Geum.ru

На шляху реформ актуальні питання Сучасної української освіти та змісту виховання

Вид материалаДокументы

Содержание


Українська ідея
Цінності громадянського виховання
Підстава гармонії
Якщо підвести підсумки.
Ще раз про народження громадянина
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Українська ідея


Державна незалежність України

Самопожертва в боротьбі за свободу нації

Патріотизм, готовність до захисту Батьківщини

Єдність поколінь на основі віри в національну ідею

Почуття національної гідності

Історична пам’ять

Громадська національно-патріотична активність

Пошана до державних та національних символів, до Державного Гімну

Любов до рідної культури, мови, національних свят і традицій

Пошана до Конституції України

Підтримка владних чинників у відстоюванні незалежності України та розбудові атрибутів державності

Орієнтація власних зусиль на розбудову Української держави і розвиток народного самовираження тощо

Протидія антиукраїнській ідеології та ін.


Цінності громадянського виховання


Демократичний устрій суспільства

Свобода

Прагнення до соціальної гармонії

Відстоювання соціальної і міжетнічної справедливості

Культура соціальних і політичних стосунків

Пошана до Закону

Рівність можливостей

Пріоритет ідеї громадянськості над ідеєю держави

Рівність громадян перед Законом

Самовідповідальність людини

Права людини – на життя, власну гідність, безпеку, приватну власність, рівність, відстоюванні можливостей тощо

Суверенітет особи

Право на свободу думки, совісті, вибору конфесії, участі у політичному житті, проведенні зборів

Готовність до захисту індивідуальних прав і свобод

Обов’язки, що випливають з прав і свобод інших людей

Пошана до національно-культурних вартостей інших народів

Повага до демократичних виборів і демократично обраної влади

Толерантне ставлення до чужих поглядів, якщо вони не суперечать абсолютним і національним вартостям

Пошана до праці як до головного джерела суспільного добробуту

Соціальний захист людини та ін.


Не вважаємо досконалою цю спробу визначити цінності кожної з цих двох груп, але цього прикладу достатньо для того, щоб простежити різницю природи громадського і природи національного. І, звичайно, найвиразніше різниця між ними виявляється на рівні поняття держави як форми природного самовизначення нації і держави як суспільного устрою: держава завжди одна, устрій може бути різним.

Підстава гармонії. Друга проблема, перед якою стоїмо, полягає в тому, як поєднати у свідомості людини ці дві різні групи цінностей. Відповідь на це питання дає знову ж таки закон ієрархізму: «нижче» завжди підпорядковується «вищому». Родинне розташоване вище від особистого, суспільне – вище від родинного, національне – вище від суспільного (без держави ідея суспільного устрою втрачає сенс!), моральне – вище від національного. В контексті такого розуміння національні цінності і цінності громадянського суспільства опиняються на різних рівнях ієрархії. В цілісній системі національне завжди стоїть вище, ніж цінності окремих спільнот. На основі закону ієрархізму – і лише в ньому, мусимо шукати гармонії трактованих тут двох ідей.

Такий підхід є настільки природним і закономірним, що в нашому житті, зокрема в політиці, спостерігається, як мовиться, неозброєним оком. Для прикладу візьмемо політику різних суспільних груп сучасної Росії. Сперечаючись навколо своїх групових (суспільних) цінностей, пропонуючи свої моделі суспільного устрою в державі, і демократи, і комуністи, і фашисти об’єднуються, коли йдеться про національні інтереси Росії, скажімо, у чеченському питанні, чи у стосунках з сусідами, зокрема з Україною.

Подібне спостерігається і в інших народів, зокрема в поляків: громадянин тут – найперше поляк, а вже відтак комуніст чи демократ. Національна ідея сьогодні бере верх над суспільними цінностями в стосунках Північної та Південної Корей тощо.

Звичайно, такий підхід до системи цінностей передбачає також дотримання в суспільстві “Моральнісних вимог справедливості” (Памфіл Юркович), джерелом яких є втрата у Вищий ідеал, бо не завжди “більшість” (як, зрештою, і “важність”) має рацію.

Ускладнення в процес усвідомлення різниці національного і суспільного вносить і той факт, що наші слова «громадянин» і «громадянський» вживаються, власне у двох випадках: а)для позначення представника нації (держави), для чого в англійській мові вживається слово citizen; б) в номінації члена групи рівних собі людей. В цьому останньому випадку «громадянин – це людина, яка є носієм і прихильником певного стилю соціальних стосунків, у нашому випадку – стосунків, характерних для громадянського суспільства. Підготовка дитини до здатності жити в такому суспільстві є сьогодні специфічним завданням нашої сім’ї і нашої школи. В Польщі таке виховання називають «вихованє обивательске» і протиставляють вихованню патріотичному.Звідси і наявність в англомовній культурі двох різних груп термінів. З одного боку,– citizenship (громадянськість), що вказує на приналежність людини до своєї держави-нації (citizen of Ukraine – громадянин України) і, з другого – civicism (громадянськість), що виражає швидше ставлення людини до цінностей, на яких будується устрій у державі. З цим коренем пов’язані терміни: civic (civil) rights – громадянські права, civic (civil) virtues – громадянські чесноти, civics – «вчення» про громадянські права, civil law – цивільне право тощо.

Якщо підвести підсумки. Висловлені вище міркування підводять нас до низки суттєвих висновків.

1. Не заперечуємо традиційні терміни і поняття «громадянин» і «громадянський», що досі вказували і вказують на ставлення людини до своєї Батьківщини. Проте в сьогоднішній ситуації цей термін, будучи поширеним на інші цінності, втрачає наукову чіткість. З появою поняття «виховання на цінностях демократії», мусимо або звузити значення терміну «громадянський» і ним позначати в педагогіці цей новий аспект нашого виховання, або визначитися з новим для цього випадку терміном, наприклад, «цивільне виховання».

2. Громадянське (цивільне) виховання є аспектом «всеохоплюючого феномену» нашого сучасного українського виховання (за К.Ушинським), поруч з моральним, національно-патріотичним, родинним вихованням та вихованням людини для життя особистого (виховання характеру). Сюди ж віднесено і виховання природосвідомості (валеоекологічне виховання), що, однак, виходить за сферу суто соціального життя.

3. Вважаємо, що введення дитини у систему цінностей демократії сьогодні дійсно на часі. Це виховання може бути означене як допомога дитині у становленні її позитивного ставлення до засад громадянського суспільства і формування моделі власної поведінки в ньому.

4. Для нашої педагогіки і для нашої виховної практики громадянське (цивільне) виховання є новим. Воно протиставляється поняттям «комуністичного виховання», «класового виховання» і є фактично їх антиподом. І, власне, найперше в цьому його значущість. А відтак лише в цьому разі мають сенс рекомендації Концепції щодо переорієнтації діяльності наукових структур, створення експериментальних центрів, розробки нових методичних посібників, запровадження всеобучу батьків тощо.

5. В ієрархії цінностей і в структурі змісту сучасного українського виховання не дозволяємо собі ставити аспект громадянського (цивільного) виховання на перші місця, бо вони – ці місця – у нашій педагогічній традиції давно зайняті чимось ще Вищим – Богом (і мораллю, що від Нього) та Україною. Спроба ж ототожнити патріотичне виховання і виховання на цінностях демократії не тільки науково некоректна, але й дуже шкідлива для практики нашого сучасного виховання. Такі намагання ведуть до приниження ваги виховання патріотичного і суперечать, як вже мовилось, нашому традиційному виховному ідеалові – служіння Богові і Україні, що репрезентує вершину системи цінностей. Не сумніваємося в патріотичній налаштованості кожного з авторів Концепції, про яку йдеться, але саме природа цінностей демократії спонукала їх у ряді випадків навіть уникати назви «Україна» і заміняти її словом «Батьківщина». Щоб боронь Боже, не зачепити ніжний «демократичний слух» українофоба. Та, зрештою, і сам аспект громадянського (цивільного) виховання в цьому коктейлі не виграє.

(“Освіта”. – 4-11 жовтня і 11-18 жовтня 200 р.)


ЩЕ РАЗ ПРО НАРОДЖЕННЯ ГРОМАДЯНИНА


національне і громадянське

у сучасному українському вихованні


У потоці великої кількості зауважень до Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті чи не найбільше місце займають ті, що стосуються виховання. Причина цього не лише у явній недооцінці тут відповідної проблематики, але й у намаганні перекручено подати її зміст – з орієнтацією на так зване «громадянське» (чит. «космополітичне») виховання. Найвиразніше це простежується у розділі під заголовком «Національне і громадянське виховання». Лукаво начебто протиставляючи названі тут два аспекти, автори все ж однозначно розуміють під ними щось «цілісне», «єдине», щось «інтегроване», назване в тексті «сучасним світоглядом (?)». «В основу національного і громадянського виховання, – пишуть вони, – мають бути покладені принципи гуманізму, демократизму, єдності сім’ї і школи, наступності та спадкоємності поколінь». Подібне трактування цих понять стає тенденцією у працях і деяких наших педагогів. Ось як розуміє «громадянське виховання» автор недавно опублікованого і допущеного МОН України посібника з педагогіки: «Громадянське виховання – формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально, політично і юридично дієздатною і захищеною» (Н.П.Волкова. Педагогіка. -К., 2001, С.104). Попри всю розмитість такого визначення, ми довідуємося, що право вважатися порядним громадянином має навіть злодій-олігарх, який частину національного добра України вкрав і вивіз на Кіпр. Він захищений і дієздатний. Бо все у цьому визначенні є, окрім національно-патріотичних цінностей, які спонукали б його не шкодити своїй Батьківщині, шанувати і оберігати її та відчувати не лише «захищеність від неї», але і любов та повагу до неї. Мета цієї публікації – довести, що національно-патріотичне і громадянське виховання – поняття не тільки різні, але в певному сенсі протилежні, а відтак що зміст їх ґрунтується на цінностях різних рівнів ієрархії, а тому поєднувати їх на одній площині науково некоректно.

Проблема національного і громадянського виховання простежується в історії педагогіки вже давно. Зокрема, і в докомуністичній Росії, передові педагоги якої вже за часів К.Ушинського вдивлялися у Європу, розрізняли «виховання народності» і «виховання на західних цінностях».

Не обминула цих проблем і комуністична педагогіка. Тут завжди дбали про патріотичне виховання, яке, попри всіляке «інтернаціональне» лукавство, було завжди національним: орієнтувалося на великодержавну національну ідею російського народу, здійснювалося переважно російською мовою, ґрунтувалося на російській культурі і, зрозуміло, відповідало цілям Росії. Національний характер патріотичного виховання в «союзі» втілювався навіть у російській символіці та атрибутиці («кремлівські вежі» та «кремлівські зорі», «Мавзолей», «кремлівські стіни», «Червона площа» тощо). І це не випадково: патріотичне виховання не може бути не національним, а в колоніальній державі воно завжди зорієнтоване на інтереси панівної нації.

Доля громадянського виховання в комуністичній педагогіці була цілком інакшою. Довідкові джерела засвідчують, що воно тут або зовсім іґнорувалось (див. «Педагогическая энциклопедия», 1961-1967), або ж трактувалося як «реакційний напрям у буржуазній педагогіці епохи імперіалізму» («Педагогический словарь», 1960). Якщо у цьому зв’язку, зрештою, пригадати відому працю В.Сухомлинського «Народження громадянина», то, погортавши її, переконуємося бодай в одному: завдяки своїй багатозначності відповідний термін тут застосовується для зовсім інших цілей, не надто близьких до «реакційного напряму в буржуазній педагогіці». Громадянського виховання в певному сенсі в комуністичній педагогіці не було і не могло бути, бо воно – антипод вихованню класовому, комуністичному і своєю першоосновою має цінності демократії.

Отже, сказане вище, засвідчуючи різницю між національним і громадянським вихованням, спонукає нас придивитися до кожного з цих понять і термінів окремо.

Термін «національний» («національне виховання») у педагогіці має щонайменше два значення.

По-перше, все виховання будь-якого народу, будучи багатоаспектним, несе в собі відбиток його національного характеру, а часом й історичної долі. Різні народи дещо по-різному трактують мораль, патріотизм, ідеї демократії, родинність тощо. На цю національну специфіку всякого виховання вказував ще К.Ушинський і для цього випадку вживав терміни: «англійське виховання», «німецьке виховання», «французьке виховання» (див. його працю «Про народність у громадському вихованні»). Видається, що і нам усе наше виховання варто було б називати «українським». Тим більше, що термін «національне» став тепер дуже неоднозначним.

По-друге, під «національним вихованням» розуміють також введення дитини лише в ту групу цінностей, які виражають ставлення людини до свого етносу, своєї нації і своєї держави. Таке виховання прийнято називати також «національно-патріотичним». Очевидно, що відповідно до мети цієї публікації, надалі громадянському вихованню протиставлятиметься саме таке, вузьке, але конкретне розуміння цього терміна. Бо обидва вони, таким чином, є аспектами виховання українського.

Громадянськість (у трактованому тут сенсі) має у своїй основі головні ідеї демократії («рівність, свобода, братерство»). В центр уваги вона ставить права і свободи людини і в такому разі має характер певною мірою космополітичний, бо стосується головним чином суспільного устрою, що в різних державах може бути аналогічним.

Таким чином, в основі національно-патріотичного виховання лежить національна ідея народу, а в основі громадянського – ідея демократії. В історії різних європейських народів ці ідеї навіть реалізовувались у різні епохи. А ще інші народи, маючи вже свої держави, що є метою національного виховання, й досі громадянських цінностей не сприйняли і громадянського виховання молоді не знають і не допускають.

Сьогодні «національне виховання» і «громадянське виховання» репрезентують два різні вектори нашого поступу: побудову власної держави, з одного боку, і становлення громадянського (демократичного) суспільного устрою замість колишнього тоталітарного, - з другого. Ці вектори спрямовують нашу увагу в різні боки. Національна ідея і національне виховання спонукають до єдності і підпорядкування особи національним інтересам. Ідея демократії та демократичного (громадянського) виховання, орієнтуючись на права окремої людини і нерідко доводячи цю орієнтацію до абсурду, ведуть до ослаблення, а часом і до розпаду національного організму.

Специфіка національного і громадянського в українському вихованні стає ще виразнішою, якщо взяти до уваги ще такі аксіоматичні твердження.
  1. Національне в кожній нормальній людині є одним – на все життя. Воно закладене в ній від природи, так само, як колір і форма листка дуба – в жолуді. Прихильність же до того чи іншого суспільного устрою вона може змінювати і кілька разів за життя.
  2. Держава у кожного народу одна, і не ідеологія суспільного устрою, а національні цінності лежать в її основі, а тому назви «Франція», «Німеччина» чи «Італія» не змінюються із зміною устрою. Демократія як соціальний устрій приходить вже у готову «державну хату» і будується загалом у всіх випадках за єдиним взірцем.

Із сказаного випливає, що поєднувати національну ідею та ідею демократії механічно, на одній площині – у вигляді «ціннісного коктейлю» – науково некоректно і для нашого виховання шкідливо. Навіть, якщо це робиться з метою осягнення «міжетнічного миру», то маємо тут справу з помилкою. Навмисно іґноруючи цю проблему, ми лише заганяємо її в глибину і залишаємо довготривалим і прихованим джерелом міжетнічного антагонізму. Таким чином, як українці, так й інші етноси в нашій державі покликані ставати собою, а все суспільство – букетом квітів, а не в’язкою сухого сіна.

Протиставляючи національну ідею та ідею демократії, а відтак і відповідні аспекти виховання, ми зовсім не маємо наміру принижувати котрийсь із них. І більше того, ми не звільняємось від потреби поєднувати і узгоджувати їх. Бо виховуємо одну людину, і в її свідомості відповідні цінності повинні діяти злагоджено. За існуючих умов вихована людина мала б бути і націонал-патріотом (інших патріотів не буває) і демократом. Невизначеність механізму взаємодії цих двох аспектів виховання, його розмитість і дає підстави для згаданих вже українофобських спекуляцій та намагань підмінити національно-патріотичне виховання комфортним для наших недругів космополітизмом.

Ключ до вирішення цієї проблеми лежить у системному підході до цінностей, які складають зміст виховання. Саме тут, у системі цінностей, можна виразно ідентифікувати кожну їх групу, а відтак і визначити її місце.

Виходимо з того, що людина виховується для життя у суспільстві (залишаємо тут осторонь стосунки людини і природи). Воно має виразну природну структуру, що включає п’ять ярусів: людина - родина - громада - нація (держава) - вселюдство. Кожен з них виробляє для себе певну групу цінностей і ставить щодо виховання людини свої конкретні вимоги. Звідси зрозуміло, що, як саме суспільство, так і відповідні групи цінностей складають систему, що має чітко виражену ієрархічну структуру: щось тут завжди вище і щось завжди нижче. Виховати людину означає ввести її в цю систему, розкрити і прищепити відповідні цінності, а відтак допомогти їй зрозуміти і відчути також природу ієрархізму: одні цінності – важливі, а інші – ще важливіші.

Людина народжується егоїстом, і такою вона повинна певною мірою залишатися впродовж всього життя – бути здатною зберегти себе в конкурентному середовищі. На цьому рівні ієрархії вона засвоює цінності, які лежать в основі життєздатного характеру (тут і надалі детальніше див. «Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні». -К., 1997. С.110-112).

Вище від індивідуального в ієрархії розташоване родинне життя і родинні цінності. Задля родини дитина вперше вчиться долати себе, в чомусь себе обмежувати задля інших, що, зрештою, триває все життя.

З родинного лона людина виходить у розмаїте громадське середовище, що теж ставить їй певні вимоги і передбачає засвоєння нею певної групи цінностей.

З орієнтацією на свої етнічні потреби та інтереси, а також і з врахуванням вибору громадянства, людина покликана сформувати своє ставлення до свого народу і держави, у якій живе, бути готовою виконувати обов’язки перед нею, аж до оборони від ворога.

Нарешті людина повинна навчитися реґулювати свої стосунки з усіма людьми на землі, визнавати певні загальнолюдські (у нашому трактуванні – абсолютні, вічні) цінності, що лежать в основі моралі.

Таким чином, визначається першорядне завдання сучасного українського виховання (згори донизу): моральність, патріотизм, громадянськість, родинність, харáктерність.

Всі п’ять рівнів суспільного організму і, відповідно, вся система цінностей, що складає зміст виховання, засвідчують свою неоднорідність і вказують на конкретне місце кожного аспекту виховання. Людині випадає долати і обмежувати себе шляхом усвідомлення очевидного факту, що у природі не все рівноцінне і що нижче підпорядковується вищому, узгоджується з ним. Задля сімейного життя вона обмежує свою індивідуальність, але і це й інше, підпорядковує цінностям ще вищого рівня. І так до вершини піраміди, де розташована мораль, що вже від Бога.

Такий висновок, найперше, спростовує антропократичні перекручення, коли права людини гіпертрофуються і коли її звільняють від всіх інших обов’язків, ставлять ці права вище інтересів родини, громади, нації і моралі. Тоді втрачається природна гармонія, і суспільство хворіє.

Зауважимо попутно, що ми далекі від того, аби цей ієрархізм трактувати суто механічно, бо існують ситуації, коли точка зору меншості і навіть однієї людини є правомірнішою і коректнішою, ніж погляди „більшості”. Такі ситуації регулюються змістом Головного Ідеалу, з яким узгоджується вся система цінностей. Він і слугує оберегом справедливості у стосунках різних ярусів суспільного організму.

В ієрархії цінностей для нас особливо значущим є, власне, відношення громадянського і національного, їх статус у системі.

Продуктивними в цьому сенсі є вже саме значення термінів «громада» і «нація». Тлумачний словник української мови (В.Яременко, О.Сліпушко) трактує перший термін так: це «об’єднання людей, що ставить перед собою певні спільні завдання; організація, товариство, об’єднання, середовище, гурт, група, угруповання». Очевидно, що до таких об’єднань (до поняття «громада») належать і політичні партії, які найвиразніше репрезентують основну особливість громадянського середовища – тенденцію до певного типу суспільних стосунків, а в кінцевому рахунку – до втілення власних ідей у державному устрої. Громадянськість, таким чином, ідентифікує людину лише в контексті внутрішньо етнічного і внутрішньо державного життя. Цей рівень людської спільноти не вказує ще ані на єдину мову, ані на єдину територію, ані на єдину культуру чи єдиний характер, що властиво нації.

Національне в ієрархії цінностей стоїть над груповою структурою суспільства і має універсальніший характер. Воно ідентифікує людину серед інших етносів, на зовнішньодержавному рівні. Як вже йшлося, воно має у своїй основі певну природну заданість: людина з’являється на світ як потенційний носій певної суми «видових ознак» народу, до якого належить генетично і культурно. Бо все у природі має родові та видові характеристики і людина – не виняток. Інша справа, чи ці ознаки одержали в її житті належний розвиток, чи ні. Основна мета нації – побудова власної держави, бо лише в ній ці видові ознаки розвиваються повноцінно. Національне, як вияв суми видових ознак народу поняття природне і вічне. І як би не трактували це історики, вже давнє плем’я, яке сидить біля ватри і гуртом пече м’ясо вбитого звіра, характеризується своїм містичним зв’язком з територією, спільною мовою та звичаями, певним типом господарювання, однотипним житлом та одягом, релігією, способом харчування, і навіть однаковими хворобами, а головне – «почуттям окремішності» (Г.Ващенко) щодо інших племен.

Сказане вище дає підстави стверджувати, що національне і громадянське – речі не тільки різні за змістом, але й у системі цінностей і у структурі свідомості людини займають різні яруси. Без гріха в душі їх можна узгоджувати лише по вертикалі, за принципом ієрархізму. Цінності нації і держави у всіх народів завжди стоять вище від цінностей державного устрою, у нашому випадку – цінностей громадянського суспільства. Бо устрій можна будувати лише у готовій вже державі - як інтер’єр у хаті. І його можна змінювати «на свій смак», державу – ні.

Принцип ієрархізму цих двох понять – національної ідеї та державного устрою –переконливо ілюструється сьогодні у політиці більшості держав світу. Можна сперечатися про те, яким має бути устрій, але за нормальних умов ніколи не сперечаються у питанні бути чи не бути державі. Звичайно, під «нормальними умовами» слід розуміти елементарну чесність громадян: або вони є дійсно громадянами, або заявляють одверто про своє небажання ними бути і шукають на Землі іншого місця.

До речі, принцип ієрархізму дає ключ і до розв’язання проблеми мови. Спираючись на цінності демократії (права людини), кожен громадянин має право говорити такою мовою, якою вважає за доцільне. Але його вищий громадський обов’язок перед державою полягає в тому, щоб сприяти зміцненню і консолідації держави, а тому у певних ситуаціях він з почуття державницького патріотизму сам (не під «тиском» Конституції) жертвує своїм демократичним правом і виконує цей інший, вищий у ієрархії, обов’язок.

У такому ж ключі вирішується і проблема пріоритетів нашого сучасного виховання. Зрештою, «труднощі» сприйняття національного (і навіть певна алергія до нього у деяких наших педагогів) зумовлена, з одного боку, всім зрозумілою поруйнованістю нашої національної свідомості, а з другого, - і нашим природним індивідуалізмом, так виразно представленим у вислові Івана Богуна: «скидаю шапку лише перед Богом і то з власної охоти». Звичайно, заважає тут і наша етнічна неоднорідність і брак досвіду повноцінних міжетнічних стосунків.

Тим часом, педагог, який береться виховувати українську дитину, повинен знати і виразно бачити те, що хоче робити, вміти долати в собі і поза собою всі труднощі з цим пов’язані.

По-перше, ми не повинні боятися національної самоідентифікації представників різних етносів, які живуть на нашій землі. І, власне, на цьому шляху бачимо і шанс нашого національного відродження: ніхто не повинен українізувати росіянина, але ми маємо право допомагати зросійщеному колись насильно українцеві повернутися до своїх витоків. В цьому сенсі ми зацікавлені, щоб і свідомість наших росіян зазнавала певної трансформації – від російського великодержавного шовінізму до нормального російського націоналізму, коли відстоюють своє, але не посягають на чуже.

По-друге, мусимо визнати, що протиріччя між титульною нацією і національною меншиною є природними і неминучими, бо в духовно-культурному сенсі людині найкраще живеться лише у власній державі. А це означає, що представник титульної нації вже через це почуватиме себе гірше у чужій державі, навіть якщо титульна нація ставиться до цього дуже добре. Завдання, отже, полягає в тому, щоб зусиллями обидвох сторін згадані протиріччя і труднощі звести до мінімуму.

Нарешті, по-третє, фундаментальним у вирішенні стосунків титульної нації і представника національної меншини є акт вибору громадянства. Він мусить бути вільним, свідомим і відповідальним, давати людині певні права, але й покладати на неї певні додаткові обов’язки щодо держави, утвореної титульною нацією. З виховною метою він повинен трактуватися як акт урочистий.

Правомірність і обґрунтованість цих висновків стає очевиднішою, якщо взяти до уваги природовідповідність процесу національно-патріотичного розвитку людини. В ньому виразно окреслюються три стани: а) рання (стихійна) етнізація дитини (бодай до 3-річного віку вона повинна виховуватись виключно на етнічно рідномовній культурі); б) національно-політичне самоусвідомлення юнака і акт вибору громадянства, після чого йде або зближення з культурою титульної нації, або ж відхід від неї і пошук іншого середовища; в) національно-державницький рівень, на якому сходяться як представники титульної нації, так і ті, хто репрезентує культуру меншин, але обрав життя у цій державі. Це поєднання здійснюється на ґрунті державної (прийнятної для всіх громадян) ідеології, що передбачає готовність кожного громадянина відстоювати незалежність, територіальну цілісність та авторитет держави.

Таким чином, педагогіка, яка сьогодні намагається сформувати зміст українського виховання, не повинна побоюватись національного в людині, не ховати очі в пісок, як це зроблено у Національній доктрині, не уникати проблем патріотичного виховання, а поставити все на свої місця. «Треба пам’ятати, – писав Г.Ващенко, – що на теренах України живуть і інші народи. З ними нам доведеться співпрацювати, а це можливе лише за умов справедливого ставлення до них, при якому захищаються права українського народу, але разом з тим не порушуються законні права інших народів» (Г.Ващенко. Виховний ідеал. -Полтава, 1994, -С.177). Справедливість і чесність вирішення проблем національного виховання представників національних меншин полягає в тому, що людина сама (дитина з допомогою батьків) має обирати свою долю: або приймати умови життя у чужій державі і, звичайно, відстоювати своє, або ж шукати на землі те місце, де її етнічні потреби можуть бути реалізовані краще. У першому випадку, залишаючись громадянином України, людина лояльно ставиться до національних цінностей титульної нації, а ті з них, що стосуються державності, приймає як свій обов’язок (державоутвердження, державозахист, мова, символіка тощо).

У контексті сказаного вище заслуговує, нарешті, на увагу мусована і накидувана нам (і в політиці, і в педагогіці) ідея полікультурності (див., зокрема, згадуваний вже посібник Н.П.Волкової, С.С. 105, 107 та ін.), що в нашому трактуванні передбачає виховання поваги до всіх культур, крім, власне, своєї. Сучасна експансія російської культури в Україні підтримується саме такою ідеологією.

Не заперечуємо, що ідея полікультурності у її європейському розумінні заслуговує на увагу. Проте її можемо трактувати лише як далекосяжну мету: нам до неї так само далеко, як і до самої Європи. А сьогодні активним «полікультуристам» варто було б нагадати, що за «союзу» жоден росіянин не був розстріляний чи замучений в таборах за його любов до Росії. Натомість українці, як й інші представники меншин, лише за це зазнали тотального винищення, в першу чергу духовно-культурна еліта. То чи не лукавство це пропонувати нам ставати поруч з росіянами на бігову доріжку у змаганні культур? Нарешті, чи не слід визнати за нашою нацією, як і за іншими колишніми меншинами «союзу», право на духовну реабілітацію під певним протекціонізмом влади? Звичайно, за умови, якщо українська влада на це буде здатна.

Сьогодні ж ситуація загалом виглядає навіть дивно. Росіяни в Україні прагнуть бути росіянами, поляки – поляками, євреї – євреями, лише українці таких прав не мають. Ми маємо лише велике право шанувати прагнення інших народів. Нам дозволено писати і знати багато про Бабин Яр (що й дійсно треба), але не зважати і забути, що був колись голодомор, і що цей голодомор хтось організовував і виконував. Московський патріархат одержав у своє відання територію Галичини з кривавих рук НКВД. І ще багато подібних речей. Але на все це маємо завжди лише одну відповідь: «Так исторически сложилось». А може, комусь варто і покаятись за те, що зроблено? Німці як нація це зробили стосовно своїх злочинів. Навіть Ватикан знайшов у собі сили на подібний вчинок. Тим часом, коли кажуть: «Так исторически сложилось», то це звучить як виправдання злочину і підтвердження його історичної доцільності. Мусимо задуматись над цим – і ми – українці, і ті, кого це теж стосується.


(“Освіта” – 6-13 лютого 2002 р.)