М. Сімферополь м. Ялта Проблеми та перспективи формування гуманітарної політики в Україні / Матеріали круглого столу 24 квітня 2009 р
| Вид материала | Документы |
- Кримський інститут бізнесу консалтингово-конфліктологічний центр центр розвитку освіти,, 2681.19kb.
- Проблеми аналізу та вдосконалення, 947.51kb.
- Запрошуємо Вас взяти участь у круглому столі, 33.13kb.
- Інноваційна інфраструктура: проблеми, перспективи, рішення, 172.41kb.
- Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2382.48kb.
- Кримський інститут бізнесу університету економіки та управління самарський інститут, 2826.09kb.
- Матеріали круглого столу київ, 12 грудня 2007 року київ 2008, 1598.86kb.
- "Проблеми та перспективи формування інноваційної парадигми економіки України в контексті, 32.23kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Вступ, 351.28kb.
Література:
1. Білик Л.С. Економіка праці: Навч. Посібник. — Чернівці: Рута, 2001. — 75 с.
2. Бондаренко О.О. Наочний посібник з курсу "Економіка та соціологія праці". — К., 1995. — 32 с. 1. Головаха Є. Паніна Н. Соціальний портрет сучасної України „Людина і влада – 2000”
3. Головаха Є. Паніна Н. Соціальний портрет сучасної України „Людина і влада – 2000”
4.Лукашевич М.П., Туленков М.В. Соціальні та галузеві
соціологічні теорії.- К., 1999.
5. Макєєв С. Процеси соціальної структуризації в сучасній Україні.
„політична думка – 1998”.
6. Соціально-економічні процеси і пріоритети в Україні.
„Соціальна політика і соціальна робота – 1997”.
7. Шалишкіна І. В. Поняття духовності: Історико-філософський аспект // Український освітянський журнал. — 1994. — №1. — С. 44.
Акімова Валентина Семенівна
Придніпровська державна академія
будівництва та архітектури (м. Дніпропетровськ)
ПРАВО НА МОВНУ ОСВІТУ: ПРОБЛЕМИ, ЗАВДАННЯ
Мовне питання для України стоїть на порядку денному впродовж всіх років незалежності і викликає тривогу. За роки підневільного життя українців у населення, перш за все, денаціоналізованих міст сформувалося, на жаль, байдуже, зневажливе ставлення до мови як важливого чинника національно свідомого громадянина. Право на користування державною мовою зафіксовано в Конституції України (ст.10).
Право не існує поза обов’язком. Це дві взаємозалежні і взаємодоповнюючі категорії. Право на вільне вживання української мови повинно стати обов’язком кожної свідомої людини, але цей обов’язок, в свою чергу, не повинен носити насильницького характеру. Саме відсутність чіткої, продуманої, систематизованої стратегічної мовної політики держави невільно сприяє тому, що право лишається тільки на папері. Громадяни не відчувають себе українцями, „українськість” відсутня, витравлена.
За роки радянської влади так і не вдалося створити єдиної спільноти – радянського народу, бо жодна нація, включаючи і нації високорозвинених країн, не погодиться на роль техногенного майданчика для будівництва нової суспільної піраміди світового масштабу, на вершині якої опиниться каста неорабовласників.
Україна, яка перебуває на початку модернізації суспільного життя, детермінована історично підтримувати рух за об’єднання світу на федеративній основі, початковий етап – об’єднання майже всіх європейських держав. Але український народ щасливий тим, що він зберіг самобутність нації, ясна річ, Україна з її невід’ємною складовою – мовою – піддається мовній модернізації, але не повинна відмовлятись від своєї культури, а органічно вплітати західні цінності у свою національно-культурну спадщину. Україна як європейська держава здатна внести у створення такої цивілізації свої традиційні інтелектуальні та духовні цінності, енергію та мовний потенціал народу – це її право і одночасно обов’язок, якщо вона не хоче загинути як етнос. Підвалина цього рівня – генокультурна традиція. Подиву гідне те, що вона (Україна) витримала удар більшовицького геноциду, під час якого Україна втратила не тільки значну частину свого генофонду, але й мову – цю величну і святу твердиню кожного народу, коли нищилось, викидалось те чи інше слово, питоме українській мові, тільки через те, що воно не схоже було на російське. Шалена русифікація українського правопису наростала рік-у-рік. Газети друкувались жахливою російсько-українською мішаниною, що переставали бути зрозумілими для українців. Українську мову вклали на прокрустове ложе російської мови. Без перебільшення можна сказати, що нам історія повернула право користуватися скарбницею мови і наш обов’язок зреалізувати це право на повну потужність.
Приємно стверджувати і те, що українська літературна мова, попри всі суспільно-політичні та соціально-економічні негаразди, не припинила свого поступального розвитку на відміну від країн Західної Європи, де народна культура і мова поглинута потопом постмодернізму й американізації, хоча перші симптоми цієї хвороби спостерігаються і, на жаль, подекуди набирають обертів. Інтелектуальна Європа ностальгує за істино національним – обрядами, етнографічною звичаєвістю, мовно-фольклорними різновидами творчості, національної за змістом і формою. Ми багато чого зберегли, але також підпали під вплив штучної постмодернізації (мовний аспект). Наш громадянський обов’язок – зберегти себе як націю, як етнос з її „атрибутами”: мовою, територією, культурою, історією, традиціями. Кожен громадянин усвідомлює, що те, що мислилося і задумувалося на початковому етапі державотворення, не справдилося. „Закон про мови”, прийнятий у 1989 р. не забезпечує статусу функціонування державної мови, а якщо відверто, то не відповідає реаліям мовної ситуації в країні. Ми вже зазначали, що Україна не може стояти осторонь світового процесу, вона має право інтегруватись в інформаційний простір Європи, тому має бути розроблена і поетапно, постійно, систематично втілюватися в сукупність політичних, адміністративних, а головне – практичних заходів щодо розв’язання мовних проблем у державі. На жаль, єдиної цілеспрямованої, виваженої політики немає. Мовне питання, як правило, порушується під час виборчих перегонів, призводить до політичних конфліктів і врешті стає перешкодою для формування єдиної української нації. По великому рахунку, якою б мовою людина не говорила, вона, перш за все, має відчувати себе українцем по духу, за призначенням.
Другий наш обов’язок полягає у тому, щоб розробити таку мовну політику, коли б на всіх ділянках освіти вивчалась українська мова (не для паперових звітів). Дискретне вивчення державної мови призводить до духовного зубожіння, збочення свідомості. Ми вже відчули, як на рівні нездорової підсвідомості діють механізми зради національним, мовним інтересам. На всіх етапах освітнього процесу ніхто не замислюється над головним: відтворення української цивілізованої державності та культури неможливе без відродження дійсної цінності мови як носія культурно-історичного досвіду. Особистість (на всіх етапах соціалізації) не переймається проблемою, що мова – це не просто засіб спілкування, а генетичний код національної культури, саме українська самобутність має бути інтегрована у велику сім’ю європейських держав, щоб ми не були „безликою” і „безхребетною” і не пасли задніх. Штучне стримування розвитку української мови призвело до нерівнозначного формування її складових. З одного боку, українська мова зберегла культуру та традиції народу, які були живильним джерелом її розвитку. З другого боку, викладання російською мовою в школах, вишах значно обмежувало, стримувало, гальмувало розвиток мови як соціокультурного феномену. Наслідок – роздвоєна особистість, байдужість до національного, тому обов’язок всіх патріотично налаштованих – відтворити історичну справедливість.
Цілеспрямоване мовне виховання має привести школяра, студента, професіонала до думки, що мова це не просто звуки, це втілення думки, а якщо думка, мова міліє у національному вимірі, то поступово вмирає і великий скарб – мова, нація. „Свобода слова” призвела до соціального порушення норм літературної мови. Мова, радіо, телебачення насичена суржиками, лайливими словами, американізмами. Засилля низьковартісних передач призводить до інтелектуального зубожіння і виродження еліти. Будь-хто, чуючи всюди неправильно наголошені, брутальні слова, у подальшому моделюють свою мовну поведінку і, врешті-решт, це стає образом життя. На наш погляд, відсутність мовної політики призвела до того, що ми паліативно розв’язуємо нагальні проблеми, „скачкообразно”, що всі ці роки стоїмо лише на оборонних рубежах.
Не заглиблюючись у дану проблему, можна дійти певних висновків. Україна виборола впродовж віків право на українську мову. Нині необхідно визначити основні правові інституції державотворення; виробити і чітко дотримувати концепцію мовної політики, її консолідуючої сили, продумані передусім державницькі заходи мають на меті сприяти ефективному, повнокровному функціонуванню мови в різних сферах; захистити інформаційний простір (мова реклами, ЗМІ, радіо, телебачення) від небаченого розгулу низьковартісних програм. Помилки і порушення норм мови в ЗМІ відкладаються на підсвідомому рівні, людина сприймає вже як норму, бо сказане, почуте в ЗМІ, радіо, на телебаченні сприймається як аксіома грамотності. І дуже важливо, якби були створені громадські організації за контролем виконання накреслених державою програм. У поєднанні всіх цих чинників школа, вища освіта могла б виховати справжню, національно зорієнтовану еліту, яка б вбачала за найвищий свій обов’язок перед державою реалізувати історично виправдані, почесні права.
Годованик Євген Валентинович
Маріупольський державний гуманітарний університет (м. Маріуполь)
ПРОБЛЕМА ПРОТИДІЇ МІЖНАРОДНОМУ ТЕРОРИЗМУ У ДІЯЛЬНОСТІ РАДИ БЕЗПЕКИ ООН
Як відомо, чинний міжнародно-правовий статус головних органів ООН втілює ті політико-правові реалії, що склалися у конкретно-історичний відрізок розробки та прийняття Статуту, а тому суттєво змінені обставини вимагають приведення міжнародно-правових норм, на яких базується концепція всезагальної безпеки, у відповідність з фактичним станом речей. Серед основних загроз, що загрожують міжнародному миру та безпеці у сучасному світі, увага акцентується на основних їх блоках, яких нараховується шість: 1) економічні та соціальні загрози, включаючи бідність, інфекційні захворювання, екологічну деградацію; 2) міждержавний конфлікт; 3) внутрішній конфлікт, включаючи громадянську війну, геноцид та інші масові звірства; 4) ядерна, радіологічна, хімічна і біологічна зброя (проблема їх розповсюдження); 5) тероризм; 6) транснаціональна організована злочинність. Отже, виходячи з такого підходу, комплексне дослідження сучасного феномену міжнародного тероризму є невід’ємною частиною міжнародно-правового аналізу проблемних питань діяльності Ради Безпеки ООН (далі: РБ), на яку ч. 1 ст. 24 Статуту ООН (далі: Статут) [1] покладається головна відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки та фіксується важливе положення конституюючого характеру про те, що РБ при виконанні своїх обов’язків діє від імені Членів ООН. У зазначеній постановці проблема має безпосередній зв’язок із важливими науковими та практичними завданнями та входить до предмету комплексної роботи кафедри конституційного, міжнародного та адміністративного права Маріупольського державного гуманітарного університету «Актуальні конституційні та міжнародно-правові проблеми становлення, розвитку та функціонування публічної влади в Україні в умовах міждержавної інтеграції».
Вказана проблематика на різних етапах досить ретельно аналізувалася у науковій літературі в частині її окремих аспектів. Так, щодо інституційних та нормативних особливостей функціонування РБ як спеціалізованого головного органу ООН висловлювалися, серед інших, В.М. Федоров, М.О. Ушаков, О.Г. Зайцева, Л. Гудріч, Г. Кельзен, С. Гудспід, П. Кеннеді, Я. Воутерс. З іншого боку, загроза міжнародного тероризму на сучасному етапі аналізувалася М.О, Баймуратовим, В.Ф. Антипенко, Б. Сіммою, О.С. Панаріним.
Не дивлячись на вагому джерельно-монографічну базу щодо вказаних окремих аспектів проблеми протидії міжнародному тероризму у діяльності РБ, жодне з наявних досліджень не вирішує проблему комплексного аналізу форм і методів її реагування у вказаній сфері у контексті реформування РБ на сучасному етапі, що є основним науково-практичним завданням, яке вирішується у даній статті.
Слід зазначити, що резолюцією РБ 1566 від 8 жовтня 2004 р. [2] «тероризм у всіх його формах та проявах» був визнаний «однією з найбільш серйозних загроз миру та безпеці» (п. 1), гострота і масштаб якої потребують реагування у відповідності до глави VII Статуту. При цьому варто відзначити асиметричний характер терористичної загрози, що в цілому є відносно новим явищем у міжнародній дійсності. Так, зокрема, якщо у резолюції РБ 1566 об’єкт терористичних актів визначений не досить чітко («злочини, у тому числі проти цивільних осіб»), то у спеціальному розділі щодо тероризму доповіді Групи високого рівня йдеться про діяння з метою «викликати загибель мирних жителів або некомбатантів або завдати їм тяжкі тілесні ушкодження» (п. 164 d), що є близьким до формулювання, висловленого у Міжнародній конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму [3], що містить положення про акти насильства проти «цивільних або будь-яких осіб, що не беруть активної участі у збройному конфлікті», з чого випливає акцентування спрямування тероризму як сучасного фактичного політико-правового явища саме проти цивільного населення, включаючи всіх некомбатантів. В частині цілей терористичного насильства резолюція 1566 називає «провокування паніки з боку суспільства в цілому або окремих осіб, залякування населення або примушування уряду або міжнародної організації до здійснення або відмови від здійснення якої-небудь дії». В той же час, як справедливо зазначає К.А. Степанова, «дії щодо залякування населення можуть бути не стільки самоціллю терористів, скільки засобом досягнення їх реальних прикінцевих цілей. Відсутнє (у тексті резолюції та доповіді Групи високого рівня – Є. Г.) згадування про те, що прикінцеві цілі тероризму, що відрізняють його від суто економічної злочинності, мають політичний характер (хоча можуть формулюватися і в ідеологічних , і у релігійних категоріях)» [4].
В контексті аналізу сучасної проблематики міжнародного тероризму та відповідного місця і ролі РБ у її вирішенні варто також зазначити про діяльність допоміжних органів РБ, що є невід’ємною частиною внутрішнього інституційного механізму досліджуваного головного органу ООН. Так, спеціальним допоміжним органом РБ у сфері боротьби з тероризмом є Контртерористичний комітет РБ (далі: КТК), що здійснює моніторинг виконання державами-членами ООН положень антитерористичних конвенцій, які були підписані та ратифіковані ними і був створений резолюцією РБ 1373 від 28 вересня 2001 р. [5]. На думку тієї ж К.А. Степанової, «к середині десятиріччя гостро назріла необхідність реформування КТК з метою підвищення ефективності його роботи» [6], адже «…чимало держав не квапилися виконувати взяті на себе антитерористичні зобов’язання» [7]. Так, у 2004 р. 78 зі 191 держави-члена ООН не надали до КТК оновлених звітів про дотримання ними взятих на себе зобов’язань [8].
Таким чином, проведене дослідження дає підставу зробити низку висновків профільного характеру, серед яких слід відзначити наступні: а) міжнародний тероризм є принципово новим явищем у сучасному світі, що потребує нових форм і методів реагування з боку РБ як спеціалізованого головного органу ООН у сфері підтримання міжнародного миру та безпеки на універсальному рівні; б) запровадження таких форм і методів протидії потребує внесення змін до положень Статуту ООН, що визначають міжнародно-правовий статус РБ; в) серед основних причин виникнення та поширення міжнародного тероризму є соціально-економічні чинники, що потребує посилення співпраці РБ з іншими головними органами ООН, в першу чергу – Генеральної Асамблеєю і Економічною та Соціальною Радою (ЕКОСОР), а також Радою ООН з прав людини, що має статус допоміжного органу ООН; г) протидія загрозі міжнародного тероризму потребує значного підвищення ефективності використання допоміжних органів РБ, серед яких відзначається КТК як орган з досить вагомими повноваженнями щодо вказаних проблемних питань.
Залишається висловити сподівання, що результати проведеного дослідження можуть бути використані як у подальших наукових пошуках, так і посприяти реформуванню РБ у частині модернізації її компетенції щодо протидії міжнародному тероризму як однієї з найактуальніших міжнародно-правових проблем на початку нового століття.
Література:
1. Устав ООН от 26.06.1945 г. – Режим доступу: ссылка скрыта
2. Резолюция СБ ООН 1566 (2004) от 8 октября 2004 г. – Режим доступу: ссылка скрыта
3. Международная конвенция о борьбе с финансированием терроризма: Резолюция ГА ООН 54 / 109 от 9 декабря 1999 г.. – Режим доступу: ссылка скрыта
4. Степанова Е.А. Россия, ООН и противодействие терроризму: правовые и практические аспекты // Ежегодник СИПРИ 2005: вооружения, разоружение и международная безопасноть: Пер. с англ. / Ин-т мировой экономики и междунар. отношений. – М.: Наука, 2006. – С. 837.
5. Резолюция СБ ООН 1373 (2001) от 28 октября 2001 г. – Режим доступу: ссылка скрыта
6. Степанова Е.А. Указ. соч. – С. 839.
7. Там же.
8. Див.: Там же. – С. 840.
Білан Ганна Іванівна
кандидат історичних наук, доцент комплексної кафедри
Інституту безперервної фахової освіти Придніпровської державної академії будівництва та архітектури, м. Дніпропетровськ
ПРО НЕДОЛІКИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЖИТЕЛІВ м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
Соціальним завданням права є захист прав і законних інтересів громадян; реалізація правових норм має сприяти покращенню життя людей. Протягом державної незалежності України національна правова дійсність пройшла відносно нетривалий період розвитку. Багато що вже змінилося на краще, але невирішених проблем залишається незрівнянно більше.
Відтоді, як 1996 року Україна була конституційно проголошена правовою державою, минуло 13 років, але фактично цю правову норму й досі не реалізовано. Правова держава – це держава, в якій забезпечено панування права в усіх сферах суспільного життя. Першорядними цінностями є життя і здоров'я людини, її честь та гідність. При цьому неприпустимі будь-які діяння, що порушують відповідні права громадян. І в цьому не може бути дрібниць.
Законодавчо заборонено куріння та розпивання спиртних напоїв у громадських місцях: на вулицях, у скверах, парках, в усіх видах громадського транспорту і поява в громадських місцях у п’яному вигляді. Стаття 173 Кодексу України про адміністративні правопорушення кваліфікує нецензурну лайку в громадських місцях як дрібне хуліганство і встановлює за цей проступок такі види відповідальності, як штраф або виправні роботи на строк від одного до двох місяців, а у певних випадках – навіть адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб. Але наскільки часто ми можемо спостерігати, як правоохоронці закликають до порядку осіб, винних у таких правопорушеннях?
Існують також правові норми, які забороняють смітити; зокрема, статтею 152 КУпАП заборонено порушення правил благоустрою територій міст, недодержання правил щодо забезпечення чистоти і порядку. Але чи багато хто був свідком того, що особа, яка викинула на вулиці сміття, була змушена сплатити за це штраф? Українських туристів приємно вражає чистота й охайність вулиць Польщі, Німеччини, Австрії, Італії, Великобританії тощо. Сумно від того, що вітчизняні вулиці дозволяється перетворювати на смітник.
Може здаватися, що усе це незначні правопорушеня, але зневіра людей у дієвості права починається саме з такого роду актів нехтування інтересами інших людей, а закінчується дійсно значними у масштабах цілої країни проблемами, такими, як масова безвідповідальність, неповага до закону, зневага до права в цілому.
Хотілося б привернути увагу науковців-правозахисників до ще одного з аспектів місцевого життя. Майже 200 років тому наше місто стало губернським центром, за радянських часів воно перетворилося на центр обласний. Під час забудови міста до архітектурних якостей будинків ставилися досить вимогливо, адже архітектура мала відповідати високому статусу міста. Тому й до сьогодні Дніпропетровськ прикрашають будинки, що є архітектурними шедеврами ХVІІІ, ХІХ, ХХ сторіч. На міських бульварах, вулицях, проспектах буяють зеленню дерева, що тішить око та сприяє покращенню здоров’я жителів промислового міста. Необхідно, щоб саме таким – зеленим, квітучим, а також цінним у архітектурному змісті – Дніпропетровськ побачили наші нащадки. Однак саме тут постають одразу декілька місцевих проблем.
Перша з них пов’язана зі знищенням у центрі міста архітектурних споруд, які колись складали єдиний архітектурний комплекс стилю «радянський неокласицизм», та їх заміною бетонно-скляно-металевими конструкціями сумнівної естетичної та архітектурної цінності. Знесення готелю «Центральний» та будинку Дитячого світу не було обговорено і узгоджено з громадскістю, і це стає підставою для опасіння, що вже завтра місцева влада, сприяючи реалізації матеріальних інтересів власників новобудов, зможе зруйнувати будь-яку будівлю міста.
Друга проблема пов’язана з зеленими насадженнями. Стаття 153 КУпАП забороняє знищення або пошкодження зелених насаджень та інших об’єктів озеленення населених пунктів, і тому знищувати дерева на вулицях міста є неприпутимим. Безумовно, це правильно, але все ж таки мають допускатися певні винятки, зумовлені культурно-естетичною доцільністю. Адже в окремих випадках дерева заважають огляду архітектурних перлин міста, приміром, таких, як зведений у середині ХIХ ст. Будинок губернатора або будинок Катеринославської думи, збудований на початку ХХ ст. за проектом видатного міського архітектора Д. С. Скоробогатова. На жаль, побачити красу цих споруд можна лише тоді, коли дерева скидають листя. Але важливим фактором духовного виховання молоді, формування почуттів патріотизму, поваги і любові до рідного міста, дбайливого до нього ставлення, є краса міста, яку інколи не зайвим буде й підкреслити.
У цьому контексті є вражаючим той факт, що місця, де колись височили дерева, довгий час порожніють, якщо вони розташовані навпроти окремих закладів торгівлі. Виникає логічне припущення, що власники магазинів вчинили це правопорушення за мовчазного сприяння місцевої влади, але наскільки відповідають результати цієї домовленості інтересам жителів міста?
Провідні вітчизняні юристи проф. Ю. П. Битяк, доц. І. В. Яковюк та інші справедливо зауважують, що в тій державі, де посадовці та депутати порушують Конституцію та закони, неможливо виховати законослухняних громадян.
Як засвідчує світових правовий досвід, є ефективним своєчасне реагування правоохоронців на правопорушення, і не варто підкреслювати «другорядність» проступків. Недопустимо зважати лише на злочини і заплющувати очі на порушення норм адміністративного чи трудового права. Сучасна тенденція на відносне помякшення покарань не повинна ставати чинником попустительства чи недієвості нормативно-правових актів.
У засобах масової інформації слід висвітлювати здобутки правоохоронних органів не лише у вирішенні сенсаційних справ, але й їх повсякденну роботу по захисту прав громадян.
В системі освіти при викладанні правознавчих дисциплін бажано привертати увагу учнівської та студентської молоді до питань проголошення, гарантування і практичного забезпечення в нашій державі прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.
Було б також доречними створити кращі правові умови для впливу громадян на вирішення подальшої долі архітектурної спадщини міст. Причетність мешканців міста до справ міської розбудови сприятиме формуванню у них більш шанобливого, дбайливого ставлення до свого міста як до власної рідної домівки.
Бєлкін Марк Леонідович, Бєлкіна Юлія Леонідівна
Київський національний університет культури та мистецтв, м. Київ