Geum.ru

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материалаЗакон

Содержание


Врахування особливостей конвенції про захист прав людини та основних свобод при її застосуванні судами україни
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   57

ВРАХУВАННЯ ОСОБЛИВОСТЕЙ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВНИХ СВОБОД ПРИ ЇЇ ЗАСТОСУВАННІ СУДАМИ УКРАЇНИ

Серед науковців та практиків існують протилежні точки зору щодо застосування судами України положень Конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі – Конвенція). Одні, наприклад, наголошують на тому, що норми Конвенції необхідно застосовувати у всіх без винятку випадках. Інші дотримуються судження про те, що українське законодавство краще за міжнародне, в тому числі за положення Конвенції, а тому немає необхідності брати їх до уваги. Вважаю, що ці погляди є хибними виходячи з наступного.

По-перше, відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Положення цієї статті Конституції України співзвучні з чинним законодавством України. Зокрема, в ч. 1 ст. 19 Закону України „Про міжнародні договори України” від 24 червня 2004 р. зазначається, що: „чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства”. Водночас, в ч. 2 цієї ж статті підкреслюється: „якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору” [3].

До того ж, в нормах процесуальних кодексів України наголошується, що до законодавства, яке застосовується судами при вирішенні спорів, відносяться й міжнародні договори та практика Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд). Зокрема, про це йде мова в положеннях:

– ст. 4 Господарського процесуального кодекса України 1992 р. (з наступними змінами та доповненнями) (далі – ГПК України) про те, що: „господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, Закону України „Про господарський суд”, ГПК України, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України... Якщо в міжнародних договорах України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору”;

– ст. 8 Цивільного процесуального кодексу України 2004 р. (далі – ЦПК України), яка зазначає, що: „суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України... У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір”;

– ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України 2005 р. (далі – КАС України) стосовно того, що; „суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду”. Водночас в ст. 9 цього ж Кодексу зазначається, що: „суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України... Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору”.

Таким чином, зазначена ст. 9 Конституції України та перераховані вище положення ГПК, ЦПК та КАС України свідчать про вірність України своїм міжнародно-правовим зобов’язанням, які проголошуються обов’язковими для виконання поряд із національним законодавством, та про повагу до норм міжнародного права. Отже, застосування судами України принципів міжнародних договорів, в тому числі положень Конвенції, не є правом, як інколи помилково вважають, а є їх обов’язком.

Однак, такий обов’язок має відношення лише до тих міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 9 Конституції України). В іншому випадку суди України не вправі їх застосовувати. Недотримання цієї вимоги Основного Закону призводить до судових помилок.

Наприклад, Одеський апеляційний господарський суд, розглядаючи справу про стягнення збитків за порушення умов договору перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні, застосовував положення Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів на дорогах. Між тим, в постанові Вищого господарського суду України від 19 листопада 2002 р., якою скасований процесуальний документ суду нижчого рівня, поміж іншого зазначено, що: „апеляційний господарський суд, відмовляючи у позові про стягнення збитків, помилково керувався нормами Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів на дорогах, оскільки вона не ратифікована Україною” [16, С. 118 – 121].

По-друге, при застосуванні положень Конвенції, на відміну від інших міжнародних договорів, необхідно дотримуватися певних її особливостей [6, С. 271 – 272]. Саме на них зупинимось більш детально.

Зокрема, перша особливість має відношення до офіційного перекладу Конвенції на державну (офіційну) мову держави-члена Ради Європи. Пояснюється це тим, що текст Конвенції викладений робочими мовами Ради Європи – англійською та французькою. Однак, не всі громадяни держав-членів Ради Європи володіють ними, а тому виникає необхідність перекладу положень Конвенції.

Щодо нашої держави, то офіційні переклади міжнародних договорів, відповідно до п. 5 ст. 20 Закону України від 22 грудня 1993 р. „Про міжнародні договори України”, який був чинним на час ратифікації Конвенції, здійснювало Міністерство закордонних справ України. Саме ним були перекладені на українську мову і положення Конвенції. До того ж, текст такого перекладу посвідчено Міністерством юстиції України та Українською комісією з питань правничої термінології. Надрукований він був в журналі „Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі” [15, С. 14 – 44]. На підставі чого вважається, що цей переклад є найбільш наближеним до оригінальної версії.

Між тим, в Україні, з часу ратифікації Конвенції, було декілька перекладів її тексту, які, наприклад, вийшли друком у „Віснику Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” та „Віснику Верховного Суду України”. Однак, переклад в цих виданнях Міністерство закордонних справ України не здійснювало, а тому він не має статусу офіційного, а є лише інформаційним джерелом. Крім того, переклад, опублікований у цих виданнях, містить значну кількість юридичних та мовних помилок. Це призводить до викривлення інформації щодо обсягу та змісту прав і свобод, визначених положеннями Конвенції, що в разі використання такого перекладу в правозастосовчій діяльності може спричинити, як слушно наголосив С. Головатий, судові помилки та інші негативні наслідки [4, С. 203 – 204].

Отже, при застосуванні Конвенції, відповідно до першої особливості, необхідно звертати належну увагу на статус офіційного перекладу її тексту.

Відносно другої особливості, то вона полягає в тому що суди України (в тому числі й Верховний Суд України) не вправі, як інколи помилково вважають, а – зобов’язані застосовувати положення Конвенції та протоколи до неї. Пояснюється це наступним.

По-перше, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України). По-друге, відповідно до ч. 1 п. 1 Закону України від 17 липня 1997 р. „Про ратифікацію Конвенції...” наша держава повністю визнала на своїй території обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. По-третє, про обов’язковість застосування чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, йде мова у викладених вище нормах ГПК, ЦПК та КАС України. По-четверте, відповідно до Статуту Ради Європи, Україна може бути виключена з членів цієї організації, якщо не буде дотримуватися взятих на себе зобов’язань (в тому числі при невідповідності національного законодавства та судової практики нормам Конвенції).

Між тим, Конвенція застосовується не у будь-якому випадку, як інколи помилково вважають, а лише при наявності наступних для цього умов:

1) у разі невідповідності національного законодавства положенням Конвенції та протоколів до неї;

2) при наявності в національному законодавстві правових „прогалин” щодо прав людини та основних свобод які, в той же час, визначені в Конвенції та протоколах до неї;

3) для кращого розуміння тих положень національного законодавства, до яких були внесені зміни або доповнення на підставі рішень Європейського суду;

4) у випадках використання в судовій практиці України таких основних принципів Конвенції, як „верховенство права”, „справедливість”, „справедливий баланс”, „справедлива сатисфакція” тощо [14, С. 29].

До того ж, перші дві умови – недоліки українського законодавства – слугують підставою для масового звернення громадян (приватних юридичних осіб) до Європейського суду. Хоча більшість проблемних питань, як зазначив голова Європейського суду Л. Вільдхабер на зустрічі з головою Верховного Суду України В. Маляренком, мали б вирішуватися на національному рівні [10].

Водночас, не можна визнати правильною практику тих судів, які за наявності аналогічних норм національного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, при вирішенні справ застосовують лише норми міжнародного договору, зокрема Конвенції.

Доречно зазначити, що в основному, як свідчить практика, суди України використовують норми ст.ст. 5, 6, 10, 13 Конвенції та ст.ст. 1, 3 Протоколу № 1, а також п. 2 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції. В текстах судових рішень українських судів також були посилання на прецедентні рішення Європейського суду, які розкривають суть тих чи інших оціночних понять, які викладені в нормах Конвенції та протоколах до неї [13, С. 115 – 260]. Про це свідчать наступні приклади.

Зокрема, положення ст. 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність) проголошує особисту свободу в її класичному розумінні, тобто фізичну свободу особи. Мета її гарантувати, щоб ніхто не міг бути позбавлений цієї свободи свавільно. Важливим в ст. 5 Конвенції також є її пункт 5, який передбачає, що: “кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування шкоди”.

При цьому, положення ст. 5 Конвенції та прецедентна практика Європейського суду в цій частині передбачають відшкодування матеріальних збитків та моральної (немайнової) шкоди при будь-якому несправедливому позбавленні волі [7, С. 194]. Зокрема, в разі, коли:

а) арешт (взяття під варту) та затримання були проведені незаконно, хоча відносно цієї особи постановлений обвинувальний вирок;

б) фактичний строк знаходження під арештом (під вартою в процесі досудового слідства) більший, ніж той, який визначений особі засудженій до позбавлення волі;

в) строк фактично відбутого покарання за вироком суду став більшим, ніж остаточний строк покарання, визначений судом вищої інстанції при зміні (за об’ємом звинувачення, кваліфікації злочину тощо) вироку суду нижчої ланки.

Між тим, в ст. 2 Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” від 1 грудня 1994 р. [2] право на її відшкодування виникає, на відміну від ст. 5 Конвенції, лише у випадках:

1) постановлення виправдовувального вироку суду;

2) закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

3) відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи з підстав, зазначених у п. 2 частини першої цієї статті;

4) закриття справи про адміністративне порушення.

Таким чином, зазначене дозволяє українським суддям, при вирішенні аналогічних вимог, посилатися не на норми вказаного вище Закону, а на положення п. 5 ст. 5 Конвенції, які передбачають більше підстав для відшкодування матеріальних збитків та моральної (немайнової) шкоди. Пояснюється це тим, що закони України в ієрархії правових норм, знаходяться після міжнародних угод, до яких і відноситься Конвенція. Остання, як вбачається, більш повно забезпечує захист прав зазначених суб’єктів.

Положення ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд) гарантує кожному при визначенні цивільних прав та обов’язків або при висуненні проти фізичної особи кримінального обвинувачення право на справедливий і відкритий судовий розгляд. При цьому, п. 1 ст. 6 Конвенції стосується як цивільного, так і кримінального судочинства, а п.п. 2 і 3 – виключно кримінальних справ.

В п. 1 ст. 6 Конвенції наведено перелік окремих складових частин системи справедливого судочинства. До них, наприклад, належать: 1) “доступ до суду”; 2) „розгляд справи судом, створеним відповідно до закону” 3) „розгляд справи безстороннім і неупередженим судом”; 4) “розумний строк”; 5) “відкритість процесу та публічність проголошення рішення”; 6) “виконання рішень” [8, С. 283 – 387].

Із цих складових заслуговує на увагу “розумний строк”, оскільки це поняття все частіше зустрічається в законодавстві України.

Наприклад, в ст. 157 ЦПК України зазначається, що: „суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів – одного місяця”. В ст. 302 ЦПК України, яка регулює діяльність апеляційного суду, вказано, що: „справа має бути призначена до розгляду у розумний строк, але не пізніше п’ятнадцяти днів після закінчення дій підготовки справи до розгляду”.

Між тим, в ст. 67 ЦПК України визначається лише два види процесуальних строків, а саме – встановлені законом та судом. Тоді як, норми ЦПК України взагалі не розкривають поняття „розумні строки”. Отже, для розуміння цієї категорії, яка, поміж іншого, є новою в українському процесуальному законодавстві, необхідно звертатися до прецедентної практики Європейського суду, щ визначає суть цієї складової частини системи справедливого судочинства.

Зокрема, зазначена складова розгляду справ (кримінальних та цивільних) є суб’єктивним поняттям. А тому для визначення її поняття в контексті ст. 6 Конвенції, Європейський суд враховує наступні критерії:

а) складність справи;

б) наслідки недотримання розумного строку для заявників;

в) оперативність роботи відповідних органів (суду);

г) власну поведінку заявників [5, С. 212 – 213].

До цього ж, в поняття „строк” включаються дві часові точки, а саме – початок і кінець розгляду справи. При цьому, початок перебігу розумного терміну, відповідно до ст. 6 Конвенції, зазвичай починається:

– для цивільних справ з моменту, коли справа була розпочата судом і закінчується фактичним виконанням рішення, яке постановили національні суди;

– для кримінальних справ з моменту порушення кримінальної справи або затримання особи, яка підозрюється в скоєнні злочину по цій же справі, а завершується – постановленням вироку.

Важливим є те, що Європейський суд, як правило, виключає із строку розгляду справ періоди, коли зволікання розгляду ініціювалося приватною особою (наприклад, неодноразово заявлялися будь-які клопотання щодо суті справи; проводилася безмотивна заміна її адвоката; невмотивованою була відсутність сторін у судовому процесі тощо). З перебігу часу Європейським судом викидається також термін проведення експертиз, якщо вони виконувались в “розумні” терміни.

Водночас, невиправдані дії державних органів, які пов’язані, зокрема із зволіканням розгляду скарг, а також неправомірні дії (бездіяльність) суддів (наприклад, відмова у прийнятті позовних заяв, необ’єктивний розгляд справ, невиправдане об’єднання позовів, зміна суддів, зупинення чи призупинення розгляду справ тощо) розцінюються як факти, що свідчать про порушення принципу розумності строку розгляду. До того ж, відсутність належних професійних кадрів або проблеми загального адміністративного характеру держави-відповідача (наприклад, затримка у проведенні судової реформи, велике навантаження суддів тощо) не приймається Європейським судом як аргумент для зменшення цього строку.

Зазначені складові частини слід використовувати і в українській судовій практиці не лише для визначення причин порушення розумних строків при розгляді, наприклад, цивільних справ, але й для належного реагування на ці порушення. Так, суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов (ст. 211 ЦПК України). Обгрунтовується це тим, що Європейський суд неодноразово при прийнятті заяв до розгляду (під час комунікації) запитував уряд нашої країни про те, як же суди вищого рівня реагують на порушення строків розгляду справ судами нижчого рівня.

Положення ст. 10 Конвенції (свобода вираження поглядів) відносяться до однієї з основних умов прогресивного розвитку демократичного суспільства та кожної особи зокрема. Проте свобода вираження поглядів не є абсолютною. Держава може на законних підставах обмежувати цю свободу незалежно від засобів, за допомогою яких погляди були висловлені. Обмеження реалізації свободи вираження поглядів згідно з п. 2 ст. 10 Конвенції допускається у випадках:

1) захисту суспільних інтересів (національної безпеки, територіальної цілісності, громадської безпеки, запобігання злочинам чи порушенню правопорядку, охорони здоров’я та моралі);

2) захисту прав особи (захисту репутації і прав інших осіб, запобігання розголошенню конфіденційної інформації);

3) забезпечення авторитету і неупередженості правосуддя.

Право держави втручатися в свободу вираження поглядів також передбачене у третьому реченні п. 1 ст. 10 Конвенції, це – право вимагати ліцензування деяких видів діяльності в інформаційній сфері. Позиція Європейського суду в цьому питанні полягає в тому, що держави, по-перше, можуть шляхом ліцензування регулювати організацію телерадіомовлення на своїй території в технічному аспекті, а по-друге, у разі надання або відмови в наданні ліцензії враховувати також інші аспекти, зокрема такі, як характер і завдання майбутньої телерадіостанції, її потенційна аудиторія на національному, регіональному та місцевому рівнях, права і потреби специфічної аудиторії, зобов’язання держави за міжнародними угодами.

Водночас, будь-яке обмеження є прийнятним лише тоді, коли воно встановлене законом і є необхідним у „демократичному суспільстві”. У разі встановлення факту необгрунтованого обмеження прав, передбачених ст. 10 Конвенції, контроль з боку Європейського суду є дуже суворим.

Конституція України значною мірою відтворює основні принципи, які покладені в основу ст. 10 Конвенції. Так, ст. 34 Основного Закону також гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. В цій же статті встановлені певні обмеження щодо здійснення цих прав (одна із підстав цих обмежень згадана і в ст. 32 Конституції України).

Основні положення ст. 10 Конвенції, крім викладеного, прямо або опосередковано розпорошені по іншим статтям Конституції України. До прямого закріплення, наприклад, відноситься ст. 15 Основного Закону, яка в імперативній формі вказує про те, що “суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності”, що “жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова”, що “цензура заборонена”.

Положення ч. 1 ст. 63 Конституції України побудовані на принципі моралі, а тому передбачають, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Опосередковано знаходять своє відображення принципи ст. 10 Конвенції в наступних нормах Конституції України. Так, наприклад, ст. 35 Основного Закону закріплює право на свободу світогляду і віросповідання, ст. 38 – право брати участь в управлінні державними справами і виборах, а ст. 41 надає свободу інтелектуальної та творчої діяльності.

Між тим, на рівні галузевого та спеціального законодавства України, що регулює різні аспекти інформаційних відносин, проявляється суттєвий відступ від принципів, які закладені в положенні ст. 10 Конвенції та розвинуті в прецедентних рішеннях Європейського суду. Прикладом цього може бути рішення по справі „Українська Прес-Група” проти України„ (2005 р.) в якому Європейський суд звернув увагу на чинний ЦК України. Зокрема, ч. 3 ст. 277 ЦК України 2003 р. передбачає, що „негативна інформація про особу вважається недостовірною”. Отже, вказане положення є не лише порушенням права на свободу вираження, але настільки його викривлює, що правдива, але негативна інформація вважатиметься недостовірною. Це не може бути виправдано як необхідність, оскільки досить часто інтересом громадськості буде розповсюдження негативних фактів та суджень про людей (наприклад, викриття корупції буде вимагати і того, та іншого).

Прикладом певної суперечності національного законодавства положенням ст. 10 Конвенції може бути Закон України „Про статус депутатів місцевих рад” від 11 липня 2002 р. Так, в ст. 8 цього Закону зазначено, що депутат місцевої ради як представник інтересів територіальної громади, виборців свого виборчого округу та член ради, здійснюючи депутатські повноваження, повинен дотримуватися правил депутатської етики. Зокрема, „не допускати образливих висловлювань... стосовно органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ і організацій, їх керівників та інших посадових чи службових осіб, депутатських груп, фракцій, окремих депутатів місцевих рад”. Пояснюється це тим, що здійснення свободи вираження поглядів можливе у формах і за змістом, які не є нейтральними, а такими, що викликають навіть почуття образи, обурення чи неспокою („Лінгенс проти Австрії” (1986 р.).

До того ж, слід зазначити, що положення Конституції України, які регулюють свободу вираження поглядів, за своїм змістом є статичними. Тоді як, аналогічні положення ст. 10 Конвенції – динамічні, оскільки розвиваються за допомогою прецедентних рішень Європейського суду, які завжди враховують швидкоплинні суспільні відносини та були, поміж іншого, постановлені після прийняття Конституції України (1996 р.). Зокрема, до таких прецедентів можна віднести рішення по справам: “Фрессоз і Руар проти Франції” (1999 р.), „Тома проти Люксембургу” (2001 р.), „Таммер проти Естонії” (2001 р.), „Кроне Ферлаг ГмбХ і К˚КГ” проти Австрії” (2001 р.), „Маруонек проти Словаччини” (2001 р.), „Соціалістична партія Туреччини (СПТ) та інші проти Туреччини” (2003 р.) [1, С. 6 – 45] та інші.

Прецедентні рішення Європейського суду, на відміну від українського законодавства з питань свободи слова, створили ієрархію посадових осіб (позивачів), діяльність яких є більш прозорою, аніж пересічної особи. Перше місце в такій ієрархії займають урядовці, друге – політики, третє – державні службовці, четверте – підприємці, статус яких значний у державі, п’яте – судді та державні службовці судів, а останнє місце посідають пересічні громадяни [17, С. 20 – 65]. Отже, найбільш відкритими для критики є урядовці, а найменш відкритими, по відношенню до них, є судді та державні службовці судів.

Європейський суд також виділяє осіб (відповідачів), які мають додатковий захист при реалізації права свободи вираження поглядів. Хоча такого підходу в українському законодавстві не зустрічається. Так, при вирішенні цієї категорії справ право, на додатковий захист має опозиція, засоби масової інформаії, юристи (адвокати). Щодо останніх, то потрібно розрізняти рівень захисту як при закінченій справі так і при не закінченій, а також – під час розгляду справи в суді і поза судом.

Особливість принципів п. 1 ст. 10 Конвенції, що знайшли свій розвиток у рішеннях Європейського суду, полягає і в тому, що особа, яка висловила свої погляди, а не факти, не повинна доводити їх правдивість – це є порушенням ст. 10 Конвенції. Саме таку точку зору висловив Європейський суд у рішенні “Торгейсон проти Ісландії” (1992 р.).

Викладена вище невідповідність українського галузевого та спеціального законодавства, що регулює різні аспекти інформаційних відносин, принципам права на свободу вираження поглядів, які зазначені в п. 1 ст. 10 Конвенції, це не теоретичне гасло. Навпаки, українські суди, при вирішенні такої категорії справ, застосовують положення цього міжнародного правового акту.

Важливо підкреслити, що вперше в Україні (червень 2000 р.) судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Миколаївської області (на той час Миколаївського обласного суду) при вирішені двох справ за позовами посадових осіб про захист честі, гідності та ділової репутації, а також відшкодування на їх користь моральної (немайнової) шкоди, зробила посилання на рішення Європейського суду по справі “Лінгенс проти Австрії” (1986 р.) [15, С. 53 – 54].

Характерним в цьому аспекті є те, що останнім часом суди України все частіше застосовують положення ст. 10 Конвенції та відповідні рішення Європейського суду. Зокрема, до ст. 10 вказаного міжнародного договору, крім суддів Миколаївської області, найбільше звертаються судді столиці України, Донецької, Одеської, Тернопільської, Харківської та Чернігівської областей [9, С. 42 – 43; 12, С. 218 – 245].

Пункт 2 ст. 2 Протоколу № 4 до Конвенції передбачає, що кожен може вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Саме такий принцип був використаний Івано-Франківським міським судом при розгляді цивільної справи за позовом М.О. до М.В. про згоду на виїзд на постійне місце проживання за кордон.

Так, позивач зазначав, що відповідач є його батьком. Він (позивач) з сім’єю мав намір виїхати на постійне місце проживання в Ізраїль, де проживає багато його родичів (в тому числі, рідний брат, бабуся та тітка по батьківській лінії). Однак батько не давав своєї письмової згоди на його виїзд, при цьому останній не заявляв будь-яких претензій щодо нього. Позивач вважав, що відмова батька у наданні необхідного дозволу для виїзду грунтувалася виключно на емоціях останнього і не мала будь-якого правового підгрунтя.

Місцевий суд, задовольняючи вимоги М.О., в тексті рішення послався на те, що:

– відповідно до Протоколу № 4 до Конвенції кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які запроваджуються згідно із законом та необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної або громаднської безпеки з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам для захисту здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей;

– суду не були представлені докази того, що на час розгляду справи існують будь-які обмеження для реалізації М.О. свого права на виїзд за межі України. Також не встановлено ніяких зобов’язань матеріального характеру позивача перед відповідачем.

На завершення цього питання важливо наголосити, щоб усі судді, як і представники законодавчої та виконавчої влади України, усвідомили, що Конвенція – це міжнародний документ прямої дії і будь-яка особа може звернутися до національного суду з позовом про порушення його прав, передбачених Конвенцією. При цьому, державні органи і посадові особи зобов’язані застосовувати положення Конвенції та протоколів до неї і що наша держава, як член Ради Європи, несе відповідальність за порушення прав та свобод людини і громадянина. На підставі чого суди України зобов’язані застосовувати у своїй діяльності Конвенцію, а судді – знати її так само добре, як і Конституцію України та інші закони нашої країни, використовувати практику Європейського суду з того чи іншого питання під час відправлення правосуддя.


Література:

1. Вибрані справи Європейського суду з прав людини. Стаття 10 Європейської конвенції з прав людини / Укладачі Ю. Зайцев, О. Павліченко. – К.: „Фенікс”, 2004.

2. Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 1. – Ст. 1.

3. Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 50. – Ст. 540.

4. Головатий С. Обережно: юридична помилка. Звернення до посадових осіб органів державної влади та практиків права – передовсім до суддів і адвокатів // Практика Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – № 3.

5. Гомьен Д., Харрис Д., Зваак Л. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия: право и практика. – М.: Изд-во МНИМП, 1998.

6. Гончаренко С. Стаття 6 ЄКПЛ: кримінально-процесуальні права і гарантії. В кн.: Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О.Л. Жуковської. – К.: ЗАТ „ВІПОЛ”, 2004.

7. Де Сальвиа М. Европейская конвенция о правах человека. – СПб.: Издательство Р. Асланова „Юридический центр Пресс”, 2004.

8. Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского Суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящиеся к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод. Судебная практика с 1960 по 2002 г. – СПб.: Издательство „Юридический центр Пресс”, 2004.

9. Демченк о О.В. Правові шляхи застосування європейських норм з прав людини під час винесення рішень українськими судами. Правовий посібник. – Чернігівський громадський комітет захисту прав людини, 2004.

10. Зустріч з президентом Європейського суду з прав людини // Урядовий кур’єр. – 2005. – № 85. – 11 травня.

11. Конвенція про захист прав людини та основних свобод // Практика Європейського суду з прав людини: Рішення. Коментарі. – К.: Український центр правничих студій, 1999. – № 2.

12. Луспеник Д.Д. Судопроизводство по делам о защите чести, достоинства и деловой репутации (опровержение недостоверной информации). Серия „Судебная практика”. – Харьков: Харьков юридический, 2005.

13. Паліюк В.П. Застосування судами України Конвенції про захист прав людини та основних свобод. – К.: Фенікс, 2004.

14. Паліюк В.П. Особливості застосування судами України Конвенції про захист прав та основних свобод: (навчально-практичний посібник). – Миколаїв, „Атол”, 2003.

15. Паліюк В.П. Рішення Європейського суду з прав людини і практика розгляду цивільних справ судами України // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – №. 2.

16. Постанова Вищого господарського суду України від 19 листопада 2002 р. по справі № 17-6-34/02-3359 // Вісник господарського судочинства. – 2003. – № 1.

17. Шевчук С. Свобода вираження. – К.: ІREX U-Media, 2005.


Терентьев В.И.

директор НУЦ ОНЮА

к.ю.н., доцент НУЦ ОНЮА