Geum.ru

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материалаЗакон

Содержание


Генезис права інтелектуальної власності
Учасники цивільних відносин за цивільним кодексом україни
Подобный материал:
1   ...   49   50   51   52   53   54   55   56   57

ГЕНЕЗИС ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Постановка проблеми. Регламентації суспільних відносин у сфері права інтелектуальної власності в національних правових системах зарубіжних країн приділяється значна увага. Практично в усіх країнах-членах Європейського Союзу (далі ЄС) сформувались та ефективно функціонують територіальні механізми охорони результатів інтелектуальної творчої діяльності. При цьому правове регулювання відносин в цій сфері динамічно розвивається під впливом права ЄС.

Сучасне прискорення наближення законодавства України до законодавства Європейського Союзу набуває особливого значення у зв’язку з виконанням міжнародних зобов’язань України та завдань Закону України „Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”(від 18 березня 2004 р.).

Враховуючи динаміку гармонізації права інтелектуальної власності ЄС, його специфіку, випередження з ряду питань відповідного регулювання Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ), в Україні, стандарти ЄС повинні виходити на перший план як при вдосконаленні законодавства, так і при оцінці ефективності реалізації прав.

Аналіз права інтелектуальної власності в рамках ЄС – проблема, яка комплексно на сьогодні в українському національному правознавстві практично не розроблена.

Мета наукового дослідження. Дана стаття являє собою спробу комплексного аналізу сучасного стану та тенденцій подальшого розвитку механізмів охорони та використання результатів творчої інтелектуальної діяльності, які формуються під впливом загальних принципів права Європейського Союзу.

Предметом дослідження є система норм, яка створюється на основі та у відповідності з установчими договорами та загальними принципами права Європейського Союзу з використанням правових механізмів ЄС, які регулюють відносини з приводу використання та охорони результатів інтелектуальної діяльності (об’єктів інтелектуальної власності), а також сукупність доктрин, принципів та судових рішень як результат та зміст прецедентного права ЄС, а також сукупність актів вторинного права ЄС.

Об’єктом дослідження є сучасні проблеми функціонування та шляхи подальшого удосконалення правового механізму регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності у ЄС.

Виклад основного матеріалу дослідження. Територіальне за своєю сутністю право інтелектуальної власності протистоїть цілям ЄС по створенню Єдиного (Спільного) ринку. На протязі певного часу регулювання суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності залишалось у виключній компетенції держав-членів Європейських Співтовариств. Однак у подальшому ситуація змінилась.

Прогресивний розвиток міжнародного права інтелектуальної власності не відміняє найголовнішої особливості суб’єктивних прав, які виникають у зв’язку з різноманітними видами результатів інтелектуальної діяльності – їх територіальний характер.

Відмінності між національними правовими нормами, та в першу чергу, принцип прив’язки важливих для економічного обороту прав до границь конкретної держави, очевидно становить проблему для створення внутрішнього ринку в Європейському Союзі (ЄС).

Довга та велика робота з питань відміни тарифних та нетарифних бар’єрів на шляху руху товарів усередині ЄС не може досягти своєї мети, якщо будуть зберігатися перешкоди, які створюються підприємствами та фізичними особами – власниками виключних прав.


В установчих договорах ЄС проблемам виключних прав приділяється мінімальна увага, причому ця ситуація є незмінною починаючи з 1958 р. Більше того, два положення Договору про ЄС, які діють з моменту існування співтовариства, направлені на те, щоб захистити права інтелектуальної власності від втручання з боку ЄС.

Однак, скоро стало очевидним, що подібна неврегульованість великого масиву правовідносин на рівні ЄС являє собою загрозу для досягнення важливих цілей, які були поставлені перед співтовариством.

ЄС зіткнувся з проблемою відповідності обмежень, які накладаються дією виключних прав, вимогам Спільного ринку. Існуючі протиріччя між наслідками здійснення прав інтелектуальної власності та принципами свободи руху товарів і антимонопольної політики ЄС стали предметом практики Суду ЄС.

Однак принципи та правила, які були вироблені Судом ЄС, не могли забезпечити надійну основу для завершення процесу створення внутрішнього ринку в наслідок своєї фрагментарності та спірної юридичної сили, та крім цього через незмінне джерело колізій – відмінності в національному регулюванні та територіальний характер прав інтелектуальної власності.

Тому наступним етапом розвитку правового регулювання інтелектуальної власності в ЄС стає поступова гармонізація та уніфікація норм законодавства держав-членів по окремим питанням та об’єктам промислової власності, авторського та суміжних прав. На прикладі права інтелектуальної власності особливо чітко можна побачити відмінності між цими двома правовими механізмами зняття відмінностей у законодавстві.

Гармонізація національних норм права шляхом видання директив лише нівелює найбільш істотні розбіжності в правових системах держав-членів. Видання ж актів уніфікації – регламентів вносить зміни у правовий статус різноманітних видів результатів інтелектуальної діяльності, тому що на зміну окремій державі як територіальній сфері дії виключних прав приходить сукупність територій держав-членів – ЄС в цілому.

У зв’язку з цим можна виділити такі способи правового регулювання інтелектуальної власності, які почали використовуватися в праві ЄС впродовж останніх тридцяти років. Першим за часом досвідом стало пряме застосування норм установчих договорів і їх тлумачення Судом ЄС з метою встановлення співвідношення між принципами Спільного ринку ЄС та дією виключних прав. На основі вироблених Судом ЄС принципів почало розвиватися вторинне право ЄС, засноване на актах гармонізації та уніфікації [1, с.35].

У сфері авторського та суміжних прав значну роль у зближенні правових систем відіграли директиви, тоді як у сфері промислової власності правове регулювання в останні роки переноситься на наднаціональний рівень шляхом видання регламентів, запроваджуючи об’єкти виключних прав комунітарного характеру.

Законотворча робота інституцій ЄС по відношенню до результатів інтелектуальної діяльності проводиться з урахуванням постійно прогресуючого міжнародного права інтелектуальної діяльності. Необхідно враховувати те, що правове регулювання інтелектуальної власності на наднаціональному рівні має також й зовнішній ефект – ЄС отримує повноваження представляти держав-членів у нормотворчому процесі на міжнародному рівні.

Крім постійної участі в діяльності Світової організації торгівлі (СОТ) та її підсистеми ТРІПС, співтовариству спеціальними деклараціями надане право участі в договорах Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) та переговорів про їх подальший прогресивний розвиток [2, с.78].

Право на товарний знак Співтовариства не замінює та не відміняє національних систем права на товарні знаки. До товарних знаків Співтовариства відносяться – товарні знаки та знаки обслуговування, які зареєстровані у відповідності з положеннями Регламенту ЄС №40/94 Ради від 20 грудня 1993 р. „Про товарний знак Співтовариства”.

Товарний знак співтовариства має єдину дію у ЄС в цілому: він може бути зареєстрований, його можна передавати, відізвати, можу виступати об’єктом рішення про позбавлення прав правоволодільця або про анулювання, його використання можу бути заборонено лише на території всього Співтовариства.

На сьогоднішній день на території ЄС ефективно функціонують три типа систем охорони товарних знаків, на формування яких значний вплив мало застосування правових механізмів Співтовариств:

1) національні системи, гармонізовані завдяки імплементації положень Директиви „Про зближення законодавства держав-членів про товарні знаки” (89/104 ЄЕС);

2) система товарного знака Співтовариства, заснована на Регламенті (ЄС) № 40/94 Ради від 20 грудня 1993 р. „Про товарний знак Співтовариства” та Регламенті (ЄС) № 2868/95 Комісії від 13 грудня 1995 р.;

3) Мадридська система міжнародної реєстрації знаків, яка базується на Мадридській угоді про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р. (в останній редакції 1979 р.) та Протоколі до Мадридської угоди (прийнятому в Мадриді 29 червня 1989 р.), учасниками яких є всі держави-члени ЄС.

У процесі гармонізації в ЄС склалася нова для країн континентальної Європи авторська-правова концепція, яка фактично представляє собою перехід від прийнятої „особистісної” концепції авторського права до концепції більш близької ідеї copyright, характерної для англосаксонської системи.

Традиційний принцип додержання рівноваги інтересів автора та суспільства зазнає певної трансформації за допомогою встановлення правила про вичерпання правомочностей відповідних правоволодільців у рамках ЄС в цілому, на відміну від вичерпання, яке існувало раніше, яке обмежувалося лише територіями окремих держав.

Це правило було вперше сформульовано у прецедентному праві Співтовариств, а потім знайшло своє закріплення у директивах та регламентах, які стосуються різноманітних аспектів авторського права.

Сформувався принцип пріоритету захисту інвестицій (про що свідчить створення режиму sui generic для бази даних, виключення авторів з числа суб’єктів певних договорів тощо), не характерний та не припустимий для традиційного авторського права, „немайнова сторона якого являє собою колосальний крок вперед у справі охорони духовної сторони людської особистості та діяльності” [3, с.97].

У ЄС на сьогодні паралельно існують два типу систем патентно-правової охорони винаходів: національні патентні системи та Європейська патентна система. Однак жодна з цих систем не була створена з використанням механізмів уніфікації Співтовариств.

Національні патентні системи стали об’єктом гармонізації de facto з підписанням міжнародних конвенцій, у тому числі і Конвенції про видачу європейського патенту 1973 р. (Європейська патентна конвенція), учасниками якої є всі держави-члени.

У процесі гармонізації специфічні риси законодавств різних держав зазнали змін, що дає підстави стверджувати про формування єдиного європейського патентного права. Однак при цьому певний вплив попередніх патентних систем зберігся. Таким чином, на момент початку гармонізації патентного права на рівні ЄС у національних правових системах вже склалися уніфіковані положення, які стосуються охорони винаходів [4, с.132].

Європейська патентна конвенція встановлює єдину процедуру видачі європейського патенту. Європейське патентне відомство надає патент, який потім стає національним патентом та підпорядковується національному режиму. В державах-членах ЄС сформувалося єдине регулювання патентної охорони біотехнологічних винаходів.

Однак через інтенсивний розвиток наукових досліджень в цей галузі постійно виникають проблемні питання, які потребують правового розв’язання. Ось чому є об’єктивна необхідність у розвитку правового регулювання на рівні ЄС для того, щоб уникнути у подальшому формування інших підходів у національних правових системах.

Висновки. Взагалі нормотворча діяльність інституцій ЄС в сфері гармонізації права інтелектуальної власності в останні роки характеризується динамічністю. Так, в період з 1974 р. і до сьогодні інституціями ЄС були розроблені та прийняті більше 50 нормативних актів, присвячених регулюванню відносин в галузі інтелектуальної власності.

При розробці нормативних актів була сприйнята позиція перетворення національних механізмів у напрямку комерціалізації.

Якщо в галузі права торговельної та промислової власності цей підхід є обґрунтований, то в галузі авторського права, беручи до уваги його природу, специфіку та особливості, він є досить спірний, та на думку спеціалістів навіть неприпустимий.

Таким чином, усе вищезгадане свідчить про наявність сформованої на сьогоднішній день системи права інтелектуальної власності ЄС, побудованої на принципах, які відрізняються від традиційних національних, з особливим предметом регулювання.

При чому ця система являє собою нове правове явище, яке досить динамічно та швидко розвивається нарівні з національними правовими системами.

В рамках ЄС приділяється значна увага захисту та охороні результатів інтелектуальної діяльності. Усі директиви ЄС, спрямовані на захист інтелектуальної власності, мають чітко окреслену структуру: містять чітке визначення об’єкта захисту, зазначення осіб, які мають виняткове право на цю власність, винятки, які обмежують виняткове право, а також термін дії цього права.

Сукупність доктрин, принципів та судових рішень як результат та зміст прецедентного права ЄС, а також наявність актів вторинного права, які направлені на уніфікацію законодавств держав-членів ЄС в галузі інтелектуальної власності, дають підстави стверджувати, що сьогодні сформувалось, у своїх загальних рисах, автономне право інтелектуальної власності ЄС.


Література:

1. Ульянищев В.Г. Место права интеллектуальной собственности в европейском праве // Материалы семинара „Преподавание права ЕС”, Москва 5-7 дек. 2000г. – М.: „Статут”, 2001.

2. Абдулин А.И. Соотношение права интеллектуальной собственности и принципов единого рынка в ЕС // Государство и право. М., 1992. – №2.

3. Покровский И.А. Основные проблемы гражданського права. – М., 1917.

4. Патентное законодательство зарубежных стран: В 2-х т. Т.1 Переводы / Сост. Н.К. Финкель. – М.: „Прогресс”, 1987.


А.Р. Чанишева,

студентка V курсу факультету цивільної та

господарської юстиції ОНЮА


УЧАСНИКИ ЦИВІЛЬНИХ ВІДНОСИН ЗА ЦИВІЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

На відміну від Цивільного кодексу 1963 р., у Цивільному кодексі України 2003 року (далі – ЦК) [1] визначається коло учасників цивільних відносин та їх цивільна правосуб’єктність. Відповідно до ст.2 ЦК учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Фізичні особи належать до кола основних суб’єктів цивільного права України. Саме вони виступають у першу чергу учасниками майнових та немайнових відносин, що регулюються цивільним правом. Згідно із ст.24 ЦК людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. Йдеться про громадян України, а також іноземних громадян і осіб без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими та особистими немайновими правами за винятками, встановленими у законі.

У новому ЦК законодавець значно більше уваги приділив характеристиці цивільної правоздатності та дієздатності фізичної особи.. Так, встановлюється обсяг цивільної правоздатності фізичної особи на відміну від ЦК 1963 року, в якому містилися норма про зміст цивільної правоздатності громадян і перераховувалися цивільні права.

Більш докладно у новому ЦК врегульовано цивільну дієздатність фізичної особи. У ст.30 закріплюється така необхідна умова наявності цивільної дієздатності, як певний рівень психічної зрілості. Більш повно у ч.2 ст.30 визначається поняття цивільної дієздатності фізичної особи. Йдеться не тільки про здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки, а також про здатність самостійно створювати права, самостійно виконувати обов’язки та нести відповідальність у разі їх невиконання. Вперше передбачається можливість надання повної цивільної дієздатності особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини.

У новому Кодексі інакше вирішується питання щодо обсягу цивільної дієздатності неповнолітніх. Більш чітко у новому Кодексі врегульоване питання про цивільну відповідальність малолітніх та неповнолітніх осіб. Новелою Кодексу є норма про можливість обмеження судом цивільної дієздатності фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч.1 ст.36).

Ці та інші положення ЦК щодо цивільної правосуб’єктності фізичних осіб дозволяють дійти висновку про більш повний захист їх прав та інтересів як учасників цивільних правовідносин. Ці положення узгоджені з іншими законодавчими актами України, усунені численні колізії. Потрібно також відзначити розширення можливостей судового захисту майнових та особистих немайнових прав у разі їх порушення.

Учасниками цивільних відносин є юридичні особи. Згідно із ч.1 ст.80 ЦК юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

ЦК передбачає нову класифікацію юридичних осіб. Замість розподілу юридичних осіб на комерційні та некомерційні, відповідно до ч.2 ЦК юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до ст. 87 ЦК. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

У ЦК знято обмеження щодо обсягу цивільної правосуб’єктності юридичних осіб.. Згідно із ст.91 ЦК юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Поряд з фізичними та юридичними особами приватного права учасниками цивільних відносин ЦК визнає державу Україна, Автономну Республіку Крим, територіальні громади, іноземні держави та інших суб’єктів публічного права. У ЦК закріплюються правові форми участі держави, АРК, територіальних громад у цивільних відносинах (ст.ст.167-169); визначаються органи та представники, через яких вони можуть діяти у цих відносинах (ст.ст.170-173); передбачається відповідальність за зобов’язаннями держави, АРК, територіальних громад (ст.ст.174-176).

Порівняно з Цивільним кодексом Російської Федерації, в якому усі можливі суб’єкти цивільних правовідносин охоплюються поняттям «особи», у ЦК України застосовується термін «учасники». Річ у тім, що у ЦК публічні утворення (держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права не віднесені до юридичних осіб публічного права і визнані, таким чином, самостійними учасниками цивільних відносин.

У цивільному праві Німеччини визнаються юридичні особи публічного права (держава, Землі, громади, установи та ін.) та приватного права, які відрізняються за способом виникнення та характером діяльності [2, с.301].. Вітчизняний законодавець зайняв іншу позицію, яка була підтримана в літературі [3, с.160-161]. Зокрема, відзначається, що таким чином законодавцеві вдалося уникнути протиріччя, оскільки вступ держави у цивільні відносини, що засновані на засадах юридичної рівності і вільного волевиявлення їх учасників, по суті, призводить до руйнації вказаних засад, незважаючи на те, який статус державі буде надано для участі у цивільних відносинах.

У науці цивільного права держава традиційно визнавалася особливим суб’єктом цивільних відносин, хоча законодавством передбачалися лише окремі питання участі держави у цивільному обігу. Так, ЦК УРСР 1963 р. закріплювалися перехід у власність держави деяких видів майна (ст.ст.136, 137), відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб (ст.442), участь держави у спадкових відносинах (ч.2 ст.524, ст.534). ЦК України чітко визначив статус держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад як учасників цивільних відносин.

Як зазначає професор Є.О.Харитонов, стосовно вказаних суб’єктів недоцільно розрізняти їхню правоздатність та дієздатність, оскільки ці поняття тут виступають як єдине ціле, а отже йдеться про цивільну правосуб’єктність вказаних суб’єктів [4, с.9].

Таким чином, аналізуючи коло учасників цивільних відносин, закріплене у ст.2 ЦК, враховуючи застосування у даній статті трьох термінів «учасники», «особи, «суб’єкти», можна дійти висновку, що термін «учасники» є найбільш широким і не ототожнюється з терміном «суб’єкти», оскільки усі суб’єкти є учасниками цивільних відносин, але не усі учасники є суб’єктами. Не всі учасники цивільних відносин є особами. Учасники цивільних відносин поділяються на два види: суб’єкти приватного права та суб’єкти публічного права, тому їх можна назвати особами приватного права та особами публічного права. Публічні утворення, перераховані у ч.2 ст.2 ЦК, юридичними особами не визнаються, вони є учасниками цивільних відносин і водночас суб’єктами публічного права. Втім, зазначені суб’єкти публічного права не є безпосередніми суб’єктами цивільних правовідносин, оскільки вони набувають і здійснюють права та обов’язки через відповідні органи у межах компетенції останніх, яка встановлюється законом. Так, держава набуває і здійснює права та обов’язки через органи державної влади, АРК – через органи влади АРК, територіальні громади – через органи місцевого самоврядування (ст.ст.170-172 ЦК).

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування» місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (виконавчі комітети, відділи, управління тощо) [4, ст.ст.1, ч.2 ст.2, ст.11].. Органи місцевого самоврядування від імені та у інтересах територіальних громад здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності, у тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об’єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати та купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їх відчуження, визначати в договорах умови використання і фінансування об’єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Оскільки суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути тільки ті організації, які є юридичними особами, то у даному випадку застосовується модель представництва за законом, і органи місцевого самоврядування визнаються юридичними особами публічного права і відповідно суб’єктами цивільних правовідносин.

Згідно із ст.173 ЦК у випадках і в порядку, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, від імені держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад за спеціальними дорученнями можуть виступати фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування. Що стосується територіальних громад, то відповідно до ст.42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» певні повноваження для вступу у цивільні правовідносини можуть покладатися на сільського, селищного, міського голову у межах його компетенції.


Література:
  1. Цивільний кодекс України:Офіційне видання.–К.: Атіка, 2003. – 416 с.
  2. Жалинский А., Рерихт А. Введение в немецкое право. – М.: Спарк, 2001. – 767 с.
  3. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / Борисова В.І. (кер. авт. кол.), Баранова Л.М., Жилінкова І.В. та ін.; За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л.. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – Т.І. – 480 с.
  4. Цивільний кодекс України: Коментар. Видання друге із змінами за станом на 15 січня 2004 р. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2004. – 856 с.
  5. Про місцеве самоврядування: Закон України від 21 травня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. - №24. – Ст.170.