На шляху реформ актуальні питання Сучасної української освіти та змісту виховання

Вид материала

Документы

Содержание 10. Підготовка предмета. 11. До питання професіограми вчителя. 12. Релігійне виховання. Людині потрібен характер Розумово-творчий чинник. Ціннісні орієнтації Українська повстанська армія –

Подобный материал:

• Частина 1 актуальні питання громадської освіти І виховання учнівської та студентської, 152.35kb.
• Я україни міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни сумський державний, 3595.69kb.
• Назва модуля: Актуальні питання сучасної української історіографії, 41.86kb.
• Актуальні питання сучасної післядипломної медичної освіти [Текст] : матеріали Обласної, 487.14kb.
• Програма п’ятої міжфакультетської студентської наукової конференції " актуальні проблеми, 95.02kb.
• Я україни міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни сумський державний, 6359.55kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни кременчуцький національний університет, 247.41kb.
• Полікультурність та багатоетнічність у вітчизняній історії: інноваційні підходи, 137.85kb.
• Громадянське виховання в системі національної освіти, 141.95kb.
• Виховання І освіти, 72.92kb.

Кодексу – за напрямками виховання;

б) складання програм виховної роботи для кожного класу – з орієнтацією на Кодекс та на концентричну презентацію цінностей. Програми розраховуються на одну або дві години на тиждень у кожному класі – залежно від того, чи в школі читається Християнська етика, на яку відводиться одна година. (Спроба створити таку програму була здійснена нашою педагогікою в період „хрущовської відлиги”);

в) створення підручника для учнів („Основи життєтворчості” – ?) з відповідним методичним апаратом. Теоретико-методичним підручником для вчителя залишається той, яким він користувався у вищому навчальному закладі („Виховання на цінностях української християнської культури”);

г) створення підручника „Християнська етика” (ним може бути пристосований до умов школи відповідний підручник для студентів); досвід створення такого підручника вже існує.

У виховній роботі школи домінуюче місце займає предмет „Виховання на цінностях української християнської культури”. „Християнська етика” вводиться за умови наявності кваліфікованого і атестованого державною комісією з участю Церкви вчителя. Процес уведення цього предмету є поступовим і здійснюється за рахунок предмету „Етика”, або годин, відведених на заходи з виховання на цінностях української християнської культури.

Вчителі відповідної спеціальності готуються:

а) на різних факультетах педагогічних університетів – як друга спеціальність;

б) на факультетах післядипломної освіти;

в) в богословських академіях та катехитичних інститутах (на замовлення МОН України);

г) на теологічних факультетах класичних університетів (?).


10. Підготовка предмета. Як випливає із сказаного вище, система світського виховання християнського змісту розробляється науковцями, що визнають відповідний підхід до виховання і морально готові у цьому річищі працювати. З дорадчо-рекомендаційними повноваженнями до цього процесу запрошуються християни-релігієзнавці та духовні особи – представники християнських Церков, які готові співпрацювати в дусі екуменізму.

Для здійснення проекту необхідно створити такі творчі групи.

1. Групу з розробки концепції християнізації виховання – у сім'ї, в школі, у вищому навчальному закладі, а також професіограми вчителя української християнської культури.

2. Групу з розробки Кодексу цінностей традиційно-християнського виховання.

3. Авторські групи для створення:

а) програм і підручників з християнської етики для середньої школи і для всіх студентів вищих навчальних закладів;

б) програм і підручників для студентів педагогічних спеціальностей („Основи української християнської культури”, „Виховання на цінностях української християнської культури”, „Християнська етика”);

в) програм і підручників ля студентів, що обирають предмет української християнської культури своєю спеціальністю (відповідно до навчальних планів);

г) підручника для учнів середньої школи ( „Основи життєтворчості” - ?).


11. До питання професіограми вчителя. Визнання педагогічної спеціальності „Учитель української християнської культури” і підготовка такого педагога потребує формування і відповідної професіограми. Крім всього іншого, у ній доцільно взяти до уваги такі моменти.

1. Учитель української християнської культури може викладати в школі предмет християнської етики, займати посаду заступника директора з виховної роботи, вести соціальну роботу за межами школи.

2 При доборі абітурієнтів на таку спеціальність враховується (а відтак відбивається у професіограмі) його самовизначення щодо релігії та відбування християнської практики. Такі дані вступник може подати у відповідній анкеті. Вони можуть бути також підтверджені рекомендацією Церкви.


12. Релігійне виховання. Релігійне виховання здійснює лише Церква, а рівень її активності у цій сфері залежатиме від її фактичних можливостей та готовності суспільства, включаючи школу, до співпраці з нею. Багато в тій ділянці важитиме успіх процесу об'єднання Церков візантійського обряду в одну Українську Помісну Церкву та росту її авторитету у суспільстві. За теперішніх умов релігійне виховання може здійснюватися у таких формах.

1. За бажанням батьків (на основі ст. 35 Конституції) і з відповідного дозволу органів освіти у школах допускаються елементи катехизації шляхом прямої участі священиків.

2. Церква організовує недільні школи для дітей, що виявляють бажання їх відвідувати.

3. Церква здійснює релігійне виховання шляхом впливу на сім'ю та шляхом власної активності у діяльності молодіжних християнських організацій.

4. У вищих навчальних закладах з ініціативи Церкви та за згодою керівництва закладу уводиться інститут душпастирства, у школах та при вищих навчальних закладах створюються молитовні приміщення, які відвідуються бажаючими.

5. На основі ліцензування відкриваються загальноосвітні школи під опікою. Церкви.


ЛЮДИНІ ПОТРІБЕН ХАРАКТЕР

Для долі сучасної людини та її життєвого успіху вирішальне значення має її характер. Якщо він сильний і добре зорієнтований, то вона здатна долати не тільки зовнішні обставини і труднощі, але й свої внутрішні клопоти і навіть хвороби. Для радянської людини, яка жила «напівжиттям», все вирішувалося без її волі і поза її активною участю. Природнє конкурентне середовище практично не діяло. І зовсім не випадково комуністична педагогіка навіть не розглядала питання виховання сильного характеру: це суперечило б природі диктатури, що здійснювалася над людиною.

Радикальні зміни у нашому житті, що розпочалися наприкінці 20 ст., засвідчують перехід до природовідповідного способу життя, коли між людиною і зовнішнім світом відсутній посередник, і вона вимушена брати на себе відповідальність за своє життя, за життя власної родини, свого народу. З’являється конкурентне середовище, в якому добре чує себе людина цілеспрямована, творча, вольова. Прийде час, і добре почуватиме себе також людина порядна.

За цих умов у ділянці едукації людини виникає також проблема виховання характеру. Вона не нова, їй завжди велику увагу приділяла наша національно-демократична педагогіка – К.Ушинський, Г.Ващенко, галицькі педагоги міжвоєнного часу. У Резолюції відомого Першого українського педагогічного конґресу 1935 р. (м.Львів) відзначалося, що виховання характеру – головна передумова виживання нації у конкурентній боротьбі і що це справа навіть важливіша від навчання (Перший український педагогічний конґрес 1935 р.- Львів, 1938,- С.178).

Сьогоднішні обставини нашого життя дуже нагадують умови Галичини міжвоєнного часу. Мусимо дбати найперше про виховання нашої господарсько-управлінської еліти, сприяти розвиткові у молоді здатності завойовувати життєвий простір, командні висоти на нашій землі, бо сьогодні вони, на жаль, здебільшого ще в руках тих, хто нашу державу не шанує.

У вивченні «анатомії» характеру педагогіка могла б користуватися даними психології. Проте ці дані часто малопридатні для практичної діяльності, надто специфічні і розпорошені, бо кожна наука працює найперше на себе. Педагогіка потребує дещо «спрощеного», але компактного цілісного бачення структури характеру. Виховник, що хоче впливати на процес його становлення, мусить постійно тримати цю структуру та його складові у своїй свідомості. Це і спонукає нас говорити про, власне, педагогічне трактування характеру.

Аналіз нашої педагогічної спадщини дає підстави у цілості характеру виділити найперше ядро і периферію.

Ядро, що за К.Ушинським включає почуття і почування, є найбільш інтимною складовою характеру. У процесі розвитку людини вона – ця складова – стає головним джерелом мотивації та центром становлення «життєвої стратегії особистості» (Г.М.Сагач), усвідомленням «головної справи життя». Тут – кухня цілеспрямованості і прагнень, що підсилюються вірою. І навколо цього життєвого стрижня будується все. Ось чому батьки і дитина повинні дбати не про нікому непотрібні «бали», що їх дитина може принести зі школи, а про якнайшвидше самовизначення її в ділянці перспективи життя. Власне, прагнення високої оцінки і дуже заважає цьому процесові.

Периферія характеру – це ті компоненти його структури, які сприяють реалізації життєвої стратегії, осягнення поставлених цілей. Їхня роль тут лише допоміжна. Власне, складовою характеру вони є лише настільки, наскільки «працюють» на неї.

Воля. Вона є першою серед цих складових. Воля виявляє себе насамперед у здатності людини переборювати внутрішні і зовнішні труднощі, «добиватися свого», здійснювати життєві прагнення. Людина не народжується з сильною чи слабкою волею, але гартує і зміцнює її, власне, у життєвій боротьбі – зі світом і з самим собою. Загалом воля – дуже багатофункціональна і взаємодіє як з розумом, так і з сумлінням людини. В основі її – цілий ланцюг психічних процесів: спонуки – осмислення - боротьба мотивів – рішення – дія (Г.Ващенко. Виховання волі і характеру. – Лондон, 1952. – С.22). Ще однією особливістю вольової людини є її здатність спрямовувати свою енергію на одну мету протягом довгого часу, особливо, коли зусилля не дають швидкозрілих наслідків.

Розумово-творчий чинник. Він зорієнтований на об’єктивну дійсність і освітлює шлях нашим прагненням і нашій дії (Біланюк П. До чого змагає сучасна школа взагалі і Рідна школа зокрема. – Львів, 1938, – С.8).

Розумово-творчий потенціал людини є вродженим. Поруч із паростками спонук і волі одержує вона від природи і певні нахили та здібності, певну обдарованість. «Кожна людина, – пише Г.Ващенко, – має від Бога своє покликання і відповідні до нього здібності і таланти» (Виховання волі і характеру, С.182). Але вони – лише потенції, що поступово і по-різному реалізуються.

Розумово-творча складова периферії характеру виконує в ньому дві важливі функції. По-перше, розум забезпечує пізнання світу, становлення світогляду, нагромадження інформативного досвіду. По-друге, ця складова забезпечує можливість «щоденних відкриттів», «винаходів», без яких нормальне життя неможливе. Життєва стратегія людини не може бути реалізована повноцінно, якщо вона не спирається на евристичне мислення, на повсякчасну «винахідливість». Поєднуючись з працьовитістю та волею, творче мислення робить характер сильним і стійким. Творча людина не тільки бачить свої перспективи, але й вирізняється своїм оптимізмом, почуттям гумору, самовпевненістю – рисами, які полегшують життя як їй самій, так і тим, хто поруч (Біланюк П., цит. праця, С.13-14).

Ціннісні орієнтації. Перелічені вище якості і складові характеру зумовлюють його спроможність, здатність людини до активної взаємодії з навколишнім середовищем. Проте, справді сильний і досконалий характер забезпечує людині також схильність діяти в певному напрямку і небажання діяти в іншому.Людина характерна здатна правильно розпоряджатися своїми можливостями. Спроможність до дії має виключно прагматичну (і навіть егоїстичну) природу. Тим часом людина повинна також деколи вміти відходити від егоцентричних прагнень, долати себе, іноді ставити щось інше вище за свої індивідуальні інтереси. Це – ціннісні орієнтації, що набуваються у процесі виховання і за наших умов мали б будуватися на традиційно-християнській системі цінностей.

Такий (з відстані) погляд на характер, попри всю його простоту, є достатнім для педагогіки, яка ставить собі за мету виховати людину характерну. Якщо цей підхід вважати обгрунтованим, то залишається вирішити ще два питання, що, власне, стосується вже не «анатомії» характеру, а процесу і чинників його формування. Характер, як підкреслюють К.Ушинський та Г.Ващенко, – це цілість, і він завжди у динаміці. Проте пік його виховання припадає на період юнацтва і завершується у 20-25 років (Г.Ващенко). Відтак виховання характеру – як його ядра, так і периферії – підлягає дії тих самих законів, за якими відбувається виховання вцілому. Тут беруть участь три головні моменти: а) природні, вроджені особливості організму (припускаємо, що всі компоненти характеру мають свій початок у спадковості); б) вплив зовнішніх життєвих обставин, в тому числі «виховний вплив» середовища; в) власна воля і розум людини.

Нарешті, для педагогіки в тій ділянці фундаментальне значення має чітке бачення інструментарію виховання характеру. Якщо взяти до уваги, що у природі розвивається, утверджується і удосконалюється все те, що діє, що працює – напружено, на межі своїх можливостей, то очевидно одне: увесь цей інструментарій слід шукати у сфері діяльності людини, до якої відносимо фізичну і розумову працю, спорт, гру тощо. Діяльність має вирішальний вплив на стан характеру. Вона або зміцнює його, або руйнує, залежно від того, якою вона є, і як вона людиною здійснюється. Зважаючи на можливості цієї публікації ми лише стисло перерахуємо ті позитивні особливості всякої діяльності, зважаючи на які, можна виховувати характер.

По-перше, діяльність людини повинна бути вільною, не накинутою ніким, а обраною тим, хто її здійснює; по-друге, вона мала б бути максимально-самостійною, бо це передбачає активізацію всіх чинників характеру; по-третє, діяльність повинна бути зорієнтована на добрі, гуманні цілі, а не на творення зла чи сприяння йому; по-четверте, у процесі діяльності людина має зустрічатися з труднощами та перепонами і долати їх власними силами, а не обходити чи штучно полегшувати їх; по-п’яте, вона мала б максимально підпорядковуватись єдиній і далекосяжній меті, бажано високій, ідеалістичній; по-шосте, всяка діяльність повинна давати простір для активності, творчості, ініціативи і зумовлювати постійно потребу вибору, в тому числі і в сфері цінностей; по-сьоме, всяка діяльність, яку виконуємо добре, передбачає самодисципліну і самоопанування, що поступово стають нашою звичкою тощо.

Очевидно, що так мала б виглядати «ідеальна» діяльність. Тим часом, дуже часто зовнішні обставини, приклад інших, хилість нашої натури і відсутність волі, іноді неадекватний вибір професії чи слабке здоров’я (що служить виправданням) спонукають нас виконувати працю будь-як, уникати напружень, вибачати собі малі і великі слабості. Це стосується не тільки фізичного чи психічного стану, але й сфери моралі, сфери цінностей взагалі. Тоді відбувається руйнування характеру, людина стає безхребетною, немічною і дуже схильною звинувачувати в цьому когось іншого, але не саму себе. Найпоширенішою причиною безхарактерності є відсутність мети. Проте її може спричинити також ущербність і будь-якої іншої сфери характеру -- недорозвинутість волі, інтелекту, аморальність. Руйнування основ характеру може зумовлювати відсутність свободи, невдалий вибір заняття, нездобутий власними силами комфорт, елементарні лінощі і ще багато інших чинників.

Зовнішнім виявом безхарактерності є втрата оптимізму і перспективи свого і суспільного життя, хисткість намірів, охлялість і занепад духу, безпринципність, відсутність віри і самовпевненості, схильність пливти за течією тощо. Г.М.Сагач виділяє три драматичні ознаки життєвої нереалізованості людини, що також вказують на відсутність характеру: а) втрату смисложиттєвих цілей, розчарування і зниження працездатності; б) деформоване життя, як наслідок невизначеності життєвих цілей або їх хибність, безпорадність; в) сурогатність життя, коли воно заповнене псевдодіяльністю, псевдоцінностями (Психологія і педагогіка життєтворчості.- К, 1996.-С.214). У вісх випадках безхарактерність кінець-кінцем зводить людину до стану тваринного життя і робить її слугою власних інстинктів і нездорових звичок (Ващенко Г. Виховання волі і характеру.- Лондон, 1952.- С.231).

Безхарактерність – вельми поширене явище в нашому суспільстві. У її основі – загальна інтелектуальна і моральна «детренованість» людини, але насамперед – відсутність почуття високої мети. Опинившись в пустелі духу, вона відчуває стан розгубленості, що не сприяє розвитку прагнень до діяльності. Звідси цілком природний висновок, що побудова і підтримка міцного характеру – найперше у ціннісному самовизначенні людини, у поверненні до віри в ідеали. Віднайдений таким чином вектор прагнень допоможе людині повернутися до себе, до стану, коли «всі її сили діють в одному напрямку, і це забезпечує їй успіх в життєвій діяльності. Таку людину не зупинять перепони, і вона переборює їх і не впадає у відчай, бо вірить у свої сили і свою перемогу. Таких людей можна назвати цілісними натурами. Всі їх властивості, як психічні, так і фізичні являють собою органічну цілість, в центрі якої стоїть життєва мета» (Там само, С.227).


УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ –

ОЧИМА МОГО ДИТИНСТВА

(спогади)


Пам’ять повертає мене до мого прикарпатського села Ясеновець колишньої Станіславської (тепер Івано-Франківської) області. Визвольний рух на тих теренах був доволі інтенсивним, зосереджувався переважно в селах і був доволі активним аж до середини 1950-х років.

Почати б із того, що одного вечора, десь улітку 1942 року мій батько повернувся з села (наша хата була на околиці) дуже пізно і всю ніч розповідав матері про те, що його прийняли до “організації” і що відтепер він буде “працювати”. Був він людиною простою і навіть малопомітною в селі, мав чотирикласну освіту, але багато читав і був свідком творення ЗУНР, що припало на його дитинство. Під терміном “організація”, про яку мовив батько, розуміли ОУН, а “працювати” означало виконувати доручення проводу.

З того часу у нашій хаті почала з’являтися підпільна література, яку я тихцем почитував. Це були переважно вісники, у яких йшлося про партійні справи, а згодом почали з’являтися і повідомлення про утворення боївок та про їх сутички з німцями, мадярами і польською поліцією.

Згадуючи тут про поляків, слід зауважити, що німці використовували їх у формі поліцейських з’єднань для боротьби з українським населенням, а в інших місцях – українців – для боротьби з поляками.

Вісники з повідомленнями про такі події виготовлялися з допомогою друкарської машинки на тонкому (“цигарковому”) папері. Десь із весни 1943 року характерними стали повідомлення приблизно такого змісту: “Такого-то квітня неподалік від села...відбувся бій між боївкою УПА і німецькими підрозділами. Здобуто 5 крісів, 9 гранат і 74 набої”. Йшлося, отже, про процес озброєння військових частин повстанців, а здобути зброю можна було лише у бою. Траплялися також повідомлення про напади на поліцейські відділки (теж з метою заволодіння зброєю) та про захоплення складів із продуктами, медикаментами тощо. Сутички боївок УПА з німецькими структурами в той час були частими, і вони спростовують вигадки більшовицької пропаганди про якусь співпрацю ОУН з німцями.

Згодом Організація почала збирати кошти на розбудову війська. Були випущені облігації, які теж виготовлялися на звичайному білому папері з допомогою друкарської машинки. На лицьовому боці був зображений тризуб або стрілець з піднятою вгору зброєю. Теперішні злодії, напевно, почали б підробляти такі папери і красти гроші, але тоді люди були ще чесними. Бо злочинність починаються не тоді, коли папери не мають високих ступенів захисту, а тоді, коли людина перестає вірити у щось Вище від неї самої, коли вона дичавіє. Аморальність, злодійство, алкоголізм ще були в дорозі до нас.

У 1943 році підпільною роботою було зайняте практично все наше село. У районному центрі був, казали, один німець, але він у села навідуватись боявся.

Неподалік від нас у лісі було споруджено табір військової підготовки. Юнаки, яким виповнилося 18 років, і молоді чоловіки повинні були пошити собі військовий мундир з домотканого полотна (іншого матеріалу тоді не було), пофарбувати у зелений колір, мати наплічник і дерев’яний макет кріса для військових вправ. Групами їх викликали до табору і там навчали військової справи. Організація забезпечувала табір усім необхідним: жінки пекли хліб, прали білизну, кравці шили шапки-мазепинки, ґазди допомагали транспортом, споруджували необхідні приміщення тощо. І всі про все знали та проте чомусь пошепки один одному розповідали. Більшовицька партизанка на наших теренах з’являлася рідко – здебільшого у вигляді десантних груп і розгортати діяльність не наважувалися.

На той час сформувалося у нашому селі і молодіжне крило ОУН, куди входили переважно хлопці 15-20 років, яке називалося “Юнаки”. Згодом сюди залучили і мене. Я був наймолодшим (мені тоді йшов тринадцятий рік), але “помітний”, бо „тягнув” найвищу тоді у нашому селі освіту – навчався у другому класі гімназії (теперішній шостий клас). До речі, до гімназії у Стрию я потрапив завдяки старанням мого вчителя, що свого часу служив у січових стрільцях.

Згодом мені доручили очолити (бути “станичним”) запасну сітку “Юнаків”, куди входили хлопці 12-14 років. Мине 12 років і за цей “гріх” я буду виключений з аспірантури Чернівецького університету, що ставило заслін моїм прагненням у науці.

“Юнаки” діяли в той час практично легально, хоча формально Організація дотримувалася правил конспірації. Члени Організації займалися військовим вишколом, вивчали історію України, науку конспірації, були й ідеологічні виклади. Може здатись дивним, але все це навчання здійснювали прості, старші за нас сільські хлопці, які мали всього лише чотирикласну освіту. Проте завдяки своїй начитаності (тоді молодь прагнула знань і багато читала) вони були ерудованими і політично грамотними. Вважалося престижним, коли юнак добре знав історію України.

На початку занять (вони проводились у сільській читальні) виголошувалася молитва члена ОУН. Було дві такі молитви – “Молитва Ольжича”, яка, пригадую, закінчувалася словами: “...і дай мені Боже в шинелі сірій вмерти від гранати”, і “Молитви Мащака”. Вона збереглася у моїй пам’яті, і читач зможе знайти її – у дещо скороченому вигляді – у моїх працях із питань виховання (“Сучасне українське виховання” та ін.).

Військовий вишкіл здійснювався відповідно до “Впоряду” (військового статуту), який вийшов масовим тиражем у Львові приблизно у 1942 році. Крім вишколу, „Юнаки” займалися і практичною роботою, зокрема, налагодженням зв'язку. Не було ні телефону, ні радіо, а тому діяв так званий живий зв’язок. Зв’язковий у селі мав групу посильних, які переносили в інші села естафети (або, як тоді казали, „штафети”). Це був згорнутий у кульку і засургучований шматок паперу, який можна було б при потребі проковтнути – так навчала наука конспірації. На сургучі був, як правило, відбиток персня провідника. Така „пошта” діяла дуже неоперативно, повідомлення йшло до адресата тижнями.

Крім того, за дорученням керівників ми збирали харчі для „хлопців у лісі”, одяг на зиму тощо.

У 1943-1944 рр., сутички з німецькими чи мадярськими підрозділами почастішали і в нашій околиці. В одній із них, неподалік від сусіднього села Спас, загинули четар і два військовики (термін „упівці” тоді не вживався). Їх тіла привезли у наше село і врочисто поховали на новому цвинтарі, а наша організація цю могилу впорядковувала. Прізвищ тих військовиків ми не знали, бо у своїх підрозділах вони були знані лише під псевдами.

Тим часом йшов 1944 рік, німці відступали. УПА розширювала свою діяльність. А в сусідніх селах почали з’являтися загони ковпаківців. З цього часу пам‘ятаю декілька епізодів.

Пригадую свято Водохрещі (у нас його називали „Йордан”) у сусідньому гірському селі Іванівці. Селом пливе чистенька річка, що на той час вкрилася кригою. У ній зроблено ополонку, а поруч споруджено з льоду великий хрест. На одному березі річки – вся громада села із священиком на чолі, а на другому – вишикувалася сотня. Коли посвятили воду, військовики підходили до ополонки і, за звичаєм, куштували свяченої води.

Збереглася у моїй пам’яті і картина рейду загону „Різуна”. Змінюючи диспозицію, він йшов через наше село – десь кілька тисяч військовиків – з важкими кулеметами, легкими гарматами, кінним обозом. Все село цей рейд спостерігало – з гордістю.

1944 рік був для більшості наших хлопців доленосним. При відступі німців змінювалася ситуація, і треба було робити вибір: йти в УПА (хоча велику кількість добровольців ця армія прийняти не могла), записуватися до німецької армії (дивізія „Галичина”) або чекати більшовиків і йти до їхньої армії. Всі три дороги вели до смерті – це підтвердила історія. Але тоді ще жила надія на можливість вижити, і кожен юнак вибирав дорогу, як знав. Напевно, найбільше зрадила надія тих, хто сподівався вижити у радянській армії. Відразу після мобілізації цих ненавчених хлопців, як імовірних „ворогів народу”, кидали у такі фронтові ситуації, в яких важко, майже неможливо було залишитися живим. Одна сім‘я з нашого села одночасно одержала п‘ять „похоронок” про загибель п‘яти синів. Вижило не більше, ніж тих, хто пішов до УПА.

Організація українських націоналістів готувалася до приходу більшовиків. Проте вже у перші дні нового режиму стало очевидним, що боротьба буде жорстокою і що ворог є дуже професійним. За цих умов було вирішено посилити заходи конспірації, зокрема, вивести із сфери активної участі весь „молодняк”. На останній зустрічі невідомий нам провідник сказав приблизно таке: „Тепер ваш обов‘язок – учитися. Збережіть у пам‘яті все те, що ви тут пізнали, і пам‘ятайте нас, якщо ми загинемо”. З того часу участь підлітків у діяльності підпілля носила лише епізодичний характер, часто поза санкцією Організації.

Характерним і дуже драматичним явищем того часу стали доноси і зрадництво. Буквально через кілька днів після проходження фронту (серпень 1944 р.) у нашому селі було заарештовано п‘ятьох активних членів Організації і відразу закатовано у Станіславській візниці.

На болючій проблемі зради слід зупинитися спеціально. У всьому повстанському русі цей феномен відігравав велику роль, але ставитись до нього однозначно не варто. Найперше слід враховувати, що в поєдинку зустрілись різновагові суперники. З одного боку - чесні і прості сільські хлопці, які мали гарячі серця, але не мали ні вишколу, ні досвіду, ні потрібних засобів боротьби (зброя, зв’язок тощо). А з другого – високопрофесійна організація НКВС (з 1946 року вона почала називатися МВС), яка пройшла велику школу боротьби в 30-х роках з власним народом, а відтак і чотирирічної війни з німцями. Доноси, провокації і зрадництво в цій організації були засобом досягнення цілей, а тому відразу все це було поставлено на конвеєр. І далеко не всі, хто зраджував, робив це з доброї волі.

Робилося це так. В село приїжджала група енкаведистів, заарештовувала кількох хлопців чи молодих чоловіків, здійснювала попередній допит і, вибравши потрібну кандидатуру, інших відпускала. Відтак таку людину кілька днів і ночей катували, вона “ламалася” і підписувала зізнання про свою причетність до організації. А далі застосовувався шантаж. Такій людині казали: “Ось у тебе є молода жінка і мала дитина (чи сестра, чи батьки). Ми на основі твого зізнання можемо засудити тебе на 15-20 років, а з твоїми рідними – всяке може статися – хоч до в’язниці, хоч до Сибіру, а то й узагалі знищимо. Тим часом цього можна уникнути, якщо ти підпишеш один “папірець” (про готовність співпрацювати з нами), час від часу будеш повідомляти нам деякі дрібниці, наприклад, про склад, озброєння та рейди боївки”. І знову слабкі “ламалися”. Інсценізувалася “геройська втеча”, часто із стріляниною. Прості люди в селі сприймали це за дійсне геройство. Такій людині допомагали після втечі піти у підпілля і приєднатися до військової одиниці (боївки). Заручником залишалася родина, яка інколи відігравала навіть функцію зв’язку між таким “героями” та райвідділом МВС. При повній відсутності зв’язку і поінформованості нашої СБ (служба безпеки УПА) такий, виготовлений пекельною машиною НКВС провокатор міг діяти доволі довго. Мені самому доводилось одного разу спостерігати, як переодягнений у сільську “куфайку” начальник райвідділу МВС розмовляв у глухій вуличці з такою людиною. Лише Бог суддя цим зрадникам, але біди від них було багато. Більшість криївок (“бункрів”) було видано ними. А великі підрозділи, наприклад, група “Різуна”, як виявилося потім, були буквально нашпиговані провокаторами, що дуже допомагало більшовикам.

Пригадую драму одного “бункера”, на який навів провокатор перед самим Святим Вечором 1947 року. “Червона мітла” оточила цю криївку вдосвіта і закидала гранатами. Лише один військовик зміг вискочити з неї і дав бій.

Серед цих хлопців був один з нашого села, і на сам Святий Вечір його мати з сусідами везла труп сина на санчатах, щоб похоронити на цвинтарі.

У 1944 році у районному центрі (м.Рожнятів) була організована семирічка, і я опинився у сьомому класі. Ситуація залишилася напруженою. Містечко, де ми навчалися, було оточене “оборонними точками”, там стояв гарнізон “червоної мітли”. Тим часом, повертаючись із школи додому, ми, сільські діти, іноді заставали в селі підрозділ партизанів, які обідали.

Поруч зі школою був будинок МВС, і ми часто були свідками того, як сюди привозили трупи молодих хлопців і дівчат, вбитих під час акцій “мітли”.

У 1945 році я лежав у лікарні із запаленням легенів. Одного ранку туди привезли пораненого військовика УПА з простреленими колінами. Він дуже важко стогнав, але лікарям було заборонено його лікувати. Згодом я якось заглянув до його кімнати і побачив відкриті рани, в яких кишіли великі білі черв’яки. Він так і помер від гангрени.

Особливо страшним явищем того часу були облави. Мовою сучасної Росії – це були “зачистки”, які ще практикуються тепер у Чечні. Уночі великий загін “червоної мітли” оточував село, і солдати стріляли в кожного, хто ранком вирушав із нього. Потім групи військових обходили всі хати і забирали до приміщення школи і підозрілих, на їх думку, жінок. Там перевіряли документи, а інші групи тим часом робили обшук. Солдати мали довгі залізні “щупи” і ними протикали все, що викликало підозру, – ліжка, підлогу, сіно в стодолі, навіть гній біля стайні.

Одного разу таким чином виявили в нашій стодолі заховані мною книжки (“Історію України”, повісті про січових стрільців тощо). Мене заставили нести цей “трофей” під конвоєм до штабу групи. Там веліли сказати, хто дав мені ці книжки, хоча видані вони були щонайменше п’ять років тому. І били...

До того часу у мене була вже гарна бібліотечка, але тримати її було небезпечно. І мої батьки вимушені були потихеньку палити книжки, а щось я намагався і вберегти.

Били тоді всіх, кого хотіли. Мій батько після такого побиття впродовж двох тижнів не міг лягти на спину – вся вона була кривавою. Кількох наших здорових молодих хлопців так побили, що вони померли.

Траплялося, що облави дійсно оточували в селі партизанський загін. Це виглядало драматично, бо оборонятися в селі хлопці не могли – це було небезпечно для мешканців та привело б до численних арештів. Прорив з оточення закінчувався великими жертвами. Під час одного такого бою у нашому селі було вбито 29 військовиків і місцевих селян. Треба визнати, вбивати вони вміли...і вміють досі. Сучасна Чечня є цілковитою аналогією того часу.

Після облави солдати відпочивали. Пригадую епізод, що дуже вразив мене. Один із таких солдатів (у “червоній мітлі” служили лише відібрані) побачив у чистому полі на відстані десь із кілометр людину, яка йшла із сусіднього села. Жартуючи, солдати посперечалися, хто з них зможе поцілити в неї з такої відстані. І тоді вони оперли на пліт свої “десятизарядки” (тоді були такі кріси) і почали прицільно стріляти в людину – довго і вперто.

Часто почали пропадати авторитетні люди в селі, а потім їх знаходили повішеними. Як правило, це були вчителі, лікарі. Говорили, що так бандерівці мстили їм за співпрацю з більшовиками. Коли я навчався вже у 9 класі, то тоді був убитий мій товариш Славко Возняк із сусіднього села (начебто за вступ до комсомолу, хоча ніхто з нас тоді в комсомолі не був). Все це мало одну мету – викликати ненависть до бандерівців і цим підірвати їх тил. У нас – підлітків – це теж мало викликати симпатію до радянської влади.

Навчання в середній школі в 1944-1948 роках було для мого покоління і школою вимушеного лукавства, без якого вижити було неможливо. Ця школа була необхідною і для подальшого життя, бо труднощі виживання та адаптації до нових умов лише розпочиналися. Людина, яка захотіла б залишатися собою, ризикувала стати ізгоєм або потрапити до тюрми.

У 1948-1953 роках стали масовими арешти студентів. Перші випуски середніх шкіл (їх було небагато – 1947, 1948, 1949) були під пильним наглядом МВС і МДБ. На кожного учня складалося досьє, але масових арештів не робили. Навіть підозрілим давали можливість вступити до інституту чи університету, а вже тоді через провокатора “підкидувалася” підпільна література, робився обшук і здійснювався арешт. Як правило, за це давали десять літ каторжних робіт.

Життя нашої молоді післявоєнного часу, а надто студентської, було наповнене драматичними ситуаціями, арештами, доносами і шпигуваннями. Якоюсь мірою все це пов’язувалося з “минулим”, але йшлося також про “перевиховання” силовими методами і залякуванням. Зрештою, прямого відношення до УПА тут було все менше, а тому описувати такі ситуації не будемо.

Сьогодні, з відстані у півстоліття, я часто згадую тих чесних сільських хлопців і палких патріотів, яких я колись знав і які навічно залишилися в моїй пам’яті молодими. Вони не мали військового досвіду, їм бракувало вишколених офіцерів і політичної стратегії. Свою війну з ворогами вони розпочинали з нуля – ні зброї, ні зв’язку, ні транспорту. У них були лише палка віра і прагнення, щоб Україна була вільною.

У 1950-ті роки військовики пішли у глибоке підпілля. Мені доводилося і в ті роки зустрічатися з ними. Вони знали, що незабаром можуть загинути, але не каялись, цілком свідомо приносили себе в жертву. За деякими даними – їх загинуло 103 тисячі. Загинули найкращі, які в жертву принесли також своїх ненароджених дітей, своїх нащадків.

Я часто думаю: якби всі ці хлопці залишились живими, то сьогодні до нашого парламенту ми обирали б їхніх дітей. Але чи обирали би взагалі, як би не було цих великих жертв? Бо воскресіння відбувається лише там, де є могили.


(“Осваіта”. – 11-18 травня 2005 р.)