Geum.ru

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материалаЗакон

Содержание


Права етнонаціональних спільнот україни: аналіз конституційних засад
Верховенство права як принцип основ державного ладу україни
Подобный материал:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   57

ПРАВА ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ СПІЛЬНОТ УКРАЇНИ: АНАЛІЗ КОНСТИТУЦІЙНИХ ЗАСАД

Необхідною умовою існування суверенної України як держави з поліетнічним складом населення, що обрала шлях побудови демократичного, соціально-орієнтованого правового суспільства, є вироблення такої стратегії етнонаціонального розвитку, яка б враховувала, гармонізувала і забезпечувала інтереси як етнічної більшості, так і національних меншин, гарантувала б рівноправність відносин, атмосферу толерантності, довіри та поваги у взаєминах між представниками різних етносів, усунення чинників міжетнічної напруженості і міжетнічних конфліктів.

Виходячи з цього, Українська держава взяла курс на побудову багатокультурного суспільства, національна ідентичність членів якого формується на засадах територіального патріотизму та етнічного плюралізму. Відповідно, принцип рівності прав та свобод громадян, незалежно від їхнього національного (етнічного) походження, раси, віросповідання, мови було покладено в основу етнонаціональної політики. Філософською парадигмою її змісту стали міжнаціональна злагода й етнічне розмаїття, а головною метою – утвердження гармонійної моделі міжетнічного співжиття.

Гармонізація етнонаціональних відносин, утвердження в українському домі міжетнічного миру і злагоди можливо лише за умови забезпечення адекватної політико-правової бази. Створення останньої стало для Української держави після проголошення незалежності одним із найактуальніших пріоритетів.

Об`єктом даного дослідження є права етнонаціональних спільнот України, предметом – конституційні гарантії забезпечення і реалізації даних прав.

Зі всієї гами аспектів складної і багатогранної проблеми автор статті визначив за мету – висвітлення і аналіз конституційних засад забезпечення прав етнонаціональних спільностей, що є пріоритетним напрямом етнонаціональної політики української держави.

Досягнення поставлених цілей і мети здійснювалось на основі комплексного підходу із використанням і застосуванням таких принципів, як історизм, об`єктивність, плюралізм, а також системного, порівняльного та інших методів пізнання.

Серед сучасних наукових досліджень існує значна кількість робіт, зокрема І.Кураса, Ю.Римаренка, Н.Горбача, Ф.Горовського, Т.Клинченко, В.Скуратівського, О.Уткіна та інших вчених, які присвячені концептуальному осмисленню етнонаціональної політики України. Аналіз політико-правових засад забезпечення прав етнонаціональних спільнот на сучасному етапі та в історичній ретроспективі здійснюється, насамперед, в наукових працях О.Антонюка, В.Євтуха, В.Котигоренка, О.Майбороди, В.Нікітюка, О.Рафальского, С.Римаренка, В. Трощинського та ін.

Перш ніж перейти до аналізу конституційних засад захисту прав етноспільнот, варто зазначити, що основні принципи етнонаціональної політики були закладені вже у перших політико-правових документах, прийнятих у період становлення незалежної України.

Так, важливим, з точки зору забезпечення компромісу між етносами, у Декларації про державний суверенітет, прийнятій Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року, і є фіксування ідеї поліетнічності усіх складових українського суспільства. Ці положення відображені відповідно у розділі ІІ “Народовладдя” та розділі IV “Громадянство Української РСР”. Тут мова йде про те, що “громадяни всіх національностей становлять народ України”, а кожному громадянину гарантується право на збереження громадянства і забезпечується рівність усіх перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови та інших обставин [1, с. 8].

Принцип рівності всіх етноспільнот застосовується і в проголошенні права на забезпечення їх культурних інтересів. Зокрема, в Декларації зазначається, що держава “гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку”, а також “забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя” [1, с.10].

Після прийняття Акту проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, Верховна Рада виступила зі Зверненням до громадян усіх національностей, де було зазначено, що “проголошення незалежності ніякої мірою не приведе до порушення прав людини будь-яких національностей” і будуть забезпечені “рівні політичні, економічні і соціальні права всіх громадян, повна свобода розвитку всіх національних мов і культур” [2, с. 604].

Визначальним у плані декларативного закріплення принципу рівності, який є основоположним у забезпеченні гармонійної моделі міжетнічного співжиття, стало прийняття Декларації прав національностей України 1 листопада 1991р. В ній, беручи до уваги, що на території України проживають громадяни понад 100 національностей і прагнучи утвердження священних принципів свободи, гуманізму, соціальної справедливості, гарантуються: всім народам, національним групам, громадянам рівні політичні, економічні, соціальні і культурні права; всім національностям права на збереження їх традиційного розселення, на існування національно – адміністративних одиниць; всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх галузях життя, включаючи навчання, виробництво, одержання і розповсюдження інформації; усім громадянам України будь-якої національності право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів; всім національностям право створювати свої культурні центри, товариства, земляцтва, об´єднання; національним культурним центрам і товариствам, представникам національних меншин право на вільні контакти зі своєю історичною батьківщиною [3].

Отже, Декларація стала важливим рубежем у зміні державної політики, започаткувавши курс на згуртування громадян більшості та меншості за етнічною ознакою, на відміну від курсу на ізоляцію національних меншин, характерного для тоталітарного режиму. Вона засвідчила, що гармонізація міжетнічних відносин матиме домінуюче значення для майбутнього України, її стабільності та громадянської злагоди, утвердження в українському суспільстві гуманістичних цінностей міжетнічного співжиття.

Саме ці базові положення були закріплені і отримали подальший розвиток в Основному Законі – Конституції України, прийнятій на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року [4]. Зокрема, зміст її преамбули, по-перше, визначає український народ як спільноту громадян України всіх національностей, по-друге, визнає не лише за українською етнічною нацією, а й за усім Українським народом суб´єктивність права на самовизначення, здійснення якого уможливило постання самої держави і її політико-правове конституювання, по-третє, відображає піклування державних органів влади про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а також про закріплення громадянської злагоди на Українській землі.

До основних завдань держави, визначених Основним Законом, які спрямовані на забезпечення прав і етнонаціональних спільнот, відносяться наступні.

Перше. Визнання єдиного громадянства, що є необхідною умовою політичної та етносоціальної стабільності, а також зменшення проявів міжетнічної конфронтації. Це конституційне положення покликано забезпечити єдиний правовий статус для всіх громадян України, а також внести упорядкованість і врегульованість у суспільні процеси, що дає можливість координувати і узгоджувати інтереси різних етнічних спільнот, підводити політико-правову основу під складну систему етносоціальних відносин. Доцільно зазначити, що принцип єдиного громадянства знаходить своє відображення і в Законі України “Про громадянство України”, прийнятому Верховною Радою у січні 2001 р. [5]. До того ж у даному нормативному документі визначаються положення про набуття громадянства України як за територіальним походженням, так і за народженням. Також заслуговує на увагу і норма закону, яка надає право іноземцям або особам без громадянства бути прийнятими до громадянства України протягом останніх 5 років. Такий підхід до вирішення проблеми громадянства позитивно оцінено громадськістю. Так, члени Асоціації національно-культурних об´єднань України і, зокрема, її Президент О. Фельдман, схвалюючи даний документ, висловлюють думку, що порівняно з іншими незалежними країнами, Україна застосувала ліберальний підхід до визначень відповідних норм права [6].

Друге. Важливим завданням держави є сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традиції і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Як видно, даним положенням закріплюється ставлення України до вирішення, насамперед, національно-культурних і мовних проблем. Держава, на рівні загальних засад, визначає характер та основний цільовий зміст своєї політики, з одного боку, щодо українського народу, з іншого, щодо корінних народів та національних меншин, визначаючи рівне право кожного з етносів на їх культурний розвиток, тим самим забезпечуючи їх рівноправність як суб´єктів спілкування і утверджуючи повагу і розуміння до інших культур. Таке положення знайшло відображення в Законі України “Про освіту” від 21 травня 1991 р. Статтею 56-ю цього Закону держава покладає на педагогічних працівників обов´язок виховувати в учнях повагу до культурно-національних, історичних цінностей країни проживання, її державного і соціального устрою, готувати до свідомого життя в дусі взаєморозуміння, миру, злагоди між усіма народами, етнічними, національними, релігійними групами. Водночас і на батьків у ст. 59-ій покладено завдання виховувати в дітях шанобливе ставлення до рідної мови, культури, сім´ї, повагу до національних, культурних, історичних цінностей інших народів [7].

В Законі “Про національні меншини в Україні” також закріплене право на задоволення національно-культурних і мовних потреб, яке визначається як право на національно-культурну автономію (до речі, в Конституції України даний термін відсутній), що включає в себе: вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національно-культурні товариства; розвиток національних культурних традицій; використання національної символіки; відзначення національних свят; сповідування своєї релігії; задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації; створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, що не суперечить чинному законодавству [8, с. 4].

Третє. (Що є логічним доповненням попереднього твердження). Забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної у всіх сферах суспільного життя на всій території України [1, с. 5]. Реалізація даного конституційного принципу є пріоритетним у діяльності держави по утвердженню в українському суспільстві основ національної культури.

У той же час, забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови ні в якому разі не принижує значення мов етноспільнот. Зокрема, ст. 10 Конституції України гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Подальша конкретизація цього положення здійснена у ст. 53–ій, де означеним меншинам гарантується право на навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. А ст. 24-ю закріплена неприпустимість привілеїв чи обмежень за мовною ознакою.

Право на користування етноспільнотами своєю національною мовою, заборона мовної дискримінації гарантовані також Законом “Про мови в Українській РСР” [9].

Питання врегулювання мовної проблеми знаходить своє відображення і в Постанові Кабінету Міністрів України “Про заходи щодо реалізації Програми “Україна – 2010”, прийнятій 18 жовтня 1999 р. У даному документі за мету, зокрема, визначено створення умов для неконфронтаційної взаємодії мов в Україні, забезпечення дотримання принципів мовної політики, правових та організаційних засад розвитку, застосування державної мови та мов національних меншин, прав громадян на користування рідною мовою [10, с. 100].

Четверте. Завдання держави, яке концентрує в собі попередні напрями, полягає у гарантуванні усім громадянам України рівних конституційний прав і свобод та рівної відповідальності перед законом. І тому Кримінальним кодексом України, зокрема ст.161, передбачено покарання, по-перше, за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії; по-друге, за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв`язку з їхніми релігійними переконаннями; по-третє, за пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв для громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, за мовними або іншими ознаками [11, с. 74].

Такі міри дозволяють запобігти виникненню міжетнічного протистояння і створюють умови для гармонізації інтересів представників усіх національностей.

Таким чином, аналіз конституційних засад дозволяє зробити висновок про те, що ними обумовлена важлива грань державотворення, сутність якої визначається цілеспрямованими діями Української держави щодо консолідації поліетнічного українського суспільства, утвердження миру і злагоди у взаємовідносинах між складовими етносоціальної структури українського суспільства через забезпечення прав етнонаціональних спільнот.

  1. Декларація про державний суверенітет України // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи – К., 2000. – С. 7-12.
  2. Звернення Верховної Ради України до громадян всіх національностей // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2-х частинах. / Упор.: І.О. Кресіна, В.Ф. Панібудьласка. –К.: Вища школа, 1997. – Ч.2. – С.604 -605.
  3. Декларація прав національностей України // http || alpha. rada. kiev. ua | laws | pravo | all | 1991 | sh | f 17710 cvdk. Htm.
  4. Конституція України. Прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К., 1996. – 57 с.
  5. Закон України “Про громадянство України” від 18 січня 2001р. // Бюлетень законодавчої і юридичної практики України. – 2001. - №11. – С.8-22.
  6. Прийняти закон – мало, треба, щоб він працював // Моя Батьківщина (Харків). – 2001. – 22 серпня.
  7. Закон України “Про освіту” від 23 травня 1991 р. // Звід законів України. 24 квітня – 18 вересня 1991 р. – К.: Український інформаційний правовий центр, 2000. - №3. – С.65-67.
  8. Закон України “Про національні меншини в Україні”. – К.: Гол. спец. ред. літ. мовами нац. меншин України, 1993. – 15 c.
  9. Закон Української РСР “Про мови в УРСР” // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. – С.519-531.
  10. Постанова Кабінету Міністрів України від 18 жовтня 1999 р. “Про заходи щодо реалізації Програми “Україна –2010” // Офіційний вісник України. – 1999. - № 42. – С. 93-121.
  11. Кримінальний кодекс України. Прийнятий на сьомій сесії Верховної Ради України 5 квітня 2001 р. – К., 2001. – 235 c.



Наливайко Л.Р.,

к.ю.н., доцент, зав. кафедрою

конституційного та адміністративного права

Запорізького національного університету


ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА ЯК ПРИНЦИП ОСНОВ ДЕРЖАВНОГО ЛАДУ УКРАЇНИ

Основним напрямом державотворення в Україні є побудова правової демократичної держави. Не викликає сумнівів, що головним принципом такої держави є закріплений у ст. 8 Конституції України принцип верховенства права. Цей принцип має діалектично поєднуватися з принципом верховенства Конституції і закону, що є невід’ємною умовою подальших демократичних перетворень в Україні.

Насамперед, необхідно визначитися з терміном “верховенство”. Сучасний тлумачний словник української мови визначає верховенство, як “панівне становище, переважаючий вплив кого-, чого-небудь” [1, 159]. Слід погодитись з М. Козюброю, який зазначає, що феномен верховенства права може бути розкрито тільки за умови дотримання певних позицій щодо права: по-перше, повинно мати місце розрізнення права і закону; по-друге, право слід розглядати не як акт державної влади, а як соціальний феномен пов’язаний з такими категоріями, як справедливість, свобода, рівність, гуманізм; по-третє, право має розглядатися у нерозривному зв’язку з правами людини [2, 47]. Право як універсальний регулятор суспільних відносин панує над державою, адже право є первинним, а держава вторинною.

На думку багатьох дослідників, історично право передує державі. Діяльність держави спрямована на надання юридичної сили суспільним відносинам, що складаються в період її формування. Вказані відносини “перетворюються на існуюче незалежно від держави право. Держава не створює і не змінює право, вона лише здатна надавати йому формальної означеності”. Держава зобов’язана створити належні умови для реалізації цього принципу в державному ладі і встановити відповідальність за порушення його норм.

Початок розвитку правової думки ототожнюється з ім’ям англійського політичного діяча і вченого Дж. Гаррингтона, який у 1656 р. вжив термін у значенні “імперії законів, а не людей”, що являє собою інтерпретацію думки Аристотеля про те, що держава, яка керується законами, є вищою за державу, що керується людьми. А. Дайсі виділяв три різні ознаки верховенства права: по-перше, жодна людина не може бути покарана інакше, як за порушення чітко визначених положень закону, по-друге, кожна людина незалежно від її статусу та обставин підпадає під дію звичайних законів у межах судової юрисдикції [3, 114]. На думку іншого вченого Т. Елена, інтерпретація верховенства права як відображення вимог законності робить будь-який диктаторський режим, якщо його авторитет визначається судом, правовим [4, 221].

Серед вітчизняних вчених на початку 90-х років збереглись суто позитивістські підходи до проблеми верховенства права. Після прийняття у 1996 р. Конституції України концепція верховенства права починає орієнтуватись на світові досягнення в цій сфері. Так, П. Рабинович під верховенством права розуміє загальну роль права у відносинах між всіма учасниками суспільного життя, у життєдіяльності державних і недержавних спільностей, груп, об’єднань, усіх людей [5, 12]. Таким чином, верховенство права може бути інтерпретоване як пріоритетність у суспільстві, насамперед, прав людини.

На думку А. Зайця, принцип верховенства права дістає своєї конкретизації у таких складових: принцип мінімальної достатності правового регулювання, принцип зв’язаності держави правами і свободами громадян, принцип верховенства Конституції і законів України, принцип позапартійності права, принцип відносної самостійності права щодо судової та виконавчої влади [6, 145-156].

Досить цікавою і незвичною для української правової науки є позиція С. Шевчука, який зазначає, що зміст принципу верховенства права, як одного з принципів державного ладу, становить “ідеальна державна діяльність” щодо збереження прав людини. Вираженню ідеальної характеристики верховенства права заважає, на думку автора, вузьконормативний підхід до розуміння права, що панує в Україні [7, 115].

Під верховенством права ми розуміємо основоположний принцип державного ладу, що діє у демократичній державі: верховенство права є вираженням ідей примату права над державою і пріоритету природних прав людини у суспільстві, що знаходить свій прояв у верховенстві Конституції та законів. Принцип верховенства права як основа державного і суспільного життя має закріплювати певні ідеї, головною з яких, як уже зазначалось, є ідея примату права над державою [8, 128]. Держава нікому не дарує конституційні та з ними пов’язані основні права людини і не скасовує їх. Отже, розвиток права, встановлення, зміна і скасування його норм є проявом не волі держави, а розвитку суспільних відносин, що об’єктивно й постійно відбувається. Підкорення державної влади праву є незаперечною вимогою народовладдя, а демократичні вибори є нічим іншим, як проявом принципу демократизму, що знаходить свій вияв у обов’язковій легітимації державної влади – приведення її змісту на стадіях як формування, так і подальшої діяльності до суспільних ідеалів.

Принцип верховенства права має затверджувати пріоритет невідчужуваних прав людини. Вони становлять невід’ємний компонент права, їхнє існування поза правом і без права неможливе [9, 29]. В той же час принцип верховенства права обумовлює обов’язковість додержання прав людини і гарантування їх державою. Ця вимога закріплена у ст. 3 Конституції України, згідно з частиною другою якої права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов’язком держави.

Головними проявами принципу верховенства права є верховенство Конституції та законів. Верховенство закону як принцип демократичної держави традиційно пов’язується з його вищою юридичною силою щодо підзаконного нормативного масиву. Цей принцип має проявлятися в максимальному відображенні народної волі в прийнятих актах, в мінімальній достатності правового регулювання, а також у забороні передачі законодавчих повноважень іншим державним органам, акти яких приймаються на виконання положень закону.

Таким чином, верховенство закону являє собою один з принципів державного ладу. Він не замінює і не обмежує принцип верховенства права, оскільки запровадження принципу верховенства закону ще не означає, що цей закон є правовим за змістом, а лише має на нього певний “зворотний вплив” забезпечуючи підпорядкованість та внутрішню несуперечливість правових актів. Така підпорядкованість і несуперечливість допомагає у формуванні і дії верховенства права в країні, але не забезпечує його. Верховенство закону прямо не зафіксоване в Конституції у вигляді спеціальної норми або принципу. Це зроблено у інший спосіб, що, однак, не позбавляє підстав твердити про існування відповідного конституційного принципу. По-перше, закони України є найважливішими актами регулювання суспільних відносин. Саме Конституція і закони України виділені як об’єкти офіційного тлумачення, здійснюваного єдиним органом конституційної юрисдикції. По-друге, хоча в Конституції не вживається термін “підзаконні акти”, закони в її тексті прямо відокремлюються від масиву цих актів.

В Конституції термін “закон” вживається як у широкому, так здебільшого у вузькому розумінні. В широкому – він означає сукупність актів позитивного права, у вузькому – насамперед акти, прийняті Верховною Радою України і підписані та офіційно оприлюднені Президентом України. При цьому саме закони у вузькому розумінні, визначені Конституцією як акти, ухвалені від імені держави в цілому (“закони України”), а не як акти органів державної влади. Таким актом є й сама Конституція України.

Основний Закон встановлює порядок прийняття і офіційного оприлюднення законів, який є необхідною передумовою набрання ними чинності. Цей порядок не тільки свідчить про верховенство закону в системі “підконституційних” нормативно-правових актів і про його відносно вищу юридичну силу, а й зумовлює особливості закону як акта законодавчої влади, характеризує природу законотворчості як функції парламенту [10, 5-6].

Верховенство закону можна вважати чинником принципу верховенства Конституції. Г. Кельзен сприймав конституцію як основоположну норму, яка визначає процедуру створення наступної субординованої норми. Правопорядок, за його логікою, визначається ієрархічною системою норм, підпорядкованою конституцією. Тому закони, створені поза визначеною конституцією процедурою або з її порушенням, не відповідають основоположній нормі й не можуть діяти [11, 146]. Конституція об’єктивно формулює загальні цілі законотворчості, забезпечує наступництво розвитку і стабільність системи принципів державного ладу, визначає системоутворюючі зв’язки різних нормативно-правових актів між собою і, насамперед, із законами.

Наявність в Конституції численних посилань до законів свідчить не тільки про непряму фіксацію в її тексті принципу верховенства закону, а й, як зазначалося, про її вплив на законотворчість шляхом відповідного імпульсу. Нерідко цей імпульс має чіткий предметний характер, у вигляді вимоги прийняти конкретний закон.

Такі закони деталізують зміст окремих конституційно-правових інститутів чи визначають статус певних органів або чинників адміністративно-територіального устрою. Затримка з прийняттям зазначених, органічно поєднаних з Конституцією законів, є неприпустимою: це не тільки зашкоджує авторитету самої Конституції, а й консервує прогалини у законі. Як свідчить практика, ці прогалини нерідко у різний спосіб заповнюються підзаконними актами, що призводить до розбалансування правової системи.

Сприйняття верховенства закону як конституційного принципу державного ладу зумовлене основними характеристиками самих законів як правових актів. Закон – це акт законодавчої влади, спрямований на встановлення правових норм або на їх зміну чи скасування. Нормативність законів полягає також в їх націленості на те, щоб затвердити на відповідному рівні новий стан правопорядку, оформити прийняття нових правових норм і тим самим забезпечити можливість їх застосування. Такі закони та інші правові акти іноді називають нормативно-допоміжними актами [12, 6-7].

На користь трактування верховенства закону як важливого конституційного принципу державного ладу свідчить базовий рівень законів у системі правових актів. Можна навести положення ч. 3 ст. 106 Конституції: “Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України” [13]. Закони призначені слугувати підґрунтям правопорядку. Це не зачіпає найвищої юридичної сили Конституції, а, навпаки, у багатьох випадках забезпечує її реальне застосування. При цьому слід враховувати, що не усі норми законів регулюють важливі суспільні відносини. Відповідна характеристика вживана до законів в цілому як форми права. Закони є вторинними актами щодо Конституції. З іншого боку, вони є первинними щодо підзаконних актів. Кожен первинний акт містить положення, які ефективно діють тільки у сполученні з певними положеннями вторинного акту, що їх конкретизує.

Конституційний принцип верховенства закону в цілому узгоджується з іншими принципами державного ладу. Адже кожен з них не заперечує наявності в системі права ієрархії нормативно-правових актів, очолюваної законом.

Отже, наведене вище дозволяє зробити наступні висновки:
  1. Однією з актуальних проблем сучасної юридичної науки, зокрема науки конституційного права, є визначення принципу верховенства права як основного принципу державного ладу, який визначає умови формування та діяльності правової держави.
  2. Принцип верховенства права є принципом засад державного ладу, що відображено в ч. 2 ст. 6 Конституції України, яка закріплює, що органи законодавчої, виконавчої, судової влади здійснюють свої повноваження у “встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України”. Ст. 68 Конституції визначає: “Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України”.
  3. Цей принцип є вираженням ідей примату права над державою і пріоритету природних прав людини в суспільстві та знаходить свій прояв у верховенстві Конституції і правових законів. На утвердження означеного принципу спрямована діяльність всіх гілок державної влади.
  4. Закріплення принципу верховенства Конституції в правовій системі держави, а також в засадах державного ладу означає, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування, посадові особи, громадяни та їх об'єднання повинні додержуватися Конституції та законів України.
  5. Принцип верховенства права не означає відмову від виконання вимог закону. В літературі правильно відзначається, що посилання на верховенство права не може бути причиною відмови з боку судових органів, органів виконавчої влади застосовувати Конституцію, той або інший закон, оскільки одночасно діє і принцип верховенства Конституції та верховенства законів України.

Аналізуючи принципи державного ладу на сучасному етапі розвитку української держави, необхідно зазначити, що в цій системі принцип верховенства права, Конституції та законів України займає одне з головних, особливих місць. Це означає, що держава, її органи та посадові особи пов'язані правом незалежно від політичної кон’юнктури, інших факторів, повинні діяти в межах Конституції та законів, компетенції, що визначена за кожною державною структурою.