Geum.ru

На шляху реформ актуальні питання Сучасної української освіти та змісту виховання

Вид материалаДокументы

Содержание


Двополюсність сутності людини
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Двополюсність сутності людини


Формуючись у відповідному способі життя, людина вбирає у себе характерні для нього особливості, пристосовується до нього і стає «правою» чи «лівою». Існує думка, що природа наділяє людину змалку особливими силами з метою якнайшвидшого пристосування до зовнішнього середовища, інтенсивного «вростання в життя», бо це запорука самозбереження слабкого ще організму. І це не залежить від того, чи умови, з якими він стикається, є сприятливими, чи навпаки.

«Лівизна» у природі людини є виразником її слабкості, прагненням спиратися на допомогу ззовні, іноді паразитичним бажанням жити за чужий рахунок, «на халяву». Дивлячись на світ очима «лівизни», людина воліє у своїх бідах звинувачувати лише інших, постійно вимагає до себе уваги, «захисту» і «пільг». Внутрішнє підґрунтя таких поглядів – у самій людині. З одного боку, вони зумовлюються її безвольністю, психічною слабкістю, а іноді й фізичною чи психічною нездатністю. А з другого – звичайною ледачістю, невимогливістю до себе, потуранням своїй немічності. На наш погляд, все це вияв безхарактерності.

Обидва ці начала – праве та ліве – постійно протистоять у самій душі людини. В ній борються її «Я», що прагне дармового комфорту і самовизначення, та її «над-Я», мобілізуюче і активне, яке готове і здатне цей конфлікт забезпечити ціною власних зусиль. Тому є підстави вважати, що «лівизна» і «правизна» — не вигадка ідеологів і політиків, вона має антропологічне підґрунтя, виявляючись у соціальному, ідеологічному, політичному чи культурному житті.

Такою є сама природа людини, а через неї і природа народів, що виявляє себе у національному характері. Знаємо народи, які з усією очевидністю демонструють схильність до «правизни» чи «лівизни». В Європі спостерігаємо різницю між італійцями (балакучими, співучими, у цій країні вічно живі мафія і комунізм) та західними німцями, у яких домінують висока вимогливість до людини, чіткість, працьовитість і які не люблять ледачих та слабких, що іноді виявляється у формі «правого екстремізму».

Протиставлення «правизни» і «лівизни» помічаємо при зіставлянні двох релігій – іудаїзму з характерною для нього категоричністю закону і християнства, схильного пожаліти людину, яке несе їй прощення, бо вона не змогла впоратися з власною слабкістю. Вважається, що до «лівизни» схильніша жінка (захисту вимагає її функція матері), до «правизни» – чоловік, звичайно, якщо він вихований природовідповідно.

Трактуючи, отже, людину як істоту двополюсну, в якій самою природою закладені два начала – праве і ліве, – ми тим самим повертаємося до факту взаємної залежності її самої і способу її життя та визнаємо, що на розвиток цих начал – у самій людині і в суспільстві впливає не лише життя, але й виховання дитини, що, таким чином, вже безпосередньо стосується педагогіки.


«Правизна» і «лівизна» у соціальному житті

У будь-якому суспільстві різні соціальні прошарки (класи) виявляють різне ставлення до «правизни» і «лівизни». Як правило, за умов демократії верхні щаблі соціальної драбини займають носії «правизни», нижні – «лівизни».

Останні переважно незадоволені своїм становищем, але вони, загалом відстоюючи потребу змін у суспільстві, не прагнуть свободи, бо вона вадразу накладає на них великі обов’язки. Варто нагадати, що кріпаки в минулому, попри різні стихійні бунти, ніколи не боролися за скасування панщини. В цьому були зацікавлені їх власники, цар і цісар. Показово також, що під час скасування панщини в Росії 1861 року у шести губерніях виникли повстання проти відповідного указу царя. В цьому – специфіка «лівизни» та її справжня сутність. Рабство сприймається як явище негативне лише носіями правих поглядів. Сам раб не завжди готовий його зректися, бо воно потурає слабкостям. Кріпак міг не турбуватися, що їстиме зимою його родина, бо поміщик, якщо він навіть і жорстокий, не дасть їй померти з голоду — йому це не вигідно. Кріпак – його власність. Вільна людина завжди в турботах і в боротьбі, а не кожна людина готова на себе це брати.

Ідеологія «правизни» лежить, отже, в основі того, що Маркс назвав «капіталізмом». Вимоги цього устрою жорсткі й навіть дуже жорстокі. Ідеологія «правизни» і відповідна практика життя суворо і безжально ставляться до слабкості, лінощів та безвольності і допускають лише захист фізично немічного, хворого. І то лиш, як вияв християнського милосердя, що іноді приймає форми державної політики. Звідси й господарські успіхи демократичних суспільств. Примушуючи людину напружувати власні сили, демократичний устрій (природний спосіб життя) веде її до матеріального добробуту. Блакитну мрію всіх ледачих – так званий «шведський соціалізм» — будували не пролетарі а народ, який прийняв «праві» правила гри. Це – переконливий доказ того, що соціально захистити немічну людину має шанс не радянський «соціалізм», а капіталізм, якщо в нього завдяки вихованню і культурному розвитку з’являється «людське обличчя».


«Лівизна» як підстава ідеології більшовизму

Ідеологія комунізму, міф про можливість побудови «світлого майбутнього» для трудящих грунтувалися на «лівизні». Вся ленінська демагогія паразитувала на злиденності російського життя, на понівеченій довговічним рабством психіці людини та ще на природних прагненнях замучених фронтами світової війни солдатів. Зрештою, згодом до природної «лівизни» додалося ще й азійсько-деспотичне, хижацьке начало, що в суміші й дало жахливий феномен російського більшовизму.

Мріючи про «світле майбутнє» з Леніним, перші виконавці волі вождя, проте, не прагнули свободи. В цьому переконуємося, порівнюючи гасла Європейських (замішаних на «правизні») буржуазних революцій XIX ст.: «Рівність», «Братерство», «Свобода» – з тими гаслами, які вели на барикади пролетарів Росії: «Хліб», «Земля», «Мир». Людина, хвора на «лівизну», не прагнула позбутися «опікуна», вона готова була залишатися в рабстві, але... в рабстві комфортнішому. Зауважимо, що ця особливість «лівої» свідомості виявила себе і в наш час. На початку 90-х років ми теж продемонстрували велику схильність до перемін, але в середовищі широких мас не йшлося про свободу, а лише про покращення життя за умови збереження тих занижених вимог до людини, які виявив перед нею «соціалізм». Так звані «демократи» – носії «правизни» – виявилися «зайвими» лише тому, що, крім свободи, вони людині нічого дати не могли. Це й призвело згодом до повного розчарування в них.

Замішаний на «лівизні» соціальний устрій «Союзу» зумовив поглиблення в людині споживацьких прагнень і звичок, проявом яких стали агресивна вимогливість, «пільгоманія», пошуки «блату» і хабарництво, «переконання», що все для мене має бути «безплатно» – освіта, лікування, житло, харчування, курорт, дитсадок і т. ін. Орієнтація на «халявне» життя звільняла від потреби докладати великих зусиль, напружуватися, творити, боротися за себе, вживати волю, вправлятися у моральних вчинках. Руйнувалися і замулювалися джерела життєвої мотивації, високих прагнень, цілеспрямованості й життєвої стратегії.

Стихія руйнування людини охопила освіту та виховання. Вони будувалися на постійному нагляді за нею – з раннього дитинства і до старості, від піонервожатої до кадебиста. Це й зумовило фальшивий ефект радянського виховання. Там, де немає свободи, там рідко порушують закони.

Глибинна руйнація характеру в людині – високих прагнень, волі, творчого мислення, морально-духовних засад тощо – зумовила застій її внутрішніх сил і занепад її продуктивності, що й призвело до банкрутства комуністичної системи.


«Лівизна» в контексті посткомуністичної лібералізації


Вище вже мовилось, що пристосування людини до зовнішнього середовища відбувається у дитинстві дуже інтенсивно і глибинно. Бо в цьому її шанс виживання. Проте така можливість, правдоподібно, дається організмові за життя лише один раз. Ця універсальна істина підтверджується спостереженнями. Якщо ми весною забули у пивниці відро картоплі, то згодом воно проросте; бадилля виростає немічним, покорченим, блідим, Для повноцінного розвитку не було умов, але організм мобілізував свої сили, щоб вижити і тут. Проте, якщо таку картоплю з бадиллям висадити на грядку – в природні для неї умови, – то станеться щось несподіване: вона не зможе пристосуватися до нових умов. Бадилля всихає і гине. І лише паростки, які повторно випустить картопля, зможуть розвиватися нормально, відповідно до нових умов.

Цей універсальний закон ілюструється і на рівні суспільного життя. Німеччина, що репрезентувала колись монолітну націю, внаслідок Другої світової війни розділилася навпіл. Всього кілька десятиліть перебування в «соціалістичному» таборі настільки змінили народ Східної Німеччини, що вже десяток років за колосальної фінансової підтримки з боку західних земель він не може повернутися до колишнього стану розквіту.

Зрештою, у різних народів «лівизна» осіла в свідомості різною мірою. Мають свої клопоти подібного характеру і поляки, і румуни, і угорці, і білоруси. Загалом же ці факти спонукають до глибоких роздумів та драматичних висновків, а відтак і пригадати відому біблійну метафору про 40 років дороги до свободи, яку проходили свого часу євреї під проводом Мойсея. За цих умов шанс на оптимізм має лише педагогіка, бо саме вона покликана прискорювати процеси звільнення людини від рабства: нові зелені паростки майбутнього  під її опікою.

Питанню єдності свободи і діяльності багато уваги приділяв К.Ушинський. Свобода без діяльності, на його думку, не тільки не потрібна, але й шкідлива і небезпечна – як чистий кисень, вилучений з повітря, – для дихання людини (7, с.361). Він вважав свободу сутністю нашого духу, станом душі. Людина мусить виробляти в собі смак і потребу свободи, виборювати її, долаючи труднощі. І робити це виключно з метою вдосконалення власної діяльності.

Досвід задоволення свободою можна набувати лише працею і боротьбою за свої права. Чим більше обмежень людина долає, тим більше любитиме свободу (там само, с.322). І навпаки, «якщо людину з дитинства змушувати виконувати чужу волю і якщо їй ніколи не вдаватиметься скидати або обминати її (що, на щастя, неможливо), то в ній не розвинеться прагнення до свободи, а разом з тим і не розвинеться прагнення до самостійної діяльності» (6, с.331). Головними виразниками прояву «лівизни», на нашу думку, є:
  • перевага споживацьких домагань над власними можливостями задовольнити їх, а звідси пільгоманія, злодійство, агресивність, прагнення безплатних послуг (не думаючи, за чий рахунок) тощо;
  • намагання всілякими способами обминути труднощі на виробництві, коли для виконання невеликої фізичної роботи залучається потужна техніка і коли один щось робить, а п’ять осіб – «курять»; і в навчанні, коли студент воліє дати хабаря, але не вчити важкий предмет; і коли батьки викохують за дитину математичну задачу вдома тощо;
  • колективістська безвідповідальність за свої вчинки, зневага до закону і намагання за будь-що обійти його;
  • схильність до імітації діяльності (липове планування різних «заходів», пусте обговорення проблем замість їх вирішення прагнення «дутих» оцінок у школі тощо), байдужість до якості праці;
  • нездатність приймати рішення і відповідати за них, що особливо помітно у соціальному житті, коли людина легковажно ставиться до виборів влади, а потім останніми словами лає того, кого обрала;
  • пасивність у соціальному житті, апатія і зневіра, що зумовлені крахом надій на «доброго наглядача», соціальний інфантилізм і безпомічність;
  • комунальне мислення, зумовлене колишнім колективістським вихованням, піддатливість впливу засобів масової інформації;
  • відсутність чіткої власної системи цінностей, аморальність, руйнація патріотичних почуттів, «стан позанормальності» (М.Сагач) – як наслідок життя під командою наглядачів;
  • запобігливе пристосуванство щодо начальства, намагання «задобрити» його, культ чиновництва, залишений від колишнього способу життя і тепер реанімований;
  • лібералізм і поблажливість у вимогах до себе та до інших, схильність «розуміти» навіть ледачу людину, виправдати брак на виробництві, дефіцит самодисципліни, прогули і запізнення, пияцтво і «фуршети» тощо;
  • зневага до приватної власності, відсутність почуття бережливості та економії – часу, устаткування та сировини на виробництві;
  • втрата смаку праці, а звідси прагнення «вихідних», скорочення робочого часу та екстенсивне його використання зі звичними «перекурами» і зневага до правил безпеки праці тощо;
  • фізична охлялість і відсутність культу фізичного здоров’я, поширення паразитарного захоплення тим, як спортом чи мистецтвом займаються інші (футбол тощо), і відсутність волі займатися ними самому;
  • занижене почуття власної гідності і суверенітету особи щодо держави, яка надалі сприймається як «опікун людини»;
  • вкоріненість почуття меншовартості – на особистому і національному рівнях, відсутність віри у власні сили, а звідси – самозахисна агресивність, грубість стосунків.

Описаний стан нашої сучасної людини виявляється в сьогоденному соціально-економічному житті, позначається на господарських справах і політичних процесах. Як зазначає Є.Сверстюк, «розвиток суспільства вперся об «людський фактор», об черству і байдужу людину, яка не хоче нести обов’язок і естафету з минулого в майбутнє. Це страшний витвір тотальної системи виховання на грунті антирелігії...» (5, с.94). Людина, а не економіка, нині є головним гальмом прогресивних змін у суспільстві, бо «...спосіб господарювання зовсім не визначається однозначно техніко-фізичнимй умовами, а залежить від характеру народу, його уподобань і моральних поглядів і т.ін.» (8, с.65). Ось чому, на наш погляд, всякі реформи у суспільстві потрібно розпочинати з реформи освіти і педагогіки як її філософської основи.


«Лівизна» і виховання характеру людини

Людина посткомуністичного періоду опинилася між двома способами життя – колишнім «соціалізмом» і грядущим «капіталізмом». Їх – ці два способи життя – не варто трактувати за допомогою епітетів «кращий» та «гірший». Вони просто різні й апелюють до різного в людині: «соціалізм» потурає її слабкості й ледачості, але веде до злиднів; «капіталізм», навпаки, здатний забезпечити людині стійкий добробут, але ціною високих вимог до неї. І якщо історична доля однозначно веде нас до «капіталізму», що базується на ринкових засадах господарювання, в умовах змагальності й випробування сил, успіх матиме лише людина з відповідними якостями, об’єднаними ємним поняттям характер, тобто людина характерна.

Природно, що «соціалістичний» спосіб життя зумовив недорозвинутість характеру людини. Лише цим пояснюється той сумний факт, що, не зазнавши ні природних катаклізмів, ні воєн за останні десятиріччя, на найкращій у світі землі ми опинилися на узбіччі історичного шляху з простягнутою до Європи рукою жебрака. І лише характерністю можемо пояснити собі те, що німці, отримавши у 1945 році свою землю в руїнах, за два-три десятиліття зробили її найбагатшою і найвпливовішою державою Європи. Ніхто з них у цей час не вимагав додаткових «вихідних», «соціального захисту», не чекав «допомоги» від інших. Кожен закотив рукави і працював з ранку до вечора.

Визнання того, що «лівизна» в людині веде до її безхарактерності, змушує нас перенести проблему з суто соціальної (ідеологічної, політичної тощо) сфери у сферу педагогіки. Адже характерність виховується самим життям як наслідок пристосування людини до нього. Проте й родина та школа, а також різні виховні інститути покликані сприяти розвитку в дитини таких рис, які б забезпечували її успіх у нових умовах або бодай не гальмували їх розвиток у її характері.

Радянська педагогіка практично не ставила питання виховання характеру. З одного боку, для цього не було об’єктивних причин: не існувало конкурентного середовища. За людину думали і їй непотрібно було самій виборювати для себе життєвий простір і відстоювати себе. А з другого – характерна людина була, природно, чужою і навіть ворожою комуністичному режимові. Йшлося насамперед про виховання сліпої віри у міф комунізму. Високу практичну ціну мали пристосуванство та слухняність. А такі риси характеру, як воля, підприємливість чи господарська ініціатива, вважалися «буржуазними пережитками».

Натомість наша національно-демократична педагогіка (К.Ушинський, Г.Ващенко, С.Русова, галицькі педагоги 30-х років та ін.) готувала людину до іншої долі – до діяльності за умов демократії, на яку сподівалися, а тому однозначно трактувала проблему виховання характеру як дуже важливу. Г.Ващенко, як відомо, присвятив їй велику працю «Виховання волі і характеру» (2). А Перший український педагогічний конгрес у Львові 1935 року своєю резолюцією визнав, що «зміцнення волі і виховання характеру є справою навіть важливішою від навчання» (4, с.178).

Нині загострюється проблема виховання характеру, при розв’язанні якої стикаємося з низкою педагогічних питань.

По-перше, який зміст вбачає педагогіка у понятті «характер»? Це, на перший погляд, дивне питання потребує від педагогіки вибрати зручний, з точки зору виховання, ракурс його бачення. Мало тут допоможуть суміжні науки, зокрема й психологія, бо вони працюють «на себе» і часто придивляються до характеру з надто близької відстані, а тому налічують сотні його ознак. Натомість у практичній педагогіці достатньо мати чітку компактну структуру з невеликим числом компонентів, на які спирається вихователь. Певна пропозиція щодо цього висловлена автором у публікації «Характер як предмет педагогіки» на шпальтах журналу «Рідна школа» (3). Трактування змісту характеру К.Ушинським і Г.Ващенком та іншими українськими педагогами дає підстави виділити ядро характеру, що є його мотиваційним центром і визначає життєву стратегію людини, і периферію, куди кожна віднести волю, інтелект і ціннісні орієнтації (детальніше див. вказану статтю — авт.).

По-друге, педагогіка потребує відповіді на питання «виховуваності характеру». Чи він є в людині явищем вродженим, чи виховання може мати вплив на процес його становлення? І якщо характер все ж піддається вихованню, то «хто» і «що» його виховує? Нарешті, на якому відрізку життя процес виховання характеру відбувається найінтенсивніше?

У стислій вадповіді на ці питання звернемося до міркувань названих вище педагогічних авторитетів. Ці міркування зводяться до наступного: характер має у своїй основі певні вроджені якості людини, але у його становленні велике значення має також виховання, яке сприяє удосконаленню цих вроджених рис або, навпаки, гальмує цей процес і веде до слабохарактерності.

Найголовнішим чинником виховання характеру є власна участь людини, а тому особливо інтенсивно, він розвивається в юнацькому віці, коли людина вже здатна до власного волевиявлення, до самовиховання (2, с.225). Зрештою, певні зміни у характері можливі впродовж усього життя (там само, с.256).

По-третє, педагогіка потребує чіткого розуміння того, як працює психологічний механізм удосконалення характеру. Власне, тут йдеться про універсальний закон, відповідно до якого удосконалюється все те, що діє, що працює, – напружено, на межі своїх можливостей, з прагненням до вищого, з «надривом», що передбачає мобілізацію додаткових ресурсів організму. Антитезою є застій: все, що зупиняється, сповільнюється, розслаблюється, – деградує і, природно, вибраковується. «Людина завжди мусить працювати над собою, — пише Г.Ващенко. – Природа і людство не стоять на місці: вони йдуть вперед або назад. Те ж саме треба сказати про характер людини: він або розвивається й удосконалюється або розкладається. Це залежить від людини» (там само).

По-четверте, головною, якщо не єдиною сферою, де характер розвивається, є сфера власної діяльності людини. Під цим загальним терміном розуміємо фізичну працю, розумову працю, спорт і деякі суміжні з ними види діяльності. Не знання і не заучені вміння та навички, а сам процес самостійної праці дитини є неодмінною передумовою становлення характеру. Зрештою, як відзначає Г.Ващенко, не всяка праця має на цей процес позитивний вплив. Його виявляє лише праця вільна, що супроводжується власними і внутрішніми прагненнями, намірами та ініціативою. Рабська праця такими якостями не відзначається, вона не передбачає «надзусиль», а тому розвитку рис характерності не сприяє.