Geum.ru

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материалаЗакон

Содержание


До дослідження “живого народного права”
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   57

ДО ДОСЛІДЖЕННЯ “ЖИВОГО НАРОДНОГО ПРАВА”


Актуальність даної теми зумовлена необхідністю історичного пізнання права. Адже саме воно дає уявлення про еволюцію тих чи інших правових феноменів, є важливою умовою розуміння їх сутності, оскільки найчастіше сучасний стан цих феноменів несе на собі, так чи інше, відбиток минулого. [1; - 3]

Історико-правові вчення викликають в зв’язку з цим найбільшу цікавість. Основні постулати даного вчення, зокрема “народний дух”, плюралістична теорія правоутворення, писане і живе народне право є найменш дослідженими у вітчизняній правовій науці.

Ключовим поняттям історичної школи є "народний дух". Без сумніву, це поняття було запозичене в Гегеля.

Свій погляд на історичний процес Гегель пояснює через співставлення сфер природи і духу, необхідності і свободи. Проблема примирення свободи і необхідності у Гегеля є ключовим питанням філософії історії. Вирішується ця проблема на підставі вчення про емпіричний і інтелігібельний характер людини.

У цьому зв'язку варто відзначити, що кінець XVIII століття у Німеччині характеризувався суперечками між історичним і філософським напрямками у юриспруденції. Геттінгенські юристи, які були попередниками історичної школи, заперечували ідею загальнопридатного природного права і полемізували з Вольфіанськими юристами; серцевиною розбіжностей було у даному випадку питання про різнорідність історичних прав.

З іншого боку, професор Тібо полемізував з опонентами, які вимагали "вірності позитивним визначенням". Слухач Канта, Тібо захищав філософський метод у юриспруденції. Він критикував однобічних прихильників історичного напрямку, які прагнуть, за прикладом Монтеск'є, "пояснювати історію із історії, закони із законів". [2; – 62]

Прикладом законодавства, яке розум в змозі визнати як власне творіння, Тібо вважає римське право; саме воно й потребує філософської інтерпретації. Тібо пропонував кодифікувати німецьке право на основах загальнолюдського серця і розуму.

У суперечку з Тібо вступив Савіньї. З точки зору філософії, Савіньї заперечив будь-яку участь людської волі в історичному розвитку. Життя народу, як і окремих осіб, не на мить не вщухає і постійно рухається; але цей рух має характер органічного і закономірного розвитку, який не припускає будь-якої думки про випадок і свавілля.

Національна свідомість є джерелом історичних проявів народного життя. Усі ці прояви мають свою кінцеву підставу у загальному переконанні народу, однаково властивого усім його членам. Незалежно від особистих і приватних думок, воно панує над нами як уроджений здобуток кожного. Згідно з цією доктриною природного руху історії, розвиток права, як і інших сторін народного життя, здійснюється у сфері безособового народного духу, в яку не проникають ні пристрасті людей, ні випадковості в історії. [3; - 285]

Проблема правоутворення для Савтньї є ключовою. Він обстоює вчення про органічний розвиток юридичних норм з національної свідомості. Позитивне право, вже на підставі свого походження, наділяється вищим моральним авторитетом. Кінцевою санкцією права було його відповідність звичаям.

Чи спростовували ці погляди природне право? Так. Якщо в історії усе здійснюється само собою, з розумною необхідністю і в належний час, то дуалізм моральної свідомості і позитивного права, а, відтак, і моральна критика позитивних приписів мають бути визнані неможливими. Якщо джерелом правоутворення є абсолютний національний дух, якщо кожне позитивне право є самобутнім творінням народної творчості, не маючим схожості з іншими, то ідея спільності і загальності правових основ має бути відкинута.

Усі ці висновки могли, однак, мати значення лише тоді, коли б теорія органічного і національного походження права, мала всезагальне застосування в історії. Цього не було, про що свідчить як сама історія, так і сучасність.

Аналогічно тлумачить "народний дух" і Пухта. Завдяки духовному зв’язку, народ є єдиним цілим. Особиста свідомість черпає свої уявлення про право з цього загального джерела, однаково притаманного всім. Вплив особистої волі, не менш, ніж у Савіньї, вилучався з історії права. Звичаєве право Пухта називає природженим народу.

Сила звичаєвого права обумовлюється не звичним повторюванням певних дій, а походженням їх з загальнонародного переконання. Низка повторюваних дій не породжує певної норми, а навпаки, сама пояснюється її присутністю у народному дусі. На цій підставі Пухта підносить значення народного переконання над державним началом. Держава не створює право: воно само має своєю підставою загальну волю народну, у якій первісно втілюється правосвідомість. Народний дух породжує і державу, і право, поєднуючи членів народу у загальній волі. Держава, таким чином, вже передбачає правосвідомість, охорона якої є її головним завданням. [4; – 66-188]

Однак, чи є право одним лише нормальним виявом загальнонародного духу? Услід за Савіньї і Пухта змушений був визнати і можливість особистого впливу на утворення права, і випадки історичних аномалій. До еволюції своїх поглядів змушувала Пухту й рецепція римського права, яка була проникнута ідеєю природного розуму, властивого всім людям. Поряд з індивідуальними рисами кожного народу, у поглядах народів помітні і загальні начала, які свідчать про їхню спорідненість і належність до єдиного вищого цілого. Це поєднання індивідуального і вищого начал Пухта знаходить і в історії права. Таким правом первісно було римське право.

По-новому почали розуміти й історичний процес, як поєднання моментів свободи і необхідності. Савіньї ж спершу вважав, що історія заперечує поняття свободи, постаючи строго необхідним органічним розвитком. В історії діє свобода, але не безмежна, а керована вищою необхідністю. У цьому контексті пояснюється й походження права і держави. Їхньою засадничею основою є божественна воля; але здійснення цієї волі надається людській свободі. [4; – 24-128]

Філософське розуміння історії дало можливість Пухті стверджувати: юрист розглядає право у його відокремленості, як право того чи іншого народу; філософ розглядає право окремих націй, як відбиток розвитку, що здійснюється через все людство. З цієї точки зору право всіх народів постає моментами єдиного руху. [4; – 44-188]

Таким чином, спершу Савіньї і Пухта обстоювали однобічну органічну теорію історичного розвитку, яка заперечувала ідею свідомої особистої творчості і приписувала правоутворення безособовому народному духу. Еволюція їхніх поглядів виявила неправильність цієї теорії, її вихідні положення піддалися значним обмеженням.

Виходячи з бажання піднести самобутнє правоутворення, Савіньї і Пухта зробили спробу вивести весь зміст права з органічних основ народного духу. Але якщо це було ще можливо стосовно звичаєвого права, то законодавство далеко не завжди могло служити підтвердженням обраної теорії. У цьому випадку довелося обмежитися простою фікцією про узгодженість його з народною волею. За тієї переважаючої ролі, яку відіграє закон у пізніші епохи правоутворення, встановлення такої фікції було, по суті, рівнозначно визнанню інших основ для дії позитивного права, ніж санкція народної волі. Бо яке ж значення в змозі мати ця санкція, якщо практична сила закону визначається однією лише нормою його публікації, без стосунку до його змісту?

Самокритика найвидатніших представників історичної юриспруденції засвідчила про необхідність реформ у їхній первісній теорії. Але через дивну рутинність думки, послідовники Савіньї і Пухти продовжували повторювати вузькі формули з їхніх минулих праць, не звертаючи увагу на їхні пізніші погляди. Багато часу минуло, поки блискучому таланту Ієринга і критичному аналізу нашої епохи вдалося повністю подолати старі помилки історичної школи.[2; - 98]

З приведеного вище аналізу можна зробити деякі загальні висновки.

І.Якщо спершу історична школа юристів заперечувала позачасовість права, то, еволюціонуючи, вона визнала право феноменом універсальним і позачасовим, що зблизило її з природно-правовим вченням.

2.Фактором правоутворення є не лише індивідуальний дух певного народу, а й дух загальнолюдський. Це спростовувало як однобічну органічну теорію історичного розвитку, так і теорію спонтанного, безвольового розвитку права. Органічна теорія заперечувала ідею свідомої особистої творчості і приписувала правоутворення безособовому народному духу. Якщо для Гегеля розвиток уявлявся важкою і безкінечною внутрішньою боротьбою, то для Савіньї - безтурботним органічним саморозкриттям. Згідно з першим, прогрес здійснюється через протиріччя, і сучасність затверджується на руїнах минулого; згідно з теорією іншого, кожна епоха створює свій світ у нерозривному органічному зв'язку з минулим.

3.Наслідком еволюції історичної школи юристів стало визнання необхідності як критичного ставлення до історії, так і особистого втручання в її процес. Таке, своєю чергою, стало можливим тому, що по-новому почали розуміти історичний, процес, як поєднання моментів свободи і необхідності. Раніше ж вважали, що історія заперечує поняття свободи, постаючи строго необхідним органічним розвитком. В історії діє свобода, але не безмежна, а керована вищою необхідністю.