Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Содержание

Список використаної літератури
Список использованной литературы
Реформування органів внутрішніх справ україни та дотримання правопорядку в державі: проблеми та перспективи

Подобный материал:

1 ... 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 57

Список використаної літератури:

Новий тлумачний словник української мови (в 4-х томах). – Т.1. – К.: “АКОНІТ”, 2000. – 910 с.
Права людини і правова держава: (До 50-ї річниці Загальної декларації прав людини): Тези доповідей та наукових повідомлень наукової конференції професорсько-викладацького складу 10-11 грудня 1998р. - Х.: Національна юридична академія України, 1998. – 188 с.
Цвік М.В. Верховенство права в контексті прав людини / Актуальні проблеми формування правової держави в Україні (до 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та Основних свобод): Тези наук. допов. та повід. учасників Всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених / Ред. Панов М.І. – Харків: Національна юридична академія України, 2000. – 225 с.
Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції: Навч. пос. – Х.: Консум, 2002. – 296 с.
Allan T.R.S. The rule of low as the of reason: concept and constitutionalism / Low quaf. Rev. – Oxford., 1999. – vol. 115: – № 4.
Рабінович П.М. Права людини і громадянина у Конституції України (до інтерпретації вихідних конституційних положень). – Х.: Право, 1997. – 63 с.
Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К., 1999. – 346 с.
Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції: Навч. пос. – Х.: Консум, 2002. – 296 с.
Вовк Д. Проблеми визначення та дії принципу верховенства права в Україні // Право України. - 2003. – № 11. – С. 127-130.
Козюбра М.І. Принцип верховенства права і конституційна юрисдикція // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. – № 4. – С. 36-40.
Шаповал В. Верховенство закону як принцип Конституції України // Право України. – 1999. – № 1. – С. 5-7.
Чистое учение о праве Ганса Кельзена. К XIII Конгрессу Международной ассоциации правовой и социальной философии: Сборник переводов. Вып. І / Отв. ред. В.Н. Кудрявцев, Н.В. Разумович. – М., 1987. – (АН СССР, Ин-т науч. информации по общ. наукам. Сер. «Проблемы государства и права за рубежом»). – 195 с.
Шаповал В. Верховенство закону як принцип Конституції України // Право України. – 1999. - № 1. – С. 5-7.
Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – Ст. 141.

Богданов Е.В.

к.ю.н., доцент кафедры уголовного права и процесса

Гомельского государственного университета

им. Франциска Скорины

МЕХАНИЗМЫ культурных изменений системы правосудия

В наши дни резко возрос интерес к теоретическому осмыслению культуры. Это не случайно, поскольку роль культуры в жизни общества значительна. Сегодняшнее внимание к вопросам культуры не в последнюю очередь связано со сложными и неоднозначными процессами глобализации всех сторон жизни людей. Интеграционные процессы в мировом и европейском масштабе актуализировали поиск культурных коммуникативных основ для людей различных рас, сословий и конфессий. Необходимость осмысления феномена культуры даже привела к возникновению новой самостоятельной интегративной отрасли знания – культурологии, рассматривающей культуру как общечеловеческое достояние [1, с.13-14]. С этих позиций культурология обобщает обширный материал об отдельных формах и феноменах культуры, накопленный философией, наукой, искусством, этнографией.

Ни одна культура не может существовать без общества и ни одно общество не может функционировать без культуры [2, с.32]. Пронизывая все стороны социального бытия, культура вбирает в себя социальный опыт, общественно значимую информацию, регулирующую поведение людей той или иной страны либо эпохи. Не являются исключением и такие важные сферы общественной жизни, как судебная власть и правосудие.

Культура судебной власти включает в себя представления, убеждения и образцы социального поведения, совокупность которых составляет способ существования и развития системы правосудия, обеспечивая устойчивость судебной власти, готовность судов защищать субъективные права, свободы и законные интересы, укреплять правовой порядок. Правосудие как бы погружено в систему этих представлений и образцов. Оно создает их, а они выступают его проективным и мобилизующим лейтмотивом.

Культура судебной власти основывается на исторически сформировавшемся коллективном понимании справедливости, возникая на стыке права и политики, нравственности и морали, и немыслима вне контекста всей национальной культуры. Вместе с тем, значение изучения культуры судебной власти не ограничивается тем, что открывает нечто новое для понимания культуры вообще. Культура судебной власти не может эклектично изображаться как простой набор правовых, нравственных, политических и иных культурных феноменов, которые ее составляют. Совокупность коллективных представлений о месте и роли суда и правосудия в системе государства и гражданского общества образует относительно автономную область в составе национальной культуры и не равна сумме ее частей. Без целостной системы идей, ценностей и норм судебная власть не может нормально функционировать, последовательно развиваться, противостоять вызовам современности. Утрата глубинных смыслов культуры судебной власти чревата серьезными нарушениями и даже развалом всей системы правосудия и хаосом в обществе. Поэтому анализ общих контуров культуры судебной власти должен органично сочетаться с глубоким постижением ее качественного своеобразия.

Культура судебной власти индивидуальна и самобытна, поскольку ее динамика во времени уникальна. Внешние и внутренние задачи, стоящие перед судами на разных исторических этапах общественного развития, отличаются друг от друга. Система правосудия нуждается в адаптации к меняющимся социально-историческим условиям, в поиске новых способов функционирования путем преобразования существующих либо возникновения новых моделей юридически, политически и нравственно значимого поведения.

Исторические процессы модификации культуры судебной власти чрезвычайно сложны и многообразны. Вряд ли допустимо сводить их к отказу от «устаревших» институтов и заимствованию готовых решений из других систем правосудия. Подобное противопоставление судебно-правовой модернизации юридическому консерватизму некорректно. Успех социально-правовых и политических преобразований, во многом обусловлен грамотным сочетанием традиционных и инновационных начал историко-культурного генезиса суда и правосудия.

Судебные традиции образуют культурное ядро правосудия, делая его систему устойчивой и жизнеспособной. Они функционируют автономно, не нуждаются в каких-либо средствах нормативного обеспечения и сами могут служить основой для возникновения социально-правовых норм, регламентирующих те или иные стороны судебной организации и деятельности. В то же время норма, будучи интериоризированной в судебную деятельность, может стать элементом традиции.

Судебным традициям принадлежит важное место в механизме изменений культуры судебной власти. В них избирательно аккумулируется и репродуцируется коллективный опыт правотворчества и правоприменения, основанный на господствующих в обществе представлениях о праве и справедливости. Актуализируясь в судебной деятельности в таких внешних формах поведения участников судопроизводства, как судебный обряд [3, с.87-92], обычай, ритуал, а также в различных формах судебной практики, – в разъяснениях законодательства, правовых позициях и казуальных толкованиях, судебные традиции воспроизводят апробированные в прошлом и проверенные временем способы осуществления правосудия. Тем самым обеспечивается гомогенность культуры судебной власти, историческая преемственность и последовательность развития системы правосудия.

Одни культурные смыслы, транслируемые судебными традициями, осознаются судом и иными участниками судопроизводства. Другие функционируют на подсознательном уровне. В последнем случае необходимость воспроизводства определенных форм деятельности обосновывается их существованием в прошлом. Их эффективность оценивается через точность следования установленному порядку.

Совокупность подобных «неосознаваемых» традиций образует в культуре судебной власти нерасчлененное целое, в котором трудно логически выделить какие-либо структуры и смыслы. Необходимо, однако, учитывать, что невозможность рационального объяснения смысла, заложенного судебной традицией, вовсе не означает, что этот смысл отсутствует. Поэтому следует осторожно относиться к предложениям избавиться от консервативных судебных традиций, смысл которых затруднительно постигнуть только при помощи средств формальной логики, как от процессуальных излишеств, без необходимости осложняющих судебный процесс.

Следовательно, именно консервативность судебных традиций придает системе правосудия устойчивость и стабильность. Однако, чрезмерная приверженность образцам деятельности прошлого, их статичное воспроизведение приводят к стагнации системы правосудия, делают ее негибкой и косной. Известный русский процессуалист И.Я. Фойницкий отмечал: «Под влиянием исторических наслоений сумма условных правил и обрядов, существующих в процессе, иногда превышает действительную в них потребность» [4, с.8]. Опыт, который репродуцируется в судебных традициях, должен быть восприимчивым к новым формам правоприменения. Возможность изменения традиции – залог ее сохранения, а вместе с ней – и всей системы правосудия.

Интенсивное развитие судебной традиции, так или иначе, связано с ее критическим осмыслением, осознанием транслируемых ею правовых, политических и нравственных смыслов. Введение судебной традиции в плоскость сознательного способствует объединению культуры судебной власти в интегративное целое, упорядочивает и рационализирует ее содержание, повышая одновременно адаптивный потенциал и жизнеспособность системы правосудия.

Таким образом, судебные традиции представляют собой единство исторически и логически сформировавшегося коллективного опыта правотворчества и правоприменения, основанного на господствующих в обществе представлениях о праве и справедливости, сохранение и воспроизведение которого обеспечивает устойчивость системы правосудия и ее последовательное развитие.

Вместе с тем, система правосудия не может эффективно функционировать в меняющихся социально-исторических условиях без притока новых идей, ценностей и убеждений. Инновационные преобразования культуры судебной власти связаны с непрерывным поиском новых способов деятельности судов, их взаимодействия с гражданским обществом и государством, с изменениями основополагающих начал правового регулирования судебной организации и деятельности.

По своим источникам инновации могут быть разделены на две группы: новшества, заимствованные из иных систем правосудия, и новации, возникающие внутри национальной культуры судебной власти. Инновации-заимствования связаны с интернационализацией культурных основ правосудия. Мировые и европейские правовые процессы показывают культурное сходство, близость путей развития судебной власти в современных демократических государствах. В частности, это выражается в возрастании роли судебной власти в государстве и гражданском обществе. Из предмета внутригосударственного ведения правосудие превращается в объект внимания международного и регионального сообщества. Об этом свидетельствует создание таких судебных органов международной и региональной юрисдикции, как Международный уголовный суд, Европейский суд по правам человека, расширение сотрудничества между национальными органами юстиции разных стран, схожесть принципов их организации и деятельности.

В то же время, несмотря на резонанс культур судебной власти различных государств, заимствовать чужой опыт организации и осуществления правосудия необходимо с осмотрительностью. Многие организационные формы судебной власти, формы ее осуществления в зарубежных странах, в том числе европейских, возникли в специфических культурно-исторических условиях. Вне этих условий они вряд ли смогут эффективно функционировать. Попытки их внедрения без учета особенностей национальной культуры судебной власти и без определения конкретных путей их реализации обречены на неудачу. Простое закрепление в законодательстве таких понятий, как «сделки о признании вины», «состязательность», «суд присяжных», «судебный прецедент» и т.п. без их культурного осмысления, не приведет к желаемым результатам. Однако, переустройство системы правосудия не может идти путем проб и ошибок. Только те новшества фиксируются культурой судебной власти, которые органично вписываются в систему ее смыслов и содержаний, согласуясь с существующими судебными традициями либо порождая новые.

Итак, инновации, заимствованные из других систем правосудия, трансформируют культуру судебной власти путем привнесения в нее убеждений, ценностей и образцов поведения, возникших в других системах правосудия в сходных социально-исторических условиях. В отличие от таких нововведений, инновационные программы организации и осуществления судебной власти, которые возникают внутри национальной культуры судебной власти, связаны с поиском новых способов существования системы правосудия на основе саморазвития существующих судебных традиций либо возникновения новых форм судебной деятельности. Необходимость в таком поиске появляется в тех случаях, когда традиционные способы организации и осуществления правосудия перестают отвечать меняющимся условиям общественной жизни, а использование «чужого опыта» не даст ожидаемых результатов, либо сопряжено с риском серьезной дестабилизации системы правосудия.

Следовательно, инновации в культуре судебной власти представляют собой принципиально новые или заимствованные из других систем правосудия законодательные решения либо способы организации и деятельности судов, которые органично укладываются в существующие судебные традиции.

И судебные традиции, и инновации функционируют в едином социокультурном пространстве. Но, если традиции являются теми силами, которые поддерживают единство системы правосудия и не дают ей развалиться, то инновации умножают различия этой системы. Их результатом выступает ее дифференциация и повышение гетерогенности культуры судебной власти. Эти процессы не лишены противоречий, вызванных столкновениями традиций и инноваций, и нуждаются в эффективном контроле. Пренебрежение таким контролем, приоритет дифференциационных процессов и недооценка процессов интеграционных может негативно сказаться на действенности судебной защиты права.

Таким образом, генезис системы правосудия представляет собой неразрывную связь судебных традиций и инноваций. Он заключается в целенаправленном поиске новых способов социального регулирования организации и деятельности судов, новых способов осуществления правосудия и их интеграции в систему существующих представлений, убеждений, ценностей и образцов правового, политического и нравственного поведения, которые образуют содержание культуры судебной власти.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

1. Культурология: Учеб. пос. / Под общ. ред. С.В. Лапиной. – 2-е изд. – Минск: Тетра Системс, 2004. – 496 с.

2. Бибило В. Основы культуры правосудия // Судовы веснiк. – 2000. – № 4. – С.31-33.

3. Поляков М.П. О ценности обрядовой стороны уголовного судопроизводства // Гос-во и право. – 1999. – № 9. – С.87-92.

4. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. В 2 т. – «Альфа», 1996. – Т.1. – 552 с.

Делія Ю.В.

к.ю.н., начальник кафедри адміністративного права

та адміністративної діяльності

Донецького юридичного інституту внутрішніх справ

Федорова А.Ю.

курсант слідчо-криміналістичного факультету ДЮІ

РЕФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ ТА ДОТРИМАННЯ ПРАВОПОРЯДКУ В ДЕРЖАВІ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Демократичні зрушення які відбулися в житті українського суспільства, призвели до значних змін у свідомості населення. Особливо це стосується ступеня його політизації, активного втручання у всі сфери громадського життя. Ці зміни знаходять своє відображення і в чинному законодавстві. Конституційна реформа стосується всіх сфер суспільного життя в нашій державі. Паралельно відбувається проведення ряду реформ: адміністративної, муніципальної, адміністративно-територіальної та реформування органів внутрішніх справ.

Реформування не може відбуватися без підкріплення в законодавчому процесі. Законодавчий процес завжди був і залишається складною проблемою. На сучасному етапі складність його в українській правознавчій науці обумовлюється різними факторами. Серед них слід назвати як юридичні чинники: видання значної кількості нових нормативно-правових актів, великою кількістю змін до діючих нормативно-правових актів, відсутність комплексного підходу при опрацюванні та підготовці нормативно-правових актів в тій чи іншій галузі права. Не юридичні чинники характеризуються рівнем політизації та відстоюванням позиції тієї чи іншої партії, небажанням досягти компромісу при розгляді та прийнятті важливих нормативно-правових актів.

Діюча система органів внутрішніх справ України в даний час не є досконалою і потребує наукового обґрунтованого оновлення. Діючий діапазон проблем, які найближчим часом потребує вирішення дуже широкий, тому їх дослідження повною мірою в рамках одного виступу не можливий. З огляду на це доцільно обмежитись розглядом питань, пов’язаних з діяльністю органів внутрішніх справ та охорони правопорядку в державі.

Дослідження даної проблеми пов’язане з різними факторами, серед них: курс України на побудову демократичної, соціальної та правової держави, повільне відмовлення від старого адміністративно-командного методу управління у діяльності державного механізму, криміналізація суспільства та інші чинники.

В організації роботи органів внутрішніх справ усе ще спостерігаються тенденції тяжіння до досвіду минулих років. Що в свою чергу не може на сьогодні повною мірою гарантувати захист прав та свободи громадян проголошених Конституцією України. Нові політико-правові реалії зумовлюють необхідність нових підходів до визначення місця органів які забезпечують дотримання правопорядку так і законодавчого забезпечення їх діяльності. Створення нової моделі взаємовідносин міліції з суспільством та особою.

На теоретичному рівні ряд проблемних питань, що стосується діяльності органів внутрішніх справ та правопорядку в Україні, досліджували А.Колодій, Я. Кондратьєв, В.Копєйчиков, Ю.Кравченко, Е. Кулага, П. Михайленко, А. Олійник, В. Опришко, В. Погорілко, Ю.Тодика, О.Фрицький, Н.Хижнякова та ін.

Одним із найважливіших завдань демократичної держави є захист прав і законних інтересів громадян, охорона встановленого правопорядку та законності, боротьба зі злочинністю та іншими правопорушеннями. Вказані завдання покладаються на всю систему державних органів, у тому числі й на органи які спеціально призначені для виконання правоохоронних функцій.

Традиційно у вітчизняній науці і практиці повсякденного життя було прийнято вважати, що до виключного відання держави належить примусове забезпечення норм права та захист прав і свобод громадян, прав людини. Слід зазначити, що і сьогодні чинна Конституція України не відійшла від цього примусу. Держава в особі її органів правопорядку виконує правоохоронну функцію.

Громадяни повинні виконувати закони в нашій державі. За невиконання або неналежне дотримання правил поведінки вживаються певні заходи впливу, в тому числі і покарання.

Однак, чинне законодавство України передбачає і децентралізацію деяких функцій правоохоронних органів, передачу їх структур до відання органів місцевого самоврядування. Мається на увазі насамперед Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні”, який практично вперше ввів у нашу суспільно-політичну лексику поняття “муніципальна міліція”, надав радам право її утворювати та утримання не за рахунок коштів з державного бюджету, а за рахунок коштів місцевого самоврядування [1, с. 42].

У порядку експерименту таку міліцію у 1996 році було створено у Харкові. Дослідники висловлюють думку, що її утворення дало свої позитивні результати у боротьбі з правопорушеннями законності і правопорядку, в охороні прав і законних інтересів громадян [2, с. 230]. Позитивний досвід з залученням громадян до охорони громадського порядку є і в інших містах України. Так, в Луганській області до охорони громадського порядку та кордону залучають реєстрове козацтво. В Дніпропетровській області в переважній більшості у сільських населених пунктах на посаду помічників дільничного інспектора пропонується залучати непрацюючих мешканців того чи іншого населеного пункту. Створення подібних структур в інших містах і населених пунктах, на жаль, поки що стримується відсутністю до цього часу закону про муніципальну міліцію.

Вніс ясність в реалізацію діяльності неурядових структур по охороні громадського порядку Указ Президента України “Про утворення місцевої міліції” в нашій державі діє міліція громадської безпеки, яка частково фінансується з місцевого бюджету, а підпорядковується Міністерству внутрішніх справ України та органам місцевого самоврядування [3].

Проте таке становище не в повній мірі відповідає Конституції. Так, згідно діючого Основного Закону органи місцевого самоврядування не входять до системи органів державної влади і тому вони, по суті, не можуть здійснювати керівництво міліцією як складовою органів внутрішніх справ, які є державною правоохоронною організацією. Наприклад, згідно з п. 39 ч. 1 ст. 26 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні” до відання органів місцевого самоврядування віднесено затвердження і звільнення керівників та дільничних інспекторів цієї міліції, а відповідні пропозиції щодо цього питання вносяться на розгляд рад виконавчими органами сільських, селищних, міських рад. З викладеного слід підтримати пропозицію Е. Кулаги, стосовно необхідності доповнити ст. 1 Закону України “Про міліцію” визначення міліції як «державного озброєного органу виконавчої влади та місцевого самоврядування ...» далі за текстом[4, с. 26].

Нормативно-правові акти, якими регламентується діяльність правоохоронних органів, законодавчо передбачаються участь громадськості в охороні громадськості в охороні та забезпеченні правопорядку і в інших нормах. Зокрема:

1.Закон України “Про міліцію” надає їй право “для виконання покладених на неї завдань залучати громадян до співробітництва у порядку, встановленому законами, що регламентують профілактичну та оперативно-розшукову діяльність”. Але на сьогоднішній день в Україні відсутній закон про профілактику.

2. Закон України “Про службу безпеки України” передбачає сприяння громадян України та їх об’єднань, інших осіб законній діяльності Служби безпеки України на засадах добровільності.

3. Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” дозволяє підрозділам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність встановлювати конфіденційне співробітництво з особами на засадах добровільності.

Зауважимо, що в усіх випадках залучення громадськості до охорони правопорядку законодавством встановлюється добровільність такого залучення. Примусовість чи використання будь-яких елементів тиску забороняється.

Отже певні напрацювання щодо передачі громадськості окремих функцій у справі захисту правопорядку, охорони законних прав і свобод громадян у чинному законодавстві вже є. Розширення цієї правової бази справа часу, а також ініціативи з боку законодавців, так і з боку громадськості та працівників правоохоронних органів.

Так, згідно з п. 12 ст. 92 Конституції України організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби визначаються виключно законами України. Однак на сьогоднішній день нормативно-правовою основою організації та діяльності органів виконавчої влади, внутрішніх справ переважно є укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України або ж відомчі нормативно-правові акти. Дане явище слід розцінювати як тимчасове явище перехідного періоду. З прийняттям закону про органи внутрішніх справ буде приведене діюче законодавство до вимог конституції.

Фактичне втілення ідеї створення недержавних органів охорони правопорядку спонукає, особливо на перших кроках, звертатися як до власного, так і до зарубіжного досвіду.

Світова практика свідчить, що в найбільш розвинутих демократичних державах децентралізації підлягають і деякі функції правоохоронних органів, тобто ведеться часткове роздержавлення правоохоронної діяльності. Здійснюється це через створення громадських недержавних (приватних) бюро, агентств, приватних служб безпеки і т. ін. Працюють вони на госпрозрахунку, обходяться без бюджетних асигнувань.

Умовно такі служби можна поділити на дві групи: державна служба з незначною частиною приватних елементів (право громадян рекомендувати на службу до неї посадових осіб керівного складу); державницько - грмадська служба (частина службовців утримується за рахунок державного бюджету, інша – за рахунок муніципальних коштів, а окремі підрозділи – за рахунок коштів які одержують за виконання роботи від юридичних та фізичних осіб) [5, с. 56].

На всіляку увагу заслуговує організаційне і правове зміцнення нових правових структур, що ставлять собі за мету сприяти реалізації громадянами свої прав шляхом надання їм специфічних правових послуг: асоціації приватних розшукачів, дізнавачів, охоронців та супроводжувачів майна тощо. Стосовно охорони об’єктів та вантажів сьогодні існують різні варіанти як державних підрозділів та і не державних.

Нарешті, в Україні, ще за часів перебування її в складі СРСР, накопичено чималий досвід роботи суто громадських правоохоронних формувань: добровільних народних дружин, товариських судів, рад правопорядку і таке інше. На жаль, з економічних причин, останнім часом діяльність цих структур значно скорчена, а подекуди і зовсім зупинена.

Нового розвитку набуває реформування органів внутрішніх справ з прийняттям Указу Президента “Про ліквідацію Державтоінспекції МВС України” від 19.07.05 р. На базі автомобільних підрозділів органів внутрішніх справ та патрульно постової служби буде створена патрульна служба. Охорона громадського порядку, безпеки, та боротьбі з правопорушеннями на вулицях, площах, в парках, транспортних магістралях, в парках та і інших громадських місцях а також інших масових заходах та надзвичайних ситуацій такі основні завдання нового підрозділу. Самотужки працівникам автомобільної інспекції вирішити ці завдання важко. Тим паче що їх набагато менше ніж працівників міліції.

Позитивні чинники в такому рішенні безумовно є. Працівники державної автомобільної інспекції зіллються з працівниками патрульно постової служби. Держава отримає змогу не тільки контролювати стан безпеки на шляхах, технічний стан автотранспорту, а й громадський порядок на закріпленій території.

На наш погляд, можна виділити кілька причин, які стримують проведення реформи в органах внутрішніх справ та громадських формувань в охороні правопорядку і законності.

По-перше, це економічні причини. Складна фінансово-економічна ситуація в державі в цілому, простої підприємств, не виплата заробітної плати не сприяють швидкому проведенню реформи.

По-друге, організаційні причини. До цього часу робота органів внутрішніх справ регулюється у переважній більшості випадків підзаконними нормативно-правовими актами. А робота недержавних правоохоронних структур взагалі положеннями, які були прийняті ще на початку 60-х років. Зрозуміло, реалії сьогодення зовсім інші, ніж ті, які були у шістдесятих роках.

По-третє, неврегульованість правового захисту громадян, які добровільно беруть на себе функції охорони громадського порядку. Ці питання потрібно більш чітко передбачити відповідними статтями Кримінального кодексу України.

Крім наведених причин слід зупинитися на кадровому забезпеченні нових структур та навчанні їх працівників, співпраці між собою. Кадрове забезпечення правоохоронних органів, на наш погляд, можна було б здійснювати за рахунок звільнених у запас військовослужбовців військ Міністерства внутрішніх справ, військ Служби безпеки, інших воєнізованих формувань, а також, а окремих випадках, за рахунок звільнених у запас за вислугою років працівників міліції.

Що стосується навчання цієї категорії працівників, то його, на наш погляд, слід вести коротко курсовим шляхом у вузах системи МВС України за напрямками діяльності за спеціальною програмою, а також у юридичних, економічних та інших навчальних закладах України.

Blog

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Содержание