М. Сімферополь м. Ялта Проблеми та перспективи формування гуманітарної політики в Україні / Матеріали круглого столу 24 квітня 2009 р

Вид материала

Документы

Содержание Порівняння рішень європейського суду з прав Судовий контроль за порушенням кримінальних справ Гарантії соціального забезпечення Свобода розпорядження майном Становлення інститутів громадянського Проблема классификации международных неправительственных организаций Проблеми формування «третього сектору» в україні

Подобный материал:

• Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
• Проблеми аналізу та вдосконалення, 947.51kb.
• Запрошуємо Вас взяти участь у круглому столі, 33.13kb.
• Інноваційна інфраструктура: проблеми, перспективи, рішення, 172.41kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
• Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
• Матеріали круглого столу київ, 12 грудня 2007 року київ 2008, 1598.86kb.
• "Проблеми та перспективи формування інноваційної парадигми економіки України в контексті, 32.23kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• Вступ, 351.28kb.

ПОРІВНЯННЯ РІШЕНЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ

ЛЮДИНИ ТА КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ (КСУ)

В КОНТЕКСТІ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ


На сьогодні є очевидним, що без аналізу та використання досвіду інших країн повноцінний розвиток національної правової системи є неможливим. Тому процес пізнання права в порівняльному плані – це об’єктивно необхідний процес [1]. Отже, порівняльний аналіз рішень КСУ та Європейського суду з прав людини (далі – Євросуд) представляє інтерес для з’ясування певних проблем сучасного право розуміння. Розглянемо деякі аспекти цієї теми відносно забезпечення прав людини.

1.Смертна кара. Згідно Протоколу № 6 от 28.04.1983р. до Конвенції про захист прав людини и основних свобод (далі – Конвенція), смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено. Згідно ст. 102, 103 Рішення Євросуда, 1989г., у справі Soering v. United Kingdom [2], де-факто в державах - учасницях Конвенції в мирний час смертна кара більше не існує. У тих деяких державах - учасниках Конвенції, законодавство яких зберігає смертну кару як покарання за деякі види злочинів у мирний час, смертні вироки, якщо вони і виносяться, не приводяться у виконання. «У західноєвропейських правових системах склався консенсус щодо того, що у сучасних умовах смертна кара більше не відповідає регіональним нормам правосуддя». Дану позицію враховував КСУ при прийнятті рішення від 29.12.1999р. № 11-рп/99 по справі № 1-33/99 «Щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Кримінального кодексу (КК) України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару)». В п. 6 цього Рішення КСУ прямо послався на позицію Євросуду як на одне із джерел права, вказавши, що смертна кара як вид покарання суперечить також статті 28 Конституції України, відповідно до якої «ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню». Названа стаття відтворює положення статті 3 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. Невідповідність смертної кари цій статті Конвенції підтверджує Європейський суд з прав людини, юрисдикцію якого щодо тлумачення зазначеної Конвенції визнала Україна. В результаті КСУ встановив, що положення КК України, які передбачають смертну кару як вид покарання, є такими, що не відповідають Конституції України.

Не є таємницею, що в пострадянських країнах, в т.ч. в Україні, достатньо противників скасування смертної кари. В цьому контексті дуже важливо, що неконституційність цього покарання визнана саме КСУ, що створює гарантії проти будь-яких спроб відновити відповідні положення в майбутньому.

2. Судовий контроль за порушенням кримінальних справ. Судовий контроль за діями посадових осіб, які здійснюють кримінальне судочинство, є важливою умовою захисту прав людини в кримінальному процесі. В зв’язку з цим слід зазначити, що обмеження на судове оскарження дій посадових осіб, що здійснюють кримінальне судочинство, не знаходять розуміння в судовій практиці Євросуду. Так, в рішенні від 30.03.2004р. у справі «Меріт проти України» (заява № 66561/01) Євросуд відзначив, що подача скарг прокуророві не може розглядатися як «ефективний» і «доступний» спосіб захисту прав громадянина, оскільки статус прокурора по національному законодавству та його участь в кримінальному провадженні проти заявника не надають достатньої гарантії для незалежного і неупередженого розгляду прокурором скарги заявника. В наступному Євросуд використав цей висновок в якості прецеденту у справі «Ткачов проти України» (заява № 39458/02, рішення від 13.12.2007р.). Разом з тим, можливість судового контролю за порушенням кримінальних справ дозволяє запобігти серйозним порушенням прав людини. Так, КСУ в Рішенні від 30.01.2003р. № 3-рп/2003 по справі № 1-12/2003 вказав, що Постанова про порушення кримінальної справи щодо певної особи, винесена з недодержанням вимог законодавства України може породити наслідки, які виходять за межі кримінально-процесуальних відносин, і завдати такої шкоди конституційним правам і свободам внаслідок несвоєчасного судового контролю, що поновити їх буде нездійсненим. На даний час можливість оскарження таких Постанов встановлена статтями 236-7, 236-8 КПК України.

Як і в попередньому випадку, автори вважають дуже важливим встановлення права на оскарження Постанови про порушення кримінальної справи саме КСУ, оскільки будь-яка спроба змінити статті 236-7, 236-8 КПК України на користь скасування права на оскарження, буде означати неконституційність таких змін.

3. Гарантії соціального забезпечення. Джерелом конфліктів є неодноразові спроби органів влади України при прийнятті бюджетів на черговий рік обмежити ті чи інші соціальні права (пільги). Конфлікт даного роду став предметом розгляду Євросудом у справі «Кечко проти України» (заява № 63134/00). В п. 23 рішення Євросуда від 8.11.2005р. по даній справі визнано, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм громадянам з державного бюджету. Держава може вводити, припиняти або закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Проте якщо правове положення, що діє, передбачає виплату певних надбавок, і дотримані всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти в цих виплатах, поки відповідні положення є такими, що діють. У тому ж контексті висловлювався і КСУ, який неодноразово приймав рішення про неконституційність обмежень соціальних прав (пільг). Зокрема, в Рішенні КСУ від 09.07.2007р. № 6-рп/2007 по справі № 1-29/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) КСУ прямо послався на Рішення Євросуда як на одне із джерел права. Як зазначив КСУ, держава окремими законами встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є загальнообов’язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. На підставі юридичного аналізу КСУ дійшов висновку, що Верховна Рада України не має повноважень при прийнятті закону про Державний бюджет України включати в нього положення про внесення змін в чинні закони України, зупиняти дію окремих законів України та/або іншим чином змінювати інші закони України.

4. Свобода розпорядження майном. Законом України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (далі – Закон № 2181) введено поняття податкової застави. Разом з тим, спірним було питання пропорційності, коли за мінімальний податковий борг в податкову заставу потрапляло все майно.

Згідно ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. За таких умов Євросуд особливу увагу приділяє пропорційності втручання держави в здійснення права власності. Дане питання розглядалося Євросудом, зокрема, в справі Антрік проти Франції (Неntгісh v. Fгаnсе), по якій прийнято Рішення від 25.08.1994р. [2]. Предмет спору полягав в тому, чи відповідає принципу пропорційності право податкового органу щодо переважного права викупу нерухомості тільки виходячи із підозр щодо ухилення продавця від сплати податків. Розглядаючи цю справу, Євросуд дійшов висновку, що принцип пропорційності був порушений. Суд зазначив, що податкові органи можуть шляхом ви­користання свого права переважного викупу замінити собою будь-якого покупця, навіть такого, що діє повністю добросовісно, з єдиною метою - запобігти спокусі інших ухилитися від сплати податків. Здійснення права переваж­ного викупу має достатньо серйозні наслідки для того, щоб досягти визначеного рівня пропорційності. Просте відшкодування сплаченої ціни (навіть, плюс 10%) не може бути достатнім для компенсації втрати власності, придбаної без певного протиправного умислу. За таких умов Євросуд встановив, що було порушення протоколу № 1.

Аналогічним шляхом щодо пропорційності втручання в реалізацію прав власника пішов і КСУ в своєму Рішенні від 24.03.2005р. № 2-рп/2005 по справі № 1-9/2005 (справа про податкову заставу). КСУ вказав, що положення пп. 8.2.2 п. 8.2 ст. 8 Закону № 2181 передбачає поширення права податкової застави на всі активи платника податків. При цьому не враховується адекватність суми податкового зобов’язання чи податкового боргу з розміром заставлених активів платника податків. На думку КСУ, розмір податкової застави повинен відповідати сумі податкового зобов’язання, що забезпечувало б конституційну вимогу справедливості та розмірності. Поширення права податкової застави на всі активи платника податків, яка перевищує суму податкового зобов’язання чи податкового боргу, не відповідає цій вимозі. Тому положення пп. 8.2.2 п. 8.2 ст. 8 Закону № 2181, яке передбачає можливість поширення права податкової застави на всі активи платника податків незалежно від суми податкового боргу, порушує принцип справедливості, тобто є неконституційним.

Викладене свідчить про те, що вектор рішень КСУ відповідає принципам захисту прав людини, яких притримується Євросуд.

Література

1.Малишев Б. В. Судовий прецедент у правовій системі Англії. – К.: Праксіс, 2008. - 344с.

2.Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції. - К.: Реферат, 2006. - 848 с.

СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО

СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ


Кирьякулова Ольга Станиславовна

Мариупольский государственный гуманитарный университет, г. Мариуполь

ПРОБЛЕМА КЛАССИФИКАЦИИ МЕЖДУНАРОДНЫХ НЕПРАВИТЕЛЬСТВЕННЫХ ОРГАНИЗАЦИЙ


На рубеже веков человечество вступило в такую стадию развития международных отношений, когда государства осознанно утрачивают монополию единственных субъектов таких отношений. Безусловно, они все еще остаются основными акторами на мировой арене, но наряду с ними растет влияние других субъектов международных отношений. Их участниками становятся международные неправительственные организации.

Следует отметить, что конец XX века – начало XXI века стал периодом динамичного развития международных неправительственных организаций, которые стали полноценными участниками международной жизни в начале нового тысячелетия и сыграли существенную роль как форма сотрудничества государств и многосторонней дипломатии [1; 345].

Международные организации относятся к числу наиболее развитых и разнообразных механизмов упорядочения международной жизни. Заметное повышение активности международных организаций, равно как и значительное увеличение их общего количества, является одним из примечательных феноменов современного международного развития [5; 76].

Международные организации, как правило, разделяют на две основные группы. Это межгосударственные (межправительственные) организации, которые учреждаются на основе международного договора группой государств. В  рамках этих организаций осуществляется взаимодействие стран-членов, и их функционирование основано на приведении к некоторому общему знаменателю внешней политики участников по тем вопросам, которые являются предметом деятельности соответствующей организации. Представителями второй группы являются международные неправительственные организации, которые возникают не на основе договора между государствами, а путем объединения физических и юридических лиц, деятельность которых осуществляется вне рамок официальной внешней политики государств [8].

Неоспоримым является тот факт, что межгосударственные организации оказывают гораздо более ощутимое воздействие на международно-политическое развитие в той мере, в какой главными действующими лицами на международной арене остаются государства. Вместе с тем, международных неправительственных организаций больше, чем межгосударственных, причем на протяжении многих лет наблюдается устойчивая тенденция увеличения их числа. В этом находит свое проявление усиливающаяся глобализация мировой системы с отчетливо выраженным возрастанием объема разнообразных транснациональных взаимодействий.

В международно-правовых документах и литературе по международному праву термин «международной неправительственной организации» употребляется в отношении организаций, действующих на национальном, субрегиональном, региональном или международном уровнях. При этом определяющим в термине остается слово «неправительственная», которое само по себе является своего рода вызовом, альтернативой понятию «правительственная» организация. Тем самым подчеркивается независимость этих организаций от правительств, а также их тесная связь с такими категориями, как широкие массы, власть народа [2; 326].

По данным Союза международных ассоциаций в мире зафиксировано более 20 тысяч МНПО. Они именуются по-разному: ассоциации, общества, фонды, союзы, комитеты, клубы, лиги, конференции, федерации, группы и т. д.

Различие между правительственными и неправительственными организациями лежит в их правовой основе. Однако в реальности большое многообразие этих организаций делает трудноразличимыми особенности их классификации и сложным проведение четких границ между ними.

Понятие международной неправительственной организации носит дискуссионный характер. Ученые не пришли к согласию в едином определении данного понятия. Также, в связи с этим, нет единой классификации МНПО. Как в западной, так и в украинской и российской историографии существуют типологии.

В отечественной историографии существует несколько подходов, в каждом из которых ученые выдвигают самые объективные и точные, на их взгляд, критерии [7].

В одной из рассмотренных нами типологий можно выделить пять критериев: по кругу участников, по характеру полномочий, по выполняемым функциям, по порядку приема новых членов, по компетенции (по сфере деятельности) [4; 7].

Подробно проанализировав каждый из критериев, был сделан вывод, что среди международных неправительственных организаций в зависимости от круга участников выделяют: универсальные (т.е. для всех государств); региональные (членами которых могут быть государства одного региона); межрегиональные.

По характеру полномочий различают следующие виды МНПО: межгосударственные (не ограничивающие суверенитет государства); надгосударственные/наднациональные (частично ограничивающие суверенитет государства).

В зависимости от выполняемых функций МНПО подразделяются на: нормотворческие, консультативные, посреднические, операционные и информационные.

По характеру приема новых членов различают открытые (любое государство может стать членом по своему усмотрению) и закрытые (прием новых членов осуществляется только с согласия первоначальных учредителей).

В зависимости от сферы деятельности украинские ученые подразделяют МНПО на: МНПО общей компетенции («ООН») и МНПО специальной компетенции (политические «Международный демократический союз», религиозные «Экуменический совет церквей», правозащитные «Всемирная организация по защите прав потребителей», «Международное антитеррористическое единство», спортивные «Международная федерация футбола», экологические «Гринпис», «Всемирный фонд охраны дикой природы», предпринимательско-финансовые, МНПО по вопросам торговли и здравоохранения).

Кроме этой типологизации МНПО, среди работ отечественных специалистов можно выделить еще одну, автором которой является Новохацкий В.Д., классифицирующий МНПО в зависимости от принадлежности к правительственным структурам. Выделив ядро гражданского общества, которое находится только в процессе становления, он распределил МНПО на 4 класса [9].

К первому классу относятся международные неправительственные организации взаимопомощи, которые объединяют людей по принципу всеобщей проблемы. Это, прежде всего, организации инвалидов, родителей больных детей и клубы по интересам.

Организации, нацеленные на решение проблем, непосредственно не связанных с жизненными интересами самих их членов, относятся ко второму классу. Например, благотворительные фонды, гуманитарные центры и экологические организации, охватывающие в своей деятельности не только охрану природы, но и памятников культуры.

В третьем классе нашли свое место правозащитные организации (по борьбе с домашним насилием и торговле людьми).

Последний в классификации – четвертый класс – состоит из появляющися МНПО, которые постепенно «набирают вес» в общественной жизни общества, а также тех МНПО, чья миссия направлена на содействие деятельности других НПО (например, организации гражданских инициатив).

Кроме вышеуказанных типологий МНПО заслуживает внимания еще один подход, больше характерный для российской и западной историографии. Сторонники данного подхода выделяют три критерия, которым должны отвечать МНПО [3].

Во-первых, организация не должна использовать или пропагандировать насильственные методы.

Во-вторых, МНПО должны иметь некоммерческий характер.

И, наконец, они не должны принимать участие в политике с целью достижения власти [8].

Таким образом, в вопросах типологизации и классификации международных неправительственных организаций на сегодняшний день как в международно-правовых документах, так и в специализированной литературе отсутствует единый критерий в определении типов МНПО, а сам выбор критериев носит дискуссионный характер и нуждается в дальнейшем более глубоком рассмотрении.

Список использованной литературы

1. Кучик О.С. Международные организации: учебное пособие / Ред. О.С. Кучик. – К., Знания, 2005. – 497 с.
   
2. Кольяр К. Международные организации и учреждения: Перевод с французского / Под ред. и со вступ. ст. В.Г. Шкупаева. – М.: Прогресс, 1972. – 632 с.
   
3. Бекяшев К.А. Международные неправительственные организации. // www. Beljournal.by.ru/2003.2/bekyashev/html
   
4. Най Дж. Неправительственные организации: новый игрок // День – 6 июля 2004 г. – С. 7.
   
5. Иванченко Н.С. Международные неправительственные организации и движение как фактор обеспечения военно-политической и экологической безопасности. М., 2005 г.
   
6. ссылка скрыта
   
7. Международные неправительственные организации //teka.ru/enc/3248.phpl
   
8. ссылка скрыта
   

ссылка скрыта


Черних Олена Вікторівна

Інститут економіки промисловості Національної академії наук України, м. Донецьк


ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ «ТРЕТЬОГО СЕКТОРУ» В УКРАЇНІ


Громадянське суспільство або некомерційний недержавний сектор, який також називають «третій сектор» привертає увагу як фактор стійкого зростання та економічного розвитку держави. Третій сектор базується на ідеї про те, що через соціально значиму, суспільно корисну діяльність на основі усвідомленого добровільного вибору люди реалізують свої права та інтереси.

В Україні практично відсутні реально діючі механізми партнерства державного, некомерційного та комерційного секторів. Відсутність державної політики стосовно третього сектору є однією із причин того, що потенціал громадянського суспільства в соціальному, економічному, духовному та політичному аспектах залишається реалізованим неповністю.

Сутність соціального партнерства полягає в тому, що держава частину своїх функцій передає громадськості, що є основою формування громадянського суспільства. Невід'ємними компонентами соціального партнерства є:

- постійний взаємозв'язок і соціальний діалог влади з неурядовими організаціями як із рівноправними партнерами;

- участь громадян через свої суспільні об'єднання у вирішенні актуальних соціальних проблем, насамперед на місцевому рівні;

- державні гарантії та державний механізм підтримки діяльності «третього сектору», включення його потенціалу в спільну з державою діяльність.

Соціальне партнерство стимулює та активізує взаємодію органів державної влади з інститутами громадянського суспільства, сприяє конструктивній взаємодії органів державного керування й місцевого самоврядування та розвитку демократичних тенденцій у суспільстві в цілому.

В основі соціального партнерства трьох сил на суспільній арені (державних структур, комерційних підприємств, некомерційних організацій) лежать наступні принципи:

- третій сектор є основою добробуту суспільства;

- ролі трьох секторів різні, але вони доповнюють один одного;

- зацікавленість кожної із взаємодіючих сторін у пошуку шляхів вирішення соціальних проблем;

- об'єднання зусиль і можливостей кожної зі сторін у подоланні важливих проблем, розв'язання яких поодинці неефективне;

- конструктивне співробітництво між ними у вирішенні спірних питань;

- контроль і врахування інтересів;

- правова обгрунтованість, що надає вигідні для кожної зі сторін й суспільству в цілому умови взаємодії.

В Україні практикуються три основні форми співробітництва некомерційних організацій і держави: організація конкурсів соціальних проектів некомерційних організацій; спільна робота над соціальними проектами; соціальне замовлення на рівні адміністрації міста або області. Кожна з форм співробітництва відрізняється не тільки формою залучення некомерційного сектору до діяльності, але й рівнем відповідальності, можливості прийняття рішень по формуванню соціальної політики.

Однією з основних причин, що заважають просуванню соціально-економічних та демократичних реформ, є відсутність протягом багатьох десятиліть в Україні ефективних механізмів взаємодії держави й суспільства, що забезпечують розвиток третього сектору, який поєднує добровільні ініціативи громадян і створювані ними некомерційні організації, що беруть на себе частину відповідальності за розв'язок соціальних завдань.

Дотепер некомерційний сектор не сприйнятий політичною владою як необхідна складова частина економічної системи країни, його потенціал і можливості не беруться до уваги при вирішенні соціальних завдань країни.

Інвестування держави в розвиток громадянського суспільства значно підвищить ступінь залучення людей у суспільно корисну діяльність. Тільки в цьому випадку державна соціальна політика з витратної трансформується в інвестиційну.

Удосконалювання й розвиток законодавчої й правової бази по зміцненню інститутів громадянського суспільства повинне бути орієнтоване на визнання й реалізацію конституційних прав громадян і їх об'єднань вільно й безперешкодно брати участь у житті суспільства, на посилення ролі громадян у прийнятті й реалізації рішень на всіх рівнях влади.

Продумана й добре розроблена державна політика на законодавчому і виконавчому рівнях державної влади й органів місцевого самоврядування відносно третього сектору буде виступати діючим інструментом реалізації державної соціальної політики в області зайнятості, соціального захисту та інших важливих сферах життя суспільства.

Незважаючи на несприятливі чинники, «третій сектор» в Україні неухильно розвивається, підвищується його роль у формуванні і реалізації конкретної соціальної політики, вирішенні складних, комплексних проблем соціально-економічного розвитку країни.

Державна політика відносно третього сектору повинна бути складовою частиною державної соціальної політики й базуватися на стратегічних пріоритетах, входити в загальнонаціональну систему соціального й економічного розвитку поряд з комерційним сектором. При цьому держава повинна визнавати незалежний характер третього сектору. Його розвиток повинен стати загальнодержавним завданням, предметом серйозних наукових досліджень. На основі цих принципів повинні будуватися відносини партнерства та діалогу між суспільством і владою.

Література

1. Шуклинова М.В. Роль властных структур в развитии системы социального партнерства / М.В. Шуклинова // Управление и общество: материалы III Всероссийской научно-практической конференции молодых учёных и студентов «Управление и общество» (филиал ГОУ ВПО «Орловская региональная академия государственной службы» в г. Тамбове, 14 мая 2008 г.) / Под общей ред. О.Н. Андреева, Е.М. Лукинова. - Тамбов: Издательство Тамбовского филиала ОРАГС, 2008. - С. 56-59 .

2. Быстрицкий Е. Предчувствие гражданского общества / Е. Быстрицкий // Зеркало недели. – 2007. – № 42 (671) 11. – С. 6.

3. Бондаренкова Г.П. Развитие третьего сектора, как инструмент социальной адаптации населения / Г.П. Бондаренкова // Проблемы социально-психологической адаптации населения в период трансформации общества. – М.: Высшая школа экономики, 1999. – С. 206 -211.


Трофимова Вікторія Валеріївна

Директор Центра развития образования, науки инноваций, к.е.н.