Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Содержание

Список літератури
Договір формування та надання інформації, що складає кредитну історію
Етапи розвитку пенсійних правовідносин у праві соціального забезпечення
Захист трудових прав працівників професійними спілками
Правові аспекти співвідношеннятермінів “соціальне забезпечення” та “соціальний захист” у праві соціального забезпечення
Список використаної літератури
Основні напрямки запобігання наркозлочинам неповнолітніх (регіональні особливості)

Подобный материал:

1 ... 40 41 42 43 44 45 46 47 ... 57

Список літератури:

Абрамов С.Н. Гражданский процесс: Учебник для юрид. ин-тов и юрид. фак., ун-тов / С.Н. Абрамов, В.П. Чапурский, З.Й. Шкундин. - М.: Юриздат, 1948. – 483с.
Гетманцев О.В. Цивільна процесуальна форма і система принципів цивільного процесуального права. // Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Вип. 172. Правознавство. – Чернівці: ЧНУ, 2003. – 124с.
Гражданский процесс: Учебник / Под ред. проф. М.К. Треушникова. – М.: „Проспект”, 2001. – 720с.
Гражданское судопроизводство / Под ред. проф. В.М. Семенова. – Свердловск, 1974. – 324с.
Гурвич М.А. Советское гражданское процессуальное право. – М.: Юрид. лит., 1964. – 471с.
Калинин М.И. Статьи и речи. 1919 – 1935. – Политиздат, 1963. – 240с.
Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесс / Учебник для юридических вузов – М.: Изд-во Московского университета, 1954. – 408с.
Коршунов Н.М., Мареев Ю.Л. Гражданский процесс / Учебник для вузов. – М.: Изд-во Норма, 2004. – 848с.
Осокина Г.Л. Гражданский процесс. Общая часть. – М.: Юристь, 2003. – 260с.
Рассахатская Н.А. Гражданская процессуальная форма: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.03. / Саратов, 1995. – 20с.
Советский гражданский процесс / Под ред. проф. А.А. Добровольского. – М.: Изд-во Московского университета, 1979. – 368с.
Советский гражданский процесс: Учебник для студентов юридических ин-тов и фак. / Под ред. проф. С.Ю. Каца, доц. Л.Я. Носко. – К.: Вища школа, 1982. – 423с.
Чечина Н.А. К вопросу о предмете гражданского процессуального права. - Сборник статей к 50-летию Е.А. Крашенинникова. – Ярославль, 2001. – 108с.
Чечина Н.А. Судебная защита и конституционные принципы гражданского процессуального права. // Труды ВЮЗИ. Проблемы соотношения материального и процессуального права. – М., 1980. – 156с.
Чорнооченко С.І. Цивільний процес України: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – 308с.
Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2005. – 624с.
Юридическая процессуальная форма. Теория и практика / Под ред. П.Е. Недбайло, В.М. Горшенева. - М.: „Юридическая литература”, 1976. – 280с.

Лютікова П.В.

асистент кафедри цивільного права

Національної юридичної академії України

ім. Ярослава Мудрого

ДОГОВІР ФОРМУВАННЯ ТА НАДАННЯ ІНФОРМАЦІЇ, ЩО СКЛАДАЄ КРЕДИТНУ ІСТОРІЮ

Договори, що укладаються в інформаційній сфері, в певних випадках з’являються на підставі додаткових умов, що передбачалися тим чи іншим договором. Показовим в цьому сенсі є договір формування та надання інформації, що складає кредитну історію, який нещодавно з’явився в системі цивільно-правових договорів України.

1. При укладенні кредитного договору кредитна установа (банк або інша фінансова установа) – кредитодавець потребує від позичальника кредиту надання певної інформації (особистої або фінансової), щоб уникнути в майбутньому неповернення останнім боргу. Між тим інформація, що надається позичальником, незалежно від того, що укладений договір передбачає добросовісність сторін, не завжди буває правдивою, тобто не завжди відповідає дійсності. Для вирішення цієї проблеми в високорозвинутих країнах на початку ХХ сторіччя були створені так звані неофіційні торгівельні асоціації – бюро кредитних історій, основною метою яких було накопичення інформаційного фонду стосовно осіб, що прагнуть отримати кредит (Джемі Бауман, Карнаух Т.).

В Україні такого фонду до останнього часу не існувало. 23 червня 2005 року було прийнято Закон України “Про організацію, формування та обіг кредитних історій” (далі – Закон), який визначив правові та організаційні засади формування і ведення кредитних історій, права суб’єктів кредитних історій та користувачів бюро кредитних історій тощо.

Відповідно із цим Законом бюро кредитних історій (далі – БКІ) – юридична особа, що створюється у формі господарського товариства, займається виключною діяльністю – збором, зберіганням, використанням інформації, що складає кредитну історію. Отримувати таку інформацію БКІ може на договірних засадах (ч.2 ст.5 Закону).

2. Виходячи з цього, можна стверджувати, що з’явився новий вид договору надання інформаційних послуг – договір формування та надання інформації, що складає кредитну історію, хоча відповідно із Законом він носить назву договору на надання інформації, що складає кредитну історію. Означений договір визначено як правочин, сторонами якого є користувач і БКІ, а предметом якого є врегулювання питань надання та отримання інформації, що складає кредитну історію. Не можна заперечувати, що договір – це юридичний факт, тобто не будь-який правочин, а лише правочин, який здійснюється співпадаючим волевиявленням двох або декількох сторін (двосторонній або багатосторонній правочин) (Іоффе О.С.). Між тим, в цивілістичній науці договір розглядяється і як договірне зобов’язання (правовідношення), і як документ (Іоффе О.С., Брагинський М.І., Вітрянський В.В.).

Вважаю, що визначення, що містить Закон, не тільки не відповідає законодавчому визначенню договору, а саме положенням Цивільного кодексу України (ст.626), взагалі юридична «чистота» застосованого законодавцем підходу викликає сумнів. Врегулювання питань надання і отримання інформації не можна вважати предметом договору, бо предметом цього договору є саме інформація, тобто те нематеріальне благо, яке отримує замовник у процесі вчинення виконавцем певних дій. Врегулювання питань надання і отримання інформації передує укладенню означеного договору. Якщо сторони не врегулюють ці питання, не досягнуть згоди за істотними умовами договір не вважається укладеним.

3. Виходячи з вищенаведеного, а також враховуючи те, що БКІ формує свій банк за рахунок інформації, яку він отримує від користувача, вважаємо за доцільне змінити назву договору на договір формування та надання інформації, що складає кредитну історію, виклавши його в наступній редакції.

За договором формування та надання інформації, що складає кредитну історію, бюро кредитних історій – виконавець за попередньою згодою суб’єкта кредитної історії, контрагента користувача інформації за цим договором, зобов’язується сформувати та зберігати його кредитну історію, а користувач зобов’язується надавати інформацію стосовно свого контрагента і оплачувати інформацію, що буде надаватися йому виконавцем.

Підсумовуючи викладене, слід вказати, що останнім часом в науковій літературі висловлюється думка, згідно з якою до обов’язків кредитодавця за кредитним договором слід віднести і обов’язок з надання інформації позичальнику в процесі укладення або в процесі виконання цього договору. Так Р.Каримулін, посилаючись на практику, що склалася в високорозвинутих країнах, зокрема у Франції (Гавальда К., Стуфм Ж.), Німеччині, Англії (Вишневський О.О.) стверджує, що суттєво змінився сам підхід до визначення кредитодавцем обсягу інформації, яку він повинен надавати позичальнику. Кредитний договір не може вже розглядатися як правочин, що потребує консультацій (надання певної інформації – П.Л.) невеликим обсягом, бо на сьогодні кредитного маркетингу без інтенсивного надання інформації з боку банківської установи не існує. Правник вважає, що обов’язок кредитора з надання інформації може бути заснований на самостійному договорі на надання інформаційних послуг, хоча не виключає і інших підстав для виникнення цього обов’язку.

Вважаємо, що якщо банк для позикодавця виступає в якості професійного повіреного в майнових справах, а це базується на довірчих відносинах контрагентів за договором, то передбачити спеціальний обов’язок повідомляти про певні обставини (надавати інформацію) один одного у кредитному договорі чинне на сьогодні законодавство не забороняє. Так відповідно до ст. 627 ЦК України сторони вільні у визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. В такому випадку інформація, яка чітко буде визначена договором, стає істотною умовою цього договору. Мова йде не про інформацію банку про свій фінансовий стан, яку він зобов’язаний надати на вимогу фізичної або юридичної особи, як особливий учасник фінансового ринку, а про інформацію, яку банк, як професійний учасник фінансового ринку, може отримати і яка може певним чином впливати на можливість позикодавця досягти мети за цим договором (Каримулін Р.).

Ніхто, безумовно, не може забороняти сторонам кредитного договору укласти, керуючись статтями 6 та 627 ЦК України, самостійний договір на надання інформаційних послуг, предметом якого буде певна інформація, яку виконавець (банк) зобов’язаний надати користувачу (позикодавцю). Але саме тут і виникає проблема. Як узгодити ці два самостійних договори: кредитний договір і договір на надання інформаційних послуг? Яким чином ненадання специфічної інформації користувачу може відбитися на належному виконанні кредитного договору? На жаль законодавець не дає відповіді на ці питання.

Короленко Наталія Петрівна

асистент кафедри цивільно-правових дисциплін

Академії праці та соціальних відносин

Федерації профспілок України

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПЕНСІЙНИХ ПРАВОВІДНОСИН У ПРАВІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Ефективне реформування пенсійних правовідносин на сучасному етапі неможливе без проведення належного дослідження історико-правових аспектів їх виникнення та розвитку. У зв’язку з цим, предмет даного дослідження зумовлює необхідність розгляду проблем становлення та правового регулювання пенсійних правовідносин та вивчення основних положень розвитку доктрини пенсійних правовідносин у історико-правовому аспекті.

Метою даної статті є проведення цілісного науково-теоретичного дослідження проблем становлення пенсійних правовідносин через призму виникнення та розвитку актів пенсійного законодавства, правової доктрини щодо пенсійних правовідносин.

Необхідно відзначити, що історико-правовому аспекту розвитку пенсійних правовідносин приділялась певна увага, але комплексного дослідження етапів розвитку пенсійних правовідносин не проводилось, що актуалізує тему дослідження та зумовлює його проведення.

Дослідження генезису пенсійних правовідносин у праві соціального забезпечення безпосередньо пов’язано з розвитком та еволюцією пенсійного законодавства у Російській імперії, куди входила переважна частина українських земель. Одним із перших нормативно-правових актів, що регулювали пенсійні відносини стали затверджені в 1901 році Тимчасові правила про пенсії робітникам казенних гірничих заводів і рудників, які втратили працездатність, а в 1903 році був прийнятий закон «Про виплату відшкодування робітникам, потерпілим в наслідок нещасних випадків», яким передбачалось призначення потерпілому у зв'язку з трудовим каліцтвом компенсації - пенсії[1].

Таким чином, першим етапом історико-правового розвитку пенсійних правовідносин є етап формування основних принципів страхування від нещасних випадків та на випадок хвороби, що заклало передумови для формування у подальшому системи пенсійного забезпечення.

Початок наступного етапу розвитку пенсійних правовідносин зумовлений становленням радянської влади на українських землях та прийняттям “Правительственного сообщения о социальном страховании”[2]. Одним із лозунгів програми було запровадження страхування на всі види втрати працездатності, що охоплювало не тільки хворобу і вагітність, але й випадки каліцтва, інвалідності, старості, втрати годувальника і сирітства. Таким чином, як вказує Є.І.Астрахан, цією програмою було закладено всі майбутні види пенсійного забезпечення[3].

Протягом 20-x років минулого сторіччя відбувався активний процес вдосконалення правового механізму забезпечення пенсій по інвалідності та у разі втрати годувальника. Так, у 1921 році було ухвалено радянським урядом постанови „Про соціальне забезпечення інвалідів” і „Про соціальне забезпечення членів сімей трудящих у випадку втрати годувальника”[4].

Таким чином, другий етап розвитку пенсійних правовідносин тривав з 1917 по 1922 роки. Його особливістю стало запровадження поряд з пенсійними правовідносинами з приводу реалізації пенсії по інвалідності, пенсійних правовідносин щодо реалізації особою права на пенсію у разі втрати годувальника.

Наступним етапом розвитку пенсійних правовідносин стало прийняття у 1922 році Кодексу законів про працю, яким було більш чітко визначено види пенсії. Серед новацій, що запроваджувались Кодексом - надання права на забезпечення по інвалідності для всіх осіб, що працювали по найму та тих, що втратили працездатність внаслідок каліцтва, хвороби або віку. Особливий інтерес представляють норми Кодексу, якими було започатковано інститут трудового стажу у праві соціального забезпечення [5]. В 1925р. ухвалюється Положення про забезпечення в порядку соціального страхування інвалідів праці і членів сімей померлих або безвісно відсутніх застрахованих і інвалідів праці[6], а 1928 року – Положення про забезпечення в порядку соціального страхування у випадку інвалідності і на випадок втрати годувальника[7] та Правила забезпечення в порядку соціального страхування у випадку інвалідності і у випадку втрати годувальника[8].

Таким чином, третій етап розвитку пенсійних правовідносин тривав з 1922 по 1936 рік і характеризувався посиленням ролі законодавчих актів у реґламентації видів пенсійного забезпечення, натомість головна увага акцентувалась на удосконалення правових механізмів функціонування двох видів пенсійних правовідносин: з приводу реалізації особою права на пенсію по інвалідності та у разі втрати годувальника.

У 30-ті роки минулого століття відбувається посилення законодавчого забезпечення пенсійних правовідносин на конституційному рівні. Прийнята у 1936 році Конституція СРСР передбачала право усіх громадян СРСР на матеріальне забезпечення в старості[9]. І хоча дана норма, носила більше декларативний характер, сам факт визнання права на пенсію на конституційному рівні був досить суттєвим кроком у напрямку визнання важливості соціальних прав особи і, зокрема, права на пенсійне забезпечення по старості. У розвиток конституційних засад у 1956 році було прийнято Закон СРСР «Про державні пенсії»[10]. Одним із основних негативних факторів, що виникли при впровадженні норм цього закону, є впровадження соціальної нерівності у сегменті осіб, які мали право на пенсію, адже, фактично, закон позбавляв права на пенсію колгоспників, які не підпадали під учасників пенсійних правовідносин.

Така ситуація змінилась лише через декілька років з прийняттям у 1971 році нової редакції Закону СРСР «Про пенсії і допомогу членам колгоспів»[1], який поширював пенсійне забезпечення на колгоспників і колишніх членів колгоспів, землі яких були передані радгоспам або іншим підприємствам.

Таким чином, четвертий етап розвитку пенсійних правовідносин, який тривав з 1936 по 1977 роки, можна охарактеризувати, по-перше, конституційним визнанням пенсійних прав особи; по-друге, удосконаленням механізмів пенсійного забезпечення осіб у разі настання старості; по-третє, дискримінацією колгоспників як учасників пенсійних правовідносин у разі реалізації особою права на пенсію за віком.

У 70-ті роки відбувається процес становлення цілісної системи видів пенсійного забезпечення. Прийнята у 1977 році Конституція СРСР[11] закріплювала право особи на матеріальне забезпечення громадян у старості, у випадку хвороби, повної або часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника. Згідно статті 43 Конституції, громадяни мали право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника. Це право гарантувалось соціальним страхуванням робітників, службовців і колгоспників; допомогою по тимчасовій непрацездатності; виплатою за рахунок держави і колгоспів пенсій за віком, інвалідністю і в зв'язку з втратою годувальника; працевлаштуванням громадян, які частково втратили працездатність; піклуванням про громадян похилого віку і про інвалідів; іншими формами соціального забезпечення. Фактично дана конституційна норма стала правовою основою для реалізації громадянами права на пенсійне забезпечення, на матеріальну підтримку материнства (стаття 35), на особливий захист сім’ї з боку держави (стаття 53)[12]. Крім цього, ч.2 ст.43 Конституції встановлювалась виплата за рахунок засобів держави і колгоспів трьох видів пенсій – по віку, інвалідності та в разі втрати годувальника. Поряд з цим, її нормами передбачались організаційні гарантії соціального забезпечення (створення державної системи соціального забезпечення (стаття 24), соціального страхування працівників, службовців і колгоспів (стаття 43).

Така активність розвитку пенсійних правовідносин стала поштовхом для її наукового дослідження та формування окремої галузі права - права соціального забезпечення. Проведені дослідження пенсійних правовідносин вказували на їх комплексність та аліментарний характер. До притаманних рис відносились: аліментарний характер; специфічний суб'єктний склад (громадяни та державні органи); джерело фінансування - суспільні фонди; підстава виникнення - особа не працює через непрацездатність або звільнена державою від цього обов'язку[13].

Вченими було сформульовано певні особливості пенсійних правовідносин:

по-перше, пенсійні правовідносини являли собою особливий вид суспільних відносин по соціально-аліментарному, матеріальному забезпеченню громадян, що позбавлені правоздатності і тому ці відносини регулювались нормами пенсійного, а не трудового законодавства;
по-друге, пенсійні правовідносини за своїм змістом та об’єктом дуже відрізнялись від трудових правовідносин, оскільки одним із головних суб’єктивних прав працівників є право на отримання заробітної плати (оплату праці), що виступає винагородою за працю, а в пенсійних правовідносинах – право на отримання пенсії, що не є винагородою за працю, а виступає окремим видом соціального захисту непрацездатних та осіб пенсійного віку.
по-третє, пенсійні правовідносини характеризувались самостійністю та великою кількістю підстав їх виникнення, при чому ці підстави не були тотожні з підставами виникнення трудових правовідносин. Більше того, державний характер пенсійного забезпечення і їх соціальна аліментарність, як відзначали науковці, не дає можливості виникнення даних правовідносин на договірній основі, тоді як трудові відносини у більшості випадків виникали на підставі трудового договору[14].

Після ухвалення у 1990 році Закону „Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР”[15] фактично завершився процес формування системи пенсійного забезпечення. Його нормами, зокрема, передбачалось, що громадяни СРСР мають право на державне пенсійне забезпечення в старості, при інвалідності, втраті годувальника та в інших випадках, передбачених цим Законом. Важливою новацією цього Закону стало запровадження соціальних пенсій, що сприяло посиленню матеріального забезпечення осіб, які не мали права на трудову пенсію.

Таким чином, п’ятий етап розвитку пенсійних правовідносин тривав з 1977 по 1991 роки і характеризується, по-перше, становленням розгалуженої системи пенсійного забезпечення через конституційне визнання за особою права на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника; по-друге, ствердженням системи державного пенсійного забезпечення; по-третє, поступовим вирівнюванням пенсійних прав колгоспників поряд із робітниками та службовцями; по-четверте, запровадженням пенсійних правовідносин, що виникали з приводу реалізації особою права на соціальну пенсію.

Зі здобуттям незалежності Україна розпочала розбудову власної моделі пенсійних правовідносин, хоча, якщо проаналізувати прийнятий 5 листопада 1991 року Верховною Радою України Закон України «Про пенсійне забезпечення»[16], стає очевидним, що вони, переважно, уособлювати риси правовий відносин у сфері пенсійного забезпечення радянського часу. Однак економічна криза в державі показала усі негаразди побудови пенсійних правовідносин на основі превалюючої солідарної системи пенсійного забезпечення.

Одним із перших кроків у реформуванні пенсійної системи України стала ухвалена 21 грудня 1993 року Верховною Радою України Концепція соціального забезпечення населення України[17], а також Указ Президента України „Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні”[18]. Більш реальні ринкові механізми функціонування пенсійних правовідносин були закладені з прийняттям парламентом Законів України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”[19] та “Про недержавне пенсійне забезпечення”[20]. Тобто сучасний етап розвитку пенсійних правовідносин триває, оскільки навіть не зважаючи на недоліки цих актів, їх практична реалізація потребуватиме часу.

З огляду на проведене у статті дослідження етапів становления та розвитку пенсійних правовідносин можна зробити певні висновки.

Перший етап – етап формування пенсійних правовідносин. Саме на цей історичний період припадає становлення основних принципів пенсійного страхування, що проявляється в виникненні соціального страхування робітників від нещасних випадків та на випадок хвороби.

Другий етап – етап утвердження пенсійних правовідносин, що тривав з 1917 по 1922 роки. За цей історичний період відбувається виділення окремого інституту соціального страхування – пенсійного забезпечення та виникнення окремих видів пенсійних правовідносин: правовідносин з приводу реалізації пенсії по інвалідності та у разі втрати годувальника

Третій етап – етап вдосконалення пенсійних правовідносин, що тривав з 1922 по 1936 рік. Даний етап розвитку пенсійних правовідносин характерний вдосконаленням правових механізмів функціонування вже існуючих видів пенсійних правовідносин.

Четвертий етап – етап визнання розвитку пенсійних правовідносин одним із приоритетних завдань держави. Саме на цей етап, що тривав з 1936 по 1977 рік, припадають переломні моменти у визначенні основної ролі пенсійних правовідносин у сфері соціального забезпечення. При цьому, до характерних рис, що притаманні цьому історичному періоду слід віднести конституційне визнанням пенсійних прав особи, удосконалення механізмів пенсійного забезпечення осіб у старості, дискримінацію колгоспників як учасників пенсійних правовідносин у разі реалізації особою права на пенсію за віком.

П'ятий етап – етап запровадження нових правових стандартів у регулюванні пенсійних правовідносин, що тривав з 1977 по 1991 роки і характеризується запровадженням конституційного права особи на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника; ліквідацією соціальної нерівності щодо пенсійного забезпечення колгоспників по відношенню до робітників та службовців; запровадженням нового виду пенсійних правовідносин, що виникали з приводу реалізації особою права на соціальну пенсію.

Крім цього, необхідно вказати, що на сьогодні триває розпочатий у 1991 році шостий етап розвитку пенсійних правовідносин, який має на меті побудову якісно нових, ефективних правових конструкцій пенсійних правовідносин, розрахованих на становлення в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки. Його завдання - вироблення науково - обґрунтованих механізмів реалізації прийнятих парламентом законів у сфері пенсійного забезпечення а також чітких, прозорих та доступних механізмів реалізації особою пенсійних прав.

Література

Бойко М.Д. Право соціального забезпечення України.: Навч. посібник.: - К.: Олан, 2004. – Ст.25.
Див. СУ 1917 г., № 2. - Ст.17.
Астрахан Е.И. Развитие законодательства о пенсиях рабочим и служащим. - М.:«Юридическая литература». – 1971. – Ст.12.
Постановление Совнаркома от 8 и 9 декабря 1921г. – СУ РСФСР 1921г. №79. – Ст..Ст.672 и 681.
Диянов Д. Кодекс законов о труде Российской Федерации с постатейными материалами и судебной практикой. – М.: «Менеджер»,1997. – Ст.356.
Див. СЗ СССР 1925г.,№57. – Ст.429.
Див. СЗ СССР 1928г.,№17. – Ст.145-146.
Правила, утвержденные СССР 4 июля 1928г. – ИНКТ. – 1928г. - №28-29.
Андреев В.С. Право социального обеспечения в СССР. – М.: Юрид. лит., 1987. – Ст.7.
Про державні пенсії. Закон СРСР від 15 липня 1956 року// Відомості Верховної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік. – 1975. - № 1. – Ст.8.
da.gov.ua/cgi-bin/lavs/main.cgi
Михайлов А.И. Медицинская помощь как один из видов социального обеспечения. – В кн.: ХХV сезд КПСС и развитие науки трудового права и социального обеспечения. - М., 1978 – Ст.133.
Андреев В.С. Конституционные основы советского права социального обеспечения // Вопросы теории и практики социального обеспечения. – М.: НИИ труда, 1978. – Ст.7-8.
Зайкин А.Д. Правоотношения по пенсионному обеспечению в СССР. Автореферат док. юр. наук. – М. – 1974. – Ст.19.
Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР. Закон СРСР від 15 травня 1990 року №1450// Відомості Верховної Ради СРСР. – 1990. - №23. – Ст. 416.
Про пенсійне забезпечення. - Закон України від 5 листопада 1991 року №1788-XII.Відомості Верховної Ради України. – 1992. - № 3. – Ст.10.
Концепція соціального забезпечення населення України. - Схвалена постановою Верховної Ради України від 21 грудні 1993 року// Відомості Верховної Ради України – 1994. - № 6. – Ст. 31.
Про основні напрямки реформування пенсійного забезпечення в Україні.- Указ Президента України від 13 квітня 1998 року// Офіційний вісник України. – 1998. - № 16. – Ст. 569.
Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.- Закон України від 9 липня 2003 року №1058-IV// Відомості Верховної Ради України. - 2003.- № 49-51.-Ст.376.
Про недержавне пенсійне забезпечення.- Закон України від 9 липня 2003 року №1057-IV// Відомості Верховної Ради. - 2003.- №47-48.- Ст.372.

Лагутіна І. В.

асистент кафедри трудового права

та права соціального забезпечення ОНЮА

ЗАХИСТ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ ПРОФЕСІЙНИМИ СПІЛКАМИ

В системі форм захисту трудових прав і законних інтересів працівників особливе місце займає діяльність професійних спілок. Проблему захисту трудових прав та інтересів працівників досліджували в науці радянського трудового права такі вчені, як М. Г. Александров, К. С. Батигін, В. М. Доганов, С. О. Іванов,

Р. З. Лівшиц, В. М. Скобєлкін, В. І. Смолярчук, І. О. Снігірьова, А.І. Цепін, В.А. Чибисов, а також вітчизняні вчені Н. Б. Болотіна, В.С. Венедиктов, Г.С. Гончарова, Л. І. Лазор, П.Д. Пилипенко, О.І. Процевський, В.Г. Ротань, З.К. Симорот, Н. М. Хуторян, Г. І. Чанишева та ін.

Статус професійних спілок визначають численні міжнародно – правові акти та національне законодавство більшості країн світу. Так, Загальна декларація прав людини проголошує право створювати професійні спілки і входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів ( ч. 4 т. 23. ). Право на свободу асоціації встановлено Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (ст. 22), Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (ст. 8).

Основні профспілкові права отримали визнання і на регіональному рівні: в Європейській конвенції прав людини 1950 р., Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 р.

МОП, яка заснована у 1919 р. з метою міжнародного співробітництва для усунення соціальної несправедливості шляхом покращення умов праці, прийнято такі конвенції: Конвенція № 87 про свободу асоціації і захист права на організацію ( 1948 р. ), Конвенція № 98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів ( 1949 р. ) і Конвенція № 154 про сприяння колективним переговорам ( 1981 р. ). Всі ці конвенції ратифіковані Україною.

Цілий ряд доволі важливих норм, що регламентують правове становище профспілок, сформульовані, передусім у Конвенції МОП № 87. Йдеться, зокрема, про профспілковий плюралізм, який є новим явищем для постсоціалістичних держав. У радянський період профспілки керувалися комуністичною партією та створювались за виробничою ознакою: всі працівники незалежно від професії об`єднувалися в одну організацію. Нині профспілки перейшли від «організаційного монізму», обумовленого однопартійною системою, - до плюралізму. В країні виникли і функціонують профспілки різних напрямків [1;с.43]. Роботодавці повинні враховувати наявність різних профспілок, вони не мають права ігнорувати одні профспілки і надавати перевагу іншим.

Правове становище профспілок України регламентується Конституцією України (ст. 36), Законом України «Про об`єднання громадян», Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», Кодексом законів про працю України (глава ІІ « Колективний договір», глава XVI «Професійні спілки. Участь працівників в управлінні підприємствами, установами, організаціями»), законами України «Про зайнятість населення», «Про охорону праці», «Про оплату праці», «Про колективні договори і угоди».

Відповідно до Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 1999 р. (із змінами та доповненнями), професійна спілка – це добровільна неприбуткова громадська організація, що об`єднує громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професії ( трудової ) діяльності (навчання). Метою діяльності профспілок є представництво, здійснення та захист трудових, соціально–економічних прав та інтересів членів профспілки.

Виконання мети діяльності профспілок забезпечується встановленням принципу незалежності від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, роботодавців, інших громадських організацій, політичних партій. Забороняється їх втручання у статутну діяльність профспілок, їх організацій та об`єднань (ст. 12 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»).

У Резолюції МОП 1952 р. про незалежність профспілкового руху вказується, що фундаментальним і постійним завданням профспілкового руху є покращення економічного і соціального становища трудящих. З цією метою для профспілкового руху важливо зберегти свободу і незалежність, щоб бути взмозі виконувати економічні і соціальні завдання незалежно від політичних змін.

Незалежність профспілок від роботодавців забезпечується, наприклад, забороною об`єднання в одній профспілці працівників й адміністрації. В США це встановлено у законодавстві, якщо профспілка включає до складу осіб, які належать до адміністрації, навіть самої низової ланки, вона не має права виступати представником працівників у колективних переговорах. У Данії керівнику персонала підприємства забороняється вступати у профспілку. Ще законодавством США встановлюється, що профспілки у випадку порушення прав (втручання роботодавців в їх діяльність), мають право звернутися до Національного управління по трудовим відносинам зі скаргою на «нечесну трудову практику» з боку роботодавця (підприємця) і добиватися судового наказу, що припинить незаконні його дії. В Італії у випадку антипрофспілкової діяльності підприємця претор (суддя першої інстанції ) на прохання місцевих профспілкових органів приймає попередній наказ про заборону такої діяльності і про усунення її наслідків.

Важливе значення має заборона дискримінації за ознаками належності до профспілок. Забороняється будь–яке обмеження прав чи встановлення переваг при укладанні, зміні або припиненні трудового договору у зв`язку з належністю або неналежністю до профспілок чи певної профспілки. Але далеко не всі роботодавці додержуються норм про заборону дискримінації за ознаками належності до профспілок ( наприклад, роботодавці можуть встановлювати для працівників, які відмовляються від членства у профспілці, додаткові пільги).

Слід зазначити, що на відміну від інших громадських організації профспілки мають надзвичайно широкий правовий спектр повноважень для здійснення своїх функцій, головною з яких є захисна.

Профспілки, їх об`єднання здійснюють представництво і захист трудових, соціально–економічних прав та інтересів членів профспілки в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об`єднаннями громадян.

Захист прав та інтересів конкретних працівників відбувається при наявності волевиявлення кожного працівника, якого представляє профспілка шляхом оформлення довіреності уповноваженому профспілки відповідним профспілковим органом – документа, який підтверджує повноваження представника ( п. 2 ст. 112 ЦПК передбачає право уповноваженого профспілки представляти працівників в суді, а п. 3 ст. 113 ЦПК вказує, що документом, що підтверджує повноваження представника, є довіреність).

У країнах, де функціонують спеціалізовані трудові суди, ролі профспілок приділяється особлива увага. Наприклад, важливою рисою процесу в судах Франції є активна участь профспілок. В межах прюдомінальної юстиції профспілки виконують наступні функції: надають юридичну допомогу працівникам і здійснюють їх представництво; порушують від імені працівників позови по спорах, пов`язаних із застосуванням і тлумаченням колективних договорів. У випадках, спеціально передбачених законом, вони втручаються у судовий процес від свого імені у колективних інтересах професії, а також у випадках підтримки індивідуальних вимог працівників, якщо в індивідуальному спорі зачеплений колективний інтерес [2, с.267.]. У даних випадках профспілка виступає захисником інтересів окремого працівника, причому останній не повинен оформлювати доручення (достатньо, що він попереджений про бажання профспілки представляти і захищати його права і не заперечує проти цього ). Профспілка, яка захищає колективний інтерес, може навіть діяти незалежно від доручення конкретного працівника.

Захист колективних прав та інтересів членів здійснюється профспілками при використанні прав, що пов`язані з правотворчою діяльностю, шляхом ведення переговорів та укладення колективних договорів і угод. Ці права реалізуються профспілкою при розробленні та прийнятті нормативно – правових актів у сфері праці. Профспілки та їх об`єднання беруть участь у правотворчій діяльності на різних рівнях: державному, галузевому, регіональному та локальному.

Профспілки, їх об`єднання при захисті прав та інтересів невизначеного кола осіб здійснюють контроль за виконанням колективних договорів і угод. Вони можуть ініціювати колективні трудові спори, вступати в конфлікти й застосовувати такий крайній засіб тиску як страйк. Це право їм гарантовано Конституцією ( ст. 44 ), і в період масових затримок виплати заробітної плати щорічно проводилися до 1,5 тисячі страйків, в яких брали участь понад 100 тис. працівників. Також на підтримку своїх вимог щодо поліпшення соціально – економічного становища працівників, дотримання конституційних прав та гарантій у сфері праці, профспілки використовують також права, які надані ним як об`єднанням громадян, на проведення у різноманітних формах акцій протесту: мітінгів, пікетувань, демонстрацій.

Профспілки та їх об`єднання захищають право громадян на працю, беруть участь у розробленні та здійсненні державної політики у галузі трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального захисту. Профспілки та їх об`єднання мають право вносити пропозиції суб`єктам законодавчої ініціативи і відповідними органами державної влади про прийняття або внесення змін до законів та інших нормативно – правових актів, які стосуються соціально – трудової сфери. Так, Федерація профспілок домогалася розгляду і прийняття в період 1998–2002 рр. більш як 40 законопроектів, внесення понад 2,5 тис. поправок до законів, спрямованих на захист працівників.

Відповідно до ст. 21Закону України « Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» профспілоки, їх об`єднання мають повноваження щодо громадського контролю за додержанням законодавства про працю, який здійснюється у наступних напрямках: питання трудового договору ( контракту), оплати праці, охорони праці, робочого часу, часу відпочинку, гарантій і компенсацій та інших соціально – трудових питань. Профспілки мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, об`єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються чи експлуатуються, на відповідність їх нормативно – правовим актам з питань охорони праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і профзахворювань на виробництві та давати свої висновки щодо них.

Профспілкам надано право на сприяння зайнятості населення, на участь в управлінні державним соціальним страхуванням, на представництво прав та інтересів працівників у відносинах з роботодавцем при зміні форми власності підприємства, установи, організації.

Захисна функція профспілок реалізується при припиненні трудових правовідносин. У більшості випадків звільнення працівників з ініціативи роботодавця потребує згоди виборного органу первинної профспілкової організації. Слід відмітити, що це повноваження профспілок у перехідний період зазнало суттєвих змін. Якщо за радянських часів в усіх республіках СРСР роботодавцю заборонялось за своєю ініціативою розривати трудовий договір з працівником ( крім окремих випадків ), то у цей час ця норма зберігається лише в Кодексі законів про працю України та Трудовому кодексі Республіки Таджикистан. В усіх інших державах – членах СНД під час кодифікації трудового законодавства, внесення змін та доповнень до нього ця норма була вилучена чи істотно змінена. Вважається, що за умов ринкової економіки роботодавцю не можна заперечувати звільняти працівників, які не потрібні на виробництві [3; с.67].

Таким чином, діяльність профспілок щодо захисту трудових прав та інтересів працівників відбувається у наступних напрямках: захист прав та інтересів конкретних працівників і захист прав та інтересів невизначеного кола осіб. У питаннях індивідуальних прав та інтересів своїх членів профспілки здійснюють представництво і захист у порядку, передбаченому законодавством та їх статутами. У питаннях колективних інтересів працівників профспілки, їх об`єднання здійснюють представництво і захист інтересів працівників незалежно від їх членства у профспілках.

Література:

Трудове право России: Учеб. для вузов / Отв. ред. Р.З. Лившиц, Ю. П. Орловский. – М.,1998.
Киселев И. Я. Сравнительное трудовое право: Учеб. – М., ТК Велби, Изд-во Проспект, 2005.
Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: теоретико-правовий аспект: Монографія. – Одеса, 2001.

Р.Ю.Перехрест

асистент факультету правових наук

Національного університету

“Києво-Могилянська Академія”

ПРАВОВІ АСПЕКТИ СПІВВІДНОШЕННЯТЕРМІНІВ “СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ” ТА “СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ” У ПРАВІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Одним із важливих та перспективних завдань сучасного права соціального забезпечення є вироблення єдиних підходів до термінологічного апарату. Передусім, це стосується таких термінів як “соціальне забезпечення” та соціальний захист”, які досить часто вживаються у юридичній літературі, актах законодавства, проте, не зважаючи на це, певного уточнення потребує питання їх співвідношення.

Метою даної статті є вироблення конструктивних пропозицій до співвідношення термінів “соціальне забезпечення та “соціальний захист” у праві соціального забезпечення, у контексті створення оптимальної ринкової моделі соціального забезпечення в Україні.

У юридичній літературі окремі аспекти цієї проблематики висвітлюються у працях таких вчених–юристів, як Я.І.Безугла, І.В.Зуб, В.Л. Костюк, І.М.Сирота, Б.І.Сташків, Б.С.Стичинський та інших.

У контексті розгляду зазначеного питання, варто вказати, що термін “соціальне забезпечення”, який означає форму матеріального забезпечення непрацездатних громадян, офіційно був закріплений у міжнародному Пакті про економічні, соціальні та культурні права, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 року[1]. У ньому, зокрема, йдеться про те, що “держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, яке включає соціальне страхування. Також термін “соціальне забезпечення” використовується і в Концепції соціального забезпечення громадян України, схваленої постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 року. Одначе, з іншої сторони, доволі часто законодавство України оперує терміном “соціальний захист. Так, у Конституції України[2] (ст. 46) вживається термін “соціальний захист”, що включає право громадян на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Воно, на рівні із іншими правами, зокрема, правом на працю[3,с.12], достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї відноситься до системи соціальних прав особи

Коло осіб, на яких поширюється соціальний захист, види і форми соціального захисту, умови та порядок їх застосування зазвичай визначаються окремими нормативними актами. Так відповідними законами передбачений соціальний захист наукових працівників, журналістів, військовослужбовців, працівників міліції, прокуратури, суду, інших працівників, громадян, які втратили роботу, громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, ветеранів війни, ветеранів праці, ветеранів військової служби та інших, хоч у правничій науці поняття “соціальний захист”, як правова категорія не визначена. Соціально-економічні заходи з соціального захисту крім матеріального забезпечення та обслуговування передбачають компенсаційні виплати, відшкодування, поновлення прав та інші соціальні гарантії, які можуть визначатися нормами не тільки права соціального забезпечення, а й інших галузей права - трудового, цивільного, адміністративного, фінансового та інших.

З огляду на зазначене, можна дійти висновку, що термін “соціальний захист” за своїм змістом, відповідно до ст. 46 Конституції України, має значно ширше поняття і включає в себе термін “соціальне забезпечення”. Проте, за своїм правовим змістом та суттю термін “соціальний захист” має дещо інше значення. Передусім, це комплексна правова категорія через призму якої реалізується одна із найбільш значимих функцій держави а, саме, соціальна функція.

Соціальна функція держави проявляється у створенні ефективних правових механізмів та моделей матеріальної підтримки економічно слабких громадян, які в силу певних об'єктивних обставин неспроможні забезпечити себе матеріально, зокрема, адекватно конкурувати на ринку праці, займатись бізнесом тощо. Держава ці обставини визнає соціально значимими і з ними пов'язує підтримку цих осіб через механізми соціального забезпечення. Зазначені категорії громадян визнаються соціально незахищеними.

Для здійснення цієї функції створено спеціальний орган державної виконавчої влади. Спочатку це було Міністерство соціального захисту населення України, а потім на базі цього міністерства та Міністерства праці України відповідно до Указу Президента України від 25 липня 1997 року утворено Міністерство праці та соціальної політики України.

Для фінансування сфери соціального забезпечення створені спеціальні фонди - Пенсійний фонд України і Фонди соціального страхування. Значні кошти на ці цілі виділяються також безпосередньо із Державного та місцевих бюджетів.

Сфера соціального забезпечення, як і інші сфери суспільного життя, підлягає правовому регулюванню. Тобто відносини між громадянами і державними органами в цій сфері складаються, виникають, вимірюються і припиняються під дією норм самостійної галузі права – права соціального забезпечення.

Нормами права соціального забезпечення встановлюються види соціального забезпечення, коло осіб, які підлягають такому забезпеченню, умови і порядок надання та розміри соціального забезпечення, джерела його фінансування, порядок встановлення юридичних фактів та вирішення спорів з приводу надання того чи іншого виду соціального забезпечення.

У юридичній літературі мають місце різні підходи до визначення “соціального забезпечення”[4, с.31], [5, с.6] Вони зводяться, як правило, до двох. Одні вчені включають до нього всі соціально-економічні заходи, спрямовані на відшкодування втраченого заробітку та безеквівалентне забезпечення тих потреб громадян, котрі задовольняються з державних або громадських джерел поза прямим зв`язком із результатом їх попередньої діяльності. Тобто вказують на комплексний характер цього права. Інші – лише ті, що пов`язують зазначене право з забезпеченням непрацездатних, хворих та сімей, що мають дітей. Соціальне забезпечення, є формою розподілу матеріальних благ з метою задоволення життєво необхідних індивідуальних потреб громадян при настанні соціального ризику за рахунок спеціальних соціальних фондів або за рахунок бюджетів різних рівнів (державного та місцевих) у випадках та на умовах, встановлених у законі. Такі підходи не можна вважати оптимальними, оскільки соціальна політика держави у сучасних умовах має грунтуватись на більш гнучких та ефективних механізмах матеріальної підтримки соціально незахищених категорій громадян.

Сучасна модель соціального забезпечення має виступати важливою складовою через призму якої реалізуватиметься соціальна функція держави. Вона проявляється через комплекс дій, повноважень органів державної влади та посадових осіб пов'язаних із соціальним захистом.

Термін “соціальний захист” – є напрям соціальної політики та діяльності держави через призму якої виробляються організаційно-правові форми, види соціального забезпечення громадян.

Таким чином “соціальний захист” включає в себе:

по-перше, діяльність держави, спрямована на створення на впровадження ефективної моделі соціального забезпечення, тобто конкретних організаційно-правових форм, механізмів та видів матеріального забезпечення соціально незахищених категорій громадян;
по-друге, діяльність органів державної влади, посадових осіб, спрямовані на забезпечення реалізації особою прав на конкретні види соціального забезпечення;
по-третє, діяльність держави спрямована на створення механізмів співробітництва з роботодавцями, громадськими інституціями щодо матеріальної підтримки, соціального обслуговування соціально незахищених категорій громадян.
по-четверте, діяльність держави спрямовану на співробітництво з іншими державами щодо соціального забезпечення громадян України, які знаходяться на території інших держав.

З огляду на зазначене, ефективність соціального захисту проявляється формуванні конструктивних принципів та підходів, які б гарантували достатній життєвий рівень для усіх категорій громадян.

Виходячи з зазначеного термін “соціальне забезпечення” має свої особливості. Як відзначає у своїй роботі Б.І.Сташків, соціальне забезпечення тлумачиться як надання достатніх матеріальних засобів для існування кому-небудь з боку суспільства[6, с.14].

Таким чином, на відміну від “соціального захисту” категорія “соціальне забезпечення” являє собою своєрідну соціально-економічну та правову модель матеріального забезпечення осіб, які з підстав визнаних державою соціально значимі не мають можливості самостійно забезпечити свою життєдіяльність або ж мінімальний життєвий рівень. І в силу цього, держава запроваджує механізми надання таким особам необхідної підтримки через конкретні організаційно-правові форми та види соціального забезпечення.

Враховуючи вищезазначене, можна констатувати, що співвідношення термінів “соціальний захист” та “соціальне забезпечення” варто розглядати, виходячи з такого:

по-перше, соціальний захист як одна із складових соціальної функції держави є одним із механізмів формування в Україні ефективної моделі соціального забезпечення;
по-друге, соціальне забезпечення є правовою моделлю через призму якої провадиться реалізація державою соціального захисту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Права людини, міжнародні договори України, декларації, документи. - К.- 1992.-C.26.
Конституція України. Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 30. – Ст. 141.
Костюк В.Л. Джерела трудового права України. Автореф. кан. юрид. наук. К., 2001.-20с.
Андреев В.С. Право социального обеспечения в СССР. – Юридическая литература. – М. – 1987. – С. 31.
Тучкова Э.П. Право социального обеспечения. – М. – 1995. – С. 6.
Сташків Б.І. Теорія права соціального забезпечення: Навч. посіб. – К.: Знання, 2005. – 405 с.

Інна Баклан

ад’юнкт кафедри кримінального права

Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЗАПОБІГАННЯ НАРКОЗЛОЧИНАМ НЕПОВНОЛІТНІХ (РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ)

Здавна вживання наркотиків було пов’язано із релігійними та побутовими звичаями в місцях їх вирощування. Найбільші площі посіву рослин маку знаходилися на території Азії, Південної Америки та Африки.

Сьогодні у майже у всьому світі перед суспільством гостро стоїть проблема наркоманії та злочинності серед неповнолітніх.

До сьогоднішнього часу під впливом різних історичних подій, економічних та політичних змін у суспільстві все частіше наркотичні засоби зловживають, а не вживають у медичних цілях, що часто призводить до негативних наслідків, які проявляються у вчиненні злочинів. Безпосередніми учасниками таких процесів стають підлітки.

Проблема злочинності неповнолітніх в курортних зонах досліджувалася спеціалістами різних напрямків. Так, в Російській Федерації Р.З. Вєзіров у своїх наукових роботах наголошує на актуальності проблеми злочинності неповнолітніх в умовах найбільших міст РФ [1, 17]. А для України необхідність дослідження злочинності неповнолітніх загалом, та наркозлочинів зокрема, також є досить актуальним питанням сьогодення. Для аргументації слід навести статистичні дані МВС України, в яких зазначається, що протягом 2003 року зареєстровано 31714 злочинів, виявлених осіб – 26099, найбільший коефіцієнт злочинної активності серед неповнолітніх спостерігається в АР Крим, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій та Харківській областях [2, 46].

Дослідженням проблеми злочинності неповнолітніх в курортних зонах займалися такі українські вчені-юристи, як С.М. Алфьоров, В.В. Голіна, І.О. Доброрез, В.І. Шакун.

Спроба дослідити злочинність неповнолітніх, частково була досліджена в цих роботах, але концептуальних напрацювань в цьому напрямку поки що в Україні не проведено. У зв’язку з цим виникає необхідність розглянути дану тему через призму криміногенної ситуації в АР Крим протягом десяти років і на основі цього визначити особливості впливу регіональних чинників на злочинність неповнолітніх в курортних зонах.

Особливість літнього періоду в курортних зонах полягає в тому, що в цей час завозиться велика кількість наркотичних засобів та психотропних речовин. Така необхідність викликана значним попитом на ці речовини. Окрім того, більшість злочинних груп переховуютсья від слідства та суду саме в курортних регіонах.

Мета нашого дослідження полягала в тому, щоб порівняти злочинність неповнолітніх загалом і наркозлочини зокрема в АР Крим зі злочинністю зазначеної категорії осіб в інших курортних зонах в Одеському, Запорізькому та Донецькому регіонах, а також визначити основні напрямки запобігання наркозлочинам серед неповнолітніх на регіональному рівні.

Актуальність злочинності неповнолітніх в курортних зонах полягає в тому, що саме на літній період припадає більша частка злочинів, які вчинюються в Криму порівняно з іншими сезонами.

Слід зазначити, що в АРК Крим проживає 2 млн. 14 тис. осіб, з яких 535 тис. – це молодь у віці від 11 до 28 років. Зареєстровано за 2004 рік в АРК Крим 8305 споживачів наркотиків. Статистика свідчить, що безробіття, бідність серед молоді являються наслідками зростання злочинності та наркоманії. Так, більше 17,5 тисяч неповнолітніх було засуджено в Україні в 2003 році до різних термінів позбавлення волі за вчинені злочини.

Як повідомили в Українському державному центрі соціальних служб для молоді, згідно статистичних даних в деяких областях спостерігається “стійка тенденція до зростання злочинності серед неповнолітніх”. Найбільш високі темпи зафіксовані в Донецькій, Івано-Франківській, Житомирській областях та в Криму [3, 14].

Що стосується 2004 року, згідно даних МВС України, було зареєстровано 31 тис. злочинів, вчинених неповнолітніми та за їх участю, що на 7,6% менше, ніж у попередньому році [4, 25].

В період літнього сезону в АРК Крим спостерігається значне збільшення кількості неповнолітніх, які приїхали на відпочинок з різних регіонів України. Особливо необхідно відмітити, що неповнолітні, відправляючись на відпочинок, мають умисел вчинення протиправних дій з метою отримання матеріальних благ. Як правило, вони приїжджають групами і попередньо домовляються за ролі, які будуть виконувати. Такі неповнолітні проживають з місцевими бродягами. Так, в кінці червня 2005 року співробітниками Феодосійського міськвідділу Головного управління МВС України в АРК Крим, розкрито злочинну групу, яка складалася з чотирьох осіб віком 17–18 років, які прибули до Криму з Дніпропетровська та Павлограда. Ця група займалася розбоями, грабежами, крадіжками, мобільних телефонів. Важливо зазначити , що в період літніх відпусток в курортних зонах особами від 7 до 14 років частіше всього вчиняються крадіжки, розбої, грабежі, хуліганство. Серед осіб жіночої статі, які не досягли повноліття, вже з 13 років займаються проституцією, причому мають постійних клієнтів серед заможних відпочиваючих, особливо з Росії. Така криміногенна ситуація серед неповнолітніх, перш за все, викликана тим, що неповнолітні перебувають без контролю з боку батьків, педагогів чи співробітників міліції.

Беручи до увагу складну криміногенну ситуацію, служба у справах неповнолітніх здійснює профілактику дитячої та підліткової злочинності, працює з молоддю, які відносяться до груп ризику. На обліку знаходиться 137 неповнолітніх, які вчинили протиправні діяння, а також 213 дітей-сиріт, які залишилися без батьківського піклування. Виявляються та ставляться на облік діти, які проживають і виховуються в неблагополучних сім’ях.

Так, наприклад, по результатам звіту Євпаторійського виконкому за 2004 рік, дитяча злочинність в Євпаторії у порівнянні з 2003 роком зменшилася на 13,3%. Такий результат пов’язаний зі спільною діяльністю служби у справах неповнолітніх з іншими підрозділами, які працюють з молоддю.

Протягом 2004 року проведено 33 профілактичних рейди, 387 індивідуально-профілактичних бесід з неповнолітніми, які знаходяться на обліку (2003 рік - 268).

В райвідділи Кримського регіону надходять місцеві неповнолітні, залишені батьківських прав. З інших регіонів (Запоріжжя, Миколаїв, Нікополь, Харьків, Джанкой, Херсон) діти попадают у зв’язку з тим, що тікають з дому, з лагерів, інтернатів та займаються бродяжництвом, вчиняють протиправні діяння.

У зв’язку з цим, на нашу думку, багато уваги необхідно приділяти взаємодії співробітників міліції зі службою у справах неповнолітніх, з ОВС інших областей, тому що до сьогоднішнього часу залишається проблемою неналежний обмін інформацією.

Велике занепокоєння викликає те, що за травень-початок липня 2005 року в Феодосійському регіоні не зареєстровано жодного факту вживання наркотиков серед неповнолітніх, хоча за неофіційними даними значний відсоток молоді продовжує вживати наркотики і вчинювати злочинні діяння. На сьогоднішній день в МВ ГУ МВС України в АРК Крим серед неповнолітніх на обліку перебуває 18 токсикоманів, 1 проститутка, 5 неповнолітніх, які систематично вживають спиртні напої, а також 1 злочинна група [5, 12].

Проблемним питанням, як одним із чинників поширення злочинності серед неповнолітніх в курортних регіонах, до сьогоднішнього часу залишаються неналежні умови праці, навчання й відпочинку, матеріальне становище своєї сім’ї, доступність та якість медичного обслуговування. Молодь віддає перевагу пасивним формам проведення дозвілля, зменшується інтерес до культурного надбання. Менше половини юнаків та дівчат займаються фізкультурно-оздоровчою роботою. Спостерігається тенденція їх раннього залучення до таких шкідливих звичок, як куріння, вживання алкоголю та наркотичних речовин, до дошлюбних та позашлюбних статевих відносин.

За останні десять років частка хворих на наркоманію серед неповнолітніх збільшилася у 6–8 разів, смертність серед осіб цієї групи за цей час зросла в 40 разів. Хоча суттєво і зменшилася захворюваність підлітків на алкоголізм, наркологічні розлади і венеричні хвороби, проблема повноти обліку цих захворювань не дозволяє об’єктивно оцінювати відповідність отриманих статистичних даних реальному стану справ. Актуальною залишається проблема соціально зумовлених хвороб, зокрема СНІДу та туберкульозу.

Слід зазначити, що сьогодні неповнолітні практично весь свій вільний час проводять в ігрових залах чи за комп’ютерами. В період літніх відпусток, особливо така картина спостерігається в курортних регіонах, де від різноманіття ігрових автоматів, розважальних закладів, молодь часто „кидається в азарт”, витрачаючи тим самим останні гроші. Як наслідок такого азарту, багато з них прибирають в ігрових залах, займаються бродяжництвом, а на виручені кошти грають в автомати. У зв’язку з цим, співробітникам правоохоронних органів, необхідно направляти зусилля в місця, де знаходяться ігрові автомати, комп’ютерні клуби та інші розважальні заклади для молоді.

Беручи до уваги вищевикладене, вважаємо за необхідне виділити три етапи здійснення роботи у напрямку запобігання злочинності неповнолітніх:

Виявлення осіб, які схильні до асоціальної поведінки та попередження негативних проявів з їхнього боку.
Надання допомоги вищезазначеним особам в складній ситуації, психологічна, матеріальна чи фізична допомога.
Адаптація до нормальних умов життя.

Сьогодні в Автономній Республіці Крим та інших курортних регіонах (Запоріжжя, Одесса тощо) діє мережа центрів соціальних служб для молоді, притулки для неповнолітніх, дитячі будинки сімейного типу, Центри медико-соціальної реабілітації для неповнолітніх. За даними Комітету, 75 відсотків молодих осіб, які пройшли через ці заклади, виходять абсолютно здоровими. Але після повернення знову попадають в негативне середовище. Саме тому актуальним питанням залишається адаптація молодих осіб, які пройшли курс лікування від накроманії та реабілітація. Можливо, потрібно на законодавчому рівні переглянути питання щодо посилення відповідальності батьків чи осіб, які їх замінюють, за виховання своїх дітей, за втягнення їх в злочинну діяльність.

Погоджуючись із думкою В.В.Дурдинця, можна констатувати, що основні напрями протидії наркотизації суспільства в Україні можуть бути поділена на такі групи:

боротьба з наркобізнесом, незаконним обігом наркотиків, злочинними проявами в наркосередовищі;
профілактика наркоманії;
ліквідація наслідків нарковпливів: лікування, реабілітація наркоманів, повернення до активної життєдіяльності[6, 5].

На нашу думку, система попередження наркоманії серед неповнолітніх може складтися з таких елементів:

рання профілактика, направлена на усунення обставин, що негативно впливають на формування особи неповнолітнього та запобігають їх переходу на злочинний шлях (наприклад, негативний вплив мікро середовища);
усунення обставин, що потягли за собою вчинення конкретного злочину неповнолітнім (наприклад, перебування в стані наркотичного сп’яніння при вчиненні злочину);
попередження рецидиву (наприклад, недопущення подальшого вживання наркотиків неповнолітніми з метою попередження вчинення злочинів на фоні наркоманії).

Отже, на всіх вищезазначених рівнях запобігання здійснюється до основних сфер виховання неповнолітнього за допомогою специфічних, характерних для ОВС, засобів та методів. Мається на увазі цілеспрямована робота по усуненню недоліків в області сімейного, шкільного, трудового виховання неповнолітніх, організації їх дозвілля, а також підвищення ефективності діяльності суб’єктів профілактики.

Після розподілу заходів на загально-соціальні заходи впливу на наркоманію серед неповнолітніх та спеціальні заходи впливу на злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотичних засобів у молодіжному середовищі, необхідно перейти до їхнього практичного забезпечення, тобто як можуть бути використані на практиці ті заходи, які ми запропонуємо в роботі.

Повністю підтримуємо думку наших колег з Харкова, що у профілактиці наркоманії серед неповнолітніх, одним із напрямків може бути використання трансцендентальної медитації в антинаркотичних програмах молоді, а також у реабілітаційних програмах для засуджених. Поки що достатніх даних, з яких можна судити про ефективність вищевказаного напрямку профілактики не має, але доведено, що сім’ї, в яких діти займаються медитацією, більш спроможні протистояти наркотикам, так як підвищується рівень самореалізації та самопізнання, значно зменшується занепокоєння , хвилювання, а також залежність від наркотиків [7, 35-36].

Підводячи підсумок розглядуваної проблеми в межах статі щодо основних напрямків запобігання наркозлочинам неповнолітніх в курортних регіонах, на нашу думку, було б доцільним визначити наступне:

Blog

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Содержание