Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Закон

Содержание Депутатський індемнітет за українським та зарубіжним конституційним законодавством Система правового захисту людини в умовах гуманізації правової системи україни та її підготовки до вступу в європейський союз Гарантія як засіб забезпечення належного виконання зобов’язань Теоретичні аспекти цивільної процесуальної правосуб’єктності Список використаної літератури

Подобный материал:

• 1. Таможенное регулирование и таможенное законодательство России, 467.22kb.
• Статья анализирует основные принципы и особенности реализации политики Украины в отношении, 156.64kb.
• Вопросы для зачета по дисциплине «Таможенное дело и таможенные платежи», 123.53kb.
• Конкурентные преимущества экономических моделей новых индустриальных стран азии в начале, 418.19kb.
• Курс 5 Факультет: Медицинский (специальность «Лечебное дело», «Педиатрия», «Медико-профилактическое, 282.23kb.
• 11. период "открытого кризиса" в психологии и основные направления развития психологии, 515.43kb.
• Контрольные вопросы, выносимые на зачет по дисциплине «Таможенное право», 19.66kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.88kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.98kb.
• Конец 50 начало 60-х годов нашего столетия, 24.79kb.

ДЕПУТАТСЬКИЙ ІНДЕМНІТЕТ ЗА УКРАЇНСЬКИМ ТА ЗАРУБІЖНИМ КОНСТИТУЦІЙНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ

Політико-правові реалії представницької демократії в Україні на сучасному етапі розвитку характеризується наявністю ключових питань пов’язаних із гарантованістю депутатам можливостей для здійснення своїх повноважень. Гарантованість депутатської діяльності досягається багатьма умовами, серед яких і закріплення в законодавстві гарантії депутатської діяльності., де одним із основних їх елементів являються гарантії недоторканості члена парламенту, що об’єднують імунітет (недоторканість депутата (Ст. 80 ч. 3 Конституції України)) та індемнітет (невідповідальність, свобода слова, винагорода депутата (Ст. 80 ч. 2 Конституції України)) парламентарів [1, с. 30].

Особливої наукової та практичної ваги набуває питання поняття індемнітету парламентарів (лат. indemnitas – захист від шкоди, забезпечення збереження), від обсягу та змісту якого, залежить ефективність та безперешкодність для депутатів під час здійснення повноважень представників народу[7, с. 117].

В юридичній літературі не має єдності поглядів стосовно поняття “індемнітет”. Так, одна група науковців (С.А. Авакьян [3, с. 190 ], О.Ф. Фрицькій [15, с. 354], В.Ф.Шаповал [17, с. 69]) вважають, що депутатський індемнітет (невідповідальність) – це не притягнення до відповідальності депутата за висловлювання і дії, пов’язані з виконанням депутатських функцій.

Поняття індемнітету означає, що член парламенту не несе юридичної відповідальності за свої висловлювання, позицію, висловлену при голосуванні, інші дії у процесі виконання обов’язків представницького органу. В теорії і практиці англомовних країн термін “індемнітет” замінений поняттям “привілей свободи слова” [18, с. 43].

Привілей свободи слова законодавчо закріплений був Біллем про права 1689 року. Суть його полягала в тому, що виступи члена палати в парламенті не можуть зініціювати судове переслідування, якого би змісту вони не були, але цей привілей розповсюджується тільки на вислови, що сказані в стінах парламенту [8, с. 33]

На думку французького науковця М. Прело під невідповідальністю розуміється надані депутатам можливості захищати загальні інтереси, “ не боячись якихось наслідків для себе в результаті своєї суспільної діяльності” [13, с. 453].

Це положення підтверджується статтею 26 ч. 1 Конституції Франції: “Член парламенту не може бути підданий переслідуванню, розшуку, арешту, затриманню або суду за висловлену ним думку або за голосування при виконанні своїх функцій”; стаття 27 Основного закону Чехії закріпила положення згідно якого, депутат або сенатор не може бути притягнений до відповідальності за голосування та за висловлювання в Палаті депутатів, або в Сенаті, або в їх органах. Аналогічні норми містяться в конституційних текстах Австрії (Ст. 57 ч. 1); Албанії (Ст. 73. ч. 1); Білорусії (Ст. 102 ч. 1); Бельгії (Ст. 58); Болгарії (Ст. 69); Греції (Ст. 61 ч. 1); Словаччини (Ст. 78) та інших країн [9, с. 130].

У статті 80 частині 2 Конституції України зазначено, що народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Дане положення більш детально регламентоване статтею 10 Закону України “Про статус народного депутата України”, де вказано, що народні депутати не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у Верховній Раді України та її органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Голосування та позиція висловлена народним депутатом у роботі Верховної Ради України та її органів не може бути предметом розгляду у парламенті та її органах [2, Ст. 10 ч. 5].

Подібне положення містить стаття 19 Федерального закону “Про статус члена Ради Федерації і депутата Державної думи Федеральних зборів Російської Федерації” в редакції 1999 р., де передбачено, що депутат державної Думи не може бути притягнений до кримінальної або адміністративної відповідальності за висловлення думки або вираження позиції при голосуванні, і інші дії, що відповідають статусу депутата, в тому числі і по закінченні строку повноважень. Це положення не розповсюджується на випадки, коли з боку депутата були допущені публічні образи, наклеп або інші порушення відповідальність за які передбачена законодавством [3, с. 196].

О. Мишин розглядаючи термін “індемнітет” стверджує: ”Даний термін означає винагороду за парламентську діяльність ”[11, с. 235]. Депутат парламенту отримує винагороду за свою діяльність, включаючи витрати на переписку, службові поїздки і т.д.. Досить високий індемнітет в ряду країн перетворює місце в парламенті в прибуткову посаду. В деяких країнах депутатський індемнітет прирівнюється до винагороди чиновників вищого розряду (Японія, Франція, Фінляндія)[12, 179].

Парламентська винагорода встановлюється як фіксована грошова сума, що сплачується щомісяця, її розміри визначаються за певними стандартами. В багатьох країнах основою таких стандартів є заробітна плата вищих категорій державних службовців. Так, в Бразилії – приблизно 150 тис. доларів США в рік; в США – 133 тис. доларів; в Канаді – 56 100 канадських доларів; в Великобританії – близько 31 тис. фунтів стерлінгів на рік[16, 242].

В англомовних країнах, а також в Італії, Норвегії, ФРН, Японії та деяких інших до фіксованої суми, визначеної на рік або місяць, додаються добові, що, як правило, сплачуються тільки в разі присутності депутата на засіданні палати або її органів. Отже, встановлюється прямий зв'язок між парламентською активністю депутата і розмірами його винагороди.

Іноді цей зв'язок набуває жорстких форм. Зокрема, згідно з регламентом нижньої палати парламенту Франції, участь депутата менше ніж у двох третинах від загальної кількості голосувань, що мали місце на публічних засіданнях під час сесії, призводить до відрахування відповідної частини винагороди. Якщо ж депутат брав участь менше ніж у половині таких голосувань, то відрахування подвоюється. Проте слід зауважити, що в більшості інших країн члени парламенту одержують платню незалежно від їх присутності на засіданнях або роботи в парламентських органах.

В окремих випадках добові є єдиною формою грошової винагороди депутатів. Така практика існує у верхній палаті парламенту Великобританії і в парламенті Швейцарії. До цих добових також додаються кошти для компенсації витрат парламентарів на дорогу до місця розташування палати і на наймання квартири під час парламентської сесії. Різного роду доплати запроваджено й в інших зарубіжних країнах[17, с. 66].

К.В. Арановський розглядаючи статус члена парламенту вказує на те, що до статусу депутата входять права, що забезпечують матеріальну сторону їх діяльності. Сукупність цих прав визначається поняттям “індемнітет” і включає право на винагороду; право на користування послугами помічників-консультантів; право на транспортні витрати та витрати пов’язані з проведенням зустрічей з виборцями; інші права[4, с. 440].

Інша група науковців (О.О. Безуглов, С.А. Солдатков [5, с. 667-668], А.З.Георгіца[6, с. 312], Б.А. Страшун [14, с. 512-513], В.Є. Чиркин [16, с. 224]) досліджуючи депутатський індемнітет, дійшла висновку, що термін “індемнітет” має два значення. Перше значення – член парламенту не несе юридичної відповідальності за свої висловлювання і голосування під час виконання обов’язків у представницькому органі. Друге значення індемнітету – депутатська винагорода, про яку було сказано вище.

Стаття 68 частина 1 Конституції Італії вказує: “Члени Парламенту не можуть піддаватися переслідуванню за висловлені ними думки і за те чи інше голосування при виконанні своїх функцій”[10, с. 120]. Стаття 51 Конституції Японії передбачає: “Члени обох палат не несуть відповідальності за стінами палати у зв’язку з своїми … висловлюваннями і голосуванням в палаті”[10, с. 275].

В деяких країнах індемнітету надають дещо звуженого значення. Так, наприклад, в Латвії та ФРН депутати на загальних підставах відповідають за наклеп, а у Литві - за наклеп і образу і така практика існує в багатьох зарубіжних державах[6, с. 312].


Таким чином, об’єднання в понятті “індемнітет” двох значень, тобто невідповідальність депутата за висловлювання, голосування та інші дії під час виконання своїх функцій та винагорода парламентаря: з одного боку ускладнює розуміння, а тому і тлумачення даного терміну в юридичній літературі, оскільки він (термін) містить два по суті різні значення. А з іншого – вживання терміну “індемнітет” в обох значеннях охоплює одночасно процесуальну та матеріальну сторони депутатської діяльності, що в свою чергу систематизує таку діяльність і сприяє забезпеченню ефективності реалізації членом парламенту своїх повноважень.


Список використаної літератури:

1. Конституція України прийнята на п’ятій сесії Верховної ради України від 28.06.1996.-К.,1997.-78 с.
   
2. Закон України “Про статус народного депутата України” від 17.11.1992 в редакції від 12.09.2002.// Відомості Верховної Ради України.-2002.-№4.-Ст. 314.
   
3. Авакьян С.А. Конституционное право. Энциклопедический словарь. - М., 2000.-676 с.
   
4. Арановский К.В. Государственное право зарубежных стран: учебное пособие. - М., 2000. – 488 с.
   
5. Безуглов А.А., Солдатов С.А. Конституционное право России: в 3т. Т2 .-М.,2001. - 835 с.
   
6. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн. –Тернопіль, 2003.- 432 с..
   
7. Григоренко А. Гарантії здійснення повноважень народним депутатом України. // Право України .-2004.-№5.-С.116-121.
   
8. Ковачев Д.А. Депутат парламента в зарубежных странах. –М., 1995. –112с.
   
9. Конституции государств Европы: в 3 т. Т.3/ Под ред. Окунькова Л.А. .-М., 2001.-792 с.
   
10. Маклаков В.В. Современные зарубежные конституции: Сборник документов. –М., 1996. –284 с.
    
11. Мишин А. Парламенты мира. –М., 1991. –624 с.
    
12. Мишин А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. –М., 1996. – 440с.
    
13. Прело М. Конституционное право Франции. - М., 1957.-671 с.
    
14. Страшун Б.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 4 т. –Т. 1- 2. Общая часть. –М., 2000. – 639 с.
    
15. Фрицький О.Ф. Конституційне право України. –К., 2002. –536 с.
    
16. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран. –М., 2000. – 567с.
    
17. Шаповал В.Ф. Зарубіжний парламентаризм. –К., 1993. –235 с.
    
18. Шаповал В.М. Вищі органи сучасної держави: порівняльний аналіз.-К.-1995.-136 с.
    

Береговой Михайло Іванович

аспірант Волинського державного університету ім. Лесі Українки


СИСТЕМА ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ЛЮДИНИ В УМОВАХ ГУМАНІЗАЦІЇ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ТА ЇЇ ПІДГОТОВКИ ДО ВСТУПУ В ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ

В даній доповіді проведено аналіз впливу процесу In itself адаптації України до європейського законодавства на правовий захист в Україні і проаналізовано сучасний стан правового захисту з прогнозом його розвитку в першій половині 21 століття.

Наше время - это время осуществления тех надежд и ожиданий, которые жили в сердцах наших народов на протяжении десятилетий: твердая приверженность демократии, основанной на правах человека и основных свободах; процветание через экономическую свободу и социальную справедливость и равная безопасность для всех наших стран.

Паризька хартія для нової Європи

21 листопада 1990 р.

Ці аксіоми лягли в основу сучасної системи правового захисту в Україні В умовах становлення і розвитку в Україні правової системи європейського рівня не можнеа не помітити позитивні зрушення, досягнуті українським суспільством за останні роки. Йдеться про гуманізацію правової системи. Гуманізація : олюднення, звернення на благо людини, - в державі означає використання сувереном влади на користь людині, пріоритету прав і свобод людини перед усіма іншими правами та інтересами, проголошення людини найвищою соціальною цінністю і гарантування державою цього статусу. В системі правового захисту людини в Україні як єдиній взаємоузгодженій сукупності національної системи права з включеннями елементів європейського законодавства і міжнародних запозичень, правових організацій (урядові, парламентські, президенстьскі інституції, судові і правоохоронні органи, громадські об»єднання, інші організації, які займаються творенням, переробкою і реалізацією правових норм), правової культури, правосвідомості, гуманізація означає системне забезпечення прав і свобод людини від їх проголошення до повного виконання, гарантування і суворе дотримання принципу їх пріоритету і захисту прав людини як найвищої соціальної цінності.

Практично гуманізація в правовій системі України проявляється у судово-правовій реформі, спрямованій на покращення захисту прав людини, конституційних перетворюючих процесах, спрямованих на усунення загрози позбавлення народу і окремих територіальних груп права керувати суспільними процесами, зрушеннях в соціальній політиці і насмперед, виконання Стратегії подолання бідності, економічними перетвореннями, насамперед суцільною інвентаризацією та поверненням до власності громади виключно по закону належного їй майна, недопущення порушень прав громадян, які займаються підприємницькою діяльністю, усунення податкового тиску на мале і середнє підприємництво, створенні умов для прозорого інвестування, отримання кредитів та забезпечення належного прожиткового мінімуму, соціальними перетвореннями, спрямованими на підвищення загальноукраїнської єдності, цілісності, неподільності, боротьбою з аморальністю, підвищення рівня правової освіти і культури, просвітництво і зміцнення правової свідомості населення України, чітким регламентуванням і реалізацією морально-етичних вимог здійснення державним службовцем своїх посадових обов»язків, превентивними заходами щодо порушень прав людини і притягненням винних в їх порушеннях до відповідальності.

Правовий захист розуміється як врегульовані нормами права процес реалізації і система прийомів, засобів, тактик, методик, технік, за допомогою яких попереджується і припиняється порушення права, встановлюється, визнається і відновлюється порушене право, вживаються заходи до неможливості порушення права в майбутньому. Правовий захист найчастіше практично проявляється через самостійне суб’єктивне право, яке відображає юридично закріплену можливість правомочної особи використати спеціальні засоби правового характеру для попередження порушень свого права і їх припинення, визнання та відновлення своїх прав. Це право непорушне і гарантоване самим устроєм і сутністю української держави. В ньому проявляється головна риса гуманізації правового захисту в Україні та одна з гарантій вступу України до європейського спвітовариства : людина захищена від порушень її права державою і суспільством. Досягнення європейської якості цього захисту, відсутність порушень прав людини, встановлення в Україні правопорядку і законності європейського зразка, побудованих на пріоритеті прав людини, є гарантією вступу України до європейського співтовариства.

Ст. 55 Конституції України 1 передбачає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Право на захист здійснюється шляхом звернення до органів державної влади, включаючи суд, правоохороні органи, Уповноваженого ВР з прав людини, народних депутатів України, представників міжнародних правозахисних організацій (ООН, міжнародних комісій і судів та ін.), подання звернень в адміністративному порядку, самозахист прав та інтересів, правовий захист через представників та територіальні організації громадян України тощо. Тобто обмеження обсягу правового захисту встановлюється виключно прямою забороною в законі. Пряме чи приховане обмеження засобів захисту в порушення закону, обмеження в підзаконних нормативно-правових актах вважається обмеженням права на захист, не виконується і підлягає скасуванню.

Виходячи зі змісту цієї статті, перелік засобів захисту не може бути обмежений ні судовим захистом, ні зверненням до Уповноваженого ВР з прав людини, ні зверненням до державних організацій. Визначаючи курс на європейську інтеграцію, Україна гарантує своїм громадянам безперешкодне звернення за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини, міжнародних правозахисних організацій та організацій захисту ООН. Держава укладає договори з міжнародними організаціями і забезпечує виконання їх рішень, вживає заходи по відновленню порушених прав і превентивних заходів щодо порушників.

Багатоманітність способів захисту права є виразом державного устрою, доказом того, що Україна гуманна цивілізована держава. Закріпивши в законах багатоманітність способів захисту права, законодавець реалізував положення Загальної декларації прав людини та Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, Ніццької хартії Основних прав Європейського союзу, чим наблизив українське законодавство до європейського.

Тому правовий захист в Україні покращився, проходить в умовах звернення законодавчого поля до людини.

Радісно сприймаються нормативно-правові акти, спрямовані на забезпечення прав людини в Україні, гуманізацію її правової системи. Таким є насамперед Конституція України. В ній вперше людину, її життя і здоров»я, честь, гідність, недоторканність і безпека, права, визнаються найвищою соціальною цінністю. На гуманізацію системи виконання покарань спрямований Кримінально-виконавчий кодекс України 2, яким передбачено 9 видів покарання, не пов»язаних з позбавленням волі, 3 режими відбування покарання в місцях позбавлення волі, арешт і обмеження волі, загалом 14 видів покарань і довічне позбавлення волі, яким замінена в Україні смертна кара. Така гуманізація є прямою ознакою цивілізованості українського суспільства і серйозною заявкою на повноправну участь України в європейських процесах правового захисту.

Сучасний стан захисту прав людини в кримінальному судочинстві базується на превенції злочинів, покаранні винних, принципі недоторканності особи і її власності (житло, кореспонденцію, таємницю особистого життя), презумпції невинуватості та витікаючого з неї права на захист в кримінальному судочинстві.

Захищаючи права людини, адвокатура, суд і прокуратура єдино виходять з принципу викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний, закріпленого в ст. 2 КПК України 3. Це гуманний принцип справедливості, раніше невідомий європейському законодавству 12-17 ст., але активно використовувався в 9-17 ст. в Україні полянами, русичами, козаками. Тепер на зорі нового століття можна з впевненістю стверджувати, що правовий захист в кримінальних справах здійснюватиметься на основі невідворотності відповідальності і презумпції невинуватості.

Регулювання відносин «особа-держава» згідно Конституції проводиться на основі пріоритету прав людини, адже “людині дозволено робити все, що прямо не заборонено законом”. Правовий захист в адміністративному порядку проходить значно легше після прийняття Указів Президента України з покращення роботи зі зверненнями громадян : “Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення” 13 серпня 2002 року 5, “Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення” 19 березня 1997 року 6 і затвердження Загальних правил поведінки державного службовця 7 листопада 2000 р. 7. Спрямовані на подолання корупції і бюрократизму як одного з її причин, Укази дали змогу громадянам легше відстоювати свої інтереси і контролювати прозорість і законність рішень владних організацій.

Згідно Указу від 13 серпня 2002 року забезпечення всебічного розгляду звернень громадян, порушених у них проблем, оперативне їх вирішення, задоволення законних прав та інтересів громадян на сучасному етапі є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування, відповідальним обов’язком їх посадових і службових осіб, фактором забезпечення суспільно-політичної та економічної стабільності в державі. В цьому проявляється гуманізація відносин по розгляду і вирішенню звернень громадян. Особливістю правового захисту громадянина є гарантована можливість вирішити свою проблему безкоштовно і вчасно. Згідно даного Указу рівень роботи посадових та службових осіб із зверненнями громадян має розглядатися як важливий критерій оцінки їх професійного рівня, відповідності займаній посаді, а також можливості просування таких осіб по службі. Цим Україна проголосила і забезпечила реальний зміст права на звернення, яке є найголовнішим в правовому захисті людини. Такого механізму не знає Рада Європи, це наша перевага.

Адже люди часто стикаються з службовою зацікавленістю, корупцією, тяганиною, формалізмом, для подолання яких прийняті Загальні правила поведінки державного службовця 7 листопада 2000 р. Правила покращили моральну атмосферу в колективах службовців, сприяють виконанню ними вимог законодавства. Правовий захист в адміністративному порядку полягає в поданні заяв, пропозицій, оскарженні діянь службовців. Його проведення після гуманізації полегшилося. Зникли черги відвідувачів, припинилися крики і сварки, покращився моральний клімат державної служби. Факти неповаги до гідності людини вивчаються керівниками організацій, винні притягуються до відповідальності, людей почали поважати. Разом з тим в Україні наявний стан незадовільної роботи всіх державних органів і організацій по виконанню винесених рішень, допускаються порушення прав людини в трудових, пенсійних, житлових правах та інтересах. Тому правовий захист людини спрямований на задоволення цих прав і використання правоощадних, таких, що не порушують права інших людей, заходів : чітке формулювання заяв і надання доказів, мотивовані відмови в задоволенні заяви з роз”ясненням права на оскарження, подання скарги на необгрунтовані і незаконні діяння тощо. Головне завдання правового захисту людини в адміністративних відносинах в умовах гуманізації правової системи України : забезпечення недоторканності і непорушності права людини.

Новий Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року увібрав положення Ніццької хартії і в повній мірі відображає гуманістичне розуміння суті правового захисту майнових інтересів людини в державі. Виходячи зі змісту Конституції України, нового Цивільного кодексу України право на захист цивільних прав та інтересів у фізичних, юридичних осіб і держави рівне. Практично рівність обсягу права на захист людини з правом на захист інтересів держави, суб’єктів господарської діяльності є додатковою гарантією захисту інтересів людини.

Правовий захист в умовах гуманізації суттєво змінився. Збільшилася роль самозахисту і присікаючого впливу, послабилася превенція правопорушень і процедурне регулювання правовідносин. Скрутна економічна ситуація ставить вимоги найвищої ефективності правового захисту при мінімальних затратах. Розширюється кваліфікація правозахисних організацій, зростає роль недержавних утворень, зростає взаємодія правозахисників з іноземними правозахисними організаціями. Варто зазначити фактори, які суттєво впливають на стан сучасного правозахисту. Це нестабільність законодавчої бази, низьке матеріальне забезпечення, розвинута корупція, хабарництво, бюрократизм та інші негативні явища, від яких людині доводиться захищатися. Подолання цих явищ є невід»ємним завданням держави, суспільства і кожного в Україні для реалізації затвердженої Указом Президента України від 11 червня 1998 року N 615/98 Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, Програми інтеграції України до Європейського Союзу.

Проведення дослідження в галузі практики застосування законодавства показало, що правовий захист за останні 5 років суттєво змінився. Суди нарікають на недоліки у законодавчому регулюванні правовідносин. Саме вони на їх думку створюють труднощі у правовому захисті. Суди відмовляють у захисті інтересів позивачів, якими найчастіше виступають прості громадяни. Узагальнюючи судову практику, Верховний Суд України та всі апеляційні суди проаналізували, наприклад, 11 235 земельних справ, з них 6790 пов’язані з приватизацією землі, її успадкуванням, 3355 справ - із здаванням в оренду приватизованої землі, 33 справи - про відшкодування збитків, завданих власникам землі, 1057 - щодо спорів з приводу порушення правил добросусідства при користуванні землею. Із усіх зазначених справ позови задоволені лише у 65,6 % від кількості аналізованих; відмовлено у задоволенні позовних вимог у 1570 справах, або 13,97 %; залишено без розгляду, закрито провадження з різних підстав у 2354 справах, або 20,95 %. Як видно з вищевикладеного, суди у кожному третьому випадку виносили рішення про відмову в задоволенні позову або закривали справи. Така ситуація викликає занепокоєння. Покликані захистити права громадян, окремі посадові особи часто проявляють лінь, бюрократизм, тяганину і непросте відношення до бідного позивача, порушуючи тим самим усі можливі присяги. В практиці траплялися випадки, коли одна посадова особа заставила інваліда 1 групи, в якого немає ніг, який виступив проти одного з впливових господарств, підніматися на поверхи для “бесіди”. Хоча було багато вільних приміщень на першому поверсі. І посадова особа мала після цього стати головою суду.

Порушення права на захист в будь-якій формі є підставою для скасування будь-якого рішення, прийнятого з порушенням.

Суть правового захисту в Україні висока ефективність при низькій вартості. Поки що такий захист може здійснити громадянин лише в адміністративному порядку і за допомогою правоохоронних органів. Засоби, які найчастіше використовуються громадянином - це звернення, друк у пресі, отримання роз’яснень і консультацій, представництво прокуратурою інтересів у цивільному і господарському процесах, участь в кримінальних справах, врегулювання конфліктних ситуацій в адміністративному порядку, правове забезпечення, отримання довідкових матеріалів. Це дало змогу покращити рівень сучасного захисту громадських інтересів та сприяти поглибленню рівня правосвідомості і правової культури населення. В майбутньому виникне питання про надання кваліфікованої допомоги громадянам України, в тому числіприпредставництві їх інтересів в Європейському суді з прав людини. В такому випадку без спеціального закону про адвокатське страхування, порядку оплати праці адвокатів і представників не обійтись. Найдетальніше ці питання врегульовані в Німеччині, правова система якої є материнською для української правової системи. БРАО, Федеральний Закон про адвокатуру, регулює питання адвокатських гонорарів і їх розмір. З метою адаптації України до європейського законодавства невдовзі повинен бути прийнятий український варіант такого закону, де б вказані розміри оплати праці адвокатів були не меншими європейських з втсановленням податкових порогів цивільізованого світу. Це б зумовило вихід доходів з тіні і покращення роботи адвокатури та представницьких структур. Планується ввести страхову систему оплати праці адвокатів, адже суд в житті людини неординарна подія, яка зазвичай буває дуже рідко і прирівнюється до страхового випадку. Накопичення на такий випадок можна сміливо використати на оплату праці хорошого адвоката. Паралельно пропонується ввести страхування адвокатів та представників за встановленою в Європі системою страхування ризику програшу справи для захисту майнових інтересів адвокатів і представників. З метою представництва інтересів громадян України в Європейському суді з прав людини Укрінюрколегія спільно зі Спілкою юристів України, адвокатськими об»єднаннями, вищими навчальними закладами і професійними юристами після реалізації закону про страхування в судочинстві, має всі шанси створити розгалужену систему правозахисних організацій в Європі по типу ЄРАО Європейської адвокатської організації, представництва якої розташовані в усіх континентах Землі, усіх країнах Європи, України, країн СНД і далекого зарубіжжя. Для держави це було б вигідно.

В майбутньому найсильнішою українською організацією правового захисту стане - сільська, квартальна, вулична спілка. Це “клітинка” правового захисту, основа самоорганізації громадян і найперша організація, до якої звернеться людина при заподіянні шкоди її інтересам. Здавна повелося, що усі складні роботи українці виконували толокою - об’єднанням людей. Громада складається з багатьох господарів, які мають солідну практику і в будь-якому питанні можуть допомогти, адже одна голова добре, а дві - більше. А враховуючи те, що громадська спілка об”єднує по десять і більше добропорядних господарів, ефективність проведення правового захисту при зверненні до неї кратно збільшується.

Механізм правового захисту інтересів її членів спеціальний. Суть його полягає в тому, що спочатку людина, інтереси якої порушені, звертається до групи громадян чи Голови спілки. В разі необхідності подає розрахунки, акти, висновки, договори, свідоцтва чи інші наявні документи. Далі вирішується питання про розгляд звернення на загальних зборах, які виносять рішення про надання скривдженій людині допомоги в захисті, звертаються до державних організацій, подають матеріали порушення в місцеву газету, повідомляють про порушення вищестоящі органи по відношенню до кривдника для вжиття необхідних заходів. Якщо його вирішення можливе в іншому порядку, людині роз’яснюється порядок захисту і обов’язково надається підтримка від спілки. В разі, коли в захисті прав та інтересів лидини беруть участь десятки людей, також господарів, вчинити будь-який вплив чи просто надалі скривджувати для порушника є невигідним. Тому, згуртувавшись в міцну спілку як те велося ще з діда-прадіда за всіх часів, громадяни створять надзвичайно міцну і ефективну організацію захисту своїх прав.

Засоби, які найчастіше використовуватимуться спілками, такі : 1. Звернення до державних і громадських організацій. 2. Подання матеріалів порушень і зібраних доказів в прокуратуру, суд, висвітлення процесу захисту в засобах масової інформації. 3. Надання матеріальної допомоги, проведення фізичного захисту людини. 4. Проведення консультацій, бесід, обговорень і роз’яснень з дотриманням таємниці професії, особистого життя і закритої інформації. 5. Залучення професійних правозахисників, проведення засідань з їх участю тощо.

Таким чином, при порушенні прав та інтересів населення України отримає надійну систему представництва і захисту, яка, володіючи усіма необхідними засобами, виконуючи функцію правозахисту у відпрацьованому на практиці порядку, використовуючи усі необхідні ресурси, забезпечить реальне виконання усіма учасниками суспільних відносин законодавства.

Перехід до ринкової економіки в Україні почав новий етап розвитку незалежної суверенної держави. Поряд з приватизаційними процесами та впровадженням системи демократичного устрою в Україні йде процес створення нової правової системи. Проте серйозну загрозу цьому процесу створює криміногенна ситуація в Україні, яка перетворилася у найбільш небезпечне соціальне зло. В таких умовах дотримання закону, правовий захист людини і боротьба зі злочинністю стала одним із найважливіших завдань органів державної влади 4.

Сподіваюсь, що дана робота принесе свій результат в справі подальшого дослідження суті гуманізації правової системи України в процесі підготовки до вступу у європейське співтовариство.


ЗАКОНОДАВСТВО

1. Конституція України. Офіційний текст. Коментар законодавства України

про права людини і громадянина. - К., 2002.

2. Кримінально-виконавчий кодекс України. - ВВР, 2004, N 3-4, ст. 21

3. Кримінально-процесуальний кодекс України .- ВВР, 1961, N 2 ст. 15

4. Закон України “Про боротьбу з корупцією та організованою злочинною діяльністю”, -ВВР- ст.57-58 1995р.

5. Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо забезпечення реалізації громадянами конституційного права на звернення” 13 серпня 2002 року.

6. Указ Президента України “Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення” 19 березня 1997 року.

7. Загальні правила поведінки державного службовця, затв. Нак. Головного управління державної служби N 58 від 23.10.2000.


Єсіпова Любов Олександрівна

аспірант кафедри цивільного права ОНЮА


ГАРАНТІЯ ЯК ЗАСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЛЕЖНОГО ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

Особа, яка приймає участь в договірних відносинах завжди зацікавлена в зменшенні риску невиконання зобов’язання контрагентом або зведенні його до мінімуму. Як правило, коли сторони вступають в цивільно-правові відношення, вони намагаються виконати зобов’язання, що були прийняті та не допустити яких-небудь порушень зі свого боку. Однак реальності цивільного обігу, а також судова практика свідчать про те, що не завжди зобов’язання виконуються належним чином. Відповідно сторона, яка вступає в договірні стосунки може бути не впевнена в своєму контрагенті, а тому у неї виникає зацікавленість в створенні таких умов, щоб навіть у випадку невиконання контрагентом прийнятих на себе зобов’язань власна майнова сфера не зазнала втрат (збитків). Таким чином в умовах вільної конкуренції та розвитку торгівлі особливого значення набуває система забезпечувальних мір, що передбачена цивільним законодавством і дозволяє вирішити проблему захисту майнової сфери кредитора.

Саме з такої позиції законодавець передбачає поряд з мірами відповідальності за неналежне (невиконання) прийнятих на себе зобов’язань, які традиційно були орієнтовані покарання несправного боржника, і міри спрямовані на забезпечення майнових інтересів кредитора.

Цивільний кодекс України [1] передбачає систему засобів забезпечення виконання зобов’язання, яка в нових економічних умова отримала подальший розвиток порівняно з Цивільним кодексом УРСР [2]. Саме ці зміни і новели потребують, на нашу думку, ґрунтовного наукового дослідження з метою створення відповідної теоретичної бази для вдосконалення існуючої правозастосовчої практики.

Окремі дослідження системи способів забезпечення господарських зобов’язань виконувалися ще за радянських часів [3], і природно застаріли через радикальну зміну законодавства в цілому, і цивільного зокрема. Українські правники, звертаючись в окремих випадках до дослідження засобів забезпечення виконання зобов’язання, не приділяли належної уваги окремим її видам, через що склалася ситуація, коли одні з них досить ґрунтовно досліджувалися, навіть на рівні монографічних досліджень [4], інші, зокрема гарантія залишилися поза увагою дослідників [5]. Така ситуація не може бути визнана задовільною. На нашу думку найбільш ефективним засобом забезпечення інтересів кредитора в сучасних умовах є саме гарантія та її окремі види. Згідно зі ст. 560 ЦК України за гарантією банк, інша фінансова установа, Страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов'язку. На користь вищенаведеного висновку свідчить декілька обставин: 1) залучення третьої особи, яка майново відокремлена від контрагентів, що укладають договір, який забезпечується; 2) встановлення законодавством спеціальних вимог до суб’єкту, який надає гарантію (наприклад, наявність статуту фінансової установи); 3) незалежність гарантійного зобов’язання від основного зобов’язання. Відповідно цій засіб забезпечення виконання зобов’язань потребує подальших наукових досліджень.

Гарантію слід розглядати як самостійний вид забезпечення зобов’язання, який поступово відокремився від поручительства, і належить до способів забезпечення зобов’язань, які не пов’язані із попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов’язку порушника

Гарантія в залежності від суб’єкту, який її надає, може володіти певними особливостями (наприклад, державна гарантія, банківська гарантія), проте не втрачати своєї цивільно-правової сутності.

На нашу думку, гарантію слід розглядати як сукупність трьох правочинів, що утворюють складний юридичний склад: угоди щодо надання банківської гарантії (що укладається між принципалом та гарантом); одностороннього правочину щодо видачі банківської гарантії (що здійснюється гарантом у виконання указаної вище угоди); одностороннього правочину з боку бенефіціара, що свідчить про прийняття гарантії.

Щодо характеристики правочину про надання гарантії, то він є двостороннім, тобто договором, оскільки для її укладення необхідно вираження узгодженої волі двох сторін: принципала та гаранта. За ціллю або направленістю цей договір відноситься до групи договорів про надання послуг і є взаємним, оплатним, консенсуальним.

Від договору про надання гарантії, яка укладається між зацікавленою особою та банком необхідно відрізняти банківську гарантію як документ який може видаватися кредитору банком, і в якому банк підтверджує прийняття на себе зобов’язань по сплаті певної грошевої суми у разі невиконання забезпеченого зобов’язання боржником. Банківська гарантія вважається виданою з моменту вручення її кредитору або боржнику, або у разі передачу її за допомогою пошти з моменту передачу її відповідному поштовому відділенню. На нашу думку, ця умова може бути змінена за домовленістю сторін.

Аналізуючи дискусійні питання які існують щодо гарантії і банківської гарантії зокрема, слід звернути увагу на природу „подвійно” отриманого у разі якщо кредитор через певні суб’єктивні та об’єктивні обставини отримані подвійне отримання від боржника і гаранта. В цьому випадку грошові кошти що були отримані мають бути повернені як безпідставне отримане (глава 83 Цивільного кодексу України).

Не менш практично важливим є відповідь на питання чи може застосовуватися гарантія при забезпеченні попереднього договору. На нашу думку необхідно дати позитивну відповідь на це питання, оскільки попередній договорі породжує зобов’язання, оскільки ст. 546 ЦК України передбачає можливість забезпечення виконання зобов'язання неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, а в загальних умовах забезпечення виконання зобов’язання (ст. 548 ЦК України) не міститься обмежень щодо окремих видів договорів тощо. Крім того, згідно з ч. 2 ст. 635 ЦК України сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства. Тобто, спеціальними положеннями ЦК України також не передбачено будь-яких обмежень щодо можливості забезпечення виконання попереднього договору.

Через обсяг публікації не можливо дослідити всі проблемні питання, які виникають в практиці застосування гарантії і банківської гарантії зокрема, разом з тим можна зробити попередній висновок, щодо практичної необхідності та доцільності продовження наукових досліджень в обраному авторкою напрямку.


Список використаних джерел:

1. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40-44. – Ст.356.
   
2. Цивільний кодекс Української РСР: Закон Української РСР від 18 липня 1963 року // Відомості Верховної Ради Української РСР. – 1966. – № 46. – Ст. 284.
   
3. Див. Пронина М.Г. Обеспечение исполнение норм обязательственного права. Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. Минск, 1980; Константинова В.С. Гражданско-правовое обеспечение исполнения хозяйственных обязательств. Автореф. дис. ... докт. юрид. наук. Саратов, 1988; Овезов К. Обеспечение исполнения обязательств по договорам колхозов с государственными организациями. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. М., 1972; Сорокина С.Я. Способы обеспечения исполнения гражданско-правовых обязательств между социалистическими организациями и их еффективность. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Томск, 1980; Губин Е.П. Обеспечение интересов в гражданско-правовых обязательствах. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. М., 1980; Артеменко М.С. Роль неустойки в обеспечении планово-договорных обязательств в новых условиях хозяйствования. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. М., 1980; Шпанагель Ф.Ф. Гражданско-правовые средства обеспечения своевременного исполнения обязательства. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Свердловск, 1982.
   
4. Див.: Шкрум Тетяна Семенівна. Застава як речово- правовий спосіб забезпечення зобов'язань за законодавством України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київський ун-т ім. Т.Шевченка. – К., 1996; Пучковська Ірина Йосипівна. Застава нерухомості - спосіб забезпечення виконання зобов'язань: Автореф. дис...канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національна юридична академія України. – Х., 1995; Загорулько Олена Анатоліївна. Заклад як речевий спосіб забезпечення виконання зобов'язань: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 1997; . Гриджук Дмитро Миколайович, Олійник Василь Олексійович. Застава як спосіб забезпечення виконання зобов'язань. – К. : Оріяни, 2002; Гелевей Олег Іванович. Неустойка як вид забезпечення виконання зобов'язання: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2003; Мальцев Дмитро Олександрович. Застава як спосіб забезпечення банківського кредиту за цивільним законодавством України: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.03 / Одеська національна юридична академія. – Одеса, 2005.
   
5. Див.: В періодиці досить багато публікацій російських дослідників, які однак через те, що вони виконані на теренах іншого законодавства, хоча і близького до українського, їх здобутки можуть бути використані лише частково. – Див.: Аванесова Г.А. О банковской гарантии // Хозяйство и право. -1997.-№7.-С.154-159; Аванесова Г.А. Применение банковской гарантии и договора поручительства в банковской практике // Хозяйство и право. – 1996. – №7. – С.175-186; Адамович Г. Некоторые проблемы обеспечения исполнения денежных обязательств // Хозяйство и право. – 1995. – № 10. – С. 14-15; Витрянский В.В. Обеспечение исполнения обязательств // Хозяйство и право. – 1995. – № 9. – С. 3-5; Ефимова Л.Г. Поручительство (гарантия) как способ обеспечения кредита // Хозяйство и право. – 1994. – № 6. – С.11-30; Ефимова Л.Г. Банковская гарантия: понятие и практическая применимость // Хозяйство и право. – 1996. – № 3. – С. 114-122; Олейник О.М. Банковская гарантия и проблемы её применения // Хозяйство и право. – 1996. – № 1. – С.64; Скловский К. О форме договора поручительства // Российская юстиция. – 1995. – № 10. – С.12-13.
   

Паскар А. Л.

аспірантка кафедри правосуддя

юридичного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича


ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЦИВІЛЬНОЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ

Модернізація суспільства, стрімкий розвиток суспільних відносин, постійна зміна і вдосконалення законодавства вимагають перегляд з метою уточнення і доповнення деяких теоретичних положень. Це стосується і такої фундаментальної категорії цивільного процесуального права як цивільна процесуальна правосуб’єктність. В теорії цивільного процесуального права дана категорія визначається різним змістом - ототожнюється з правоздатністю або з правоздатністю і дієздатністю; або її сферу обмежують застосуванням тільки до юридичних осіб [5, c.24; 9, с. 106-110; 2, с. 54-55 та ін.]. Використання у якості передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин різної юридичної термінології – правосуб’єктність, правоздатність і дієздатність – вносить неточність у змісті цих понять, викликає помилки і труднощі в практичному застосуванні.

В науці цивільного процесуального права проблемі дослідження цивільної процесуальної правосуб’єктності як передумови виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин було присвячено чимало праць, серед яких можна зазначити наукові доробки С.Н. Абрамова, А.П.Вершиніна, М.А. Вікут, О.В. Гетманцева, М.А. Гурвича, П.Ф.Елісейкіна, І.А. Жеруоліса, Н.Б. Зейдера, В.В.Комарова, А.Ф.Клейнмана, Е.Г. Пушкаря, Д.М. Чечота, Н.А.Чечиної, М.С. Шакарян, М.Й. Штефана, В.Н. Щеглова, В.В. Яркова та ін.. Незважаючи на це, велика кількість існуючого теоретичного матеріалу потребує аналізу і систематизування. Отже, завданням автора є аналіз і систематизація існуючих у теорії цивільного процесуального права поглядів науковців щодо визначення поняття цивільної процесуальної правосуб’єктності, її змісту, співвідношення з цивільною процесуальною правоздатністю і дієздатністю.

Поняття правосуб’єктності в науці цивільного процесуального права було введено Н.А.Чечиною. Вона запропонувала замінити поняття цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності поняттям „цивільна процесуальна правосуб’єктність” – єдиної передумови виникнення, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин, яка об’єднує в собі ознаки правоздатності і дієздатності. Зміст даної правосуб’єктності визначається процесуальним становищем суб’єкта цивільного процесуального правовідношення [5, c.24]. На думку Н.А. Чечиної, правосуб’єктність включає в собі не тільки здатність мати процесуальні права і обов’язки, але й їх здіснення.

Зауважимо, що ідея правосуб’єктності як єдиної передумови участі в цивільному процесі не знайшла широкої підтримки в цивільній процесуальній науці. Деякі процесуалісти, серед яких можна назвати М. С. Шакарян, Д. М. Чечот, М. А. Вікут, висловилися проти виділення в цивільному процесуальному праві такої категорії, як цивільна процесуальна правосуб’єктність. Так, Д. М. Чечот заперечуючи виділенню правосуб’єктності як самостійної процесуальної категорії, розглядав поняття правосуб’єктність і правоздатність як тотожні [6, c. 21]. Він вважає, що неможливо бути суб’єктом права і не володіти правосуб’єктністю. Більш категоричною була пропозиція М. С. Шакарян яка вважала, що поняття цивільної процесуальної правосуб’єктності є штучним і слід взагалі відмовитись від використання даної категорії в теорії цивільного процесуального права [7, с. 130-131].

Слід зазначити, що в науковій літературі були зроблені спроби примирити розглянуті теоретичні позиції і пропонувалось зберегти в науці обидва поняття – правосуб’єктність і правоздатність. Зокрема, С. А. Якубов вважав, що всі суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин наділені і правосуб’єктністю, і правоздатністю. На його думку, правосуб’єктність – це загальна передумова виникнення цивільних процесуальних правовідносин, абстрактна передумова процесуальних прав і обов’язків; а правоздатність – це здатність мати визначені, конкретні права і обов’язки. Правоздатність повинна передувати правосуб’єктності [10, с. 160-162].

З метою вирішення суперечностей, які існували довкола визначення поняття цивільної процесуальної правосуб’єктності, її змісту та співвідношенням з цивільною процесуальною правоздатністю і дієздатністю в науці цивільного процесуального права сформулювалась і інша точка зору, представники якої погоджувались з категорією „правосуб’єктність”, але в ії структурі виділяли два самостійних елемента: правоздатність і дієздатність [3, с.75; 4, с.216; 2, с.54-55 та ін.]. Так, В. В. Комаров зазначає, що цивільна процесуальна правосуб’єктність має свій зміст, який є структурованим і складається з двох елементів: 1) можливість мати процесуальні права і нести обов’язки (правоздатність); 2) можливість до самостійного здійснення прав і обов’язків (дієздатність) [2, с.54-55]. Аналогічні погляди свого часу були і у В. Н. Щеглова який зазначав, що цивільна процесуальна правосуб’єктність не охоплює і не замінює собою понять цивільної процесуальної правоздатності і дієздатності. Ці процесуальні категорії повинні зберігатись по відношенню до суб’єктів цивільного процесу і розглядатись як складові частини цивільної процесуальної правосуб’єктності [9, с.157]. Отже, цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність розглядались як окремі, самостійні передумови виникнення зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин які в своїй сукупності є складовими елементами цивільної процесуальної правосуб’єктності.

Наведені концепції щодо визначення категорій „правосуб’єктність”, „правоздатність” і „дієздатність” в теорії цивільного процесуального права не охоплюють собою всіх поглядів науковців стосовно даної проблематики. Останнім часом в процесуальній літературі сформулювалась концепція згідно якої в якості передумови виникнення цивільних процесуальних відносин розглядається правосуб’єктність, але її зміст залежить від процесуального становища суб’єктів процесу [8, с.77-80; 1, с.42-46]. Так, О. В. Гетманцев зазначає, що “такі категорії як цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність повинні бути збережені але для конкретизації процесуальної правосуб’єктності конкретних суб’єктів цивільного процесу. Чи є необхідність розрізняти, наприклад, правоздатність і дієздатність суду, прокурора, юридичних осіб, які беруть участь у справі, органів держави тощо. Звичайно ні, оскільки для них можливість мати права та обов’язки і можливість їх здійснювати пов’язані між собою і виникають одночасно. Їх участь варто характеризувати категорією “цивільна процесуальна правосуб’єктність”. [1, с.43]”. Отже, такі суб’єкти як сторони, треті особи, заявник, заінтересовані особи наділені правосуб’єктністю, яка складається з двох самостійних категорій: правоздатність і дієздатність. Стосовно інших суб’єктів ( суду, прокурора, свідка, перекладача, експерта), передумовою їх участі в процесі має бути цивільна процесуальна правосуб’єктність як єдине ціле, що передбачає право - і дієздатність.

Систематизуючи погляди науковців щодо визначення поняття цивільної процесуальної правосуб’єктності, ії змісту, співвідношення з цивільною процесуальною правоздатністю і дієздатністю можна виділити наступні концепції:

1. цивільну процесуальну правосуб’єктність не слід ототожнювати з цивільною процесуальною правоздатністю оскільки, перша це загальне, а друга – часткове;
   
2. цивільна процесуальна правосуб’єктність це передумова виникнення, зміни і припинення цивільних процесуальних правовідносин, яка є єдиним цілим і містить в собі як право -, так і дієздатність;
   
3. цивільна процесуальна правосуб’єктність це категорія цивільного процесуального права, яка складається з двох самостійних елементів - цивільної процесуальної правоздатності і цивільної процесуальної дієздатності.;
   
4. цивільна процесуальна правосуб’єктність це багатозначна категорія зміст якої залежить від процесуального становища суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин.
   

Виходячи з того, що момент виникнення процесуальної правоздатності не завжди збігається з виникненням дієздатності то поняття цивільної процесуальної правосуб’єктності не може замінити ці поняття, а містить їх в своій структурі як окремі складові елементи. Отже, на нашу думку більш аргументованою є позиція тих вчених, які в якості передумови виникнення, зміни та припинення цивільних процесуальних правовідносин розглядають поняття „правосуб’єктність”, яка в свою чергу складається з правоздатності і дієздатності.

На основі наведеного можна зробити висновок, що цивільна процесуальна правосуб’єктність це встановлена законом можливість бути суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин, яка включає в собі правоздатність і дієздатність. Правосуб’єктність конкретного учасника процесу визначається по різному відповідно до його процесуального становища.


Список використаної літератури:

1. 
   Гетманцев О.В. Співвідношення понять “цивільна процесуальна правоздатність” і “цивільна процесуальна правосуб’єктність”. // Науковий вісник Чернівецького ун-ту. Вип.131. Правознавство, 2001.
   
2. Комаров В.В. Цивільне процесуальне право України: Підручник. – Харків, 1992.
   
3. Коршунов Н.М., Мареев Ю.Л. Гражданский процесс. – М.: Норма, 2004.
   
4. Лукьянова Е.Г. Теория процессуального права. – М.: Изд – во Норма, 2003.
   
5. Чечина Н.А. Гражданские процессуальные отношения. – Л., 1962.
   
6. Чечот Д.М. Участники гражданского процесса. – М., 1960.
   
7. Шакарян М.С. Субъекты советского гражданского процессуального права. – М., 1970.
   
8. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підручник. – К.: Видавничий Дім „Ін Юре”, 2001.
   
9. Щеглов В.Н. Гражданское процессуальное правоотношение. – Диссертация д. ю. н. – Томск, 1966.
   
10. Якубов С.А. Субъекты советского гражданского процессуального права.- Ташкент,1973.