою є порушення правил експлуатації товару споживачем. Надання доказів цьому покладається на продавця. Більше того, така обставина відповідно до ч.4 ст.19. Закону має бути доведеною спеціальною експертизою.
Однак, що розуміти під терміном «експертиза»? Яка установа її проводить? Яким є порядок і терміни її проведення? Цього, на жаль, ні Закон, ні жоден нормативний акт не визначає. Ситуація, як виявляється, не є корисною як одній, так і іншій стороні спірних правовідносин.
Користуючись прогалиною у законодавстві, недобросовісні виробники та продавці товарів відповідно до письмової вимоги споживачів проводять псевдо-екпертизи. Мова йде про різного роду перевірки технічного стану чи навіть проведення певних досліджень. Але ці, так звані, експертизи проводяться самим же виробником чи продавцем товару. Таким чином, багато покупців товарів опиняються у програшному становищі, оскільки формально перевірка товару таки здійснювалася, хоча встановлені нею певні факти не захистили позицію споживача. Таке звертання до закону надовго відбиває бажання у споживача доводити свою правоту надалі.
Як правило, проведення незалежної експертизи є досить тривалим і витратним процесом, тому побоюючись непередбачуваних експертних висновків, продавці проводять їх без великого бажання. Адже, якщо не вдасться довести вину споживача, вартість експертизи ніхто їм не відшкодує. Деякі види експертизи взагалі мають проводитися спеціальними установами, яких на цілу Україну є одиниці. Тому відправлення товару на експертизу, скажімо, із районного центра до єдиної в Україні столичної експертної установи може серйозно вдарити по кишені підприємця, або взагалі змусить його припинити діяльність, оскільки, як правило, така експертиза коштує досить дорого. Також, триденний термін є занадто малим і вкластись у нього досить важко. Такі мінімальні терміни встановлювалися в інтересах якнайшвидшого припинення триваючого порушення прав споживачів.
Якщо ж говорити про позицію судів в цьому питанні, у таких спорах вони призначають повторну експертизу, яка б мала визначити справжні причини втрати якості товару. Однак це не завжди є можливим. Адже з моменту втрати якості товаром і до моменту проведення незалежної експертизи може пройти не один місяць.
Підсумовуючи усе вищезазначене, можна дійти висновку, що доки існуватиме неврегульованість у законодавстві спірних питань щодо порядку проведення експертизи причин втрати якості товару, доти не можливе буде розраховувати на вирішення проблем між споживачами та виробниками і продавцями товарів, послуг. Необхідно прийняти окреме положення про проведення експертизи товару не самим продавцем, а сторонньою організацією, яка не буде зацікавленою у результатах експертизи.
Столяренко Олена Вікторівна, Столяренко Оксана Василівна,
Гамрецький Іван Степанович ( Вінницький Соціально-економічний
інститут Університету«Україна», м. Вінниця)
ГУМАНІСТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ ЛЮДИНИ В КОНТЕКСТІ СВІТОВОГО ДОСВІДУ
Основний принцип соціальної політики, що нині проводиться в Україні полягає в тому, що держава, визнаючи ринкові відносини, лише доповнює та коригує ринкові механізми перерозподілу валового продукту, орієнтуючись при цьому на гарантоване задоволення лише мінімальних базових потреб і надання соціальної допомоги найбільш уразливим категоріям населення. Тому Україна входить у нове століття з безліччю проблем, пов'язаних з безробіттям, нереформованими системами заробітної плати і пенсійного забезпечення, невирішеними питаннями щодо попередження і подолання бідності, запровадження соціального страхування, адресної допомоги. На сьогодні в Україні склалася ситуация, в якій негативні наслідки соціальних і економічних перетворень відчула значна частина населення нашої країни. А це 15 млн. пенсіонерів, 3,5 млн. інвалідів, люди похилого віку, робітники, що потребують вирішення питань, пов'язаних з безробіттям, охороною праці, заборгованістю по заробітній платі, пенсіях тощо. Вирішення саме цих проблем повинно стати пріоритетним у соціальній політиці і системі соціального захисту в ХХI ст. Як справедливо зауважують дослідники, кризова ситуація, у якій перебуває нині населення України, багато в чому пов'язана з тим, що вже протягом багатьох років у процесі здійснення реформ ігнорується соціальний фактор. Назріла необхідність розробки нової соціальної концепції і шляхів її реалізації. Закріплення соціальних принципів в законодавстві багатьох країн означає, що держава покликана служити суспільству, а не навпаки. Зокрема, в італійській Конституції 1947 р. зафіксовано таке положення: "Завдання Республіки - усувати перешкоди економічного і соціального характеру, які, обмежуючи свободу і рівність громадян, заважають всебічному розвиткові людської особистості та реальній ефективній участі всіх трудящих у політичній, економічній і соціальній організації країни" [6,221]. Чимало дослідників минулого були згодні з О. Хеффе, який писав: "Щоб забезпечити легітимність людського співіснування, необхідно: по-перше, надати йому правового характеру; по-друге, право має базуватися на справедливості і, по-третє, справедливе право має бути захищене громадським правопорядком - а отже, набути вигляду справедливої держави" [1,12]. Наприкінці ХІХ ст. група німецьких учених заснувала "Гурток соціальної політики", метою якого стало вивчення політики й економіки в контексті соціології. Проте, саме поняття "соціальна політика" було запроваджене в науковий обіг не у Німеччині, а у Франції Ш. Фур'є - видатним теоретиком утопічного соціалізму. Завдяки його ідеям на порядок денний було винесено питання про обов'язок держави надавати своїм громадянам певні соціальні гарантії. А для цього необхідно було монополізувати торгівлю, емісію грошей і збір податків, на основі чого могла бути реалізована соціальна політика. Водночас німцям ми зобов'язані тим, що держава почала перейматися соціальною сферою життєдіяльності суспільства, піклуватися про працівників та про їхні сім'ї. Саме там уперше була введена система соціального забезпечення, не тільки контрольована державою, а й керована нею. Початок був закладений ще наприкінці ХІХ ст.(1883 р.) указом О. Бісмарка про державну допомогу сім'ям німецьких робітників. У подальшому поняття соціальної політики розглядалося в контексті уявлень про соціальну державу. З огляду на те, що така держава може бути декількох типів, то і соціальну політику по-різному тлумачили представники різних напрямів суспільної думки. Спільним для авторів є твердження, про те, що сучасна держава обов'язково має здійснювати соціальну політику. І хоча термін "соціальна держава", як правило, застосовується щодо таких європейських країн, як Швеція, Німеччина, Данія і т. ін., водночас можна констатувати, що будь-яка сучасна (модернізована) держава має ті або інші ознаки соціальної держави. Навіть у тих країнах, де традиційно домінують принципи соціального і економічного лібералізму, наприклад у США, також проводиться цілеспрямована державна соціальна політика. На думку канадського вченого Т. Ганслі, не існує чіткого академічного визначення соціальної політики. Це неоднозначне поняття пов'язане із заходами уряду, спрямованими на підвищення добробуту населення. З огляду на те, що зміст соціальної політики може включати як тактику, так і програми соціального захисту, межі такого поняття важко окреслити [5,26]. Німецький дослідник В. Зомбарт вважає, що до заходів соціальної політики може бути віднесено регулювання економічної системи. Його опонент Л. Борткевич стверджує, що соціальна політика - це ставлення держави до соціальних сурперечностей, що знаходить вияв у законодавстві й управлінні. А. Вагнер висловив точку зору, відповідно до якої соціальною політикою є політика держави, котра намагається конституційними методами боротися з безладдям у сфері процесу розподілу. М. Вебер вважав, що треба підпорядкувати соціальну політику національному ідеалу й інтересу, розгдядаючи її в якості складової економічної політики, а останню - політичною наукою. Російський дослідник В. І. Лаврененко вважає: "Соціальна політика - це діяльність з управління соціальною сферою суспільства, покликана забезпечити життя й відтворення нових поколінь, створити передумови для стабільності й розвитку суспільної системи і гідного життя людей" [2,14]. Отже, з одного боку, соціальна політика - це мистецтво поєднання людських інтересів (інтересів індивідів і держави, різного рівня людських спільнот, груп) у сфері соціальних відносин. З іншого - це система взаємодії державної влади, що постійно оновлюється, недержавних структур, самої особистості з питань життєзабезпечення та розвитку людини. У сучасному розумінні соціальна політика - це один із методів державного регулювання, що носить назву "держава всезагального добробуту". Серед авторів такого підходу чимало відомих дослідників, зокрема К. Еспін-Андерсен і Дж. Е. Кольберг:"соціальна політика є засобом як зменшення залежності від ринку у важливих сферах споживання, так і зміни самого статусу робітника: держава повинна надавати соціальні гарантії заробітної плати, що адекватно замінює ринкові прибутки" [5,75]. Комісія Європейських громад у 1993 р. зазначила, що у різних країнах у поняття "соціальна політика" вкладається неоднаковий зміст. З огляду на це вона запропонувала визнати, що соціальною політикою є всі заходи, здійснювані у соціальній сфері. Соціальна політика сучасної держави повинна бути зорієнтована не лише на підтримку наявного рівня соціальних гарантій і створення механізмів соціального захисту окремих найбільш уразливих соціальних груп, а й на реалізацію довготривалих програм щодо кардинальної зміни основ системи соціального захисту, підвищення її ефективності. Цілями соціальної політики на сучасному етапі є: максимальне збереження фізичного, інтелектуального, духовно-етичного потенціалу країни; формування міцного стимулу трудової мотивації, що відповідає вимогам легального ринку, орієнтованого на позитивне розширене відтворення "людського капіталу" країни; створення інституціональних і соціально-економічних передумов для реалізації громадянами, різними суспільними прошарками і групами населення своїх потреб і інтересів, виявлення своєї активності й розкриття особистості; без цього неможливо створити передумови громадянського суспільства, особистої свободи, реальної демократії [3,23]. Що стосується соціальної політики, яка сьогодні проводиться в нашій країні, то можна сказати, що вона концептуально не опрацьована і вкрай суперечлива. Так, наприклад, одним із варіантів системи пенсійного забезпечення передбачається створення недержавних пенсійних фондів, що є явним атрибутом неоконсервативної соціальної політики. Як відомо, йдеться про накопичення робітником коштів на своєму індивідуальному пенсійному рахунку. Водночас працівники бюджетного сектора економіки одержують заробітну плату навіть меншу за ту, що їм виплачувалася в умовах соціалістичної системи господарювання, і явно недостатню для створення індивідуальних пенсійних накопичень. Характерними рисами сучасної соціальної політики в Україні стали відмова від патерналістської моделі (через обмежені фінансові можливості держави) і відсутність чітких орієнтацій щодо вибору іншої оптимальної моделі (через залишковий принцип фінансування соціальних програм). В Україні держава виступає у ролі пожежника для попередження і гасіння можливих соціальних конфліктів. За рівнем безробіття Україна вже перевищила не тільки середньоєвропейські показники, а й показники окремих країн з перехідною економікою. За наявними даними у 1999 р. кількість безробітних досягла 2,08 млн. осіб, в 2001 р. - 2,7 млн. осіб. На початок 2003 р. чисельність офіційних безробітних становила понад 1,1 млн. осіб, ще більш значним є приховане безробіття (вимушена неповна зайнятість) - близько 5 млн. осіб [9,20]. Безробіття сьогодні - це важкий іспит не тільки для людини, що залишилася без роботи, а й для членів її сім'ї. Безробітні втрачають почуття власної гідності, почуваються винними перед своїми близькими, впадають у стан дезадаптації, що призводить до психічних розладів, самогубств, інших видів девіантної поведінки. Всі ці чинники підштовхують безробітних до політичної активності: участі у демонстраціях і мітингах, інших акціях протесту. Проблема безробіття в Україні виникла і загострилась під час переходу економіки на ринкові рейки. В процесі переважно неефективного розпродажу державних підприємств уряд самоусунувся від ролі головного суб'єкта системи соціального захисту, зокрема від надання гарантій зайнятості населенню. На початку XX ст. в європейських країнах почали створюватися спеціальні фонди допомоги безробітним. У 1905-1908 рр. у Франції, Данії і Бельгії програми з надання допомоги безробітним стали розроблятися на державному рівні. А у Великій Британії У. Черчілль, на той час міністр торгівлі, з метою підвищення ефективності допомоги безробітним домігся від законодавчих органів права для Міністерства торгівлі відкрити біржу праці. Створена на той момент британська система страхування запропонувала такі методи допомоги безробітним, котрі й понині застосовуються у структурах страхування від безробіття. У Німеччині система обов'язкового страхування від безробіття була запроваджена у період найбільш високого безробіття у 1927 р., у Швеції - у 1932 р. у період правління соціал-демократів. Після інфляційної кризи 1973 р. безробіття стало типовим явищем для всіх промислово розвинених країн. Якщо наприкінці 1960-х років у Великій Британії дестабілізуючим фактором, що призвів до зміни політичного курсу й відставки Кабінету Міністрів, був рівень безробіття, який дорівнював 2,5% працюючого населення (0,5 млн. безробітних), то на початку 70-х років мова йшла вже про один мільйон, а наприкінці 1970-х років - 1,5 млн. На початку 1990 р. кількість безробітних коливалася на рівні 10% (близько 3 млн. осіб). І така ситуація стала характерною для всіх промислово розвинених країн. З 1978 по 1998 рр. кількість безробітних у країнах, що належать до Організації економічного співробітництва і розвитку, збільшилася з 10 млн. до майже 35 млн. осіб [4,180]. Подібні обставини сприяли тому, що європейські країни нагромадили досвід у боротьбі з безробіттям і пом'якшенням його наслідків. Наприклад, у Швеції держава проводить активну політику в сфері зайнятості, спрямовану на зниження безробіття, в першу чергу, на його попередження, а не на боротьбу з його наслідками. Уряд цієї країни у соціальній політиці особливу увагу приділяє розробці заходів, спрямованих на забезпечення професійної підготовки й перенавчання осіб, що стали безробітними, і створення нових робочих місць, в основному в державному секторі економіки; координує міграцію населення і робочої сили шляхом надання субсидій і кредитів на переїзд сімей із районів з надлишком робочої сили до районів, де є вакантні місця; забезпечує доступ населення до інформації про наявні вакантні місця тощо. Як свідчить практика 90-х років, то майже всі нові робочі місця у країнах Європи були створені у приватному секторі. Водночас державний сектор продовжує забезпечувати роботою значноу частину населення промислово розвинених країн. У середині 90-х років збільшення зайнятості відбувалося за рахунок створення нових робочих місць з неповним робочим днем, а в деяких країнах - за рахунок скорочення тих, хто працював повний робочий тиждень. Так, наприклад, відповідно до програми, розробленої в Данії, робітники мають право на одержання повністю або частково оплачуваної відпустки терміном до одного року для здобуття додаткової освіти, по догляду за дитиною, через особисті обставини. Вивільнені таким чином робочі місця тимчасово надаються безробітним. Важливу роль у захисті безробітних відіграє також ефективна система допомоги по безробіттю. Відповідно до законодавства Іспанії безробітний у перші 180 днів одержує допомогу, що складає 80-100% мінімальної міжгалузевої заробітної плати, у подальшому протягом 181-360 днів розмір допомоги скорочується до 70% і після 360 днів - до 60%. Новий Основний закон про зайнятість від 1994 р. передбачає також виплату 75% міжгалузевої заробітної плати сімейним робітникам, зареєстрованим на біржі праці. Допомога по безробіттю фінансується за рахунок надходження до системи соціального страхування внесків від підприємців і трудящих (відповідно 60 і 40%) [1,153]. Якщо порівнювати власне скандинавську і європейську моделі політики зайнятості, то можна зробити висновок, що перша спрямована на забезпечення працею всіх трудящих, для чого створюються робочі місця в державному секторі з середньою оплатою праці; друга орієнтована на скорочення кількості зайнятих при підвищенні продуктивності праці й зростанні доходів працюючих. Така політика передбачає дорогу систему допомоги для більшої кількості безробітних. Чималий інтерес для нас становить японська модель політики зайнятості. Згідно з цією моделлю кожна людина може знайти для себе роботу, навіть якщо вона не дуже цікава й корисна. У цьому полягає причина низького безробіття в Японії й економії коштів на соціальні витрати. Природно, така політика не могла б сприяти підвищенню ефективності економіки, якби не такі відомі експортні галузі Японії, як автомобілебудування, сталеливарна промисловість, виробництво автомобільних запчастин і машинобудування. Д. Дж. Розенберг зазначає: "У цьому специфічному співвідношенні відбивається сутність успішної економічної стратегії Японії останніх 30 років і головний спосіб широкого розподілу добробуту і доходів" [1,57]. Американська політика зайнятості також спрямована на залучення до процесу виробництва якомога ширших верств активного населення. Її результатом є збільшення кількості людей з низьким рівнем доходу, який проте перевищує допомогу по безробіттю. Заслуговує на увагу ідея щодо введення громадських робіт для людей, які одержують допомогу. Це повинна бути добре продумана, законодавчо підкріплена система. Зокрема, рівень допомоги по безробіттю повинен стимулювати громадян до реєстрації на біржах праці й участі у громадських роботах, інакше є ризик повернути цій системі її первісний вигляд, тобто такий, який вона мала в Англії у 1834 р., коли був прийнятий черговий Закон про бідних. Відповідно до цього Закону бідняки, які зверталися по допомогу, направлялися у робітні будинки, де панував жорсткий напівтюремний режим. Умовою перебування нужденних у цих будинках була їхня обов'язкова робота на користь добродійних товариств, парафій, у віданні яких знаходилися ці будинки. У 30-ті роки XX ст. програми громадських робіт з'явилися у США в умовах зростання безробіття й дістали поширення у багатьох країнах. Це дало можливість на короткий час вирішити деякі економічні й соціальні проблеми безробіття, а також питання, пов'язані з розвитком інфраструктури регіонів, охороною довкілля тощо. Іншою, взаємопов’язаною проблемою, поряд з безробіттям, є бідність. У 2002 р., за даними Світового банку, 1,5 млрд. чоловік на нашій планеті існувало лише на один долар в день. Здається, що проблема бідності є вічною — вона завжди існувала і існуватиме. Правда, були часи, які соціалісти-утопісти називали “золотим віком”, коли, як вони вважали, не було бідних і багатих. Але утопісти помилялись — бідність існувала і тоді, хоча вона і не була персоніфікована. У первісному суспільстві теж страждали від голоду. Тільки тоді не було розшарування на класи, поділу на заможних і незаможних, не існувало “соціальної” бідності, яка породжує почуття несправедливості.
Сучасні держави використовують різні засоби для вирішення проблеми бідності. Найбільших успіхів в боротьбі з бідністю досягла так звана соціальна держава, яка бере на себе турботу про матеріальне становище своїх громадян, проводить сучасну соціальну політику.
Така держава сприяє збереженню стабільності, суспільної злагоди, попереджає гострі соціальні конфлікти. Поняття “соціальна держава” з’явилось у першій половині ХІХ ст. В 1848 році у Франції обговорювалась можливість такого визначення держави. Пізніше це поняття використовували паризькі комунари. Але конституційне закріплення це поняття дістало лише після Другої світової війни в ряді країн Європи — Франції, ФРН, Іспанії. Сьогодні і в конституціях деяких найбідніших країн Африки записано, що вони є соціальними державами. Хоча проголошення держави соціальною не означає, що вона є такою насправді. США є соціальною державою, хоча це не записано в Конституції країни. Соціальна держава постає як продукт тривалого розвитку. Потрібні певні передумови для її виникнення. До чинників, що обумовили виникнення соціальної держави, відносяться достатньо високий рівень економічного розвитку, що є результатом суспільної модернізації; громадянське суспільство; культура, для якої характерні солідаристські традиції і т.ін. Наприкінці 70-х — на початку 80-х років ХХ ст. в деяких розвинутих країнах Заходу відбулася так звана неоконсервативна революція. В цей період почала ставитись під сумнів сама можливість існування соціальної держави. Головною причиною цих змін була економічна криза. Якщо взяти до уваги, що соціальна держава сформувалась у 50-60-ті роки, то вже лише через кілька десятків років вона почала переживати серйозну кризу. У цьому контексті постановка питання про можливість існування такої держави була цілком виправданою. Критика соціальної держави зводилась в основному до наступного: державне регулювання економіки менш ефективне, ніж ринкові механізми регулювання, оскільки ринок більш чутливий до попиту; соціальна держава виховує патерналізм, призводить до появи людей, які не бажають працювати, живуть за рахунок інших і т. ін. З кінця 30-х і по 90-ті роки включно державні соціальні витрати в розвинутих країнах світу постійно зростали. Так, у США в 1938 р. ці витрати становили 16,9% від ВВП, у 1975 — 34,6%, а в 1993 — 38,7%. У ФРН, державі з соціальною ринковою економікою, теж спостерігалось зростання витрат у ті ж роки відповідно 43,6%, 48,9%, 50,8%. У Великобританії в 1993 р. державні соціальні витрати становили 54,8% від ВВП (рис. 1).
Рис. 1. Державні соціальні витрати в розвинутих країнах світу, % до ВВП
Значна частина цих коштів йшла на освіту, медичне обслуговування, підтримку доходів населення, житлове будівництво, соціальні трансфери. В США ці витрати становили половину всіх бюджетних витрат, у ФРН — 2/3, у Великобританії майже 60% [13, c. 25]. Таким чином, ні криза економіки, ні критика соціальної держави неоконсерваторами, позиції яких посилились в 80-ті роки, не привели до відмови від соціальної діяльності держави. Хоча в умовах кризи деякі соціальні програми все ж були скорочені, зменшились темпи зростання витрат на соціальні потреби, але основні надбання соціальної держави — соціальне страхування, соціальний захист, соціальне партнерство — були збережені. Нині в США, наприклад, існує багато різних напрямків соціальної роботи: допомога бездомним, сім’ям з неповнолітніми дітьми, тим, хто втратив рідних і т. ін. Передбачена навіть психологічна допомога (когнітивна терапія), яка надається тим, хто перебуває у критичній ситуації. Що стосується України, то стан боротьби з бідністю тут не можна вважати задовільним. При цьому становище на Україні гірше, ніж в інших колишніх соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи. Проведені вибіркові опитування населення України, а також Угорщини, Словенії, Словаччини, Болгарії, Румунії, Чехії в рамках дослідження “Новий барометр демократії” показали, що в Україні найбільша частка тих, хто працює, але не отримує заробітної плати (16% на Україні, а середній показник — 5%); часто або іноді відмовляють собі в придбанні продуктів харчування 52% українців (середній показник по семи країнах — 19%); в придбанні одягу, взуття відмовляють собі 66% наших співгромадян (середній показник — 32%) [2, 58]. Нині досить складно визначити ступінь соціального неблагополуччя людей. Існує таке явище, як “суб’єктивне зубожіння”. Є.Головаха вважає, що це феномен кризової свідомості. На його думку, дані про середньомісячну заробітну плату, розмір офіційних доходів громадян сьогодні є абсолютно непридатними для об’єктивного вимірювання бідності через те, що реальні доходи приховуються. Хоча надзвичайно висока частка витрат на продукти харчування в Україні у загальній структурі споживання є безсумнівним доказом бідності: більшість населення просто живе впроголодь. Голод позначається не тільки на фізичному здоров’ї людей, але й на їх психічному стані. З цією проблемою стикались не тільки економічно відсталі, але й розвинуті країни. В 30-і роки в США також гостро стояла проблема голоду, недоїдання. В результаті привернення до неї великої суспільної уваги у 1933 році, незважаючи на кризу, було створено Федеральну корпорацію додаткової допомоги, яка повинна була купувати продукти і розподіляти їх між школами, іншими громадськими організаціями. Через шість років, у 1939 р., в США була прийнята програма запровадження продовольчих талонів, на які можна було придбати продукти. Ця програма проіснувала до 1943 року, а потім знову була відновлена в 60-ті роки.
Політика держави по боротьбі з бідністю — з одного боку була спрямована на надання допомоги виробникам продовольчих товарів, а з іншого боку, — бідним, які не могли придбати ці товари. У 1946 році в США був прийнятий Закон про шкільні сніданки. Діти особливо страждають від недоїдання. Медики встановили, що недоїдання у віці 10-12 років негативно позначається на здоров’ї в старшому віці. Проблема голоду не була вирішена і в 60-ті роки. Ситуація змінилась лише наприкінці 70-х років. Зміни були досягнуті завдяки зусиллям держави, виконанню програми продовольчої допомоги. Крім цього допомогу у вирішенні проблеми голоду надали добровільні благодійні організації. В суспільстві були зламані певні стереотипи, наприклад, уявлення про те, що голод є проблема виключно країн Африки, Азії, Латинської Америки. Стереотипи, що стосуються бідності, певною мірою залежать від культури народу. В середні віки бідність вважалась шляхом до спасіння душі, ознакою праведності. Убогі ченці, які присвятили себе духовному вдосконаленню, користувались загальною повагою. В капіталістичному суспільстві з поширенням протестантизму бідність почала розглядатись як знак погибелі душі, а багатство — знак божого благословення. Крім протестантизму бідність засуджували іслам й іудаїзм. Але і в тих культурах, де багатство засуджувалось, воно все ж залишалось бажаним. Значення мало те, як воно було здобуте і чи заслуговує той, хто володіє багатством, на становище, яке він посів у суспільстві. У нашій країні реалізації програм громадських робіт поки що не приділяється належна увага. Так, наприклад, у Вінницькій області у громадських роботах бере участь близько 12% зареєстрованих безробітних громадян, а у Дніпропетровській, Донецькій, Івано-Франківській, Львівській областях і м. Севастополі - менше 2% [4, c. 22]. З метою залучення до громадських робіт якомога більшої кількості безробітних Міністерство праці і соціальної політики підготувало пропозиції щодо збільшення обсягів фінансування громадських робіт за рахунок коштів державного фонду сприяння зайнятості населення. Аналізуючи ситуацію на ринку праці України, можна зробити висновок, що для вирішення проблем безробіття сьогодні перевага надається активній соціальній політиці. Як підтверджує досвід економічно розвинених країн, цей підхід виправданий. Чималу користь суспільству могло б принести залучення молоді до надання соціальних послуг. Сьогодні з метою сприяння працевлаштуванню молоді створюються спеціальні фонди за рахунок коштів зацікавлених сторін. Основним недоліком громадських робіт є те, що вони, як правило, не забезпечують підвищення кваліфікації безробітних, що утруднює їм пошуки постійної роботи. Низькі показники працевлаштування молоді на заброньовані робочі місця обумовлені важким економічним становищем підприємств, що протягом тривалого часу не виплачують заробітну плату. Як засвідчує практика, часто працевлаштування молоді на підприємства є формальним актом. Приймаючи у примусовому порядку на роботу молодь, підприємства відправляють її разом з іншими робітниками у тривалі неоплачувані відпустки. Високий рівень безробіття серед випускників вищих навчальних закладів можна пояснити тим, що не здійснюється прогнозування суспільної потреби у тих або інших спеціалістах на близьку й далеку перспективу. І якщо в недалекому минулому серед випускників вищих навчальних закладів більшість становили інженери, то сьогодні - це економісти, юристи, психологи, що не мають реальних шансів на працевлаштування за фахом. І у кращому разі, за умови реєстрації в державній службі зайнятості, на них чекає перспектива перепідготовки. Так, українська дослідниця Е. Лібанова зазначає, що, незважаючи на економічні проблеми країни, випуск спеціалістів з вищою освітою протягом 1990-2002 рр. зріс на 26%. Структурні зміни в підготовці фахівців із вищою освітою у напрямі збільшення кількості економістів, юристів, менеджерів при стабільних масштабах підготовки спеціалістів технічних фахів створюють істотну загрозу у майбутньому. Не випадково серед основних показників розвитку освіти ООН виділяє питому вагу студентів, що вивчають природничі й технічні науки, математику, обчислювальну техніку [3,8-9]. Підсумовуючи викладене, можна виділити основні пріоритети соціальної політики України у сфері зайнятості населення: підвищення ролі держави у вирішенні проблем зайнятості й створення робочих місць; залучення до вирішення цього питання комерційних структур; державна підтримка малого і середнього бізнесу; організація системи підготовки й перепідготовки кадрів; створення системи громадських робіт; удосконалення системи соціального захисту безробітних. Не слід ігнорувати досвід організації соціальної політики в сучасних "державах загального добробуту", а також аналіз поглядів західних соціологів і політологів на сутність соціальної політики. Варто було б звернути увагу на французький варіант соціальної політики "welfare pluralism", що має змішаний характер. У ній поєднуються риси різних систем - як тих, у яких одержання соціальних прав чітко пов'язане зі сплатою внесків, так і тих, у яких соціальне забезпечення є універсальним і безумовним.
Отже, у ході дослідження заявленої проблеми ми виявили, що ціннісне ставлення до людини проявляється у реалізації соціальної політики різними країнами. Нами було проаналізовано досвід зарубіжних країн щодо соціального захисту населення, боротьбі з безробіттям і бідністю. Узагальнивши викладене, можна виділити чотири типи політики соціального захисту у світі, які найбільше заслуговують на увагу: 1. Скандинавська модель спрямована на забезпечення працею всіх трудящих, для чого створюються робочі місця в державному секторі з середньою оплатою праці. 2. Європейська модель орієнтована на скорочення кількості зайнятих при підвищенні продуктивності праці й зростанні доходів працюючих. Така політика передбачає дорогу систему допомоги для більшої кількості безробітних. 3. Японська модель. Згідно з цією моделлю кожна людина може знайти для себе роботу, навіть якщо вона не дуже цікава й корисна. У цьому полягає причина низького безробіття в Японії й економії коштів на соціальні витрати. Природно, така політика не могла б сприяти підвищенню ефективності економіки, якби не такі відомі експортні галузі Японії, як автомобілебудування, сталеливарна промисловість, виробництво автомобільних запчастин і машинобудування. 4. Американська політика зайнятості також спрямована на залучення до процесу виробництва якомога ширших верств активного населення. Її результатом є збільшення кількості людей з низьким рівнем доходу, який проте перевищує допомогу по безробіттю.
Проте, що обираючи свій шлях, свою соціальну політику, Українська держава не повинна сліпо копіювати закордонні моделі, але водночас не слід й ігнорувати досвід організації соціальної політики в сучасних "державах загального добробуту", а також аналіз поглядів західних соціологів і політологів на сутність соціальної політики. Тому потребує подальшого дослідження проблема використання досвіду різних країн.