Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Закон

Содержание Голубєва Неллі Юріївна асистент кафедри цивільного права ОНЮА Договір позички за законодавтсвом західноєвропейських країн

Подобный материал:

• 1. Таможенное регулирование и таможенное законодательство России, 467.22kb.
• Статья анализирует основные принципы и особенности реализации политики Украины в отношении, 156.64kb.
• Вопросы для зачета по дисциплине «Таможенное дело и таможенные платежи», 123.53kb.
• Конкурентные преимущества экономических моделей новых индустриальных стран азии в начале, 418.19kb.
• Курс 5 Факультет: Медицинский (специальность «Лечебное дело», «Педиатрия», «Медико-профилактическое, 282.23kb.
• 11. период "открытого кризиса" в психологии и основные направления развития психологии, 515.43kb.
• Контрольные вопросы, выносимые на зачет по дисциплине «Таможенное право», 19.66kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.88kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.98kb.
• Конец 50 начало 60-х годов нашего столетия, 24.79kb.

Голубєва Неллі Юріївна

асистент кафедри цивільного права ОНЮА

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗІГРАШІВ ТА СТИМУЛЮЮЧИХ ІГОР, ЩО ПРОВОДЯТЬСЯ У ЗАСОБАХ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Поширення набули на основних національних ЗМІ ігри з призами (розіграші призів). Це відносно новий для України рекламний маркетинговий прийом. Можна виділити три ознаки стимулюючих ігор: перший – є товар, який просувається таким шляхом, другий – ведеться рекламна кампанія, третій – винагорода присуджується за принципом жеребкування, що і ріднить ці прийоми з лотереєю.

При недостатній законодавчій регламентації подібних стимулюючих ігор (розіграшів), їх організатори мають широке поле для зловживань. Є певна суспільна незадоволеність від проведення таких ігор.

Учасники ігор висувають наступні претензії: по-перше, ЗМІ звинувачуються у наданні неналежної інформації про ігри та їх організаторів, у змові; по-друге, учасники незадоволені правилами гри: неповні, заплутані умови розиграшу, залучення до гри неповнолітніх (часто обіцянки про казкові призи приваблюють дітей, вони починають правдою-неправдою збирати гроші, щоб накупити більше шоколадних батончиків, зрозуміло, що страждають від цього не тільки сімейний бюджет, але і дитячі шлунки); по-третє, учасники ігор скаржаться на невиконання організаціями обіцянок (спочатку заявляється певному учаснику, що він вже практично виграв, а потім проводяться багатоетапні розіграші і у результаті – він нічого не отримує); по-четверте, учасники звинувачують організаторів у шахрайстві: підміні призу (замість призу першої категорії "Фольксваген-Гольф” учасник розіграшу отримує картонну коробку з картинкою автомобіля), низькій якості призу (наприклад, із золотих дрібничок за два тижні стерлося “золото”); по-п’яте, дивує учасників розіграшу вимога організаторів гри повернути всі речові докази участі у грі [1; 2]; по-шосте, часто зустрічається в умовах ігор пункт такого змісту: “Компанія залишає за собою право остаточного вирішення усіх питань, а також претензій і спорів, пов’язаних з розігруванням призів”.

Люди схильні грати в такі ігри, але необхідно мати певну законодавчу базу, що регулювала б їх правила чи, принаймні, необхідна визначеність, якими діючими нормами законодавства вони повинні регулюватися.

Практично єдиною згадкою про можливість проведення розіграшів та деяких вимог до них є п. 3 ст. 7 Закону України „Про рекламу” [2; 181], що містить таке правило: „реклама про проведення конкурсів, лотерей, розіграшів призів тощо повинна містити інформацію про умови, місце та строки їх проведення. Інформація про будь-які зміни умов, місця та строків проведення конкурсів, лотерей, розіграшів призів тощо має подаватися у тому ж порядку, в якому вона була розповсюджена”.

Податкове законодавство згадує у п. 9.5 ст. 9 Закону України „Про податок з доходів фізичних осіб” від 22 травня 2003 року необхідність оподаткування виграшів та призів [3; 308]. При цьому законодавець не визначає, що означають поняття „виграші і призи, отримані в результаті лотереї або іншого розиграшу”, і як вони відрізняються від, наприклад, дарунків, що не оподатковуються [4].

Лист ДПАУ від 18.03.2004р. № 2025/6/17-3116 визначає, що „виграші і призи уособлені із лотереєю та участю у ній або в інших розіграшах, які передбачають попереднє придбання платником податку права на участь у таких лотереях чи розіграшах. Лотерея – це господарська операція, яка передбачає продаж гравцю права на участь у розігруванні призу за випадковою вірогідністю за кошти або в обмін на інші цінності, а також безоплатне отримання такого призу у власність у разі визнання такого гравця переможцем”.

Таким чином, за діючим законодавством розиграші можуть проводитися у рамках лотерей та без проведення лотерей, однак чіткої регламентації таких розіграшів у законодавстві України ми не знайдемо. На відміну від законодавства РФ законодавство України прямо не вказує на приналежність відносин із подібних розіграшів та лотерей до інституту публічної обіцянки винагороди, тому постраждалим від нечесного поводження організаторів подібних розиграшів в України доволі важко захистити свої права.

Так, п. 7 ст. 3 Закону Російської Федерації „Про лотереї” містить визначення стимулюючої лотереї: „це лотерея, що проводиться організацією, що здійснює підприємницьку діяльність, для стимулювання продажу товарів або надання послуг на всій території Російської Федерації або в окремому регіоні і є комплексом таких взаємопов’язаних заходів, як реклама, продаж товару – носія інформації про виграш (надання послуги), публічна обіцянка винагороди (публічний конкурс), де як винагороду гравець одержує право участі в лотереї і розіграші її призового фонду” [5; 3754]. Таким чином, у Російській Федерації організація і проведення стимулюючих ігор регулюються положеннями розділів 56–57 (публічна обіцянка винагороди, публічний конкурс) Цивільного кодексу РФ, законом „Про рекламу” стосовно вимог, що пред’являються до реклами заходів.

На жаль, в Україні до сих пір закон про лотереї не прийнятий. При проведенні лотерей керуються відповідним Указом Президента України [6; 1732] та деякими відомчими нормативно-правовими актами, в яких ніяким чином не згадується про проведення розіграшів, а навпаки робиться застереження про незастосування їх при проведенні розіграшів [7].

Що стосується перспективного законодавства, то визначення розіграшу міститься у проекті Закону „Про державне регулювання діяльності з випуску і проведення лотерей і грошових розіграшів” [8; 467]. Цей Закон визначає поняття лотерей і грошових розіграшів, установлює порядок їх державного регулювання. Розіграш від лотереї відрізняється тим, що передбачає безоплатне передання гравцю права на участь у розігруванні призу за випадковою вірогідністю, а також його безоплатне отримання у власність, у разі визнання такого гравця переможцем. Причому виграшем (призом) вважається не лише матеріальна цінність, а і майнове право, наприклад розиграш права на купівлю автомобіля за одну гривню.

З визначення у згаданому Листі ДПАУ та проекту закону лотерей та розіграшів можна зробити висновок, що більшість стимулюючих ігор, що проводяться у ЗМІ – це стимулюючі лотереї (у випадку продажу гравцю права на участь у розігруванні призу – лотерейного білету – за випадковою вірогідністю за кошти або в обмін на інші цінності) чи розіграші (винагорода присуджується теж за принципом жеребкування, як і в лотереї, але учаснику розіграшу не треба купувати право на участь у розіграшу).

Одним з елементів подібних акцій є публічна обіцянка винагороди, що регулюється главою 78 ЦК України (оскільки є певна стимуляція дій невизначеного кола осіб за певну винагороду, що оголошується публічно). Тому їх учасники можуть захистити себе від недобросовісних організаторів ігор та розіграшів за указаними нормами ЦК України.

Можлива і публічна обіцянка у „чистому вигляді”, якщо винагорода присуджується кожному, хто здійснив дію, яка вимагалася організаторами рекламної акції (чи указується, що виграш отримає той, хто здійснив указану дію першим чи винагороду отримає певна кількість осіб, наприклад, перших 20 осіб, що виконали завдання, тобто виконали якусь обов’язкову умову – надіслати етикетки товару). Тому, якщо рекламна акція проводиться за принципом „кожному, хто прислав три пробки від нашого шампанського, – винагорода” чи „кожному хто знайшов жетончик у коробці наших цукерок і прислав його нам, – подарунок” – це публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу. А якщо щасливі володарі жетончиків виходять у наступний тур і з їх числа жеребкуванням визначаються переможці – це вже розіграш.

Звісно, легше всього відокремити рекламні акції, що проводять у вигляді конкурсу, оскільки його організатор не зобов’язаний винагороджувати кожного чи першого, а, виходячи із заданих наперед критеріїв, вибирає найкраще виконання завдання із запропонованих йому. При проведенні конкурсів, умови передбачають безоплатне набуття особою статусу їх учасника та отримання учасником, який виявив кращі особисті знання або фізичні здібності, призів за особисту перемогу.

Варто відзначити, що не проведенням лотереї чи розіграшу, наприклад, розміщення усередині упаковки, в яку розфасована продукція, малюнка, який дарується споживачеві, оскільки споживач продукції не є гравцем, споживачеві продається не право на участь у розиграші призу, а товар, наприклад цукерки, горішки, кава і т. ін. Подарунок додається до товару як один із засобів для заохочення купівельної зацікавленості до нього. Суб’єкт підприємницької діяльності несе витрати на подарунки, прогнозуючи збільшення обсягів продажу продукції [9]. Отже, широко поширена акція по роздачі подарунків серед покупців (нехай навіть по випадковій вірогідності, але без продажу права на участь у цій акції та без розігрування призів) не повинна підпадати під визначення лотереї чи розіграшу [10].

З короткого аналізу розіграшів, лотерей, стимулюючих ігор та зловживань при їх проведенні, очевидна необхідність передбачити такі правила розіграшів та стимулюючих ігор у згаданому проекті Закону:

1. В рекламі стимулюючих ігор обов’язково повинні міститися: основні дати проведення заходу, а саме, закінчення прийому заявок на участь та/чи строки видачі призів; вказівка загальнодоступного джерела, де учасники акції можуть отримати інформацію про фактичну адресу фірми організатора або рекламодавця, не обмежуючись вказівкою абонентного ящика; про правила гри і призи (у тому числі, яка сторона – гравець або організатор – платить податки з призів), а також про можливі додаткові умови витрат, пов’язаних з участю у грі, отриманням і експлуатацією призу.

2. Недопущення проведення стимулюючих ігор, звернених до дитячої аудиторії (до 14 років). Діти не в змозі адекватно оцінити шанс виграшу і не мають самостійних джерел доходу.

3. Недопущення проведення розіграшів, які стимулюють продаж лікарських засобів, і застосування цих товарів як призів.

Звісно, при проведенні так званих „вуличних лотерей” навряд чи може йти мова про ознаки публічної обіцянки винагороди. Як правило, до таких прийомів не звертаються поважні та відомі фірми, а під їх торговою маркою діють різного роду правопорушники. Вони в доволі жвавих місцях зустрічають потенційних клієнтів широкими усмішками, ввічливою мовою і оголошують, що така відома фірма проводить рекламну кампанію, і тому розігрується безпрограшна лотерея з призами. Прийоми проведення таких „розиграшів” виключають віднесення їх до рекламної компанії, тому що у більшості випадків вони порушують всі норми про достовірну, належну, етичну рекламу. Не можуть бути вони і лотереєю, тому що порушені абсолютно всі положення чинного законодавства, регулюючого лотерейну сферу, у тому числі – положення про необхідність мати відповідний дозвіл на організацію і проведення лотереї [11; 1732]. Якщо це азартна гра, то є порушення положення Кодексу України про адміністративні правопорушення, який взагалі забороняє як участь, так і організацію азартних ігор у громадських місцях (ст. 181) [12; 1123]. Очевидно, що змішання елементів реклами, лотереї, азартних ігор та ін. застосовується виключно з метою маскування суті заходу, що проводиться – шахрайства.


Література:

1. За матеріалами журналу „Спрос”. – 2000. – № 1. – С. 2-8.

2. Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 39. – С. 181.

3. Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 37. – С. 308.

4. Див.: Лист ДПАУ від 29.03.2004 р. № 2339/6/17-1316 „Щодо розуміння окремих норм Закону України „Про податок з доходів фізичних осіб”.

5. СЗ РФ. – 1995. - № 39. – Ст. 3754.

6. Указ Президента України Про деякі заходи щодо регулювання лотерейної діяльності від 10 вересня 2002 року № 813/2002 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 37. – С. 1732.

7. Наприклад, п. 1.1 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей, затверджених Наказом Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей і Порядку контролю за додержанням Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей №128/1037 від 12.12.2002 р. міститься застереження такого змісту: „Зазначені Ліцензійні умови не поширюються на проведення на безоплатній основі розіграшів серед покупців товарів (послуг) з видачею виграшів у готівковій або майновій формі, які проводяться з метою реклами”.

8. Постанова Верховної ради України Про направлення на повторне перше читання проекту Закону України про державне регулювання діяльності з випуску та проведення лотерей і грошових розіграшів від 6 березня 2003 року № 611-IV // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – С. 467.

9. Лист Держкомпідприємництва Про подарунки (призи) покупцям від 06.03.2002 р. № 2-222/1297.

10. Див.: Михайленко Д. Подарок или приз? Важно не название, а процесс // Бухгалтерия. – 2004. – № 27 (598).

11. Указ Президента України Про деякі заходи щодо регулювання лотерейної діяльності від 10 вересня 2002 року № 813/2002 // Офіційний вісник України. – 2002. – № 37. – С. 1732.

12. Відомості Верховної Ради України. – 1984. – Додаток до № 51. – С. 1123.


Гончаренко В.О.

асистент кафедри цивільного права ОНЮА


ДОГОВІР ПОЗИЧКИ ЗА ЗАКОНОДАВТСВОМ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН

Більшість сучасних договорів, закріплених в Цивільному кодексі України (далі – ЦК України), були оформлені та широко використовувалися ще в римському приватному праві. Вплив римського приватного права на цивільне законодавство Україні в галузі зобов’язального, в тому числі договірного права відбувався переважно опосередковано через цивільне законодавство західноєвропейських країн, в яких рецепція римського права вже відбулася раніше. З огляду на це, вивчення моделей регулювання договірних відносин за законодавством країн романської, германської та англосаксонської правових родин є доцільним з метою пошуку оптимальних підходів до правового регулювання договорів за цивільним законодавством України. Останнім часом на Україні мали місце дослідження проблемних питань договірного права на рівні монографій, підручників, посібників, дисертаційних досліджень, присвячених окремим видам договірних зобов’язань (договору підряду у будівництві, договору на проведення аудиту, договору страхування, консигнації, факторингу, зберігання тощо). Однак, слід зазначити, що увагу науковців привертала головним чином проблематика оплатних різновидів договорів, а тому такий безоплатний договір як позичка залишився мало дослідженим. Через недостатню увагу правознавців до вивчення характерних рис договору позички правове регулювання цього договору за ЦК України не можна визнати досконалим. Тому завданням даного дослідження є аналіз норм щодо договору позички за законодавством західноєвропейських країн з метою формулювання пропозицій з вдосконалення правового регулювання цього договору за чинним ЦК України.

У статті 1874 розділу X Французького цивільного кодексу (далі – ФЦК) [1] зазначається, що існують два види позики: позика речей, якими можна користуватися без їхнього знищення, та позика речей, які споживаються в процесі користування ними. Перший вид має назву позики для користування (prêt a usage) або позички (commodat), другий – називається просто позикою (prêt de consommation).

Відповідно до ст. 1875 ФЦК безоплатне користування або позичка (commodat), є договором, в силу якого одна із сторін надає іншій річ для користування з покладенням на особу, котра отримала річ, обов’язку повернути її після використання.

Договір позички в ФЦК зберіг свою традиційну реальну конструкцію, тобто договір позички вважається укладеним лише з моменту передачі речі.

Позичкоотримувач визнається за ФЦК не володільцем речі, а її детентором. Значення наділення позичкоотримувача лише статусом тимчасового детентора речі полягає в тому, що за французьким правом тримання не визнається підставою для придбання речі у власність за давністю володіння, незалежно від тривалості тримання речі (ст. 2236 ФЦК).

Аналіз ст. ст. 1880 – 1884, 1886 ФЦК, що визначають обов’язки позичкоотримувача, дає підстави для висновку про наявність прямої, навіть буквальної, рецепції норм римського права з цього питання. Так, позичкоотримувач зобов’язаний піклуватися, як добрий батько сімейства (diligentissimus pater familias), про охорону і схоронність переданої в позичку речі. (ст. 1880 ФЦК). У ст. 1881 ФЦК передбачається, що у разі використання речі з іншою метою чи протягом більш тривалого часу, ніж передбачено договором, ризик випадкової загибелі речі переходить на позичкоотримувача. Рівно, відповідно до ст. 1882 ФЦК позичкоотримувач зобов’язаний відшкодувати позичкодавцеві збитки у зв’язку із загибеллю речі, якщо він врятував свої власні речі, а отримана у позичку річ загинула.

Позичкоотримувач за ФЦК несе відповідальність в такій же ж мірі, як і комодатарій за римським правом, тобто відповідає за будь-яку вину з свого боку (за omnis culpa) – за dolus (за умисел), culpa lata (за грубу недбалість), за culpa levis (за легку недбалість), а у випадках передбачених законом, також і в разі відсутності вини – за випадкове спричинення шкоди позичкодавцеві.

Важливою гарантією прав позичкодавця є встановлення в ст. 1885 ФЦК заборони притримувати річ, передану у позичку, для забезпечення зустрічних вимог позичкоотримувача. Існування даної заборони пояснюється фідуціарним (довірчим) характером відносин між сторонами договору позички. Характер гарантійної норми має також і ст. 1887 ФЦК, відповідно до якої особи, котрі спільно взяли одну річ в позичку, несуть солідарну відповідальність перед позичкодавцем.

Цивільне законодавство Німеччини розглядає договір позички як самостійний договір, а не вид договору позики.

Німецький цивільний кодекс (далі – НЦК) [2] окремо регулює договір позички (параграфи 598 – 606 розділу 6), договір позики речей (параграфи 607 – 610) та позику грошей (параграфи 488 – 498).

Відповідно до параграфу 598 НЦК за договором позички позичкодавець зобов’язується передати позичкоотримувачу річ в безоплатне користування. Користування переданою річчю має відповідати її призначенню, обумовленому в договорі. Забороняється передавати річ третім особам без отримання відповідного дозволу позичкодавця (параграф 603 НЦК).

Отже, першою новелою НЦК, порівняно із римським та французьким правом, є визнання позички консенсуальним договором. В зв’язку з цим в НЦК передбачаються обов’язки для двох сторін цього договору.

Відповідно до параграфу 599 НЦК позичкодавець несе відповідальність тільки за умисел та грубу необережність. Відповідальність позичкодавця у формі відшкодування збитків настає за умисне приховуванням існуючих обтяжень речі чи її недоліків (параграф 600 НЦК). Якщо співставити відповідальність позичкоотримувача за НЦК із відповідальністю комодатарія за римським правом, то можна зробити висновок, що її обсяг значно зменшено. Позичкоотримувач за НЦК вже не відповідає за culpa levis, за легку необережність, та за випадкове спричинення шкоди, що збільшує ризик знищення чи пошкодження речі для позичкодавця і не сприяє захисту його інтересів.

За НЦК позичкоотримувач визнається володільцем речі, переданої у позичку. Закон надає володільцю дуже широкі повноваження здійснювати самозахист. Так, володілець має право чинити опір самоуправству, навіть власника речі. Якщо річ вибула з його володіння, то він може самостійно витребувати її у порушника [3, 243]. Отже, відповідно до НЦК позичкоотримувач визнається не просто детентором речі, а й її володільцем, що надає йому право самостійно, не звертаючись по допомогу до її власника, захищати своє право володіння від посягань третіх осіб.

Правове регулювання договору позички за англійським правом істотно відрізняється від регулювання цього договору в праві країн континентальної Європи. За англійським законодавством позовним захистом користуються лише ті договори, які відповідають доктрині, так званого, зустрічного задоволення. Договір позички за англійським правом, як безоплатний договір, позбавлений необхідної умови чинності правочинів, – зустрічного задоволення.

Це було б у повній мірі так, якщо б англійські юристи не обґрунтували доцільність зробити виключення із загального правила щодо відносин, так званого, безоплатного залежного тримання, до яких в англійському праві належать договори безоплатного зберігання (depositum), позички (commodatum) та безоплатного представництва (mandatum). Обґрунтування полягає в тому, що навіть за умови безоплатного тримання присутнє зустрічне задоволення, яке виражається у тій шкоді, яку зазнає власник внаслідок вибуття майна з його володіння хоча б і на малий строк (справа Бейнбридж проти Фермстон, 1838р.).

Однак, наведена точка зору (судовий прецедент) не була однаково позитивно сприйнята всіма англійськими юристами. Проти цього обґрунтування зазначалося, що воно, по-перше, не охоплює випадків безоплатного тримання на користь власника майна (зберігання), та, по-друге, у випадку безоплатного тримання в інтересах лише утримувача (позичка) цього аргументу не достатньо, оскільки зустрічне задоволення має полягати тут в обіцянці не просто повернути майно власникові після закінчення строку договору або досягнення мети тримання речі, а вчинити якісь позитивні дії відносно майна, окрім збереження його у первісному вигляді, так, наприклад, поліпшити його або відремонтувати.

За договором позички відповідно до права Англії передаються рухомі речі, котрі знаходяться у власності однієї особи (позичкодавця), в безоплатне користування іншої особи (позичкоотримувача). Отже, англійське право допускає передачу у позичку лише рухомих речей.

З договору позички отримує вигоду лише залежний утримувач. Звідси випливають підвищені вимоги в англійському праві до позичкоотримувача. При користуванні переданою йому річчю він зобов’язаний ставитися до неї із особливим піклуванням, яке проявляють за подібних обставин щодо свого майна вищою мірою уважні та обережні особи. На позичкоотримувача покладається відповідальність навіть за легку ступінь недбалості при виконанні договірних зобов’язань. Це мотивується тим, що власник речі повинен ставитися до утримувача з високим степенем довіри, щоб дозволити йому користуватися тією річчю, яка в наступному знову перейде у його володіння.

Позичкоотримувач за договором позички має право не тільки здійснювати контроль над річчю (володіти нею), але й користуватися нею. Тому ступінь відповідальності такого залежного утримувача як позичкоотримувач є більш високою, ніж, скажімо, відповідальність зберігача за договором безоплатного зберігання. Саме така підвищена відповідальність позичкоотримувача й може розглядатися в якості певного зустрічного задоволення, що надає договору позички позовного захисту.

Підставами припинення договору позички за англійським правом, також, як і за римським приватним правом, є таке поводження позичкоотримувача із переданою йому річчю, яке не відповідає особливому (фідуціарному) характеру цих відносин (наприклад, якщо позичкоотримувач використовує передане йому майно не за призначенням або передає його в користування третій особі без отримання відповідної згоди позичкодавця).

Позичкоотримувач за англійським правом має право використовувати всі можливі засоби захисту свого володіння річчю від посягань третіх осіб, в тому числі і самозахист, але не може захищатися від свавілля власника. Можливість захисту позичкоотримувачем свого володіння від посягань третіх осіб пояснюється тим, що англійське право не виділяє окремо право володіння із права власності. Відсутність можливості для позичкоотримувача захищатися проти неправомірних зазіхань власника передбачена прецедентним правом, в якому позови trespass (позов проти позбавлення володіння чи чинення перепон в його здійсненні) та nuisance (позов проти умов нормального володіння; не пов’язаний із позбавленням володіння) застосовуються з метою захисту добросовісного володіння від протиправних дій всіх третіх осіб, але не від власника речі. Отже, римська концепція наділення комодатарія (позичкоотримувача) статусом детентора (detentor) за договором позички не була сприйнята англійським правом.

Дослідження особливостей правового регулювання договору позички за законодавством західноєвропейських країн дозволяє зробити висновок про наявність прямої рецепції основних засад правового регулювання договору позички за римським приватним правом в кодифікаціях цивільного права таких країн, як Франція, Німеччина із привнесенням нових характерних рис цього договору, обумовлених особливостями романської та германської родин права. В Англії була сприйнята лише концепція та основні ознаки договору позички за римським правом.

На наш погляд, з метою удосконалення концепції договору позички за ЦК України корисно було б запозичити з французького законодавства положення про перехід ризику випадкового знищення чи пошкодження речі у випадку використання речі з іншою метою, ніж передбачено договором чи випливає із призначення речі, а також, якщо позичкоотримувач врятував свої власні речі, а отримана у позичку річ загинула. У зв’язку із цим пропонується доповнити ст. 833 ЦК України частиною 3 наступного змісту: "Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження речі несе позичкоотримувач в разі затримання ним повернення речі позичкодавцеві, використання її не відповідно до умов договору чи її призначення, самочинної передачі у користування іншій особі. Позичкоотримувач також несе ризик випадкового знищення чи пошкодження речі, якщо він при загальній небезпеці для речі, отриманої у позичку, та для власної речі, врятував свою річ, а отримана у позичку річ була знищена чи пошкоджена".

Крім того, на підставі проведеного дослідження пропонується встановити заборону притримання речі, переданої у позичку, оскільки використання примусових заходів до відносин між сторонами за цим договором суперечить його безоплатному та фідуціарному (довірчому) характеру.