На шляху реформ актуальні питання Сучасної української освіти та змісту виховання
| Вид материала | Документы |
СодержаниеДо питання про критерії Повернення до себе Крах ідола |
- Частина 1 актуальні питання громадської освіти І виховання учнівської та студентської, 152.35kb.
- Я україни міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни сумський державний, 3595.69kb.
- Назва модуля: Актуальні питання сучасної української історіографії, 41.86kb.
- Актуальні питання сучасної післядипломної медичної освіти [Текст] : матеріали Обласної, 487.14kb.
- Програма п’ятої міжфакультетської студентської наукової конференції " актуальні проблеми, 95.02kb.
- Я україни міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни сумський державний, 6359.55kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 247.41kb.
- Полікультурність та багатоетнічність у вітчизняній історії: інноваційні підходи, 137.85kb.
- Громадянське виховання в системі національної освіти, 141.95kb.
- Виховання І освіти, 72.92kb.
То що ж у контексті наведених вище міркувань пропонує нова система оцінювання?
По-перше, вона передбачає поступове “знецінення” самої оцінки. Переглядається значення поточного (щоденного) оцінювання взагалі. Учень одержує право прийти на урок не готовим. Вчитель не зобов’язаний, як раніше, виставляти оцінки на кожному уроці. Існує побоювання, що така лібералізація в оцінюванні зумовить зниження рівня навчання. Ті, хто так думає, мають рацію. Але це завжди характерно при переході від однієї системи до іншої – перестає працювати стара, але ще не діє нова. Такий стан є неминучим, і його можна полегшити лише еволюційністю переходу.
По-друге, акцент переноситься на т.зв. “тематичне опитування” з правом учня на дві спроби. Є підстави думати, що напівполіцейський термін “опитування” буде поступово замінений терміном звіт учня про виконану ним певну роботу у певному предметному блоці. За умови технологічно відпрацьованого тестування, учень стає дійовою особою оцінювання власної роботи.
По-третє, 12-бальна шкала може трактуватися як трибальна, повторена чотири рази стосовно чотирьох різних видів діяльності, на які спроможні різні учні: а) запам’ятовування інформації та її ідентифікація; б) сприймання і репродукція; в) операції з інформацією (конструювання, перебудова, пошук тощо); г) творчі акти. За виконання завдань на кожному з цих рівнів вчитель виставляє 1-3 бали, які, однак, стосовно різних видів називаються по-різному (1-3, 4-6, 7-9, 10-12). Зрозуміло, що таке – глибоко диференційоване оцінювання може бути застосоване лише у формі тематичного контролю і слабо вписується у контроль поточний.
По-четверте, задумана чотирирівнева система оцінювання покликана, таким чином, оцінювати не лише “щось одне, спільне для всіх” (звичайно, досі це були знання та уміння), але компетенцію учня, його здатність, що є глибоко індивідуальною, бо визначається не лише спільно засвоєною інформацією, але й власним розумом і власними здібностями, способом мислення і волею тощо. А це означає, що вчитель повинен навчитися виготовляти відповідні задачі для чотирьох рівнів. Учень у процесі “тематичного опитування” мусить мати можливість вибору задачі найбільш придатного для себе рівня.
По-п’яте, нова шкала оцінювання передбачає і такий вид діяльності (рівень запам’ятовування та пізнання інформації), на який здатна навіть найслабша дитина. Таким чином, сама шкала виключає потребу негативної оцінки, зникає страх негативного балу, він перестає бути грубим інструментом залякуваня учня. Врешті і сама система перестає бути каральною.
Такий погляд на систему оцінювання та на ситуацію, у якій опинилася відповідна рекомендація МОН України, спонукають нас до висновку, що коректне застосування нової шкали повинно не передувати реформам освіти, а бути наслідком глибокого концептуального переосмислення ситуації в школі, перебудови педагогічного мислення, випливати з фактичних потреб, а не пропонуватися формально як запозичення. І все ж сам факт наявності нової шкали мав би спонукати вчителя до певної корекції традиційних поглядів на цей, колись головний, засіб стимуляції навчання учнів.
(“Освіта”. – 1-8 вересня 2004 р.)
ДО ПИТАННЯ ПРО КРИТЕРІЇ
ОЦІНКИ ПЕДАГОГІЧНОЇ СПАДЩИНИ
Каменем спотикання на шляху розвитку сучасної української педагогіки, як, зрештою, й інших галузей культури, є наше ставлення до вчорашнього минулого. Це ставлення є значущим не тільки тому, що ніщо не з’являється з нічого, і людина не може будувати свідомість лише на основі культури, створюваної її власним поколінням. Сьогодні особливо важливою є та обставина, що знаходимось у стані духовної кризи, на цвинтарі ілюзій, якими жили наші батьки, усвідомлюємо їхні помилки, а в такі моменти людина і народ завжди уважно оглядаються назад, до своїх витоків і ставлять собі природні запитання: а чи туди ми йшли? Чи узгоджували наші батьки свої дії із заповітами предків, що втілені в традиції? Бо саме вона та ще узгоджене з нею сучасне реальне життя у всі віки вказували народам на правильний вектор подальшого руху.
Отож, не заперечуємо право й обов’язок кожного покоління творити також свою культуру, але вона мусить бути лише черговим “поверхом” у великій культурній будові, започаткованій предками, за планом, який підказується природою і духом народу. Це означає, що на душі кожного покоління, яке орієнтується на потреби часу, позначаються і впливи того, що робили батьки, діди і прадіди.
А що, коли на якомусь поверсі цієї вічної будови трапляється суттєва “інженерна похибка”, якщо нове покоління раптом відчуває і усвідомлює, що батьки будували “не за тим проектом”, збудували не те, що слід було будувати, не в продовження, а всупереч власній традиції – що тоді? – Закрити очі на помилки предків і будувати далі тим же шляхом? Навіть, якщо вочевидь він сьогодні веде в глухий кут? Чи взяти на себе сміливість і важке завдання демонтувати наслідки невдалих зусиль батьків, звірити свої наміри з традицією минулого і новими потребами часу та й лише тоді йти далі?
Відразу зауважимо – суперечливість наших поглядів не стосується історії – ніхто і ніщо з неї не повинні бути викресленими. Мовиться лише про те, що з минулого хочемо класти в основу сучасного, того “нового поверху” нашої культури, а, отже, й нашої педагогіки, який маємо ще будувати відповідно до вимог нового соціального замовлення. У конкретніших вимірах питання стоїть так: чи більшовицька ідеологія і спотворений нею пласт культури трактуємо як автентичні, природні “надбання” українського народу, чи як явище історично випадкове, наносне, не характерне для нашої традиції? Таким чином, у педагогіці стоїмо перед вибором одного з двох: взяти за основу її подальшого розвитку те, чого ми навчали студентів 20-30 років тому (для пристойності помінявши кольори), чи орієнтуватися на побудову нової національної педагогіки, як це колись робили всі європейські народи, вийшовши з імперій (див.Ушинський К.Д. Вибр.пед.твори; У 2 т. –К., 1983. –Т.1. –С.47)?
Як вже мовилось, у цьому виборі мусимо зважати і на те, наскільки кожен з можливих варіантів відповідає новому соціальному замовленню і перспективам нашого розвитку. Бо педагогіка стає потрібною і реально значущою лише тоді, коли відповідає потребам самого життя, має виразну “прив’язку” до дійсності – якщо змінюється дійсність, мусить мінятися і педагогіка. В іншому випадку вона приречена на самоізоляцію, безплідність, ризикує перетворитися у “суб’єктивний коктейль” думок і пропозицій, а це означає втратити своє історичне призначення та постійно нагадувати одіозну ситуацію, коли синьо-жовті прапори майорять навколо пам’ятника Леніну.
Зауважимо принагідно, що у суперечках навколо проблеми минулого часто стикаємось з дивним за своєю алогічністю аргументом: якщо, мовляв, “пролетарі” руйнували колись “до самих основ” (і тепер визнають цю свою помилку), то чи варто і нам сьогодні робити те саме? Цим лукаво підкидається думка про потребу поблажливого ставлення до більшовицького минулого. Але ж, якщо наша культура і наша традиція зазнали руйнування “до самих основ”, то очевидно, що від основ її треба і відроджувати. Чи не так?
Сказане вище проілюструємо прикладом оцінки педагогічної спадщини двох українських педагогів – К.Ушинського і А.Макаренка. Найперше вкажемо на їх відмінність в аспекті автентичності. Не підлягає сумніву, що спадщина першого вкорінена в національну та європейську дійсність, ґрунтується на традиції. Загальновідомо, з іншого боку, що вона не узгоджувалась з вимогами комуністичного виховання, і в радянській педагогіці К.Ушинський належав історії, слугував “педагогічною іконою”, яку знищити не наважувалися, хоча у 20-ті роки такі спрби були. Натомість А.Макаренко – творив свою систему, з одного боку, ігноруючи педагогічну традицію, а з другого, орієнтуючись лише на потреби побудови соціалістичного суспільства. І це була домінуюча концепція. Науковим підґрунтям її була комуністична ідеологія помножена на його власний непересічний талант.
Що стосується соціального замовлення, то безумовно, обидві ці спадщини були адекватними йому, але саме соціальне замовлення – у Росії середини 19 століття і Росії 30-х років 20-го століття дуже різнилися. Бо, якщо Росія епохи К.Ушинського прямувала до лібералізму, до громадянського суспільства, і тим ця епоха нагадує наш час, то Росія, епохи А.Макаренка повертала соціальне життя назад до середньовіччя, що нагадувало епоху Івана Грозного. Очевидно, отже, що обидві ці спадщини слугували різним цінностям і різним цілям. Поставимо тут бодай кілька таких риторичних запитань: хто з цих двох великих педагогів стояв ближче до європейських традиційних цінностей? Хто послідовно відстоював природовідповідну значущість “народного” (національного) в людині і клав його в основу виховання? Чия спадщина забезпечує становлення людини, здатної жити за умов демократії? Хто дбав про виховання в людині характеру як передумови її виживання в конкурентному середовищі? Для неупередженого педагога всі ці запитання однозначно вказують на близькість до наших потреб спадщини К.Ушинського і на неспроможність концепції А.Макаренка.
Із такими міркуваннями підходимо до суперечок навколо спадщини, власне, А.Макаренка, про що свідчать нещодавно вперше опублікована праця В.Сухомлинського („Рідна школа”. - №5, 2002 р.), стаття А.Погрібного і Ю.Руденка. –“Виходити на широкі простори” (“Освіта”, 24-31 грудня 2003р.) та ін.
Очевидно, що найсуворішим і найсправедливішим суддею в таких питаннях є час. Він все поставить на свої місця. Біда тільки, що маємо його – цього часу – надто мало. І, витрачаючи його, а з ним і сили на переспівування “класиків”, губимо шанс для переорієнтації нашої системи виховання на нові цінності, до яких неминуче прийдемо.
До речі, про вирок, який виносить час. Хто сьогодні згадує творчість О.Корнійчука? Можливо, історики, бо то їх обов’язок. Але чи означає це, що ми повинні й досі виховувати нашу молодь на його п’єсі “Загибель ескадри” – наскрізь антиукраїнській, антипатріотичній. Молоде покоління вже не виховується на образах Павки Корчагіна та Павлика Морозова. І кожному зрозуміло, що поступово така літературна спадщина і такі образи зійдуть з п’єдесталу сучасності, забудуться, а відтак лише зрідка згадуватимуться в історії культури.
Візьмемо навіть інший наш талант, який вимушено пристосовувався до цінностей більшовицької епохи і намагався протистояти їм – Олеся Гончара. Ніхто не посміє сьогодні кинути каменем у цю постать. Але твори на атестат зрілості за його романом “Прапороносці” – вже наші випускники не пишуть. А писали ж кожного року! Отож, у минулому – куди не глянеш – є цінності, які відкидаємо, і цінності, до яких ідемо. І коли хочемо оцінити сучасну значущість когось із культурних діячів минулого, мусимо найперше виокремити їх. “Примирити їх” – неможливо.
Стосується це всієї нашої культури, і педагогіка теж не виняток. У 20-му столітті вона була розмаїтою, як і вся наша історія. 30-ті роки характеризувалися критичним і навіть негативним ставленням до традиції, яка була оголошена реакційною. Тоді все розпочиналося від ідеологічної мудрості теоретиків комунізму та втілювалось у життя силовими методами, тиранією вождя над масою. Ця епоха і дала нам концепцію А.Макаренка, практичний успіх якої зумовлювався і тією малопомітною обставиною, що безпритульними виявились діти еліти російської імперії, – покоління генетично здорове.
60 роки – були роками т.зв. “хрущовської відлиги”, під сумнів були поставлені ортодоксальні цінності 30-х років, а водночас з’явилося і прагнення відшукати цінності інші, ближчі до природовідповідної норми. Ця епоха й дала нам О.Гончара, В.Симоненка та ін., а в педагогіці В.Сухомлинського. Критичне ставлення останнього до А.Макаренка підтверджує це (див.згадану вище працю).
Нарешті, епоха Горбачова мимовільно націлила нас на іншу, європейську систему цінностей. Ми гарячково почали шукати їх – не тільки у творчості наших сучасників, але ще більше у тих культурних діячів, хто за певних обставин не піддався більшовицькій ідеологізації, писав підпільно або десь в діаспорі. У літературу повертаються імена І.Багряного, В.Підмогильного, В.Барки та ін., а в педагогіці – Г.Ващенка, С.Русової, А.Волошина, галицьких педагогів міжвоєнного часу. І, зважмо, не особисте життя, не доля кожного з цих діячів визначає їх сучасну значущість, а цінності, що диктувалися епохою, спонукають нас відповідним чином ставитися до згаданих вище постатей. Не можемо їх приймати сьогодні емоційно, керуючись давніми “симпатіями” чи “антипатіями”. Бо ніхто з них не був вільним від своєї епохи. І мене – педагога – не турбує те, як прожив своє життя А.Макаренко, чому він Макáренко, а не Макарéнко і де заповідав себе поховати – у Києві чи у Москві. За будь-яких обставин, не збираюся засуджувати його за це. Як міг, так жив і діяв. Бо навіть апостол Павло в роки молодості грішив проти християнства. Але я категорично проти того, щоб постать А.Макаренка слугувала троянським конем для цінностей більшовизму, яким слугувала його творчість і від яких мусимо звільнятися. Не можу погодитись з тим, щоб привид 30-х років, дух життя з наганом у руці, тиранія вождя над “колективом”, ідеал виховання в образі чекіста, українофобство та атеїзм – щоб все це і надалі трактувалося як цінності, на яких маємо виховувати нашу молодь сьогодні.
(“Освіта”. – 25 лютого – 3 березня 2004 р.)
ПОВЕРНЕННЯ ДО СЕБЕ
Монологи про традиційно-християнські засади
сучасного українського виховання
Наріжний камінь системи виховання
Першим педагогом, що дав головний закон поведінки людини, був Господь Бог. Створивши Адама, він привів його до Раю і сказав: «Ось тобі, Адаме, рай, живи і радій життю. Але при цьому ти повинен навчитися також іноді десь і в чомусь долати себе, обмежувати себе, керувати своєю поведінкою». І щоб людина була здатною це робити, Бог дав їй кілька великих дарів: розум і волю, здатність розрізняти добро і зло і, що найцінніше, симпатію до добра та антипатію до зла.
Що було далі – вже знаємо. Адам не прийняв цієї Божої настанови і, як відомо, з Раю був вигнаний. Проте, впродовж всієї своєї історії людина постійно повертається до неї і або її дотримується, або нехтує цією настановою. Головний сенс будь-якої системи виховання полягає в тому, щоб зміцнити в людині її здатність до самоподолання, самообмеження та до спроможності брати на себе відповідальність за свої вчинки. Людина, що наділена волею та розумом і від природи є істотою моральною, – зобов’язана це робити. А з іншого боку, ніхто, крім самої людини, не може за неї це зробити. Навіть Бог не береться обмежувати її волю і силоміць змушувати чинити добро.
Очевидно, що вже тоді, коли Адам одержав цю першу настанову, у його голові промайнули лукаві запитання, на які людство не відповіло й досі. «А, власне, чому я повинен долати себе, обмежувати свої бажання, потяги і прагнення? Чому Бог примушує мене це робити?» Якщо перевести ці запитання в площину педагогіки, то вони зводяться до наступного: що мало б спонукати людину чинити морально, навіть тоді, коли це їй невигідно?
Педагогіка в різні епохи і в різних термінах дає на це лише одну відповідь: головною (хоч і не єдиною) опорою моральності людини є віра в «Когось» або в «Щось», віра в Авторитет, що розташований вище самої людини. Цей висновок і вимога щодо самоподолання людини у педагогіці мають універсальний характер і стосуються не лише християнського, але й комуністичного світогляду. Якщо авторитет нею ігноруються, недооцінюються, то педагогіка взагалі втрачає грунт під ногами, і її вплив на школяра зводиться до роздачі протизачаткових засобів, як це характерно для ряду шкіл США.
Проілюструємо це на поглядах В.Сухомлинського. Він пише: «Людина повинна чинити за велінням совісті, а найважливішим спонукачем сумління має бути комуністичний ідеал» (Вибрані твори в п’яти томах, Т.1, С.118). Уважний слухач, можливо, відразу готовий спитати, ну а де ж тут Бог? Бога тут справді немає, але тут є псевдобог, те, що в християнстві прийнято вважати ідолом. Ідеальний комуніст, бодай такий, яким його малювали в образах Павки Корчагіна чи Давидова, повинен був дивитись на свою поведінку виключно крізь призму своєї віри в комунізм. До цієї віри вела людину велика ідеологічна машина – у кожному вищому навчальному закладі існувало кілька кафедр з цілою низкою спеціальних предметів; була створена розгалужена сітка т.зв. «політосвіти» для дорослих тощо. Метою цієї ідеологічної системи було розкрити сутність комуністичного ідеалу і прищепити людині віру в нього.
Система виховання, якою відала педагогіка, залежала вже від того, наскільки успішно діяла ідеологія. Увесь цей механізм і був покликаний спонукати людину долати себе і навіть приносити жертву задля наближення комунізму. Система виховання, отже, будувалася навколо вертикальної осі, розташованої між людиною і головним (тобто комуністичним) ідеалом. Містком між ними була ідеологія.
Чи діяла ця система? І чи діяла добре? Можемо поставити це під сумнів. То правда, що був час, коли в Чікаго стріляли, а в нас був цвинтарний спокій, мир і порядок. Але все це досягалося скоріше не педагогікою і не вихованням, а тим, що комуністична педагогіка мала завжди впливового партнера – репресивний апарат: батько з паском, вчитель зі щоденником, піонервожата, комсорг, парторг, кадебист, а відтак і всесильний та всезнаючий «колектив», що завжди мав рацію. Людина народжувалася і жила з поламаним хребтом, вела себе чемно, керуючись не власною волею, не покликом сумління, а з волі наглядачів.
Проте така людина непродуктивна. Вона втрачає здатність до творчої праці, до ініціативи. У її свідомості з’являються застійні явища, а звідси деградують і її культурно-духовні та господарські потенції. Власне, це і привело до банкрутства комуністичну доктрину. Сьогодні нам випадає виховувати людину інакше, без допомоги репресивного апарату, повернути їй право на власний розум і волю, право на вибір, відродити її здатність розрізняти добро і зло, а відтак розвивати в її душі вроджену симпатію до добра і антипатію до зла. А ще виплекати в людині чутливе сумління, того вічного самоцензора, якого людина повинна носити завжди з собою. Зрозуміло, що без Бога і без самої людини це зробити неможливо.
Для повнішого розуміння ситуації варто хіба що підкреслити, що в людини можуть бути різні боги і різні релігії. Але вони мусять бути. Власне, ідеологія в комуністичному суспільстві носила теж всі ознаки псевдорелігії. Було «святе письмо» від «класиків», у якому не можна було поставити під сумнів навіть кому; були ті, хто тлумачив це «письмо»; були «храми», які називалися кабінетами політосвіти; були і досі є «мощі» біля кремлівської стіни та ритуальні фігури в центрі міста замість хреста. Все це псевдорелігія. Саме вона і примушувала тваринну людину піднімати голову від землі вгору і таким чином і в міру того, як це вдавалось, ставати істотою духовною. А звідси потребуємо чітко усвідомлювати, що існують два види духовності – та, що від Бога, Любові і Добра, і та, що йде від ідола, яким слугував ідеал комунізму.
До природи духовності ми ще повернемось. А тут лише потребуємо визнати, що в останні роки комуністичного режиму, в так звану «епоху Брежнєва», людина розтратила рештки і тієї псевдодуховності, на якій тримався комуністичний світогляд. Вона опинилася на цвинтарі пролетарських ілюзій, у вакуумі ідеалів, у пустелі духу, і тепер вимушена шукати себе в них.
Про її пошуки, а водночас і про пошуки нашої педагогіки мова піде нижче. Тут підкреслимо лише найголовніше: структура виховання має універсальний, сказати б «вічний» характер і включає чотири елементи: людину, яка прагне «висоти», Головний ідеал, до якого вона йде, ідеологію, що репрезентує місток між людиною і цим ідеалом, та поведінку людини, визначену правилами, які пише педагогіка, що теж керується вірою у Вищий Авторитет.
Крах ідола
Наприкінці 20-го століття комуністична система зазнала краху. Але не розвал «союзу» спричинив цей крах. Маємо тут справу з банкрутством комуністичної доктрини, яка, переорієнтувавши людину на фальшиві цінності, поруйнувала в ній великі дари Божі – волю, розум, відчуття різниці добра і зла тощо – і цим понівечила її, відучила від напруженої творчої праці та прищепила ганебну рису совкової безвідповідальності.
Ця тотальна деградація людини і суспільства зумовила також втрату нею навіть тієї псевдодуховності, яку проповідувала офіційна ідеологія. Людина, як вже мовилось, опинилась в пустелі духу, зосередилась лише на проблемах свого фізичного виживання, що в певному сенсі цілком природньо. Звідси і вся морально-етична поруйнованість сучасної людини. Вона почуває себе як пасажир, що їде стоячи у старому трамваї і не має за що вхопитись рукою.
Відчула цей духовний вакуум і педагогіка. То тут, то там лунають сьогодні заклики до відродження духовності. Проте, як це не дивно, пошуки її вперто ведуться або в самій людині, або десь навколо неї, але не звертаючись до реального її джерела – Головного ідеалу, на який орієнтується суспільство і людина.
Зрештою, спостерігаємо теж й інші намагання відродити духовність – на шляху богошукацтва. З одного боку, на грунті релігійного всеядства поширюється різне сектанство - аж до язичництва і сатанизму, а з другого, – помітними стали і намагання «винайти бога». Такою є, зокрема, спроба, заперечуючи християнство, оголосити Богом «дух народу», «дух нації». Прикладом цього є недавній виступ на сторінках журналу «Рідна школа» проф. В.Корсунського та його однодумців. (Див. “Рідна школа”, № 7, 2001)
Для патріота, звичайно, такий підхід звучить спокусливо, але маємо в історії Європи вже переконливий досвід того, до чого веде гасло «Нація понад усе». Суперечить цей підхід і нашому традиційному ідеалу виховання, обгрунтованому Григорієм Ващенком – ідеал людини, що служить Богові і Україні. Прийнявши такий погляд, ми мусили б перефразувати згадуване вже висловлювання Василя Сухомлинського так: людина має чинити за велінням совісті, а головним спонукачем сумління мають бути інтереси нації, інакше, – морально все, що корисно нації. Отож маємо тут справу не лише з атеїзмом, але й з спробою повернути наше виховання на вельми небезпечний шлях.
Помітною є сьогодні й інша тенденція – оголосити Богом людину